Спасибі, що вибрав життя…

—Я — Драко Малфой, я Драко, я на вашому боці!

Драко на вершині сходів молив про пощаду в чорної фігури в масці. Гаррі з Роном пробігали повз. Гаррі хотів ударити Пожирателя Закляктусом, але Рон опустив руку на підняту паличку. Рятувати уже було нікого. Худорляве довготелесе тіло в розірваному чорному костюмі мішком лежало біля ніг Пожирателя. В сірих очах завмер жах і відблиски зеленого спалаху, який забрав його життя.

Битва скінчилась. Волан‑де‑Морт переможений. Гаррі вижив. Йшов підрахунок втрат. Знайомі й ні маги снували подвір’ям, замком, заходили в межі Забороненого Лісу, шукали і знаходили поранених і мертвих. Чармедиків не вистачало. Поранених було надто багато, навіть більше ніж мертвих. І це не могло не тішити — вони відбулися числом сильних і хоробрих, але малочисельних магів. Один Мерлін знає, що сталося б далі, не допоможи Гаррі батьки, не приховай його тоді Герміона Кусючим, і видай його тоді Драко.

—Драко.

Він обпікаючого смаку його імені на губах, серце стислося. Після смерті Лорда Пожирателі аппарували, покидавши тіла убитих. Їх клали поодаль, знімали маски, судомно здригувалися, видихали й залишали, приносячи нових. Нові трупи Пожирателів — Гаррі всміхнувся б цій думці, якби не стояв зараз біля тіла одного з них. Молодого, зовсім юного, і уже непоправно мертвого.

Ребра здавило канатами. Він простягнув руку й поправив платинове пасмо, що упало на бліде обличчя. Жорсткий, грубий, іноді навіть жорстокий і, безсумнівно, боягуз, але від того не менш дорогий і в той же час, перетворений жахливими чарами на бездушну оболонку.

—Він цього не заслужив, — ріка Герміони опустилась на плече Гаррі, вона присіла поруч. Обличчя її перемащене пилом і кров’ю, — останні декілька годин вона допомагала мадам Помфрі.

—Ніхто не заслужив того, через що ми пройшли, — його власний голос здавався чужим, далеким відлунням того, який був раніше.

—Війна — найжахливіший винахід людства.

—Але люди жорстокі.

Він не зводив погляду з напівприкритих льодяно‑сірих очей. Він більше ніколи не побачить в них ні уїдливості, ні злоби, ні бажання насолити. У нього не біде шансу спробувати виправити те, що було зламане ще сім років тому перед розподіленням. Все, що у нього залишиться — це спогаді та чарівна паличка із жилою серця дракона. От тільки саме серце дракона, його Дракона, більше не б’ється. Воно завмерло, перервавши свій біг, після зустрічі з заклинанням вбивці. Пізніше Гаррі бачив, як місіс Візлі убила того Пожирателя, але йому було цього мало.

Він сам хотів убити його.

Сам.

Вбити.

Відімстити.

Відімстити за Драко, за Дамблдора, Снейпа, за всіх і кожного. Але все, що він міг зробити, він уже зробив. Гаррі убив Темного Лорда. Врятував Магічну Британію. Став Хлопчиком‑який‑вижив‑та‑переміг. Тільки от болю від того не менше.

—Так, — він кивнув, змахуючи непрошені сльози, — жорстокі.

—Він був за нас. Я впевнена. Він не видав тебе в Менорі.

Гаррі не зміг нічого відповісти. Він міг лише тримати крижану руку, молити всіх відомих та невідомих богів за прощення його душі і того, що він планував зробити.

Герміона стиснула його плече, піднялась й пішла геть. Поранених ставало більше і чармедикам була потрібна допомога.

Гаррі навіть не подивився їй услід. Він не відривав погляду від білого, застиглого в жаху, перекошеного страхом, обличчя. Коханого обличчя. А він же навіть не встиг нічого розповісти Малфоєві. Хай навіть той не став би його слухати. Хай би кричав і плювався. Хай би навіть вигадав щось на кшталт тих значків, які розсилав усім на четвертому курсі. Хай. Лиш би був поруч і жив. Лиш би його боягузливе серце продовжувало  качати чисту кров, якою він так хизувався. Інше було б неважливо.

Але зараз неважливо уже зовсім інше. Драко мертвий. Остаточно і невідворотно мертвий. І боягузливе серце не б’ється. І ребра стискає так сильно, що ні вдихнути, ні видихнути. Навіть рухатися, існувати не хочеться. Гаррі схилився над тілом Драко, поцілував холодне чоло, не наважуючись доторкнутися до губ, вважаючи це образою пам’яті слизеринця, опустив долонею повіки й піднявся на ноги.

Великою залою снували маги. За допомогою до сармедиків звернулись навіть кентаври. Прослизнути непоміченим не було проблем. Три повороти, сходи, коридор і кам’яна горгулія пропускає всередину. Тут майже нічого не змінилося. Так, як він запам’ятав після останньої зустрічі з Макгоногал — відьма повернула в кабінет відчуття присутності Дамблдора.

—Вітаю, мій хлопчику, — привітався з ним портрет покійного директора.

Гаррі не відповів. Хоч він і розумів нащо Дамблдор вчинив саме так, чому не розповідав усієї правди, але він все ж не зміг вибачити йому Дурслів. Хіба обов’язково було віддавати його на виховання їм? Хіба… неважливо. Уже неважливо. Він мовчки проходить повз портрети, стіл, бере з нього камінь і відкриває скляні двері.

В обличчя б’є вітер. Тут він бачився з Дамблдором востаннє. Він ховався, а Драко мав убити директора. Мав, але не зміг. За нього це зробив професор Снейп. І тепер вони всі троє мертві.

Гаррі більше не стримував сліз, дозволяючи їм котитися, збиратися у великі краплі, капати на порвану футболку і підлогу. Камінь в руці приємно холодив шкіру. Майже як холодні руки когось дорогого, залишеного разом з іншими Пожирателями в Великій залі.

—Невже ти вирішив здатися, Поттере? — в знайомому голосі не було й крихти знущання, лише здивування.

Драко дивився на нього, стояв поруч. Але все рівно був поза межою досяжності. Гаррі перекинув ногу через перила.

—Якщо ти вирішив зчинити самогубство, то нащо боровся з Лордом? — а ось і знущання, навіть зневага.

Йому буде не вистачати цього. Але нічого, скоро все скінчиться, так, скінчиться. Друга нога уже по той бік перил.

—Ти мене взагалі слухаєш, Поттере?!

Гаррі підняв на нього погляд потухлих зелених очей. Напівпрозорим обличчям Малфоя котились сльози. Він підлетів ближче в Гаррі відчув холод його дотику. Тіло пробило тремтіння. подих збився. Драко був тут. Нехай мертвий, привидом чи маревом напівпритомного мозку, але він був тут. Він торкався Гаррі, гладив його по щоках і витирав сльози.

Гаррі простягнув руку, але вона пройшла повз безбарвне тіло Малфоя.

—Ні, це так не працює, бовдуре, — крива усмішка перекреслила бліді губи. — Я не дозволю тобі от так ось здатися.

Гаррі не хотів здаватися, не хотів боротися, не хотів нічого. Він просто був. Але і бути він теж не хотів. Він просто невідривно дивився на Малфоя, чіпляючись руками за перила. Втер бив по обличчю і руках, плутав волосся і кидав його в очі.

—Послухай, — розуміючи, що Поттер йому не відповість, продовжив Малфой, — якщо ти думаєш, що я не помічав, як ти намагаєшся мене зжерти поглядом, як караулиш і «непомітно», — на цьому слові він зробив лапки в повітрі, — слідкуєш за мною, то ти дуже помиляєшся, Поттере.

Сірі очі дивилися прискіпливо, з гострою тугою і неприкритою ласкою. Привид наблизився до Гаррі. Гаррі міцніше стиснув в руці воскрешальний камінь.

—Я також відчуваю… — Драко зам’явся, — відчував, те ж саме.

Він подався вперед і накрив своїми губами губи Гаррі. Холодне, наче відро крижаної води, відчуття обдало Поттера з голови до ніг. Від несподіванки він ледь не відпустив руки й не зірвався вниз. Драко цілував його так, наче це могло повернути його до життя, так, наче від цього залежав справжній результат Битви. Холодні прозорі руки опустилися на перемащене обличчя Поттера, заплуталися в волоссі.

Мить і він відштовхнув Гаррі. Сильно. Настільки сильно, що це ледь не вартувало йому останніх сил в цьому світі. Гаррі затнувся і перевалився назад за перила. Камінь випав з його пальців.

—Навіть не думай убити себе, йолопе, — прогарчав Драко, видовжуючись, розчиняючись в передсвітанкових сутінках. — Я тобі цього ніколи не пробачу.

***

—Драко Северусе Поттере! Якщо ти вважаєш смішним, що на твою сестру напали садові гноми, у нас з тобою буде дуже серйозна розмова на цю тему, — рудоволоса жінка років сорока носилась будинком за темноволосим хлопчиком років восьми.

Хлопчик тікав, сміючись і петляючи між кущів троянд.

Гаррі дивився на них, опираючись об одвірки. Позаду почулись кроки.

—Характером віт точно слизеринець.

—Привіт, Герміоно.

Гаррі обійняв подругу. Вона рукою притримувала округлий живіт. Скоро у родини Візлі стане на одну дитину більше. Рон віддавав ельфові пальта.

—Як думаєш, все могло закінчитись інакше, обери він нас? — Герміона невідривно слідкувала за веселим Драко, який реготав і втікав від розгнуваної матері.

—Він завжди був на моєму боці.

Герміона кивнула й повернулась до чоловіка. Вони ніколи не підіймали цю тему. Навіть стальки років потому. Три часом Драко підбіг до Гаррі й заховався за його ногу.

—Тату, мама вважає, що це я натравив гномів на Лілі.

—А ти їх правда натравив на неї? — Гаррі опустився навпочіпки перед сином і зазирнув йому в сірі очі, майже такі самі як у його далекого Драко.

—Вона перша почала, — Драко надув губи й схрестив руки на грудях. — Вона розповідала страшні речі і казала, що на Слизерині навчаються лише темні чарівники.

Гаррі опустив долоні на плечі сина й зазирнув йому в обличчя. Так, справжні слизеринець. З очима й характером когось давно втраченого, але не забутого.

—Драко Северусе Поттере, — почав Гаррі. — Тебе названо на честь двох найважливіших людей в моєму житті і обидва вони навчались на Слизерині. І ніхто з них не був темним чарівником.

—Правда? — в сірих очах хлопчика промайнула цікавість.

—Правда. Вони завжди обирали правильну сторону, хоч і допускалися помилок.

—А ще вони завжди обирали тебе, — усміхнулась захекана Джині.

Вона підійшла ближче й обійняла їх з сином. Від неї пахнуло затишком і домівкою, місцем, де він може бути собою і не таїтися.

Ось і закінчилась їх історія. Чи це був тільки початок? Гаррі не знав, але щороку другого травня залишався один, апарував в сімейний склеп Малфоїв і балакав. Балакав з ним. Іноді, коли свідомість була на межі між сном і реальністю, йому задавалося, що він чув тих: «Спасибі, що вибрав життя».