Спогади про першу зустріч

– Хей, Мінхо, а ти пам’ятаєш, як ми познайомились? – запитав хлопець із волоссям русявого кольору, роздивляючись обручки на своєму та його пальцях. Вони вдвох лежали на дивані. Мінхо після робочого дня прийшов і просто впав на Джісона, бажаючи деякий час побути біля нього і відпочити. У тиші. Але схоже, у його гіперактивного хлопця були зовсім інші плани. І, треба зізнатися, питання Хана дійсно зацікавило його. 

Чи пам’ятає він усе в деталях? Не пройшло і п’яти хвилин, як втомлений після роботи Мінхо знайшов відповідь на це питання. Він підняв голову і подивився на свого коханого хитрим поглядом.

– Хіба можна забути малолітнього бовдура, який спав біля входу до мого кафе? Не хвилюйся, я пам’ятаю абсолютно все з того дня, – відповів молодий чоловік, після чого вирішив змінити позу для сну. Він піднявся і ліг збоку від Хана, обійнявши його за талію однією рукою і закинувши на нього ногу. Джісон на таку відповідь коханого ображено надув губи.

– Я не був бовдуром, у мене була важка сімейна ситуація! – опротестував той. Піднімаючись, почав скидати із себе руку і ногу Мінхо. Слова коханого зачепили його, і Хан хотів піти звідти, аби охолонути та заспокоїтись. Не вдалося. 

Лі, по-перше, був сильнішим, а по-друге, хотів полежати разом зі своїм хлопцем і відпочити. Втеча русявого ніяк не входила в його плани. Хлопець сів і встиг вхопити Джісона за талію, потягнувши його на себе і всадивши собі на коліна. Мінхо взяв коханого за підборіддя і злегка цьомкнув у надуті губи. Це спрацювало, адже той розслабився і вже не намагався нікуди втекти. 

– Ти бовдур не тому, що втік від батьків тоді, а тому, що спав на холодному асфальті взимку, при мінусовій температурі. Так ще й одягнений не за погодою. Якщо так сильно хотів тоді втекти, то міг хоча б ковдру із собою взяти? А якби відморозив собі щось? – спокійно сказав Лі, обіймаючи хлопця. Перед тим як його коханий встиг що-небудь відповісти, він встав із дивану й узяв його на руки. І разом із ним на руках направився в бік спальні. Хан увесь шлях до кімнати мовчав, обдумуючи слова свого хлопця. У ньому все ще бурлив протест проти того, що той сказав, але він ніяк не міг підібрати слів, щоб відповісти. І тому просто дозволив занести себе у спальню і покласти на ліжко. Вони лягли обличчям один до одного. Мінхо притягнув Джісона ближче до себе, обійняв, переплітаючи ноги, і дав свою руку в якості подушки. І тут Хан таки не стримався, ображене его дало про себе знати.

– Якщо я бовдур, то ти теж, бо кохаєш мене, а не когось розумнішого, – пробурмотів той, повертаючись до коханого спиною. Джісон був задоволений, адже останнє слово залишилось за ним, і тепер можна було б і поспати. Але не так сталось, як гадалось. Одним рухом він опинився на спині, а над ним, нависаючи, був його коханий. Хан навіть злякався від погляду свого хлопця, але продовжував грати ображеного. Він би і радий усе спокійно відпустити й не чіплятися до слів, але настрій такий: істерику створити, побісити, розумієте? 

– Восьма вечора на годиннику, я тільки прийшов із роботи, яка, нагадую, почалась о сьомій ранку. Я хочу трохи відпочити, щоб потім нормально приділити час тобі,  Хан Джісоне, – ох як не любив він чути від нього своє повне ім’я. Це автоматично означало – Лі Мінхо роздратований, чекай від нього все що завгодно.

– А в результаті що, м? Мій хлопець вирішив образитися на мене і позбавити мене відпочинку. Хан Джісоне, я обіцяю тобі, якщо я зараз не зможу нормально відпочити, то буду ігнорувати тебе тиждень! – від суворого тону хлопця Хан увесь зжався й одразу відчув себе винним. Знав же, що Мінхо прийде дуже втомлений, адже взяв сьогодні на себе аж дві зміни. Для того, щоб потім була змога взяти два вихідних на їхню третю річницю стосунків, яка буде вже завтра. Знав, що йому потрібен відпочинок. І однаково образився на нього ні за що, і не дає спати.

– Вибач, я схоже, дійсно бовдур… – тихо промовив Хан, відвівши погляд. Лі на це прикрив очі й важко видихнув. Він цьомкнув його у щоку, а після – у вуста. Мінхо ліг поряд, знову затискаючи хлопця у своїх обіймах. Він і сам відчував себе винним за те, що налякав його і сказав такі слова. Але часу назад не повернути, зараз можна було лише трохи покращити ситуацію.

– Сподіваюсь, ти розумієш, що я про ігнорування сказав несерйозно? Вибач, що налякав тебе, я просто дійсно сильно втомився і зараз трохи чутливий. Мені не важливо, бовдур ти чи вундеркінд, головне – це обручка на твоєму пальці, яка чітко і голосно кричить: «Лі Мінхо, який кохає Хан Джісона, був, є і буде його вірним чоловіком». А тепер, сподіваюсь, ти нарешті даси мені поспати, моя гіперактивна квока, – сказав Лі, знову цьомкнувши коханого у вуста. Від цих слів і поцілунку в Хана на шкірі виступили сироти. Мінхо, хоча і не вмів робити великих гарних промов, але Джісон відчув, що його дійсно кохають і хвилюватись немає причин. Хлопець повернувся до Лі обличчям, зручніше вмостився та обійняв його рукою і ногою у відповідь.

– Хан Джісон теж кохає Лі Мінхо і сподівається до кінця життя бути його вірним чоловіком. Спи, мій великий кіт, – погладивши коханого по волоссю і цьомкнувши його у щоку, прошепотів парубок, при цьому усміхнувшись і прикривши очі. Сам Лі на це лише коротко кивнув, абсолютно не приховуючи щасливу усмішку на обличчі, бо вже почав провалюватись у сон. І, на диво, через декілька хвилин не тільки втомлений Мінхо, але й повний енергії Джісон доволі міцно заснули. Схоже, кохані обійми подіяли на цих двох, неначе транквілізатор або снодійне.

І наче хтось накликав якесь магічне заклинання, адже їм обом снилась їхня перша зустріч…

****

Три роки тому…

Звичайний зимовий ранок, коли Мінхо, як і завжди в останні півтора року, їхав на автобусі на роботу. Було 14-те лютого, а це означало, що в кав’ярні, де він працює, буде або багато дівчат, які прийдуть дарувати йому шоколад, або просто різних закоханих пар. І, чесно кажучи, обидва варіанти не дуже йому подобались. Йому вже 24, а серце так і кричить про самотність. І справа була не в тому, що хлопцеві ніхто не подобався. А в тому, що таких, як він, у Кореї більшість людей вважали “неправильними”. І у всіх, хто подобався йому, або були вже дівчата, або ці люди просто виявлялися гомофобами. Одним словом, хлопцеві конкретно не щастило, і він просто перестав шукати кохання.

– Може справді до Чана в Австралію поїхати… Він з Феліксом там щасливий, може і я когось собі знайду… – сам собі тихо промовив хлопець, спостерігаючи через вікно автобуса за людьми, які кудись йшли. Чан – його найкращий друг, який вже як рік повернувся до рідної Австралії разом зі своїм хлопцем. Ті двоє вже планують коли, де і як їм зробити весілля. Чан неодноразово пропонував Мінхо поїхати туди, і навіть казав, що допоможе з роботою. Він бачив, що друга повільно вбиває самотність. Але Лі все не погоджувався, завжди знаходив якісь відмовки.

Приїхавши на свою зупинку, Мінхо вийшов з автобуса й одразу пішов до своєї кав’ярні. Біля входу до закладу його зустріла дуже цікава картина, яку він, здається, ще дуже довго буде пам’ятати. Зима в Сеулі, шоста ранку на годиннику. Якийсь хлопець спить, сидячи на асфальті біля його кав’ярні. Сіре худі, капюшон, який покривав чорне волосся, чорні джинси й такого ж кольору конверси. І невелика сумка через плече, яку той використав як подушку, поклавши собі на коліна. Вдягнутий зовсім не для такої погоди й притрушений снігом. Такого “подарунку” Мінхо в цей день точно не очікував. Але треба було того хлопця хоча б розбудити. По-перше, тому що на вулиці холодно, і це явно не гарна ідея – спати на асфальті. По-друге, він закривав собою вхід до кав’ярні, а о сьомій вже відкриття.

– Прокидайтеся. Чуєте мене? – невпевнено промовив Мінхо, доки тряс хлопця за плече. І через декілька хвилин на нього дивилися дуже сонним поглядом. У Лі аж серце стиснуло від такого його вигляду. Стало зрозуміло, що він тут не просто так, що щось сталося. “Подарунок” оглянув усе навколо, а коли до нього дійшло, що саме відбувається, різко скочив на ноги й почав декілька разів підряд просити вибачення за створені незручності.

– Як вас звати? – запитав Мінхо, вже декілька разів подумки тріснувши себе за це. Адже краще було б запитати щось інше спочатку, або взагалі просто прийняти вибачення і піти собі спокійно працювати. Але ні. Він раптом вирішив з ним познайомитися.

– Мене звуть Хан Джісон… Ви що, збираєтесь поліцію викликати, і тому спитали ім’я? Ні-ні, будь ласка, тільки не це!  – почав швидко говорити хлопець, злякавшись, що працівник кав’ярні викличе поліцію. Лі на це лише важко видихнув і потер перенісся.

– Я не збираюся нікого викликати. Принаймні поки що. Скажіть краще, скільки вам років? Мені, наприклад, 24, – продовжував розпитувати його той, паралельно відкриваючи кав’ярню. Неочікуваний гість схоже заспокоївся, але все ще був обережним, наче чекав від Мінхо якоїсь підлості.

– Мені 22 роки. То виходить, що ви старший за мене… Це ваша кав’ярня, чи ви просто тут працюєте? – раптом спитав Хан, дивлячись на спину хлопця, що стояв перед ним. Від такого запитання Лі навіть усміхнувся. Щойно хвилювався, що його до поліції здадуть, а тепер вже сам питання ставить? Цікавий парубок.

– Я тут єдиний працівник, бо ніхто директора більше терпіти не може. Тому можеш вважати, що це моя кав’ярня. Заходь, Хан Джісоне, –  повернувшись до хлопця обличчям, він відкрив двері й вказав йому рукою всередину. Треба було бачити в той момент очі цього парубка. Вони й так здавалися великими, а тоді взагалі стали неначе дві монети. Схоже пропозиція Мінхо зайти до кав’ярні сильно вразила Хана. Чому той так цьому здивувався – Лі не зрозумів. Невже це незвичайна справа, запросити людину зігрітися чашкою кави чи чаю, коли він спав на морозі? Чи… Так робить лише Мінхо? 

– Мені… Справді можна зайти? Якщо ти хочеш дати мені кави, то не треба, бо я навіть не зможу заплатити, в мене грошей з собою небагато, – ніхто з них навіть не звернув уваги на те, коли вони стали спілкуватись неформально. На слова хлопця Мінхо знизав плечима.

– Тоді відпрацюєш. Заходь, якщо не хочеш померти від холоду і голоду, – сказав Лі, а після зайшов всередину. Часу на довгі розмови в нього не було. Необхідно було готуватись до відкриття.

Хан вагався, не знав, чи варто приймати цю пропозицію. Проте голод, холод і відсутність місця, куди б він міг піти, допомогли йому зробити вибір.

В результаті Мінхо дізнався всю історію життя нового знайомого: як він ріс, чим захоплюється, і навіть про те, що зізнався батькам в тому, що йому подобаються хлопці. До речі, саме через це зізнання Джісон і опинився на вулиці, сплячим на асфальті. Він не просто втік із дому, бо йому так захотілося. Хлопець втік від морального, ледь не фізичного насилля. Натомість Хан отримав чашку зігріваючого чаю,  нового знайомого і тимчасове місце роботи. І питання з дахом над головою теж, до речі, вирішилось саме: Мінхо запропонував хлопцю пожити в нього деякий час, доки той не знайде собі якусь квартиру, чи хоча б кімнату.

Сам же Лі в той день отримав помічника по кав’ярні, цікавого співрозмовника, сусіда по квартирі й, найголовніше, друга, який розумів його як ніхто інший. Одним словом, Мінхо був більш ніж задоволений тим, як пройшов той зимовий день. А Чан навіть почав жартувати, що він зустрів свого соулмейта. Лі спочатку сперечався з ним, а потім зрозумів, що його відчуття самотності поступово зникало.

Згодом обидва зрозуміли, що дружби стає мало. Що вони закохані один в одного і хочуть взаємності. Першим, будучи більш сміливим і вважаючи, що втрачати йому однаково нічого (хоча це було не зовсім так), зізнався у коханні Хан. А Лі відповів взаємністю у своєму стилі – переніс усі речі хлопця до своєї кімнати, сказавши, що тепер це їхня кімната. А потім підійшов максимально близько і тихо, пошепки сказав на вушко, що кохає його.

****

З того часу їхнє кохання стало настільки сильним, що вони захотіли одружитися. Як результат – обидва вивчили англійську мову і, зібравши речі та закінчивши всі необхідні справи в Кореї, переїхали до Австралії. Батькам Джісона і Мінхо довелося просто змиритися з цим, адже хлопці вперті й від своїх слів та дій відмовлятися не стали б. Хоча батьки Джісона й досі іноді роблять спроби вмовити сина повернутися додому. 

Чому ж саме Австралія? 

По-перше, в цій країні їм нічого не завадить одружитися. І по-друге, тут, у Сіднеї, живе друг Лі – Бан Чан, який погодився прихистити пару в себе, допоки ті не знайдуть собі житло. 

Чан жив зі своїм хлопцем Феліксом, який був власником кафе з кондитерськими виробами,  а отже і робота для Мінхо (принаймні на деякий час) була доволі швидко знайдена. І не тільки для нього – з Хана вийшов чудовий офіціант у тому кафе.

Зараз, коли з їхнього переїзду пройшов цілий рік, Лі зовсім не жалкував про те, що поїхав із Кореї. Тут він щасливий, поряд із ним круті друзі й коханий чоловік, є дах над головою й робота. І найголовніше, ніхто не каже, що він якийсь не такий – хай тільки спробують – щонайменше троє людей стануть на його захист.

Тут він може, наприклад як зараз, прокинувшись першим, поцілувати свого хлопця в ніс і піти готувати щось смачненьке, адже попереду в них ціла ніч для аніме й дорам.

А наступного дня, в їхню третю річницю стосунків, вони спатимуть в обіймах один одного до обіду. Щоб проігнорувати купу повідомлень від Чана й Фелікса з привітаннями, прокинутись і провести час лише вдвох, не забувши ввечері подарувати один одному давно куплені подарунки. Мінхо і Джісон вважали такий розклад дня ідеальним, адже це їхній день. І вже було абсолютно однаково, що думатимуть про це інші.

Тому що це їхні стосунки, обійми, поцілунки…