Спогади, що ранять душі

Техьон ще на кілька хвилин, забувши про гостя, зачудовано залип на великі пелехаті сніжинки, що одна за одною спускались з небес у хаотичному то швидкому то повільному танці. Такі гарні, чарівні та елегантні зараз, завтра стануть лише грязюкою під ногами заклопотаних та байдужих перехожих.

Пора повертатись. Він занадто різко розвернув тулуб від чого трохи запаморочилось у голові й задумано попрямував всередину обережними та повільними кроками.

Через невеличке вікно у його квартирці виднівся зіщулений силует хлопчини й тепер все про що Те міг думати, це те, що про гостя обов’язково треба подбати. Все ж той  невідомо скільки чекав тут в одній футболці на холоді. « І чому не постукав?»

Коли чоловік нарешті увійшов до квартири то доволі очікувано, поглядом знайшов хлопця на кухні. Той чемно сидів на м’якому стільці, обійнявши коліна й з дитячою цікавістю розглядав усе навколо так ніби був тут уперше.

– Голодний? – невідомо навіщо запитав Техьон.

Хлопець завжди був голодний. Коли Те його бачив, той ще жодного разу просто так не відмовлявся поїсти. Іноді Техьону здавалось, що це єдині моменти, коли той взагалі нормально їв.

Тож малий на таку пропозицію звісно лише активно закивав.

– Маєш якісь побажання? Насправді не знаю чи в мене знайдуться усі потрібні інгредієнти, але щось придумаємо, тому не соромся, кажи.

Але той просто ледь помітно знизав плечима у відповідь. Їжею перебирати ніколи не доводилось. Брав все, що давали. Та й просити щось особливе було трохи соромно, ніяково чи радше незвично. Лиш питання про це вже збивало з пантелику і ставило хлопця у глухий кут. Що він хоче? І чи взагалі має право отак просто хотіти щось особливе? Він має право на щось особливе? Може мати те, що хоче отак просто? Він ніколи й не думав про те, що йому насправді хочеться, напевно й не здогадувався, що так можна.

Сьогодні підліток був зовсім небагатослівним, дещо сумнішим ніж зазвичай та ще й трохи переляканим.

Техьон поставив чайник та заглянув у холодильник. Спершу прийшла думка щось просто розігріти, якийсь напівфабрикат, наприклад, але хлопець напевно давненько не їв ніякої нормальної домашньої їжі, тож Те витягнув з холодильника м’ясо, вже приготований рис та овочі, а в шухлядах розшукав різні спеції та  соуси, половиною з яких він користувався ледь не вперше, а тоді взявся за ніж, сковорідку та каструльки. Не те щоб він був неперевершеним кухарем, але загалом приготування їжі у нього виходило цілком непогано, на його скромну думку. Зрештою ніхто не жалівся, але, правду кажучи, майже ніхто окрім самого Те й не мав змоги оцінити його кулінарні здібності. Йому не часто доводилось готувати для когось, для нього цей момент був надто інтимний та особливий.

Поки страва готувалась та шкварчала, Те уважно сканував боковим зором малого. На рожевому від холоду обличчі виднівся свіжий синець.

– Що з обличчям? Тебе так вдома?

Хлопець нервово й невдоволено опустив очі. «Значить вдома. Все зовсім погано.» – подумав Техьон і згадав, що навіть не знає імені хлопця.

– А ти не надто балакучий сьогодні, еге ж? Може хоча б тоді скажеш як тебе звати? Бо якось дивно. Ти в мене вже вдруге в гостях, а я нічого про тебе й не знаю. Навіть твого імені.

– Чонгук. – відповів пошепки той, так, що його голос завжди тихий та ледь чутний, здається, сьогодні звучав ще тихіше, якщо це взагалі можливо.

– Гарне ім’я, Чонгук. Моє – Техьон.

Хлопець сором’язливо усміхнувся, все ще уникаючи погляду хазяїна квартири. Усміхнувся так ніби то була якась посвята чи ініціація, немов те, що вони тепер знали імена один одного переводило їх стосунки на зовсім новий рівень. Немовби це щось означало, перетворювало їх нерегулярні, трохи холодні й малослівні посиденьки у щось особливе та вартісне. Щось у чому дійсно був сенс. Він більше не був для Техьона невідомим, безликим та безіменним знедоленим хлопчиськом. Він став для нього кимось. Може поки й не кимось конкретно, та це вже було щось. Такий милий і такий наївний Чонгук.

Техьон знову оглянув його вже відкрито й важко зітхнув.

– Так не годиться, підіймайся, Чонгук.  Пішли за мною.

Той помітно збентежився, може навіть трохи напружився та перелякався, але пішов, як звик, без зайвих питань і зволікань, швиденько. Поспіхом зірвався зі стільця, так ніби його підганяли. Техьон від цього лише більше нахмурився. Вони зайшли в невеличку спальню і хлопець ніяково став біля дверей, розглядаючи крижані пальці на ногах, в очікуванні наступних вказівок, так ніби, щоб пройти далі потрібно особливе запрошення, дозвіл, якого Техьон поки не дав. А той не надавши застиглому малому ніякого значення, тим часом рився у шафі та подумки оцінював ситуацію.

– Поки я приготую вечерю є трохи часу,  а ти так добряче замерз, я бачу. Тож сходити в гарячий душ було б гарною ідеєю, щоб зігрітися…  що думаєш? Ще не вистарчає, щоб ти захворів ненароком. А потім переодягнешся у щось тепліше. Ось… І я напою тебе гаряченьким чаєм для закріплення ефекту. Згода?

Він простягнув свій домашній одяг, який скоріш за все буде великим на Чонгука, але яка взагалі різниця, а той лиш радісно кивнув, думка про гарячий душ та вечерю з чаєм йому явно сподобалась.

– Тільки Техьон… – він на мить зам’явся.

– Так?

– Я… мені нікуди сьогодні йти. Я знову забув ключі.

– Забув ключі? – Техьон недовірливо підняв брову, через що обличчя Чонгука потьмяніло й від сорому він одразу опустив свій понурий погляд додолу. Зрештою для чоловіка це було зрозуміло й без слів, він й не сподівався, що хлопець пересидить у нього годинку-дві й піде кудись посеред ночі.  – Не переймайся через це, ти можеш залишитися. Зрештою, куди ти підеш? Ніч надворі. Я б й так тебе нікуди не відпустив.

– Дякую.

На обличчі малого засяяла сором’язлива, лагідна усмішка.

– Ванна одразу навпроти. – для чогось уточнив Те, хоча хлопець це й так ймовірно пам’ятав та й заблукати у цій крихітній квартирці було просто неможливо. – Ти йди, можеш не поспішати. А я краще йду гляну, щоб там часом нічого не підгоріло.

Чонгук задоволено й розслаблено стояв під гарячими струменями води нестерпно довго. Його шкіра почервоніла, а пучки пальців вкрились чудернацькими маленькими зморщечками. На обличчі весь час миготіла невеличка, проте сяйлива й радісна посмішка, що освітлювала не лише все його обличчя, а й простір навколо. Здавалось він світився зсередини. Від страху та напруження не залишилось і згадки. Тут він почувався в безпеці, поруч з Техьоном йому було комфортно, так, як не бувало ніколи раніше.

Тієї ночі Техьон вперше після переїзду у це похмуре, антиутопічне місце спав не сам. Дивовижно, але йому це навіть сподобалось. Поруч з ним у його ліжку лежав худий, темноволосий хлопчина з блискучими, невинними оченятами, що зовсім вже не пасували до цього вбогого, брудного місця, одягнений у його худі, його штани, у його тепленьких бавовняних шкарпетках, та навіть у його трусах, загорнутий у пухкеньку  тепленьку ковдру зі свіжими простирадлами. До речі, щоб тієї ковдри вистачило обом, хлопцям довелось підсунутися настільки близько, що вони могли відчувати тепле, спокійне дихання один одного на своїй шкірі. Це було незвично, але приємно й затишно, не самотньо. В кімнаті якийсь час панувала тиша і якби атмосферу можна було відчути на дотик, у той момент вона була неймовірно м’якою і лагідною. Допоки Чонгук ненароком не перервав усе.

– Насправді хлопець моєї мами вигнав мене. Він сьогодні був трохи… не в гуморі. – незрозуміло, навіть для самого себе, навіщо, почав Чонгук, коли Техьон уже майже заснув.

Очі Те були прикриті, а дихання рівним та глибоким. Напевно Чонгук і справді думав, що хазяїн квартири вже спить та вирішив нарешті виговоритись, але той вмить різко розплющив очі й уважно поглянув на хлопця темним тривожним поглядом, важкість якого можна було помітити навіть у пітьмі кімнати.

– Трохи не в гуморі? Він ображав тебе? Він був п’яний?

У відповідь лише втомлене зітхання.

– Це він вдарив тебе. – і то було навіть не питанням.

– Так. – майже нечутно.

– І часто таке буває? Часто він напивається? Часто б’є тебе?

– Не те щоб. Іноді. Іноді таке буває. Ми з ним… не дуже ладнаємо, якщо бути чесним він мене на дух не переносить як і зрештою я його.

Техьон тяжко зітхнув, перевернувся на спину і витріщився в стелю. В дитинстві він завжди хотів котика, любив підбирати усяких бродячих кошеняток і волочити їх нишком додому, але мама ніколи не дозволяла залишити кудлатих безхатьків. Але тепер його мами немає. Та й він живе сам. Треба щось вдіяти. Не можна залишати цього малого напризволяще.

– Краще вже так, повір. До нього було ще гірше. – продовжив Чонгук, коли зрозумів, що Техьон не збирається нічого відповідати, а лише напружено вдивляється у стелю, готовий його вислухати.

Та і якщо чесно, хотілось якось виправдатися. Не хотілось, щоб той думав, що у Чонгука все так погано, хоча напевно все так і було, але від цього ставало ще більш незручно й соромно. Хоч напевно хлопець навіть не до кінця усвідомлював весь жах ситуації у якій доводилось жити, настільки це вже стало для нього нормальним та буденним.

– Що ти маєш на увазі? – нарешті поцікавився Те.

Чонгук дуже довго мовчав, Техьон навіть подумав, що той врешті заснув, але все-таки набравши у груди більше повітря він невпевнено продовжив:

– Він ставиться до мами добре, ну… непогано, точно все ж краще ніж те як було до того, але мене не любить. Чужі діти йому не потрібні. Та знаєш, колись, коли я був молодший, мама працювала вдома. – від того як хлопець промовив «працювала» по спині Техьона пройшовся холодок. Він одразу зрозумів, що той насправді мав на увазі, хоч бачить бог, хотів помилятися. – Я її не засуджую. Вона робила все, що могла, все, що було в її силах. Справжнього батька у мене ніколи не було. Я навіть не впевнений, що мама й сама точно знає хто був моїм татом. Ще до того як до нас переїхав її теперішній хлопець… до неї часто приходили різні… чоловіки. Коли я був малий, я просто сидів у сусідній кімнаті, тихенько, як мишка, щоб про мене й не згадали, щоб не помітили, що я взагалі існую. А мама завжди наказувала не виходити, що б не сталось і що б я не почув. Іноді це було дуже важко і страшно, та я слухався, що ж залишалось робити. Але коли я перейшов у середню школу… іноді… я… мені теж доводилось… сидіти з ними, розважати їх час від часу. Деякі приходили спеціально, щоб побачитись зі мною, приносили мені смаколики та іграшки. А я про деякі з тих іграшок й не мріяв. Мамі вони були не по кишені. Та я і не думав тоді, не розумів, що відбувається щось, чого відбуватися не має. Розумієш про що я? Не розумів, що все те неправильно. Але насправді вони не просили робити нічого такого особливого навзаєм, чесно. І не подумай, що це була мамина ініціатива, але було важко, якось зарадити… повір, це не так просто. Це… Вона не хотіла цього  для мене, я впевнений. Просто не було вибору… не було іншого виходу. Та і я міг трохи допомогти. Їй було нелегко, грошей не завжди вистачало. А для мене все обходилось легше. Я ж дійсно не робив нічого, щоб переходило межу… майже ніколи… лише… трохи… То були найкращі роки у плані достатку у нашій сім’ї. Тому я довгий час думав, що в нас усе гаразд, може заспокоював себе… я не надто тямучий… це правда, я не заперечую. Але навіть я розумів підсвідомо, що… відбувається… що то все недобре. Особливо з часом.

Чонгук ледь договорив, ковтаючи слова, але Техьон й так все зрозумів. Він відчув як його охоплює несамовита лють і біль, вони пульсували й поширювались з блискавичною швидкістю, ніби текли по венах, заставляли тіло ледь помітно трястися, а до горла підступно підходила блювота. Між ними запанувала напружена тиша. Він не надто знався на підтримці, не знав, що сказати та як розрадити. Та й Чонгук не очікував ні на що, в той момент слова йому були не потрібні, просто хотілось нарешті розповісти це комусь. Комусь хто не скаже у відповідь, що таке воно життя і нічим тут не зарадиш. Комусь хто не буде вважати його брудним після почутого. Гук був упевнений, що цей чоловік точно не буде. Він його зрозуміє.

Техьон знову повернув голову до хлопця, щоб глянути на ту частину юного лиця, що сяяла в темряві, освітлена вуличним ліхтарем. Було трохи лячно, але вираз обличчя хлопця залишався дивовижно спокійним, ніби він щойно не говорив про усі ті страшні речі, які його спіткали, нібито вони просто підтримували якусь звичайну буденну легку розмову, наприклад, що він сьогодні їв на сніданок (дуже ймовірно нічого) або як йому новий серіал, що вийшов на Нетфліксі (навряд він їх взагалі дивиться). Для хлопчини то було звиклими буденними речами, які постійно трапляються і нічим тут не зарадиш, тому брати їх близько до серця й не варто. Від цього все ставало ще гірше. Все постійно ставало лише гірше.

Останньою думкою Техьона перед сном було те,  що цього разу кошенятко від точно не кине.