Спогади

В той фатальний день вона прокинулась як завжди, рано-вранці. Улюблені волошки, кущі чорниці та соковиті трави мінилися на сонці росяними іскринками. У невеликій альтанці, на задньому дворі, сиділи її батьки і баба Клава. Прокравшись ззаду, маленька Євдокія чула,  як вони обговорювали поїздку до Києва, до її дядька Степана. Усвідомивши, що вони знов полишають її на бабусю та не на декілька днів, а на цілий місяць, щоки дівчинки спалахнули від гніву червоним рум’янцем. Чому вони не беруть її з собою, адже вони обіцяли! Не тямлячи себе від злості, Євдокія влетіла в альтанку і почала кричати на батьків, мов, ті зовсім не приділяють їй уваги. І як би вони не намагалися пояснити, що їдуть не тому що так бажали, а тому що дядько Степан нарвався на великі неприємності та потребував допомоги, маленька Євдокія навіть не збиралась вислуховувати їх проблеми. Не втримавшись, вона ляпнула, щоб ті більше ніколи до неї не поверталися і, втікши до ставку, навіть подумати не могла, яку біду накликала на свою родину. У той же день здійнялась страшенна буря – грім змушував землю тремтіти, блискавка безжально била в верхівки дерев, а вітер ламав тяжкі гілки. Так і збулися дівочі слова – слизька дорога погубила найдорожчих для неї людей. Вже через декілька років, коли Євдокія подорослішала, трапилась інша неприємність…

Був у них в селі парубок один, Назар Коваль. З дитинства ці двоє були нерозлучні, однак в тринадцять років поїхав хлопець зі своєю сім’єю в Тернопіль. Подейкували, що батько його роботу добру знайшов, ось і потрібно було терміново переїжджати. А там час плинув непомітно, і хто знає, що сталося в їхній родині, проте довелося Назару з матір’ю повернутися в рідне село. Та не вдвох вони приїхали, наречену хлопець привіз. Красива дівка була, чого вже брехати! Очі карі, погляд глибокий, волосся, як смола чорні, а брови густі-густі! Сама ж, як тополька струнка, а йшла ніби не на землю ступала, а по повітрю пливла. Одного дня, проходячи повз будинок Назара, Євдокія ненароком побачила, як воркують ці двоє на лавці під вишнею. Проклинаючи все на світі, вона відвернулася, а після, скорботно схилила голову, усвідомивши, як нелегко на серці від однієї лише думки, що Назар її з іншою щебече. Та якби вона любила його, так ні! Необґрунтовані ревнощі поселилися в дівочій душі. Звичайно, Назар і ця чужоземка ідеально пасували один одному: що вона красою багата, що він – високий, широкоплечий, з глибоко посадженими очима сірого кольору, з чорнявими бровами, загостреним підборіддям і легкою щетиною на обличчі. Та що там зовнішність! А працьовитий, а руки які золоті! Кожна мати в селі мріяла про такого зятя. Не минуло й місяця, як любовній ідилії настав кінець. Все починалося як безтурботний флірт: Євдокія все частіше проходила повз будинок Назара, як би ненароком хотіла зблизитися з його нареченою; в наступний раз вони абсолютно випадково зустрілися біля сільради і за вдалої нагоди домовилися прогулятися в їх старому гаю, в якому вони проводили більшу частину дитинства, і, нарешті, цей же гай став їх улюбленим притулком, куди Євдокія все частіше приходила, щоб почитати старі книжки. Тепер її улюблена альтанка стала не більше ніж дворовим декором. Так само часто в гай став приходити і Назар. Він пояснював це бажанням охолодити запалений від думок мозок. І ось так, знову і знову, вони стали приходити вечорами в їх таємний гай, який став свідком грішної любові.

Місяць світив надзвичайно яскраво і двоє, які стояли серед густих дерев, тихо, але з жаром, говорили про кохання, дбайливо тримаючи один одного за руки. Проте це не могло довго тривати. В один із таких вечорів, запідозривши щось неладне, наречена Назара зважилиася перевірити, куди він втікає від неї. Ах, краще б вона цього не робила! Зачаївшись за кущами, вона терпляче вичікувала свого часу і ось, нарешті, поруч з її коханим з’явився жіночий силует. Повіяв прохолодний вітерець, але навіть він не зміг заспокоїти зболене серце. Ще мить, і ось ця бридка розлучниця припала до її милого, а він і не проти… Лише секунда і він уже цілує чужі губи, так само пристрасно, як колись цілував її. Не в силах споглядати, зневірена дівчина поспішила піти геть, однак незграбно зачепилася за колючий кущ і в спробах вирвати літнє плаття з мертвої хватки, наступила на гілку, яка зрадницьки тріснула під дівочою ногою. Тут же Назар і Євдокія відсторонилися. Їх помітили! Як би дівчина не просила свого коханця розійтися по домівках, він чітко дав зрозуміти, що назад шляху немає. Парубок все міцніше притискав її до себе і безустанку вторив, що йому зовсім неважливо, що скажуть люди. Він знайшов справжню любов, а більшого і не смів бажати. І поки двоє віддавалися нічним пестощам, бідна наречена не знала, куди біжить. З її оченят рікою текли сльози. Що вона тепер може зробити? Її дівоча честь постраждала, її зрадили, обдурили, але за що? Похапцем дівчина звернула на іншу стежку, але це і не дивно, адже вона вперше опинилася в цьому місці, а в нічних сутінках відшукати потрібну дорогу ставало все складніше. Спіткнувшись об маленький горбок, нещасна впала і покотилася вниз, де і потрапила з обриву до ставка. Як би вона не кричала, як би не намагалася виплисти, та все було марно. Чіпкі водорості обхопили тонкі ніжки і, нарешті, темні води поглинули жіноче тіло. Бездиханне тіло дівчини виявили на наступний день. По селу поповзли чутки. Більш за все жителів дивував холоднокровний спокій Назара, якого, як їм здалося, зовсім не турбувала смерть нареченої. Як тільки суперниці не стало, Євдокія тут же охолола до хлопця, але така поведінка лише сильніше розпалила в його душі пожежу. Помітивши нездорову одержимість рудоволосою красунею і байдужість парубка до своїх сусідів та сім’ї, стали ходити страшні розмови, нібито наречену його вбила сама Євдокія, а Назара нахабне дівчисько приворожила. Отож і стали обходити будинок баби Клави стороною. Страх перед зеленоокою володаркою рудих кучерів лише посилювався, адже варто було комусь хоч якось не так поглянути на неї, як у того відразу ж хворіли діти.

Була похмура ніч. Місяць ховався за грозовими хмарами, але вулиці села палали жовтим світлом. Десятки розлючених жителів насувалися з палаючими факелами до будинку баби Клави. Вони вимагали одного – знищити відьму, і хто знає, чим би все скінчилося, якби Клавдія не встала на захист онучки і не пообіцяла відправити її до дядька Степана. Вранці дівчина поїхала з села, і ніхто за нею не сумував, окрім старої бабусі та покинутого коханця. Та чи була її провина у тих нещастях? Простіше кажучи, людям завжди було куди вигідніше знайти цапа помсти.