Спеціальна (не)воєнна операція

– П’ять хвилин! – без того гучний голос Чиркова лунає ще гучніше, коли він навмисне підходить до Толіка і кричить прямо на вухо.

– Господи, та чую я! – Толя знову завтикав на новини в телеграмі, тому дійсно злякався несподіваному розриву барабанних перетинок.

Ось-ось мав початись стрім, а він досі шукає згадки про Енергодар хоча б десь. І не те що б їх не було, їх навпаки занадто багато. Тому оновлюючи стрічку кожні 10 секунд, він просто сподівається нічого більше не побачити. Бо хоча б іноді відсутність новин означає спокій, стабільність, а значить і нічого поганого. Принаймні, йому в це хотілось вірити.

– Та добре, не кричи! – знову кричить Сергій, – До речі, хтось Макса бачив? У нас п’ять хвилин до стріму! Де він дівся?

Уся креативна група на секунду відволіклась від налаштування комп’ютерів, камер, проводочків, макіяжів і так далі. Згодом продовжила робити те саме, але з занепокоєним обличчям і бігаючими, в пошуках Макса, очима.

– Толік, вийди сюди на хвилину, – Максим несподівано з’явився за дверима і так само несподівано не зайшов до студії, а залишився стирчати на тому ж місці.

– Шо? – Толік не міг зібрати раму.

– Яке вийди? Три хвилини! – доволі логічне зауваження від Сергія.

– Та знаю я, це на два слова. Толік, блять, ти вийдеш чи ні? – Максим аж розізлився, тому Толя прожогом кинувся до дверей, поки Чирков не встиг заступити йому дорогу.

Максим закрив двері й одразу почав:

– Слухай уважно. Ситуація така: знайомі зараз їдуть з Енергодару, мають одне вільне місце, я їх попрохав почекати ще годину, щоб забрати матір мого друга, – промовив все на одному диханні, – тепер дзвониш матері і домовляєшся. За годину біля “Сільпо”. Або я дзвоню і кажу їм їхати, – Макс глянув на Толіка, буквально промовляючи очима, що це може бути остання можливість. – Все зрозумів?

– Так, – Толя знатно прихуїв, але швидко зібрався, – за годину біля “Сільпо”.

– Так, кивнеш мені потім, як домовишся, щоб я їм передзвонив. А тепер я побіг на стрім, – Макс уже прочинив двері, як знову обернувся до Толіка, – Чекаю відповіді. Удачі.

Студія зустрічає невдоволеними вигуками Чиркова, але Максим не звертає на це уваги і швидко прямує до свого знімального місця.

– Ще 30 секунд, я навіть не спізнився, – перед ним уже відкритий ноутбук з відрахунком часу до стріму.

– Шо у вас там сталось? – Саша вже сиділа поруч і хотіла жартувати про гейство, але відповідь Максима змусила її відмовитись від цієї ідеї.

– Його мати в Енергодарі. Зараз є можливість виїхати.

– А, це добре, – Саша ніяково глянула на час, – Десять секунд, готовий?

– Та як завжди.

Максиму б мали дати Оскар за те, що під час стріму він не подав жодного натяку на його внутрішній стан. Бо стрім стрімом, але зараз вирішують долі людей. І, знаєте, це викликає не дуже радісні почуття.

На середині інтерв’ю з Альоною Альоною до студії нарешті зайшов Толік. Максим вскочив з місця, залишаючи Сашу саму вигрібати всю комунікацію.

– Ну що? – занепокоєно-обнадійливе питання.

– Вона згодна, буде за годину біля “Сільпо”, – Толік дохєра напружений і розгублений.

– Добре, я зараз їм передзвоню, – на півдорозі до дверей Макс обернувся, – сядь замість мене, будь ласка, бо потім вдвох отримаєм.

– Так, звичайно.

І Толік поплентався до столу, там якраз закінчувалось інтерв’ю з Альоною.

– Привіт, Альона, – видав він якось невпевнено, тому надалі вирішив помовчати.

Після розмови з гостею Саша продовжила вести стрім. Толік не такий гарний актор як Максим, тому його схвильованість заважала зрозуміти що до чого і куди.

– Я взагалі сценарій перший раз бачу, – виправдовується він перед глядачами, – мене вже Саша вбити хоче за те, що стрім псую.

– Так, є таке трохи, – відверто відповіла Гонтар.

– От, я ж казав, – хоч Толік і йшов не по сценарію, глядачі того сценарію не знали, але знали, що люблять Толю, тому готові були закрити очі на такі дрібниці.

Нарешті до кімнати повернувся Максим.

– О, Макс йде, я вільний! – вони помінялись місцями, швидко перекинувшись поглядами.

– Зайди в телеграм, – ледве чутно прошепотів Макс Толіку.

– Де це ти був? – Саша хотіла дізнатись якого біса вона лишилась сама.

– Я не пісять бігав, вибачте, це було невідкладне питання, яке потребувало щоб я вийшов з ефіру, – Максим швидко увійшов в колію і продовжив стрім.

Тим часом Толік побачив повідомлення, в якому було написано:

“Чорний мерс

Номера АР7533СН

Чоловік, жінка і їхній син, звати Оксана й Дмитро”

Толік одразу переслав повідомлення матері. Дочекався “прочитано”.

– Боже, у нас є шо поїсти? Я б зараз вовка зжер, – Макс увірвався в квартиру і поплентався прямісінько до холодильника, на ходу скидуючи кросівки з курткою.

Додому вони добиралися нарізно. Толіка притримали в студії, щоб дописати якийсь сюжет, а Максим знову поїхав вигрібати “щось невідкладне” по волонтерці.

– У нас сьогодні свято, Толік не спалив вечерю! – радісно вигукував Сергій.

– Це що? Це піца? – бросок мангуста (Максима) до холодильника зупинив кухонний стіл. Точніше те, що на ньому смачно пахло.

– Толік не спалив вечерю, бо просто замовив її по телефону, – доказав свою думку Чирков.

– Це з якого такого дива? – Макс справді був трохи в шоці. Здавалося, так давно не їв нічого, окрім сосисок з макаронами, що навіть вони ж, просто в іншому агрегатному стані, викликали мільйони позитивних причин для слиновиділення.

– На честь моїх врятованих нервів і, можливо, пари життів, – Толя вигулькнув з сусідньої кімнати.

– Бля, колу дістати з рюкзака забув, я щас, – Сергій побіг шукати напій.

– Слухай, серйозно дякую, – Толік зупинив Максима від спроби непомітно спиздити шматок піци. – Якби не ти, то вона там би й лишилась. А далі… Ніхто не знає, що було б.

– Та нема за що, – випалив він і таки вкинув до рота той клятий шматок.

– Макс, нема за що – це коли ти позичив мені двадцять гривень на пиво, а тут є за що, – Толік щиро не розумів як можна так применшувати свої заслуги, бо в його уяві вивезти маму з Енергодара – це щось на рівні фільмів про Лару Крофт, тільки замість пасток в пірамідах – ваньки з автоматами.

– Їж піцу і не пизди, – Макс знехотя посміхнувся, – ти теж роботу свою зробив. Бо я не грібу як можна було вмовити людину їхати в невідомість з невідомо-ким. А взагалі, скажеш дякую Дмитру й Оксані. До речі, вони вже в Дніпрі, тому завтра десь пообіді будуть.

– Слава богу, – Толік полегшено видихнув, – тобі все одно дякую.

Макс знову посміхнувся.

– Що тут за православні вигуки? Ви ж ще не випили, – Сергій, як завжди, вчасно. Але його поява з пляшкою коли сьогодні радує.

– Ну то сідай, тебе ж чекали, – сказав Макс і поліз за ще одним шматком піци.