Справжня пані

Наступного ранку Кагир уже спокійно випустив дружину з обіймів, як тільки спалахнула зоря.  Не обійшлося без прощання, але тривожні думки не тривожили його.  Лицар чітко знав, що з настанням темряви дівчина повернеться, і не потрібно жодних сумнівів.  Вранці, прокинувшись, вони ще трохи розмовляли.  Командувачу було цікаво, в якому селі благодійничає його дружина, і виявилося, що це недалеко.  Усього півдня шляху від Цинтри.  Морріган швидко розповіла про свої пригоди, тому що вночі він захмелілий, не те, що слухати нічого не хотів, він нічого не хотів, крім як обіймати і цілувати її, наче розгублений хлопчик.  Тепер йому було певною мірою соромно за свої сумніви та поведінку.

 -Так ти обрала Марту? – Запитав він услід.

 -Це не кінний ринок, Кагир.  Головне щоб вона захотіла мене обрати. – Знизала плечима і увійшла в портал.

 Тільки-но Морріган вийшла зі своєї орендованої кімнати, як тут же зіткнулася з новим пацієнтом.  І знову жінка.  Мабуть, війна справді знатно викосила чоловіче населення.

 Біля дверей на стільчику сиділа молода селянка, нервово перебираючи складки спідниці.

 -Я їй казала, що ви ще спите.  Але не хоче йти вперта дівка, сказала дочекається. – буркнула шинкарка.

 – Нічого, все нормально, – відмахнулась Морріган. – Чим я можу тобі допомогти?

 -Мені сказали, що ви пані добра і великодушна … у допомозі нікому не відмовляєте.  Допоможіть мені.

 -Я не зможу допомогти, поки не дізнаюся, в чому справа.

 Селянка стишила голос.

 -Розумієте … ми з чоловіком давно не можемо завести дітей.  Я кілька разів була при надії, але не змогла дати життя дитині.  Може є у вас травки які?  Ви кажуть, знатна майстриня.  У Лесі донька вже з ліжка встає, а тільки вчора лежала, як мертва.

 Морріган усміхнулася новині про Маргаритку і те, що в цьому селі ще залишилися якісь чоловіки.

 -Приходь ввечері.  Я приготую тобі відвар та дам трави.

 -Спасибі!  Дякую вам! – Схопилася з місця жінка.

 -Рано ще дякувати.  Ось як дитина народиться, тоді вже можна. – Поплескала її по плечу ельфка.

 Селянка пішла, розсипаючись у подяках, а Морріган сіла за стіл, щоб поснідати простою, але ситною їжею.

 -Не допомагали б ви їй, – сказала тихо шинкарка.

 -Чого б це?  Справа не складна, а їм хоч радість буде.

 -Чоловік її нільфгаардський солдат.  Як армія йшла, його поранили та усунули.  А ця дурепа виходила, та на грудях пригріла.  Ось лише ворожий він.  І мабуть покарали їх боги за зраду. Тому і нема діточок.

 -Нільфгаардець чи Темерець, яка різниця?  Що там, що там хлопці в бляхи закуті та з мечами в руках.  І за тими плакатимуть і за тими.  Я якось лікувала Нільфґардського воїна, нічим від інших не відрізняється.  Так само жити хочуть і таку ж кров проливають.

 -Це тому, що пані ви жалісливі.  Ви лікарь, багато прикрощів побачили, мабуть.  Вам немає різниці кого лікувати, чи то селянин чи солдат.  А ми люди прості, не любимо тих, хто завдав нам шкоди, обожнюємо таких як ви.

 Морріган лише посміхнулася у відповідь, не бажаючи вступати у суперечку.

 Ельфка доїла свій сніданок і, зібравши потрібні речі, рушила до будинку Лесі.  По дорозі зустрілася з Мартою, що несла оберемок дров.  Забрала в неї ношу і проводила додому, не проґавивши можливості поговорити.

 -Так ти зважилася?  Я можу вилікувати твою ногу, але тільки якщо ти сама захочеш, – сказала обережно.

 -Ви відьма? – Запитала насторожено дівчинка.

 -Це як подивитися, – посміхнулася графиня. – А ти як думаєш?

 -Я думаю, що ви нам чогось недомовляєте.  Ручки у вас ніжні, одяг гарний.  Говорите, що їхали одна.  Яка дружина купця подорожуватиме без супроводу?  Розповідали як любите одне одного, а він навіть охорони не найняв.

 – А ти недурна, – посміхнулася Морріган.

 Марта відчинила перед нею двері, пропускаючи вперед.  Ельфка поклала дрова біля печі і до неї кинулася Леся.

 -Пані наша милосердна!  Маргаритка вже одужує!  Спасибі вам!

 – Дрібниця.- відмахнулася чародійка.- Давай їй цей відвар поки зовсім не встане на ноги. Жару більше немає?

 -Ні, зовсім ні! – усміхнулася в сльозах радості мати. – Спить спокійно, навіть їсть!

 -Тоді моя допомога вам більше не потрібна.

 Повисла довга пауза.  Селянка не могла як слід віддячити цілительці, але й відпускати її просто так не хотіла.

 -Я згодна, – раптом обізвалася Марта. – Зціліть і мене.

 Леся та Морріган з усмішкою глянули на дівчину.

 -Добре.  Я чекала цього.- кивнула Морріган.-Якщо у вашому селі ще кому що потрібно, нехай приходять поки я тут.

 

Потім ельфка відвела Марту до своєї кімнатки в таверні.  Поклала її на ліжко і приспала опіумним маком.  Процедура світила далеко не найприємніша і довга.  Якби не полегшувала процес чарами, напевно не впоралася б.  І ось тільки ближче до вечора чарівниця могла пишатися результатом.  Тепер Марта спокійно зможе ходити, бігати та танцювати, й взагалі що завгодно.

 

 Поки пацієнт потихеньку приходив до тями, Морріган зробила еліксир і запакувала трави для дружини нільфгаардського солдата.  У сумі це троє, залишався ще один чоловік і надія, що Марта захоче піти з нею.  Тоді можна буде порадіти чистоті та швидкості виконання, і сумно зітхнути усвідомлюючи, що подібних до цього, сіл по країні повним повно.  Люди, діти, помирають від елементарних та простих захворювань, які лікуються найпростіше.  Інші назавжди залишаються каліками зі зламаними життями.

 Морріган вийшла з кімнати і втомлено опустилася на стілець за стійкою.

 -Вморилася, дівчино? – Усміхнулася шинкарка і поставила їй кухоль води.

 -Та нічого.  Якщо чого ще потребуєте, говоріть зараз.  Скоро я піду своєю дорогою.

 -Та нам ще з тебе просити щось?  Ти й так дуже багато для всіх зробила.

 -Може прохання яке?  Що завгодно, насамкінець.

 -Так хіба що невелика.- Зітхнула жінка.- Як будете в дорозі, може зустрінете чоловіка років тридцяти, очі блакитні, волосся світле.  Звати Карлом.  Він чоловік моєї дочки, але як його заарештували, так ми про нього нічого і не чули.  Злочину він не скоїв, лиш попався п’яному солдатові в поганому настрої під руку.  Його й забрали.  Якщо зустрінете по дорозі, скажіть, що ми всі його чекаємо та любимо.  Це останнє прохання.

 Морріган кивнула і вручила шинкарці мішечок з травами для дружини солдата.

 Раптом відчинилися двері і в трактир вбігла Леся.

 -Пані!  Ховайтеся!  Нільфи вас шукають! – прокричала захекана жінка.

 -Нісенітниця, – посміхнулася чарівниця. – Навіщо я їм здалася?

 -Без поняття.  Ох і багато їх приїхало.  До кожної хати заглядали, та ми вас не видали.  Ходімо швидше, я проведу вас до лісу.

 -Нічого не треба, Лесю.  – Морріган підвелася з місця і неквапливо пішла до дверей під протестні вигуки селянок.  У дверях зустрілася з солдатом у чорних обладунках із гвардії Кагира.  Чоловік впізнавши її трохи схилився.

 -Пані.- сказав звучно, чим здивував селян присутніх у таверні.

 Жінки почали переглядатися здивовано.

 – Доброго дня, – кивнула Морріган. – Кагир теж приїхав?

 -Так точно .- Воїн відійшов відкриваючи їй шлях на вулицю.

 У центрі поселення розташувався цілий кінний загін нільфгаардців на чолі з командувачем, що гордо сидить на своєму воронному коні в шоломі з чорним пір’ям.  Генерал стежив поглядом за пішими солдатами, що шукали по селі чорняву цілительку так уважно, що проґавив, як вона підійшла до нього.

 -Не міг вечора дочекатися? – Запитала з усмішкою.

 Почувши і побачивши її, граф дав команду припиняти пошуки і, посміхнувшись, спішився, зняв шолом і вручив його підлеглому.

 Щойно нільфгаардці повернулися до строю, як із будинків ринули жителі, підкорившись неймовірній цікавості.  Дуже швидко зібралася купа роззяв.

 -Полюбилася ти тут усім.  Усі у кого питав про тебе, божилися що жодного разу в житті не бачили.

 -Вони хотіли захистити мене, – посміхнулася дружина.

 – Знаю, за що їм щиро вдячний. – Лицар нарешті поцілував її, шокувавши жителів села.

 -Так навіщо приїхав мій милий? – Дівчина відсторонилася, поклавши йому руку на плече.

 -За тобою.  Думаю пора перервати твою подорож, ти вже пробач. – Він схилився над її вухом і ледве чутно промовив. – Францеска народила. Імператор скоро прибуде. Ти потрібна мені зараз у замку, там багато чого відбувається.

 -Отже, так треба, – кивнула Морріган. – Дай я тільки попрощаюся з усіма.

 – Звичайно, моя радість. – Кагир поцілував її в лоб і випустив з рук.

 Морріган підійшла до Лесі та господині таверни, що від шоку рота відкрити не могли.  Вручила їм гаманець із грошима і міцно обійняла кожну.

 -Стало бути ви … – Запнулася Леся.

 -Вибачте за брехню.  Візьміть ці гроші, ви знайдете їм застосування.

 -Ви справжнісінька пані.- Закрила рот рукою шинкарка.

 -Так вийшло. – ніяково знизала плечима ельфка.  На цьому все, мабуть, бувайте.

 Їй було не по собі від ситуації, що склалася і від необхідності терміново поїхати.  Але так було треба.  Її спроба знайти вірного помічника не мала успіху.  Напевно, це було наївною дурістю, думати, що щось вийде.

 

 Морріган привели її коня білої масті, якого подарував Кагир і жінка сіла в сідло.  По команді до сідл повернулися і всі солдати.

 Генерал зробив коло на гарцюючому коні перед селянами і голосно промовив:

 -Ви прийняли графиню Маур Діфін Аеп Кеаллах з розкритими обіймами, були до неї добрі і намагалися вберегти від уявної небезпеки.  За що я, як її чоловік, не можу лишити вас без подяки.  Кожен із вас, може йти в Цинтру, там вам із задоволенням дадуть: будинок, роботу у замку та гідну оплату.  Я особисто про це подбаю.  А ті, хто забажає залишитися тут, отримають деякі матеріальні блага.

 Він розвернув коня і наостанок кинув: -Дякую, що вберегли її.

 

 Сонце хилилося до обрію, коли з села виїхали вершники.  Графське подружжя неспішно їхало позаду, то перешіптуючись про особисте, то обговорюючи новини.  Обидва вирішили насолодитися кінною прогулянкою і нарешті зустріччю десь крім спальні після заходу сонця. Щебетали птахи на деревах, фиркали коні.  Все тяглося плавно і м’яко, поки цю м’якість не перервав крик.

 -Почекайте!  Стійте! – пролунало вдалині за їхніми спинами.

 Кагир і Морріган розвернули коней і глянули на джерело звуку.  Недарма голос здався ельфці знайомим.  То була Марта, що абияк намагалася їх наздогнати.

 Рухом руки командувач покликав солдата і дав команду:

 -Привези її сюди.  Тільки обережно, і не смій налякати.

 Воїн тут же пришпорив коня і за пару хвилин доставив до них дівчинку, що ледве дихала від поспіху.

 -Марто, що трапилося? – М’яко запитала Морріган.

 -Ви казали, що я можу піти з вами, якщо захочу.  Я хочу.  Будь ласка, візьміть мене із собою.  Я будь-яку роботу можу робити, навіть найбруднішу.

 Морріган і Кагир з усмішкою переглянулися.