Спокій.

// 1.2 //

The Neighbourhood – Baby Came Home 2 / Valentines 

*Нікому не нав‘язую свій смак у музиці, але для повноти атмосфери раджу вам увімкнути і заглибитися в лірику.

Нарешті вони під‘їжджали до будинку. Район елітний, нічого не сказати. Спартак Суббота рекомендує. Гість уже встиг поздоровкатися і перекинутися парою фраз із охоронцем, потім з вахтеркою. Боронь боже зараз зустріти сусідів чи когось знайомого. Застрягнуть тут на півгодини, доки язик не всохне. 

Заходять до квартири рум‘яні, з червоними носами. Давно ж тут не було такого життя… Гостей. Все навколо, хоч і було чорним та сірим, за секунду змінилося і почало мати інший підтекст. Тепер на фоні монохрому чітко видно Женьку. Квартира створена для Спартака, але головний герой тут його товариш. Весь аж світиться, ніби промінчик сонця залетів у темну комірчину. 

«Дитё малое», – подумки посміхався Суббота, спостерігаючи за цим вихорем. Вже уявляє, скільки доведеться прибирати. Куртку не туди поклав, узяв книгу з бібліотеки, погортав і поставив не на місце, помив руки і мокрими долонями понаставляв відбитків на дорогому дивані… Але в цьому весь він.

– Давай чаю зробимо? – питає Янович попри те, що не може поглядом знайти чайник чи хоча б щось, схоже на нього.

– Если что, можешь не искать тут ничего, что было бы похоже на нормальную квартиру человека. Ты же ко мне домой попал, забыл? – знущається.

– І ти хочеш сказати, що в тебе нема жодної чашечки, ложечки… – зупинився, сумніваючись, а потім гупнув дверцятами кухонної шафи,  пильно вдивляючися у її вміст. – Кабзда, у тебе навіть цукру нема! Ти що, якийсь прибулець? 

Боже, як же ж смішно за ним спостерігати. Заради цієї реакції він тепер готовий водити сюди Женьку кожного дня. Для нього це щось накшталт екскурсії по космосу. Цікаво, бо в космосі теж чайники не водяться…

Пройшов деякий час. Спартак відправив товариша перевдягатися до гардеробної, а сам вийшов на балкон зануритися в думки.

Холодний вітер пробирає до кісток, дме в обличчя, від чого з‘являється почуття задихання. Він задихається. Пригадує, скільки часу жив абсолютно самотнім, прокидався, неначе в тумані, за інерцією рухаючись і роблячи буденні справи. Нікому непотрібний пустий аркуш паперу, якого впустили чиїсь руки на вітер. Він навіть знає чиї, але ні в чому її не звинувачує… 

Задивляючись у панораму міста, на блискіт снігу під ліхтарями, на сизий смог, Суббота лишень зараз отямився, що ні разу не виходив на балкон до цього. Квартира була куплена зовсім нещодавно – в ній нема оцієї атмосфери, життя. Атмосфера з‘явилася тільки зараз і саме тут, на балконі. Можливо, тепер це буде його улюблена кімната. Він виходитиме сюди самотніми вечорами, ловлячи на собі погляди тисяч таких самих з вікон Києва. І на серці ставатиме легше. 

– Спартачку-у! Ходи сюди.

«Пхах».

Він вже знав наперед, чому його кличуть. Край губи сам потягнувся уверх у легкій посмішці. 

– Що це за расизм? У тебе жодної білої речі тут нема? Це ж повний декаданс, друже! – Женька метушився і в щирому подиві брався за голову. – Господи, ти навіть оверсайзних худі не носиш… 

Ні, так це залишати не можна! Навіть якщо вони зі Спартаком не зійдуться характерами і обірвуть стосунки, всеодно треба залишити свій слід у цій квартирі. Його тактикою було наповнити цю «унилість» яскравими фарбами. Хлопець дістав телефон і щось активно тицяв-тицяв. 

Раптом через декілька хвилин у вхідні двері подзвонили. «Добре, що я обрав пришвидшену доставку. Зараз ти в мене попляшеш», – подумав Євген, киваючи товаришеві з самовпевненою либою. 

Спартак залишив цього розумово відсталого на самоті і пішов відчиняти. Кур‘єр приніс величезну коробку всілякого барахла і кілометровий чек, в якому був перелік товарів. Жах… Всередині знаходилися коробка з модерним чайним сервізом, продукти, якась гірлянда, дитяча лампа, а в самому кінці в пакеті «Адідасу» був ще й одяг. І що це все могло б значити?

– Хороший набор для того, чтобы совершить суицид. 

– Якщо ти не зрозумів, то я намагаюся тобі віддячити за те, що ти кожного разу платиш в кафешках, – підходить до іншого і кладе одну руку на талію, а другою вправно дістає пакетик з низу коробки. – А це мені. Нехай буде у тебе кожного разу, як я залишатимусь на ночівлю. 

Янович дістав з пакету білосніжний оверсайзний спорткостюм і почав перевдягатися. Все, на що дивився Суббота в цей момент – це дірка в шкарпетці товариша. 

– Какой ты мерзкий… 

Але Женя знав, наскільки він класненький і дірки – то частина його образу. Він підійшов і почав далі розпаковувати посилку, розставляти чашечки по полицях, ложки, блюдця, потім взявся за продукти. 

– А это ещё что такое? Ты решил меня добить окончательно? – Спартак помітив пакет якихось закордонних солодощей та чіпсів. Такого він, до відома, не їсть і навіть засуджує. 

Так, все добре. Дихотомія контролю. Треба заспокоїтися і дати людині можливість радіти, як навіжена. А після цієї ночівлі він збере все лахміття докупи і віддасть бомжам. Такий-от план. 

Час вони проводили, як ніколи, весело. Женька позапалював свічки, які смерділи (так, саме смерділи) ваніллю й солодкими ягодами; поставив на кухні лампу у вигляді аніме-котика, який ріже око в темноті навіть сліпому; потім розвісив гірлянду, ледь не вмерши від удару током; а зараз вони сидять хрумають чіпси і грають в ігри, ніби ті інфантильні підлітки. Ось таке воно… життя? Чути хриплий сміх поряд, струшувати крихти з покривала, лякатися райдужного кота в темноті, виходячи з туалету, дивитися не саме аніме, а за реакцією людини поряд, а потім влаштовувати епічну катку в грі «Наруто: шторм ніндзя» і лоскотати до болі в животі того, хто програв. 

Спартак нічого не очікував від цієї ночівлі, але про те, яка вона була тепла і дружня, він міг тільки мріяти, хоч і вважав, що мрії – це деструктивно. Але в цілях і планах на життя в нього точно був Женька. Про це можна здогадатися вже з того, що тепер тут будуть його особисті речі, безлад, свічки і навіть та дурнувата лампа. Скрізь усе нагадуватиме його. «Хах, он будто уже прописался здесь». Саме так. 

Час перевалив за північ, хлопці вже менш жваво грали і не займалися активними справами. Кожен по черзі почав позіхати, тому вирішено було йти в душ і на бокову. Янович пішов перший.

У ванній все так само сіро, як і всюди. Лише рушники були чорними. Він подумки записав у свій список справ пунктик «подарувати кольорові рушнички з метеликами і квітами», щоб в кінець вибісити хазяїна квартири. Навколо не було нічого зайвого, навіть натяку на безлад. Все таке сумне й невеселе… А як же дівчата? Невже такий гарний накачаний психолог не користується попитом серед жіночої статі? Не було схоже, щоб до цього приміщення коли-небудь заходила жінка. 

Захопившись роздумами про дрібниці, Женя не помітив, що вже й помився. Крапельки води з кучерів необережно льопсали на мармурову підлогу, полотенце було кинуте на пральну машину, дзеркало запотіло. Рука сама потягнулася до скла, щоб намалювати там дурнуватий смайлик з вусами. Так йому і треба! 

Виходячи з ванної кімнати, хлопець застав Спартака за читанням. Той був повернутий спиною, весь у чорному, читав при свічках. Тріскотіння дерев‘яного ґніту, ніби вогнища, шелест сторінок та шум зимової хурделиці за вікном створювали атмосферу затишку. Він удома. 

– Що читаєш? – прошепотів Євген, накидуючі на плечі Субботи покривало. – Сидіти в одній футболці взимку шкідливо…

– Знаю, – той стомлено зняв окуляри і потер очі. Спартак розвернувся всім корпусом до товариша і трохи замислився. Вагається. Але згодом повільно обійняв, загортаючи в пледик подалі від холодного всесвіту. Зараз до тріскотіння та віддаленого  шуму снігу додалися ще стукіт серця поряд і уповільнене дихання. Час і простір навколо перестали мати значення. 

– Ты пахнешь мною. – Сам розуміє, що каже якусь маячню, але гиготіння і червоні щоки навпроти того варті. Зараз вони пахнуть однаково цитрусами. Ніби ті дві мандаринки на новорічному столі.

Можливо, вони вже лежать. А може, хтось із них геть уже спить. Вони обидва опинилися на ліжку в обіймах, наче дві пір‘їни у повітрі. Розмовляли пошепки: про все і ні про що. Погасили свічки, розвіюючи запах воску по кімнаті і задрімали. 

«Обійми потрібні людям для того, щоб отримувати серотонін та дофамін», – так думав він раніше.

«Соулмейтів, удачі й кохання не існує», – так думав він раніше.

«Не можна прив‘язуватися до людей. Якщо щось станеться – треба відпускати їх за секунду», – так думав він раніше.

Власне, і зараз так думає. Нічого не змінилося. З‘явилося лише одне маленьке виключення з цих правил. Одне «але», ім‘я якому Женя. Женька. Його хлопчик. Хропе поряд, да так, що і будильника не вчути. Зовсім недавно, Спартак кожного дня вставав на п’ять хвилин раніше будильника і переборював себе йти робити справи. А сьогодні, на диво, проспав. Але нічого: сьогодні вихідний, йому можна. За графіком було лише декілька пацієнтів. Може, відмінити хоча б один сеансик? Що це за думки такі? «Error» – знов лунало в голові.

Він поглянув на скуйовдженого товариша, котрий давно скинув покривало на підлогу. Жарко спати в обіймах, чи не так? Спартак сам собі усміхнувся й попрямував до ванної кімнати, бо вчора, на жаль, не вийшло помитися. Боляче був зайнятий ментальним здоров‘ям – так він це собі пояснює (не руйнуйте хлопцю всесвіт). Зайшовши, він побачив, як із дзеркала на нього дивиться потікший смайл з вусами… Господи, і як це тепер мити? «За что мне этот идиот?». 

Пройшов деякий час. Янович прокинувся, огледів кімнату і запримітив на кухні кавоварку. «Трясця, ну хоч щось!». Він став хазяйнувати, готуючи спочатку з придбаних вчора продуктів омлетик, намазуючи його шкідливим кетчупом, а потім і каву.

На омлетику кетчупом був намальований той самий смайл – символ їх гарно проведеного часу разом. Щастя ж у простих речах. 

– Будеш каву? – відчув на своїй спині цей погляд. – Знаю, що будеш, тому вже зробив! Сідай, друже.

– Мы не друзья, забыл?

Суббота такого не куштує, але із ввічливості відпив трохи напою. Приторно солодко. Знову Женя намагається підсадити його на цю голку. 

Сонце ледь-ледь пробивалося  крізь холодні металеві жалюзі. Блакитне небо визирало з вікон, на фоні яких Женька у своєму світлому образі виглядав сьогодні ще краще, ніж учора… І як погода так різко може змінитися за один день? 

– Це цукрозамінювач, не кривися, – гигоче, демонструючи свою посмішку з ямочками. Янгол.

Виявляється, може…

*Усіх однодумців запрошую до затишного телеграм-каналу https://t.me/sparjenyata (спарженята) <3