Спогад

Так боляче. Вей Усянь зможе поговорити про це з Цзян Ченом вже в новому житті.

Через п’ятнадцять років і після не одного глечика вина. Та навіть «Посмішка імператора» гірчить.

Тепер, коли Цзян Чен знає правду про золоте ядро, то розуміє, чому Вей Усянь врятував Вень Цин і Вень Ніна з полону.

– Вони допомогли мені повернути тобі колишню силу, А-Чен. Я просто хотів, щоб ти став головою ордену, відбудував Юньмен Цзян. І хіба я міг розповісти тобі тоді… тоді ж всі були впевнені, що хороший Вень – це мертвий Вень.

Вони сидять у кімнаті, такій схожій на колишню кімнату Вей Усяня до війни. Цікаво, хто намалював на дерев’яній панелі майже такі самі смішні малюнки. У Вей Усяня серце стискається від болю: А-Чен думав про нього навіть тоді, коли був так злий на нього.

Цзян Чен перехиляє чашку одним ковтком.

– Я і досі ненавиджу цей клятий клан! За нас, за батька і маму, за шиді, за Хмарні Глибини, за кожного, кого закатували через примхи цих виродків Вень Чао і Ван Лінцзяо… за всіх, хто тоді загинув. А-Сянь, коли ти пішов на Луаньцзан, я ще довго не міг повірити… я кожного дня прокидався з думкою: чому ти з цими веньськими собаками…

Вей Усянь здригається.

– А в чому була винна бабуся Вень? Вона ж навіть чарами не володіла. А слуги, а діти… думаєш, в їх силах було б зупинити Вень Жоханя, коли той віддавав накази? Там, на Луаньцзан, я теж довго мучив себе сумнівами, чи правильно вчинив. Мені було шкода всіх невинних, до якого клану вони б не належали. І я разом з тим розумів, що до них не відчуватимуть жалю всі, у кого брат чи друг загинув у застінках Вогняного палацу. А-Чен, мені досі болить, ніби це було вчора. Як би я не вчинив, все одно був би неправий… я дуже завинив перед тобою…

Цзян Чен мовчить.

Наближається вечір. Темнішає. Але вони не поспішають запалювати лампи.

Тіні минулого все одно з ними – і завжди будуть.