Знайомими стежками

В тиші ледь чутно падали краплі. Починався дощ? Чи це були градини поту, або, може, звичайна вода, що капала з наскрізь промоклих балок під дахом, з зіпсованих потопом меблів та постілі. Або ж це були сльози…

Ніби нізвідки, з темряви пролунало:

— Матусю, не треба, будь ласка! Прошу…

***

Він прийшов як передвісник стихійного лиха. Дев’ятихвостий демон-лис, осереддя злості та ненависті, що вселяє жах. Величезний настільки, що кожен помах хвоста руйнував гори і викликав цунамі, його приголомшливе ревіння смерчами виривало дерева з корінням, а могутні лапи з гострими пазурями змітали все на шляху. Він виник ніби нізвідки, просто посеред селища Листа, і дуже небагатьом вдалося пережити ту місячну ніч і зустріч з чудовиськом.

Шинобі вступили з ним в бій, щоб затримати до прибуття Четвертого Хокаґе.

— Кенґо-сан, ми готові, можете починати!

Чоловік кивнув у відповідь і, склавши печаті, вдарив долонею по землі. По ній миттєво розповзлися нитки символів формули виклику. Вже через мить перед ним сиділа вся Зграя.

— Тенку, Яку, забезпечити підтримку нападу, Мідзуіро, підстраховуєш! — скомандував Кенґо. — Денко, зі мною, Ішімару, прикриття.

Істоти, схожі на вовків, кивнули, і кожен вирушив виконувати наказ, вже в дорозі вивільняючи свої сутності. Перші двоє, білий та полум’яно-рудий, кількома стрибками піднялися в повітря, де вибухнули величезною вогняною кулею просто перед носом Дев’ятихвостого. Чудовисько лише відмахнулося від них і заревіло з ще більшою люттю. Міцна лапа Лиса розвалила найближчу будівлю, наче піщаний будиночок на березі моря. Ось тільки уламки окропилися кров’ю його жителів. Крики поранених лунали в повітрі, прориваючись крізь гуркіт, несамовите виття та дзенькіт зброї. Тоді ж в бій вступив третій вовк. Змінюючи колір шерсті з болотяно-коричневого на пронизливу лазур, він в стрибку закрутився спіраллю, і вже через мить в лапу демона-лиса врізався тугий джгут водяного виру.

Здавалося, ніщо не залишає навіть і подряпини на тілі монстра. Але кожна секунда мала значення.

Протриматися ще трохи, поки прибуде Четвертий.

Кенґо з двома помічниками, що залишилися з ним, кинувся в іншу сторону, до групи товаришів. Вони, поранені та скалічені жахливою демонічною чакрою, знаходилися надто близько до розсікаючих повітря хвостів звіра. Один шинобі закривавленою долонею тримався за поранену голову, його темно-синя бандана з протектором просякла бурими плямами. Інший в агонії не міг поворухнутися, зриваючи голос від болю. Розтрощену ногу навряд чи зможуть вилікувати навіть найкращі медики селища. Третій закривав товаришів собою, хоча його зелений жилет вже нагадував лахміття і навряд чи міг захистити його самого: в плечі чоловіка застряг закривавлений уламок, а шкіра була обпечена чакрою звіра. У руці шинобі стискав останній кунай.

Голова селища, той, кому під силу переміщуватися швидше за блискавку і захистити всіх жителів, ось-ось мав з’явитися.

— Ішімару! — тільки і встиг викрикнути Кенґо, коли один з дев’яти хвостів Лиса з силою вдарив по земляному валу, що підняв його напарник-вовк. Вони діяли настільки злагоджено, що не потребували зайвих розмов.

На голову джоніна полетіли груди землі та дрібне каміння, але і товариші залишилися живі, і він сам отримав ту частку секунди, щоб виконати свою задачу.

— Сумісна техніка: електричний потік.

І ще одна водяна спіраль злетіла вгору, до хвоста звіра, оповита зламаними лініями електричних розчерків п’ятого вовка-напарника.

Селище та його жителів потрібно захистити, навіть якщо це коштуватиме життя. 

***

Какаші бачив сон. Не те щоб він чимось виділявся. Спочатку це були спогади про якусь із місій. Або про всі одразу. Нічого особливого чи конкретного. У шинобі з його досвідом деталі з часом розмивалися, наче текст в книжці під час швидкого перелистування сторінок. Залишалося тільки відчуття напруження, небезпеки невідворотної смерті і тренований незліченними боями мозок, що намагався прорахувати на декілька ходів наперед.

Але деякі місії неможливо забути. Особливо ті, що завершилися провалом. Особливо ті, під час яких загинули важливі люди, чия безпека залежала саме від його майстерності.

Какаші зсунув набік свою фарфорову маску — без неї кут огляду значно кращий. Капітан АНБУ зараз був один, тому міг собі дозволити відкрити обличчя. Частину жителів вже евакуювали, але йому було віддано наказ дістатися загону караулу в обумовленому місці в глибині лісу для захисту. Думка щодо абсурдності вказівок помайнула в голові: кого захищати в лісових хащах, коли головний бій зараз точився серед вулиць Конохи? Але, слідуючи своєму кредо не порушувати закони світу шинобі і беззаперечно виконувати накази, він лише прискорився. Можливо, ворогом було не тільки дев’ятихвосте чудовисько, і він ще послужить своєму селищу як належить шинобі.

Вже на місці Какаші дізнався, що об’єктом захисту був він сам та його товариші — молодше покоління. Від цього почуття безпорадності стало гидко, але ніхто не побачив на обличчі, завжди закритому напівмаскою, і тіні незадоволення — будь-яких емоцій. Наказ є наказ.

 Він часто повторював у голові план дій, як належало вчинити того разу, іноді саме уві сні йому вдавалося вирватися з-під купола бар’єра і під впливом емоцій летіти швидше за вітер рятувати інших та допомагати боротися з монстром. Але далі уява давала збій, і його або силоміць повертали до укриття, або він сам “помирав” досить кривавим способом, прокидаючись в найнебезпечніший момент. Шарінґан дозволяв усвідомлювати нереальність подій, що це лише сон. Але кошмар одного разу був справжнім, і мозок зі збоченим задоволенням продовжував грати в цю моторошну гру, не даючи відпочинку вночі. Какаші був впевнений — не його одного турбували спогади про події, що, як не крути, а залишаться у пам’яті на все життя, у всіх, хто пережив це жахіття дев’ять з гаком років тому.

Сьогодні Какаші теж відчував себе хлопчиськом, що не зміг урятувати дружину свого сенсея, за якою приглядав ледь не цілодобово досить довгий час, щоб звинувачувати себе у провалі місії. Не змігшим врятувати його самого. Просто тому, що впертість не дозволила порушити наказ. Він щиро вірив, що міг би зарадити лиху тоді.

Какаші мчав крізь лісові хащі з впевненістю, що запізнюється. Але вже не міг зрозуміти, куди цього разу. Емоції, що затуманили розум у ніч нападу Дев’ятихвостого, притупилися, повернувши холодний розсуд, і коли він опинився на лісовій прогалині, де облаштувалися кілька шинобі, Какаші повністю перемкнув увагу.

Пам’ять показувала деталі однієї з останніх місій, згідно з якою він мав забезпечити підтримку групі розвідки, від якої перестали приходити звіти. Але виявив лише те, що хтось забрав життя трьох чунінів та джоніна. Хоча не було ні видимих пошкоджень на тілах, ні потім медики не підтвердили насильницьку смерть. Всі вони померли уві сні, витративши свої запаси чакри.

Тепер Какаші сам не міг прокинутися. Зазвичай схоплювався посеред ночі, через що завжди будив ту, що спала поруч. Жодна дівчина довго не витримувала. Ні його непростий характер, ні нічні побудки. Тому виходило так, що він залишався зі своїми жахами наодинці. Лише улюблені книги, якими Какаші зачитувався до самого ранку, і рятували. Завжди спокійний і раціональний, там він міг з головою пірнути у невластиві йому пригоди, причому без ризику для життя та репутації. Втекти від тіней минулого, що досі переслідували, незважаючи на давність.

А на цей раз він ледь не вперше зміг виконати тактичний відступ, навіть не прокидаючись. І все ж…

Какаші роззирнувся і прислухався. Дещо його непокоїло, але відчуття було неявним, скоріше шепотом інтуїції, поглядом у спину. Однак якщо підсвідомість повернула його на цю галявину, отже він щось пропустив. Шинобі ще раз оглянув тіла. Такі ж, якими він їх знайшов: бездиханні та задубілі. Обличчя здавалися спокійними, ніби вони і справді просто спали, вкриті сірими ковдрами. Погасле багаття ще й досі зберігало тепло.

Рядки доповіді Хокаґе про загиблих після повернення до селища самі собою спливли в пам’яті. Та зараз увагу привернув неясний шурхіт, змусивши прислухатися і потягти носом повітря. Все-таки поряд хтось був. Однак коли Какаші насправді знаходився там, то не звернув на це увагу. Джонін сховався серед гілок дерев і, безшумно переміщуючись, попрямував на звук. В декількох десятках метрів він помітив силует, безумовно, ворога, що тікав, і метнув кунай, втім не надто сподіваючись на успіх. 

Зброя з глухим стуком встромилася в землю, а силует просто розчинився в повітрі. Все, що роздивився Какаші — довге світло-коричневе волосся, забране у низький хвіст, і худорляву статуру людини невисокого зросту в темно-бордовому хаорі вдягнутому поверх чорного одягу.

Він зітхнув. Шарінґан нагадав, що за примарами треба було ганятися кілька днів тому, під час місії. Але куди треба було йти тепер, Какаші не міг роздивитися в підозріло однакових джунглях, унікальне око помічало тільки крихітниі недоліки в оточенні, наче недбалі мазки кисті на картині.

Поблукавши ще трохи, Какаші вийшов до просторої галявини, залитої місячним сяйвом. Трохи далі розлилося озеро із джерела у гряді невисоких гостроверхих скель на його дальній стороні. На спокійний гладі віддзеркалювалися зірки та молочно-білий диск місяця.

А посеред озера Какаші побачив дівчину. Вона деякий час стояла непорушно, навіть не турбуючи поверхню води, і концентрувала чакру: одна рука знаходилася на рівні підборіддя, інша — високо над головою. Какаші вдалося добре її роздивитися. Довге закрите плаття темно-синього кольору без рукавів облягало струнку фігуру, в широкому розрізі по правій нозі, з’єднаному парою ремінців, виднілися короткі шорти з сітчастою бронею; на пояс, що звисав на стегна, була прикріплена стандартна сумка для зброї та різних дрібниць, а також пара сувоїв. На шиї — темно-червоний шарф, його кінці коливалися за спиною від легкого вітерця, що гуляв понад водою. Руки були закриті напіврукавичками і високими рукавами, навхрест обвитими ремінцями з металевими застібками на плечах, Довге, в місячному сяйві майже біле, волосся зібране в низький хвіст на потилиці, неслухняні коротші пасма падали на лоба, обрамляли вузьке обличчя та завивалися в різні боки.

Завершивши підготовку, дівчина відкрила очі і змінила позу, ніби приготувалася до бою з невидимим противником чи до стрибка. Сплеск її чакри сколихнув поверхню води, і в повітря піднялася величезна хмара з крапель, неначе дощ на мить пішов навпаки і застиг навколо неї, ловлячи відблиски місяця. Какаші спостерігав, як краплі, підкоряючись рухам її долоней, почали перетікати, змінюючи положення і напрям. На великій швидкості вони витягувалися і перетворювалися на тонкі голки. Один різкий помах — і рій водяних сенбонів розкришив кору на найближчому дереві.

Інші краплі почали збиратися в сферу, котру дівчина продовжувала обертати, і знову міняти її форму. Сфера вигиналася і деформувалася, розтягувалася і ставала щільнішою, і незабаром з води “виліпився” звір, схожий на вовка. Він стрибнув під ноги незнайомки і, оббігши навколо неї, раптом насторожено поглянув у бік причаївшогося Хатаке.

Він так і не зрозумів, чим саме себе видав. Але дівчина, зненацька втративши контроль над технікою, припинила її, і вовк, що кинувся до берега, розлетівся калюжею по траві, а вона раптом втратила рівновагу і впала у воду.

Какаші перетік у щільнішу тінь, але, здається, запізнився.

— Хто тут?! Виходьте! — крикнула вона, випірнувши, цупким поглядом вишукуючи ворога серед темних силуетів дерев. Ворогом був він.

Какаші зрозумів, що переховуватися більше немає сенсу, і лише сподівався, що розмову вдасться продовжити в мирному напрямку.

 — Як ти мене знайшла? — Він повільно вийшов на світло, у відповідь дівчина простягла в його сторону руку з кунаєм, готова оборонятися.

— Це мій сон, я маю знати, коли в ньому сторонні.

Будь ласка, не забудьте поділитися думками 🙂

Читати далі