Сплетіння зірок

Сонце тьмяно світило над Окінавою, відбиваючись від молодих листків на деревах. Вулиці мовчали. У спальні тихо цокав годинник, розбиваючи сталу картину, котра більше походила на фото, аніж на реальність. Вікно було дбайливо завішане фіранками, аби не турбувати сон єдиної людини в цій кімнаті. На тумбі біля ліжка лежали окуляри, поряд із ними — склянка води. Десь біля розетки виднілось мерехтіння від вбудованої у скейт підсвітки, сигналізуючи процес зарядки. Довкола — тиша. Та все ж навіть цього було замало…

Каору повільно розплющив очі, одразу ж нервово чіпляючись поглядом за навколишнє середовище.

“Усе ж це був сон?” — із надією подумав він, приходячи до свідомості, — “де я?”

Ці шпалери, ця стеля, навіть ця постіль — усі вони були до болю знайомими, відгукуючись десь углибині його душі літніми вечорами. Він явно був тут не раз і не два, певно навіть не три. Ось тільки ця кімната аж ніяк не була схожа на його холодну спальню із намертво замкнутими вікнами та купою техніки, навпаки — тут тепло, до біса тепло і світло.

“От чорт”, — ніби електричним струмом вдарило по свідомості, пробуджуючи, забутий за минулу ніч, всеохоплюючий озноб, — “клятий придурок”.

Він різко підвівся, панічно вдивляючись у свої побиті долоні. Головний біль від спиртного миттєво дав про себе знати, разом із повним поверненням фізичних відчуттів. У подертому випаленою пачкою цигарок горлі пересохло аж до здавленого кашлю, а дихати стало до біса важко.

Так, чорт забирай, він знав цю спальню, дуже добре знав. І це взагалі не радувало. Усвідомлення вчорашньої ночі било по всьому тіло, стискаючи шию до гематом.

“Це був не сон”, — єдина фраза гуділа серед порожнечі паралізованої свідомості, — “який же я дурень…”

І знову він приносить єдиній найдорожчій людині у своєму житті клопоту, ніби по замкнутому колу, приповзаючи побитим і п’яним до його дому, навіть коли усе скінчилось. Зараза, Каору ж прекрасно знає який його Коджіро занадто добрий собі ж на зло, то чому він знову, бляха, вже в котрий раз, робить це? Йому варто було забратись геть, ніколи більше сюди не приходити й не допустити, чорт забирай, свого повернення в його життя, котре Сакураяшікі вдається лише псувати. Але ні! Сука, ні! Він знову приволочився до цього дому, ще й посеред ночі! Певно й галас якийсь зчинив, котрий сам не пригадує! Ідіот. Просто ідіот.

“Краще б я прокинувся десь на лавці”, — міркував він, торкаючись заклеєних пластиром подряпин на своєму обличчі, — “чи взагалі десь під мостом у калюжі з багна та власної крові”.

Будь-що, певно навіть смерть, здавалось кращим за це. Ну чому він не може облишити людей у спокої? Чому не здатний зникнути з їх життя назавжди?

“Треба якнайшвидше іти звідси”, — нарешті починав думати раціонально Каору, — “хоч би не забути про фінансову компенсацію за незручності”.

Бо сказати бодай щось після усього цього він точно не взмозі.

Відкинувши нестерпний головний біль, він підвівся із ліжка, моментально здригаючись. Здається вчорашній заїзд закінчився для нього, щонайменше, розтягненням щиколотки. Нога була акуратно стягнута еластичним бинтом.

“Щоб його”, — вилаявся він, і надалі клянучи власну недалекоглядність.

Каору заправив постіль настільки, наскільки зміг, та пішов по напам’ять завченому маршруту, акуратно ступаючи дерев’яною підлогою.

За дверима було сліпуче світло, а всі вікна, здається, давно хтось прочинив.

“То це все було для мене…” — майнуло висновком у думках.

І від цього стало тільки важче. Скільки проблем від одного Каору. Перед очима все пливло, нагадуючи про забуті у спальні окуляри, за якими варто було б повернутися. Ось тільки розбиті вщент коліна та розтягнуті м’язи бридко нили із кожним зробленим кроком, благаючи про хоч якийсь відпочинок.

Усе притомне, що залишалось у свідомості Сакураяшікі казало взутись і піти, але чомусь він як, безперечно, останній придурок йшов у зовсім іншу від виходу сторону, несвідомо прочиняв двері до кухні.

“Навіщо?” — знов і знов запитував Каору у себе, — “зупинись”.

Натомість він лише тихо шкутильгав просторою світлою кімнатою, вдивляючись у рідні, ідеально організовані полиці та зачинені шафи.

“Чорт…” — ну ось, знову ж Каору підписав власний вирок перманентним маркером.

Усе всередині стисло від нервів.

“Звісно ж він тут”.

 

Коджіро стояв, спершись на стільницю, із чашкою кави в руках, так само як він це робить кожного дня. Ось тільки на його обличчі не було звичної всмішки, котра завжди прогнозувала пару жартів, які він розказував йому ледь не щоразу, коли вони бачились. Замість неї виднілась стривоженість безсонної ночі та химерна задумливість, від якої було невідомо, чого очікувати.

“…” — у думках Каору було абсолютно пусто.

Від подібної картини будь-які залишки його свідомості остаточно паралізувало. Вона була повністю його провиною, і Сакураяшікі прекрасно це розумів. Господи, та краще б він узагалі не вийшов з дому вчора.

“Треба йти”, — врешті пробилось серед телевізійної статики шоку, — “доки він мене не помітив”.

Але він, чорт забирай, сам собі наврочив. І ось його вже зустрічає теплий погляд карих очей, котрий він знає стільки ж, скільки себе пам’ятає.

— Доброго ранку, — промовив до нього Коджіро, — як ти?

І, чорт забирай, Каору не знає що відповісти, яку брехню виказати цього разу. “Нормально”? “Усе добре”? Чи може перевести тему простим “Дякую за все, перепрошую за незручності” й піти?

Натомість Коджіро лише зітхає, ставлячи пусту чашку на стіл біля себе. Він і так все розуміє. Іноді здавалося, що він чув щось серед мовчання. Щось, чого самому Каору ніколи не вдавалося вловити.

— Снідатимеш? — м’яко спитав Нанджо, — хоча, ні, я знаю, що ти відмовишся, тому це — не питання.

На обідньому столі стояла повна тарілка і чашка кави. Усе було ще гаряче.

— Звідки ти дізнався, що я прокинусь саме зараз? — хрипло заговорив Каору, геть не помічаючи втрати голосу.

— Інтуїція, — відповів Коджіро із натягнутою безтурботністю, — сідай, доки не вистигло.

Каору не став сперечатись, хоч це так не схоже на нього. Він вже сам не розумів, лише що ним зараз керує. Здавалося, усе виснаження останніх тижнів подвоїлось і звалилось на нього прямо зараз.

Біль у нозі покірно відступив, та від цього аж ніяк не легше.

“Ще й усе, що я люблю”, — думав Сакураяшікі, розглядаючи тарілку перед собою, не наважуючись взяти до рук столові прилади.

Він не заслуговував на це. Після усього, що сталося, ні… усього, що Каору наробив, йому просто було не під силу прийняти таку доброту до себе. Із іншого ж боку — він не міг завдати ще більше хвилювань. Тому він без зайвих питань їсть.

І, чорт забирай, це — найкраще, що йому колись доводилось спробувати. Саме такими на смак були його найкращі спогади: сонячні ранки, тепло роси на траві, безтурботний сміх та свіжий вітер, що пролітав між довгими пасмами волосся. Дурні жарти, його невдалі спроби в кулінарії, випадково розбита банка із сіллю, розчинна кава, несмак якої вони разом завзято перекривали цукром…

Кожна нова думка різала примарним ножем по найбільш живому: ранам, що доходили до самих вен, кровоточили усе сильніше й сильніше, здавлюючи горло погрозами сліз. Клятих сліз. Серйозно?… тільки не кажіть, що він заплаче через набір продуктів, котрі пройшли певну термічну обробку.

“ Може тому в тебе й не виходить нічого “, — репліки з минулого звучали відлунням у його безконтрольних думках, — ” бо ти сприймаєш все як чіткий алгоритм, а не слідуєш почуттям “.

Остання обшарпана нитка, волокна якої давно розійшлись у різні боки, відмовляючись тримати у купі мракобісся, котре звалося свідомістю Каору, остаточно обірвалась. Цей клятий спогад безжально перерізав тонку ослаблу лінію іржавими ножицями.

Сльози самі впали додолу разом із черговим рухом повік. Обпечене сигаретним димом горло заболіло з новою силою. Він же обіцяв, що більше не принесе клопоту…

— Невже я розучився готувати за цей час? — тихо пролунало запитання десь зовсім поряд.

Каору лише слабко похитав головою, намагаючись вирівняти дихання та, кінець кінцем, заспокоїтись.

Почувся скрип стільця по підлозі.

“Нарешті”, — із удаваним поверх болю спокоєм подумав Сакураяшікі, — “правильно, іди геть та не займай себе моїми проблемами, будь ласка… благаю…”

Натомість він відчуває тільки те, що йому тепліше, набагато тепліше і легше. Головний біль трохи стихав від новознайденої опори, а на щоці, замість порожнечі повітря, була м’яка тканина однієї зі знайомих йому сорочок. Як шкода заплямовувати її цими клятими сльозами, що усе не спинялись, пропускаючи повз себе кожну жалюгідну спробу віднайти спокій. Ще й чужа рука на його плечі, як на зло, притягувала ближче, не даючи знову втекти.

— Перепрошую за незручності, — та все ж він виривається, — я, напевно, піду.

Кожне слово він цідив через силу, витискаючи із хриплого голосу весь можливий та неможливий холод на пару з офіціозом.

— Очікуйте на фінансову компенсацію за витрачений час та незручності.

Ледь встигнувши завершити фразу, Сакураяшікі знову закашлявся. Певно він вже не витримував перенапруги на фізичному рівні.

Тим часом адресат цих слів лише зітхнув, дивлячись в утомлені золоті очі.

— Каору… — врешті звернувся до нього Коджіро цим триклятим схвильованим тоном, котрий кожного разу добивав, — мені в біса не здались твої гроші, — промовив він рішуче й, вже набагато м’якше додав: — не говори зі мною так, ніби ми — чужі люди… благаю.

Каору дрібно здригнувся.

“Не роби цього!” — урвистим криком звучало в думках, — “Просто не роби! Не треба! Облиш! Для твого ж блага!”

Невпинний вир його свідомості змушував прикусити язик.

“Просто піди”, — вигукувало все у думках, — “досить вже цієї клоунади, придурку”.

Та від спроби підвестись нога заболіла із подвійною силою, відмовляючи у співпраці.

— Справді, мені краще піти, — усе одно вів він, — і припиніть на мене так дивитися.

Із цим Каору ще далі відвів погляд. Він просто не може більше бачити це щире хвилювання у погляді, розуміючи, що є його прямою причиною. Треба покінчити з цим раз і назавжди, ніяк інакше.

— А як мені ще на тебе дивитись? — одразу ж пролунало запитання.

— Не так схвильовано, а краще — узагалі ніяк.

Після усього, що він зробив, Каору ще вистачало совісті відповідати грубо та коротко. Правду кажучи, куди вже гірше? Можливо хоч так він переконає всіх у власній жахливості.

— Якщо це — твій спосіб попросити мене не хвилюватись, то я одразу скажу, що просто не можу цього зробити, — попри все відповідь не змусила на себе чекати, — не після того, як ти повністю зник звідусіль на більше, ніж місяць і потім, дякувати за це богові, прийшов сюди о третій годині ночі п’яним і побитим.

Іноді Каору здавалось, що, не зважаючи на всі слова інших, Коджіро був ще впертішим за нього самого. Будь-яка нормальна людина вже б давно розвернулася і не згадувала цього кошмару.

— Я ще раз повторю, що готовий компенсувати усі збитки, — вдруге наголосив Каору.

У відповідь лише тяжкий видих швидкого усвідомлення своєї помилки.

— Давай перефразую, мене турбує не те, що ти прийшов сюди серед ночі, — сказав Коджіро після пари секунд мовчання, — їй богу, хоч кожен календарний день приходь у цей самий час і я буду не проти, — трохи відволікся він, — а те, наскільки розбитим ти сюди прийшов і те, які жахи довели тебе до такого стану.

Із кожною секундою тон розмови ставав усе серйознішим, мимохідь звужуючи шанси Каору втекти, не видавши нічого. Хоч якось стабілізований фасад холоду знову тріскався, ніби витвір горе-архітектора, котрий не вміє розраховувати вагу власних проєктів. І, чорт забирай, ця клята щирість і м’які доторки до його плеча аж ніяк не допомагали.

“Треба було просто дійти до лави в парку вчора”, — вже вкотре він проганяв через думки усі кращі варіанти минулих подій.

У кімнаті остаточно зависла напружена тиша.

— Облиште ці пусті тривоги, вони лише псуватимуть ваші нерви, — повне лицемірство з боку Каору, у котрого і досі трохи трусились руки, — наші шляхи розійшлися на краще, чи не так?

Кожним вимовленим словом він лише глибше заганяв ножа у свої, вже і так прорізані до кісток, рани. Але він мусить це зробити. Ніхто не заслуговує на страждання, котрі присутність в його житті неминуче приносить.

Його співрозмовник лише меланхолійно всміхнувся, трохи прикриваючи очі й, врешті, смиренно прибираючи свою руку з плеча Каору.

— А пам’ятаєш як ми у старшій школі напилися до нестями й прокинулися в селі за кількадесят кілометрів звідси? — у словах Коджіро тихо відбивався біль прийняття. Здається, Каору і справді вважає, що тепер вони — лише двоє незнайомців один для одного. А все через якусь дурнувату суперечку… до свідомості потроху пробирався жаль за все сказане і не сказане, особливо — за те, що уже не можна сказати.

— Тоді ми весь день блукали там, чекаючи на вечірній автобус назад, потім ще й ледь не пропустили його, бо заблукали в лісі, — із невластивою собі ностальгією продовжував він, — ще й випадково забрели до місцевої ворожки.

Каору лише мовчки слухав, намертво прибивши свій погляд до столу. Це ж саме те, чого він хотів досягнути, тоді чому чути цей дивний, неприродний для Коджіро, тон настільки нестерпно? Ще й ця проклята історія, котру він знав так добре, ніби це було позавчора.

— Пам’ятаєш, що вона тоді сказала? — це було риторичне запитання, — “Я бачу, ваші долі тісно переплетені назавжди, хлопці” чи щось таке… — він трохи запнувся, — клич мене ідіотом, як завжди, але я тоді й справді повірив у ці її “Ви приречені бути разом до самого кінця” і “Щастя швидко знайдеться, коли ви будете поряд”.

Коджіро вже вкотре тяжко зітхнув, усе так само не зводячи погляду із закритого заплутаним волоссям обличчя Сакураяшікі.

 

— Скажи-но мені, Каору, — приречено промовив він, уже ні на що не сподіваючись. — Ми й справді стали чужими один одному?

 

Контрольний постріл.

 

Каору до останнього переконував себе, що Нанджо робить це все лише через власну доброту, а не тому, що і досі вважає його за друга.

Здавалося, він і так пробив дно, накоїв такого, що жодними словами не опишеш, остаточно розбив цей зв’язок три рази, а його усе ще вважали за близьку людину. Але ось і все, останній абзац. Нарешті Каору досягнув того, що вважав за правильне — шансу остаточно зникнути з його життя. Шкода тільки, що він уже абсолютно цього не хотів. Чорт забирай, він увесь цей час думав, що його зненавиділи, тому поводився відповідно віддалено, але ні… бляха… ні! Не цього, не цього він, в біса, хотів! Не цієї болючої меланхолії в тоні того, кого він так бажав уберегти від усіх негараздів!

Його погляд ходив з одного боку в інший, зі страхом оминаючи будь-який шанс побачити вираз обличчя Коджіро зараз. Він не хотів навіть уявляти цього, він просто не витримає.

Голова починала іти обертом.

 

“ Мовчання — знак згоди “, — ніби удар по вже мертвому, пролунало у думках.

 

Уже було чхати на всі о́брази, фасади, напускний холод. Чхати на те, що навіть стиснуті до побіління кісточок долоні зрадливо тремтіли, що вираз його обличчя походить на тривалого пацієнта психіатрії, що волосся повністю перекрило йому, і так розмите, поле зору. На все, бляха, начхати!

Сука, ну як можна було аж настільки облажатись?! Що взагалі він має зараз робити?!

 

Каору вчепився долонями у власні ноги.

— Та про яке щастя можна говорити, коли я поряд… — тихо промовив він перед тим, як остаточно зірвався на хриплий крик, що місцями починав переходити у істерику, рівносильну вчорашній, — Та ніякі ми не чужі люди, чорт забирай! Просто я абсолютно жахливий, дурний ідіот, який за усе життя не навчився думати перед тим, як щось сказати! А ще, сука, я зате прекрасно навчився вигадувати те, чого немає і ускладнювати цим собі життя! Взяти лише цей клятий місяць! Та я подумав, що ти мене, нарешті бляха, зненавидів після усих цих порожніх суперечок, образливих слів та дурнуватих доводів! — він все кричав, майже не роблячи пауз, — Я взагалі не знаю, як ти мене терпів усі ці роки! Навіть зараз я хочу назвати тебе божевільним, але це лише доводить мою думку! Серйозно! Я не знаю, як нормальна людина взагалі змогла вижити та не спитись поряд зі мною та моєю непроглядною пітьмою під назвою характер! Усе, що я вмію — приносити біль людям, котрих я люблю найбільше! — хриплий голос, попри бажання власника, стихав, остаточно ламаючись від натиску, — Я найбільше сподівався, що ти мене зненавидиш, але водночас цього ж я і найбільше боявся, тому просто втік… замкнувся вдома й не виходив навіть до магазину. Як і завжди все закінчилось у дрова п’яним мною на твоєму порозі…

Сльози поволі знущались з нього, змушуючи схиляти голову усе нижче та розбиваючи й так зламані речення.

— Мені здавалося, що назавжди зникнути з твого життя — найкраще рішення, але після того, що я щойно накоїв і скільки болю я вкотре “подарував” тобі, я у цьому впевнений. Багато людей можуть сказати, що я розумний, чи пунктуальний, чи назвати ще будь-яку позитивну рису, пов’язану з роботою і це не буде брехнею, але яка з цього користь, якщо реальна правда у тому, що у мене немає позитивних рис “людини”, — він говорив усе тихіше й тихіше, поволі програючи бій із наростаючим болем у горлі, — і саме у цьому мій фатальний недолік.

Кашель сам роздирав зв’язки, не даючи навіть договорити.

— Вибач, що тобі не пощастило мене зустріти. А тепер, благаю, Коджіро, скажи мені — ні на що не гідному ідіоту, котрий руйнує усе, що любить, забиратись. Усе, що мені потрібно — це: “Я не хочу мати з тобою нічого спільного”.

 

Із цим Каору врешті замовк, остаточно опускаючи голову додолу. Як багато наговорив і як мало із цього насправді мало значення тепер… Сподівався він лише на те, що врешті змусив з кінцями розчаруватися в ньому.

 

Чого він не побачив, проте, це абсолютного шоку на обличчі того, кому усе це було промовлено. Не побачив і того, що ледь не на кожне слово йому готові були привести купу заперечень. Навіть до біса стривожений погляд та турботливі прохання поберегти і так зірваний голос проминули непоміченими.

На думку Коджіро спадало тільки одне:

“Лише чому таким прекрасним людям приходить до голови така брехлива дурня?”

Врешті він нахилився трохи нижче, м’яко прибираючи пару світлих пасм назад, аби тільки побачити обличчя Каору.

— Не кажи так про себе, — із лагідною рішучістю промовив Коджіро, спиняючи свою долоню на чужій подряпаній щоці.

— Дорогий мій коханий Каору, ти — найкраще, що сталося зі мною в житті. Я б ніколи не зміг зненавидіти тебе, скільки б дурних сварок між нами не трапилося. Правду кажучи, я обожнюю їх, бо тобі завжди вдається розказати мені щось нове, — говорив він, не зводячи погляду із прикритих очей, — клич мене дурнем або мазохістом, але мені люба твоя гострота мовлення і зухвала всмішка. Без них життя перетворюється на сіру рутину. Та й не тільки без них… без усього тебе. Чорт забирай, якби ти тільки знав, як я боявся ніколи більше тебе не побачити, Каору. Що б не трапилося — мені не буде краще без тебе. Думаю, ти застряг зі мною назавжди, — у такій, здавалося б, важкій розмові слова із легкістю знаходились самі. — Я чесно не розумію чому ти так думаєш, але твій характер дуже далекий від “непроглядної пітьми”, якою ти його називаєш. Розумієш, кожен із нас далеко не ідеальний та має власні недоліки. Але вони — це саме те, що робить нас людьми, чи не так? Якщо занадто на них концентруватись — перестанеш помічати усе хороше про себе. А його в тобі, повір мені, набагато більше, ніж ти можеш собі уявити.

Із цим на кухні стало трохи тихіше. Вони обидва мовчали, кожен збираючи якісь власні думки докупи. Каору й досі боявся підняти погляд із власних колін, лише тихо заперечуючи усе сказане. Та скільки б разів він не хитнув головою в знак своєї незгоди — усе менше вірив сам собі. Який же він дурень… змусити когось так сильно хвилюватись за себе через настільки безпідставні речі, котрі створила його хвора фантазія, при чому, із його ж власних сумнівів.

— Господи, що ти таке говориш?… — тихо промовив Каору, усе ж наважуючись повернутись до Коджіро та, хоча б на секунду, подивитись на нього.

Той лише м’яко посміхався у відповідь, ніби перед собою він зараз бачить не виснаженого минулими подіями Сакураяшікі, а кохання всього свого життя. Ось тільки Каору і досі не здогадався, що в очах Коджіро це одна й та сама людина.

— Але знаєш що, — промовив Нанджо, ловлячи той секундний погляд, — я кохаю тебе навіть із усіма, як ти кажеш, “фатальними” недоліками! Я не знаю що ще сказати, аби ти зміг хоча б трохи уявити, що я бачу кожного разу, коли ти дивишся мені в очі, — він усе продовжував говорити, не зважаючи на рясно червоне обличчя його співрозмовника, — Справді… у мене немає слів, щоб описати наскільки ти неймовірний. Я б не проміняв тебе ні на що у цьому житті.

Каору і досі мовчав, намагаючись відвести погляд кудись у сторону, та, попри всі старання, йому це не вдавалось. Серце вперше за стільки днів, ні, навіть місяців, швидко билось не через тривогу. На обличчі сама собою з’являлась легка посмішка усвідомлення та, врешті, полегшення.

— Серйозно… — майже беззвучно мовив він, прикриваючи очі в знак поразки, — …іще тоді я міг просто сказати, а не втікати від цих слів, як останній придурок… тоді б і усього цього не було.

Який він усе ж майстер створювати собі проблеми.

— Ти про що? — раптово запитав у нього Коджіро, непомітно стримуючи посмішку.

І це остаточно вибило Каору з його потоку думок. Він що, серйозно не зрозумів?

— Я знаю, що це майже неможливо помітити, — відповів Сакураяшікі, — але я відчуваю те ж саме, кожного разу, коли ти поряд, — і ніби тут можна було б спинитись, та щось у погляді його співрозмовника спонукало додати ще щось, — я теж кохаю тебе навіть із усіма дурницями, які ти щодня твориш.

Слів, як і сили в голосі не вистачало, аби наповну виказати усі відчуття, котрі так довго накопичувались із кожним ідіотським підколом, кожною перепалкою, кожним стусаном, заслужено виданим на “S”, кожним вечором, проведеним удвох в зачиненому ресторані, кожною зустріччю на “звичному місці”, кожним мимохідним змаганням.

І, нібито як у кожній сварці, він хапає його за комір сорочки, ось тільки цього разу без сили, зовсім м’яко. Далі лише ніжний дотик на губах та зовсім не чужа рука в його заплутаному волоссі. Тепло від іншої долоні на його спині пронизувало до самої, так давно холодної, середини.

“Чорт забирай, помітно наскільки більше у нього тепер досвіду”, — майнуло на секунду в думках, ще до того як вони остаточно розчинились.

Зараз було набагато краще, ніж той раз, коли вони вирішили тренуватися один на одному в старшій школі. Ці змішані почуття на пару з невмілими поцілунками десь біля мосту серед ночі, усвідомлення, котрі вони за собою потягнули, їх дурнуваті застосування, підліткові стосунки з не тими людьми… скільки усього кожен із них пройшов, лише щоб знову опинитися в обіймах іншого, тепер вже — надовго. Здається, та ворожка мала рацію…

 

Подейкують, що всі дороги ведуть до Риму, так само й з ними: куди б кожен не подався, що б не наробив — в результаті знову опиниться поряд із іншим, на вічність прирікаючи себе тонути в рідних очах.

 

На кухні було незмінно сонячно. Фіранки потроху вибивались із кріплень, зачепаючись за легкі пориви вітру. За столом усе ще сиділо двоє людей, мовчки дивлячись то один на одного, то кудись вдалечінь, радіючи, що кожен зараз, попри усе можливе і неможливе, поряд із іншим.

— Знаєш, я удав, що не зрозумів, лише щоб почути ці слова від тебе вслух, — промовив Коджіро із самовдоволеною всмішкою на обличчі, — особливо, коли в тебе все лице червоне.

За це ж він отримав легкий удар по плечу.

— Коджіро, я тебе звісно дуже люблю, але ти — повний дебіл, їй богу, — розчаровано відповів йому Каору.

У відповідь почувся лише тихий сміх.

— Як давно я цього не чув.