Спогади з минулого або як я почала жити новим життям

“І як тепер тебе забути?

Душа до краю добрела.

Такої дивної отрути

я ще ніколи не пила

Такої чистої печалі,

Такої спраглої жаги,

Такого зойку у мовчанні,

Такого сяйва навкруги.

Такої зоряної тиші.

Такого безміру в добі!..

Це, може, навіть і не вірші,

А квіти, кинуті тобі.” 

                © Ліна Костенко

                                   2

Після довгого мовчання між нами, я промовила до Жені:

— Привіт, не очікувала тебе звісно тут побачити..

— Я теж.. Послухай, нам треба поговорити..

— Я краще піду, мені немає що тут робити — дівчина взяла свою валізу і швидко побігла звідси світ за очі, аби лише не показувати свої сльози, які зрадницько текли по обличчю, Янович побіг зупинити дівчину, бо розумів, що щось тут не так і з дівчиною точно щось трапилось:

— Ліза, зачекай! — кричав Женя до неї, але дівчина бігла, незважаючи на тяжку валізу, їй не хотілось зараз нікого чути і бачити, їй хотілось викреслити себе з їхнього життя, бо кому вона потрібна такою, але все ж таки недарма у хлопця були гарні оцінки з фізкультури і він наздогнав Лізу біля пішохідного переходу:

— Чому ти втекла від мене? Щось трапилось, я можу тобі допомогти?

— Женю, будь ласка, піди.. 

— Що з тобою трапилось?

— Ти мені не повіриш, як і Діана! Я казала їй, а вона не хоче мене слухати. Мабуть я вже божевільна якась, тому краще йди до коханої, для чого тобі це? Хочеш згадати те, що було колись і сказати, яка я погана. То я з задоволенням вислухаю тебе! — кричала дівчина на свого колишнього друга, вже плачучи, бо ця лавина подій накрила її, аж надто сильно, тепер вона стала однією суцільною помилкою для всіх:

— Це пов’язано з Спартаком?

— А яка тобі власне різниця? Ми ж більше ніхто одне одному, будь ласка йди. Я доросла дівчинка і розберусь як мені бути. 

— А от і не піду, допоки ти мені не розповіси що трапилось.

— Тільки обіцяй, що після того ми розійдемось і все.

— Обіцяю.. — вони присіли на лавочку і дівчина нарешті почала відкриватись, намагаючись стримувати сльози:

— Ти точно повіриш мені?

— Повірю.. — промовив Женя до дівчини, щоб викликати її довіру:

— Мені Спартак насправді весь час зраджував і використовував лише для власного задоволення.. Задоволений?! — дівчина вже хотіла піти, втім взявши її за руку, Женя зупинив її і сказав:

— То чого ти тоді тікала? 

— Яка тобі різниця, відпусти мене краще!

— Мені є різниця, тому що я твій друг і маю право про це знати, хоч ми і посваритись з тобою..

— Тоді можна одне прохання?

— Яке?.. — Ліза кинулась в обійми до свого друга і та голосно плакала на його плечах, а хлопець гладив своєю рукою на її спину, ніби кажучи, що все буде добре і проявляв таку собі турботу до неї:

— Ліз, не переймайся, я буду з тобою поруч

— Дякую тобі, хоч ти у мене є.. — вона заспокоївшись, повільно пішла від хлопця, бо хотіла зрештою зробити те, що так і не закінчила, а Женя дякувати богу вирішив піти за нею, вони довго йшли, допоки та не дійшла до моста і не промовила:

— Як же я хотіла весь цей час, просто бути щасливою. Мати кохану людину поряд, а я бляха така наївна, ще й з Женею погані стосунки заробила, краще б не робила цього, все одно мене таку ніхто не полюбить, ну що ж, сподіваюсь без мене всім буде краще.. — дівчина вже збиралась впасти в холодне Дніпро, однак її зупинив Янович:

— Ти що зовсім божевільна?! Я тобі пробачив ту ситуацію давно вже і ти мені та сестрі своїй, хоча б потрібна..

— Відпусти мене, дай мені закінчити почате! — дівчина намагалась вирватись з рук свого друга, але той ніжно і не відпускаючи, тримав її за руки:

— Навіть не думай, що я відпущу тебе. Краще пішли до мене, погрієшся заодно, бо у тебе холодні руки.

— У тебе взагалі-то дівчина є для того і відпусти, будь ласка.. — дівчина намагалась вмовити Яновича, але той був непорушним і взяв її на руки, так понісши до нього додому:

— Ти що якийсь придурок, відпусти! 

— Допоки ти не заспокоїшся, не відпущу. — прийшовши додому, Янович відпустив її і Ліза роззула взуття на коридорі, та пішла у ванну помити руки, згодом повернувшись до Жені, який вже чекав подругу на кухні:

— Ну що, заспокоїлась?

— Як бачиш..

— Дай мені свої руки.

— Для чого? 

— Нагріти їх хочу, а тепер закрий їх — вона боязко, однак все ж дала йому руки, а Женя повільно дуючи своїм теплим повітрям грів її долоні, це було так дивно, але Ліза мовчала, кажучи про себе:

— *Дякуй, що тебе хоч врятували. Хоча краще б він не слідкував за мною..* — згодом вони відсторонились і Женя промовив до дівчини:

— Ти не голодна, може приготувати тобі щось?

— Та ні, дякую не потрібно. Мені ж і так незручно перед тобою..

— Все гаразд, не соромся. Почувай себе як вдома, Ліз.

— А як же ти з Діаною? Ви ж наче разом. — Женя здивованим поглядом поглянув на дівчину і сказав:

— Ти серйозно подумала, що ми з нею разом? Ні, у нас з нею фіктивний шлюб, заради справи однієї, але мені поки не можна це казати.

— Краще вже скажи, якщо почав..

— Ну гаразд, ми одружились заради того, аби не говорити свідчення по одній справі. Інакше б все було дуже і дуже погано. Тепер зрозуміла?

— Так. Тоді приготуй мені вареники, будь ласка.

— Добре, зараз якщо ще знайду їх в холодильнику, от тоді побачим — той підійшов до холодильника і в морозилці на нижній поличці, він зрештою знайшов вареники з картоплею, радісно крикнувши:

— Є, тобі сьогодні повезло. В іншому випадку ми поїли б хіба що бутерброди.

— То мені сьогодні посміхнулась удача) — щиро усміхнувшись, вимовила до нього Ліза:

— По іншому і не скажеш, тому почекай трохи. — поки Янович займався процесом готування їжі, Свинчук пішла до спальні, побути наодинці і обдумати все те, що трапилось з нею, втім дівчина не помітила як заснула, згорнувшись в позу ембріона, Женя зайшов до спальні, побачивши що вона заснула, вирішив вже не будити її і без того у неї був складний день, тому той вкрив її покривалом, пішовши на кухню почитати книгу про Симоненка, бо знав якщо він залишиться тут, то точно згадає все те, що було між ними, а йому не хотілось ранити себе, ітак занадто багато прихованих ран у нього на серці, тому лише о 1 ночі, Женя заснув, він перевіряв, та міцно спала як вбита

      Ранок наступного дня:

Дівчина прокинулась від того, що відчула приємний запах їжі на кухні, це був доволі приємний знак для неї, тому сонними очима, Ліза направилась на кухню, де її друг готував чудові сирники:

— *А він дійсно непогано готує* — втім дівчина повернулась до реальності, у якій вона стояла в вчорашньому одязі, а Женя був у білій футболці, він усміхаючись, сказав до мене:

— Доброго ранку, Ліз. Як ти?

— Та нормально, а я прокинулась через цей прекрасний аромат, що готуєш?

— Сирники, це ж твоя улюблена страва, чи не так?

— Ти все ж таки, не забув..

— У мене просто гарна пам’ять. *Як це забудеш, людина коли закохується, то запам’ятовує все про неї*

— Жень, а що буде з подкаст терапією після того розслідування? — хлопця це запитання похитнуло, але врешті-решт він знайшов сміливість відповісти на це питання:

— Ти ще питаєш? Звісно, я її закрив. В цій ситуації по іншому неможливо, хоча ми попрощались з ним на нормальній ноті..

— Лицемірний покидьок, бо звісно дружині можна зраджувати і використовувати. Ну звісно, я ж наївна дурепа, яку можна обвести навколо пальця. — дівчина не хотіла показувати свої емоції при другові, бо сьогодні мала намір піти відновитись у слідчій професії, а сльози це останнє що хотілось проявляти навіть при Жені, однак Янович не дурний, помітив що у Лізи трясуться руки і той підійшов, тепло обійнявши її, він тихо промовив їй на вухо:

— Все буде гаразд, я поряд, чуєш? Ти з усім впораєшся, я вірю в тебе. — у Лізи різко щось йокнуло в серці, так буває лише коли починаєш закохуватись у людину, але тут скоріш це, через теплі спогади з ним, все ж таки Женя довгий час був близькою людиною для неї, допоки не сталась та ситуація, після якої вони перестали спілкуватись, але обоє знали, що десь глибоко у їхній душі, ще були ті почуття, можливо це їх доля зводить, однак Ліза перестала вже давно вірити у цю романтику з серіалів, але чи можливо це з нею, після вчорашнього дня, вона перестала вірити в будь-що, втім потрібно надягати маску, що все добре, хоча хочеться просто впасти і усе, бути в темряві і більш нічого, але ми відсторонились від обіймів і вирішили поснідати, бо Женя спішив на якесь інтерв’ю, а у моєму розпорядженні була ціла квартира, на співбесіду я планувала піти десь в обід, тому він спеціально на поличці біля дверей залишив запасні ключі від квартири, мовчки поснідавши, через те що кожен зараз поринувся у свої думки, хлопець збираючись крикнув до своєї подруги:

— Ліза, ось твої ключі від квартири на поличці. Якщо що будь обережна, останнім часом б’є током у моїх сусідів, тому я, якщо що просто попередив тебе. Коли будуть фанати приходити, не дай бог, то скажи, що я тут не проживаю і що вони помилились адресою, гаразд?

— Та добре, йди вже чепурун

— Ой йой, теж мені. Хоча у мене немає часу балакати тут, тому я побіг, бувай) 

— Бувай, Жень) — як тільки за ним зачинились двері, дівчина увімкнувши музику, почала трохи наводити порядок в квартирі, бо судячи з холостяцького життя свого друга, то квартиру давно хто-небудь не прибирав, тому увімкнувши випадкову пісню Біллі Айліш, вона взялась за прибирання немаленької квартири і навіть не помітила як настав обід, тому як тільки та впоралась з домашніми справами, Свинчук почала збиратись до відділку, аби показати хто тут матуся, як би це дивно не звучало, тому зібравшись, дівчина викликала таксі, адже відділок знаходиться трохи далеко від квартири Жені, тому зібравшись, вона спустилась вниз по ліфтові і відтоді починалось її нове життя без Спартака, через 5 хвилин до під’їзду Жені під’їхало таксі, бо після того, як дівчина одружилась на Спартакові, вона рідко стала з’являтись у відділку, хіба що був якийсь привід, наприклад її подруга Настя, яка вмовляла її хоч раз у місяць прийти на каву до управління, бо всі без неї сумують, ну останнім часом, чомусь вже не сумують за нею, мабуть чоловік постарався, хоча я не здивуюсь, якщо це так і є, тому судячи з усього, в відділку вже пішли якісь плітки, бо як ніяк, дружина відомого психотерапевта, весь час поки вони їхали, дівчина була у своїх думках, не помітивши як вони під’їхали до головного управління, вийшовши з автомобілю, слідча помітила прикуті погляди своїх колег до жінки, однак та йшла на другий поверх, де зараз перебувала її тимчасова заміна, її найкраща подруга Настя, постукавши у двері, Ліза зайшла до кабінету, де відбувалась нарада:

— О, які люди, проходьте Єлизавето Олександрівно — та присіла на порожнє місце, ніби знали, що я сьогодні прийду сюди:

— Поки вас тут не було, а це десь два роки, багато чого змінилось. Заодно представлю вас новим людям у нашому відділку, тому мої любі, знайомтесь це Єлизавета Свинчук, слідча яка готова рвати, метати та йти по головам. Ще та місіс Сміт, тому прошу відноситись до неї з повагою, а і познайомлю заодно зі своїм напарником, тому знайомтесь, ваш постійний напарник Іван Лебеденко, а це ваша напарниця, Єлизавета Олександрівна Свинчук

— Приємно з вами познайомитись, мені багато про вас розповідали..

— Сподіваюсь, що це було в гарному сенсі. І мені теж приємно з вами познайомитись, капітан Лебеденко. — після того, як нарада скінчилась і всі розійшлись, подруга стала розпитувати неї про життя:

— Ну привіт, моя люба подруго, як ти, як ваш шлюб зі Спартаком? — вона обійняла свою колегу, однак почувши це питання, Ліза заклякла, але все ж не розгубилась і сказала:

— Та зі мною все гаразд, а от нашого шлюбу більше немає..

— Тобто, щось трапилось? — здивувалась жінка від слів своєї подруги, і та намагаючись стримувати емоції, вимовила:

— Бо так вийшло, що він весь час мене обманював і зраджував мені..

— Господи, от же ж покидьок. Ти молодець, що тримаєшся.

— Та я знаю, але ж я у відчаї.. Бо я цьому йолопу довірилась, кохала його.. А він лише використовував мене, а я теж нічим не краще, використала Женю, аби Спартака приревнувати..

— От він придурок, до речі, а ви ж здається з ним зустрічались, чи не так?

— Та зустрічались, а яка тобі різниця?

— А ти не знаєш, може у нього досі є почуття до тебе?

— Та які почуття, ми ж лише друзі. Та і скільки минуло, два роки вже..

— Людина кохає, незважаючи на відстані і терміни часу.

— Настя, не вигадуй. Краще скажи, як там мій Матвійко? 

— Росте і досліджує світ, батько про це турбується

— Невже твій Влад пішов у відпустку?

— Так, уяви собі.

— Я настільки пропускаю життя через відпустку

— От, от, не треба було через свого “любого чоловіка” йти з поліції

— Ну це вже минуле, ти краще розкажи, через що у вас була нарада?

— Та з’явився маніяк, пише на мертвих тілах дівчат якісь православні хрести, мабуть це якийсь ненормальний маразматик

— Або якийсь послідовник, скоріш за все друге, а скільки вже померлих дівчат на ньому?

— 11. Годину тому анонім повідомив, що через дві години буде нова жертва, як це зупинити ми не знаємо. Може ти допоможеш з своїм напарником, та і у тебе досвід, хоч якийсь є пов’язаний з маніяками.

— Я спробую, втім я нічого не обіцяю.

— Це добре, тоді приступай до роботи — слідча вийшла, пішовши до свого кабінету, де її напарник пив каву і розглядав особові справи жертв, думаючи що там може бути пов’язане, і той добряче злякався, побачивши свою колегу біля дверей:

— Єлизавето Олександрівно, ви ж постукали б, коли заходите до кабінету

— Слухай, давай краще на ти і називай мене Ліза.

— Окей, слухай Ліз, як ти думаєш, що може 11 жертв пов’язувати між собою?

— Ох, якби я побачила їхні особові справи, тоді я може б сказала, а так чесно кажучи не знаю, може хай-но ти дасиш мені ці особові справи, а завтра я скажу що може їх пов’язувати між собою. А того аноніма пробили, який повідомив про 12 жертву?

— Та звісно, однак це ніяких результатів не дало. Скоріш за все, він використав сім карту, а потім викинув її.

— Цей маніяк непростий, скоріш за все у нього конкретні проблеми з психікою, Іване покажи мені фотографії померлих дівчат. — капітан дав слідчій фотографії з місць злочинів, де на талії жертв був вирізаний православний хрест, слідча вже розуміла, що людина зі здоровим глуздом не могла такого зробити, тому жінка попросила свого напарника, аби він перевірив людей які нещодавно вийшли з психлікарень, а та поки пішла в архів і стала дивитись особові справи всіх 11 дівчат, ці дівчата всі були одного віку, 17 років, однак що цих юних дівчат, могло пов’язувати між собою слідча поки не знайшла відповідь на це, тому роздивлялась уважно, намагаючись не пропускати жодної деталі, а коли відчула, що вже засинає, то вирішила піти додому, а Ліза навіть не помітила, як вже було дуже пізно, а точніше 12 ночі, жінка подзвонила до Жені, через хвилину нудних гудків, почувся голос хлопця:

— Так, слухаю.

— Жень, якщо ти не зайнятий, можеш мене забрати зі слідчого управління, будь ласка?

— Ти ніби читаєш мої думки, я зараз зі зйомок їду, ти почекай мене біля управління, гаразд?

— Добре, буду чекати — слідча вийшла з управління, чекаючи на свого друга, який от-от мав приїхати, раптово згадуючи момент коли Спартак освідчився їй: 

            Два роки тому, палац Україна:

Кілька хвилин до подкасту, хлопці хвилюються як ніколи, адже це палац Україна, доволі великий зал, тим паче вже чутно улюлюкання глядачів, але Ліза все ніяк біля них не було, Женя і Спартак хвилювались за неї, Спартак особливо, бо останнім часом всі думки були заповнені саме нею, Жені було все одно на це, хоча у нього ще досі були почуття до неї, раптово приходить Антон до них з запискою у руках:

— Спартак, це до тебе записка 

— До мене? Цікаво.. — чоловік взяв до рук листа, де було написано ніжним Лізиним почерком:

“Для Спартака, від Лізи

Ну що ж, наша з тобою співпраця скінчилась..

Я буду звісно сумувати за тобою, але ми тоді домовились, що я тут пробуду лише рік, і ти мене більше не побачиш. Так от, твоя мрія здійснилась і ти мене більше не побачиш, тому знай я кохала тебе.. 

                 З любов’ю, Ліза”

Суббота після того як зрозумів, що трапилось вилетів з палацу Україна, як кілька в банці, Женя і Антон побігли за ним, сівши в автомобіль, вони поїхали кудись в невідомому напрямку, тому Женя намагався докричатись до Спартака:

— Що це за хєрня? І куди ми їдемо? — цілком справедливо запитав Женя у свого друга: 

— Ліза хоче вбити себе, я не можу це дозволити, бо я собі не пробачу цього

— Я це від нього вперше чую, невже ти закоханий у неї? — зі скептичністю спитав оператор у психолога:  

— Так бляха, я кохаю Лізу, але зараз не до цього, потрібно встигнути доїхати! — вони їхали на швидкості 150 км за годину, незважаючи на те, поліція не зупиняла його і зрештою приїхавши до мосту, вона вже однією ногою збиралась стрибати у воду:

— Ліза! Не роби цього, чуєш! 

                        Теперішній час:

Однак її фантазії перервав друг, який вже під’їхав до слідчого управління і вибіг до неї з автомобілю, бо помітив що з нею, щось не так:

— Ліза, все гаразд? 

— А, так Жень. Просто задумалась, краще поїхали додому..

— Знову про Спартака думаєш?

— Ти читаєш мої думки чи що?

— Неважливо, але він не вартий того, аби ти зараз тут сумувала. 

— Я знаю, але я не можу його забути.. Це була моя найближча людина, я йому довіряла, але це були лише мої наївні ілюзії..

— Ліз, я теж дуже хотів би, аби все це опинилось неправдою. Втім це таке життя, люди приходять та йдуть, а є люди, які можуть бути поруч, незважаючи ні на що..

— Це ти на що натякаєш?..

— Та так, ні про що. А ти заспокойся і поїхали додому, гаразд?

— Жень, а можна тебе обійняти? 

— Так, звісно.. — жінка обійняла свого друга по нещастю та стала плакати на його плечі, а хлопцю залишалось гладити рукою по її спині, без слів кажучи, що все буде гаразд, після того як вони відсторонились, пара сіла до машини і ті поїхали до багатоповерхового будинку, де жив Янович, обоє були мовчазними, бо не наважувались почати розмову одне з одним, допоки це не зробив Женя, сказавши: 

— То про що, ти думала біля управління?

— Про те, як Спартак зробив мені пропозицію руки і серця швидко, а я як дурепа два роки вірила йому, шкода, що я тоді не обрала тебе..

— Ну час вже не зміниш, але виправити його можна. *Бо у мене досі є почуття до тебе, може це по-дурному, однак якби не ця ситуація, можливо б ті почуття були заритими в землю, втім як мені тепер позбутись від цього, бо вона наврядчи кохає мене, а я дурень, досі не можу забути ті почуття*

— Женя, ти чому так задумався? Бо ти ледь у дерево не врізався..

— Та це через шоу, не хвилюйся. До речі, ми вже скоро доїдемо додому.. — через 15 хвилин Женя і Ліза вже були біля багатоповерхівки, тому підіймаючись на ліфті, вони знову мовчали, бо сенсу в розмові особливо не було, тому приїхавши до 18 поверху, ті підійшли до квартири і коли почувся брязкіт ключів, квартира була наповнена тишою, і хлопець помітив, що у квартирі як на диво чисто і поглянувши на втомлену Лізу, промовив: 

— Це твоїх рук прибирання?

— Так, сьогодні перед співбесідою поприбирала трохи квартиру.

— Та я б і сам впорався, не треба було..

— От тільки не треба ці відмовки, мені просто подобається коли у квартирі чисто, тоді аж енергетика хороша стає

— Ну тоді дякую, хоч ти могла цього і не робити.. Мені просто ніяково, Ліз.

— Ой йой-йой, які ми сором’язливі, краще піду до душу і спати, бо сьогодні чесно кажучи був насичений день.

— Тоді я після тебе піду, добре?

— Окей, Жень. — подумавши про життя під гарячим душом в цілому і про Женю та колишнього чоловіка, через півгодини жінка пішла до кімнати, де друг підготував для неї миленьку піжаму у стилі Хелоу Кітті, звідки він про це знає, може й дійсно уважний, замотавши голову в рушник і переодягнувши одяг в піжаму, слідча щиро усміхнулась, можливо не вперше за день, але ця усмішка дійсно була щирою, тому накрившись теплим покривалом, та швидко заснула у спальні, як тільки Женя повернувся з душу, то ледь помітив голову його подруги і взявши покривало та подушку з верхньої полиці шафи, він ліг на підлогу, не помітивши як теж швидко заснув, хоча весь час сни були про Лізу і їхнє майбутнє, може це було божевіллям, але все ж, він її досі не міг забути, а може це кохання, а не лише погані спогади та почуття..