сонячне божество

Грандмайстру подобалося дивитися на сонце.

 

слово «людина» чи «істота» навряд чи можна б було використати для описання цього створіння – не тому, що йому не личила людяність чи в ньому було щось від чудовиська або жахливого монстра, ні. слово «людина» йому не пасувало, відчувалося форсованим, напруженим, ледве не огидним, адже воно у якостях своїх занадто просте, примітивне, передбачуване, і через це відтінки кожного його звуку насичувалися розчаруванням. слово «істота» було неможливим для використання, адже ця людяність (чи гуманність) у значенні блиску захоплення поступово зникла з поверхні темних зіниць, стираючи не виключно натхнення й жагу до існування, а навіть колір, залишаючи лише майже порожні прірви замість камінців бурштину.

 

хоча й декілька століть (чи вже тисяч років) тому Грандмайстра назвати людиною було складно, але ще не через загаслі, порожні очі – через, навпаки, надто живий погляд, просочений якимось викликом до всього всесвіту.

 

дивитися на сонце боляче до божевілля, до випалених на зіницях бісів, боляче настільки, що витримати більше, ніж мить, неможливо – але для Грандмайстра цей біль був єдиним способом відчути хоч щось, окрім вакууму, що раніше здавався благословенням, але повільно, не поспішаючи перетворився на справжнісінький тягар, важке каміння, що плине, левітує десь усередині і не дозволяє зробити вдих, навіть якщо повітря для організму й не було потрібним.

 

дивитися на сонце безглуздо, непотрібно й надто, надто, надто боляче, але цей біль був смертельною необхідністю, гіршою за стискаючу кістки залежність від фізичних, більш легких та «людських» речовин, і ця необхідність була гіршою, бо ті зазначені речовини хоча б мали здатність нагородити користувача відчуттям приємним – вплив же сонця не мав жодної позитивної характеристики, якщо розглядати його з боку об’єктивної насолоди.

 

дивитися на сонце – заняття, хобі не шкідливе, а навіть кумедне, якщо так поміркувати, тому що це боляче, боляче, боляче нестерпно, і болю цього уникнути простіше за все – треба лише перевести погляд в іншу сторону, подивитися на щось більш лагідне, заспокоююче, можливо, живе, але чомусь, з якоїсь причини виконати найелементарніше завдання не вдавалося – і тому було смішно, смішно, смішно від палаючого в глибині мозку болю, що відчувався як лоскіт з пасажами істеричної тривоги, яку відчути на фізічному рівні неможливо, але вона все ще панувала над всією системою.

 

занадто довге життя з роками не стає швидкоплиннішим, якщо воно, безсмертне, є покаранням.

 

кожен день, кожна година, кожна мить – окремі нескінченності, кожна з яких довша за попередню, кожна з яких відчувається всесвітньою тишею, однією-єдиною хвилею одного-єдиного океану, при цьому не відчуваючись зовсім, кожна з яких, здавалося, відтягувала майже неіснуючий фінал тортур все далі й далі, маскуючи знущання грою чи розвагою – адже, напевно, бігти, переслідувати тікаючу ціль хоч трохи цікавіше, ніж просто чекати, чекати, чекати мільйони років, ізольовано, стомлено, тихо.

 

для будь-якої смертної людини сонце не змінювалося ніколи – не тільки тому, що дивитися на нього небезпечно, а й тому, що зміни ці, крихітні, мізерні, проявляли, демонстрували себе до біса повільно, витрачаючи на трансформацію якоїсь жалюгідної плямки, майже непомітної навіть для самої зірки, декілька століть – тому для звичайних вчених ця невеличка крапка на величезному тлі була незмінною, вічною, а для свідка подорожі цієї цятки кожен міліметр здавався найважливішим, найціннішим у житті.

 

якщо народжуєшся разом із сонцем, нічого, крім нього, бачити не зможеш: ніякий прогрес, ніякі події, ніякі винаходи не змусять здивуватися, адже все минуле, все теперішнє і всє майбутнє висічене на поверхні даруючої життя зірки, розписане невідомими нікому, окрім однієї істоти, символами, не приховуючими жодної деталі.

 

якщо відданістю своєю не задовольнити давнє божество, змусити його чекати на більшу, кращу жертву, викликати його розчарування чи сумнів у безперечній відданості, можна отримати одну з найзручніших для богів, але одну з найстрашніших для людей здібностей – вічне життя, але вічне, звичайно, до моменту загибелі цього божества, цього повелителя, цього сонця.

 

якщо розгнівати сонячне божество, воно перетворить життя першого створіння на жертвоприношення тривалістю в мільйони, мільярди років; якщо пообіцяти сонячному божеству вічне служіння, воно його отримає; якщо запевнити сонячне божество у відданості до відмітки «смерть», воно змусить померти разом із собою, змусить спостерігати за власною загибеллю, змусить стати свідком найжахливішої події за історію існування галактики.

 

чи потрібна богу сонця така жертва? чи необхідна для бога сонця сила, вичерпана з життя істоти? чи загине бог сонця без тортур першого створіння?

 

ні.

 

насправді, всесвіт не змінюється, люди не змінюються, не змінюється нічого: суцільні війни, катастрофи, поодинокі моменти полегшення, бідність, винаходження чогось нового, а потім втрата цього винаходу заради того, щоб знову винайти ту саму річ через декілька століть. у людей однакові обличчя, однакові думки, однакова філософія, що повторюються знову і знову, циклічно, однаково, лише трохи змінюючи контексти.

 

тисячі цивілізацій, зруйнованих, спалених, знищених, стертих, не залишали після себе жодної згадки, підтверджуючи власну безглуздість та нікчемність. лише один Грандмайстер був здатним запам’ятати кожне із загиблих поколінь, кожен витвір мистецтва, кожну легенду, був здатним розповісти про унікальність цих цивілізацій всьому світові у далекому майбутньому – але в цьому зовсім не було сенсу, адже світ далекого майбутнього, мистецтво далекого майбутнього, люди далекого майбутнього були… ідентичними.

 

всесвіт до божевілля давно перетворився на театральну декорацію, і декорація ця була очевидно дешевою, зробленою швидко-швидко і, може, навіть трохи небезпечною для перебування – картонні будівлі від ледве відчутних подихів вітру погрожували впасти й розчавити навпрочуд великою масою десятки смертних людей під собою, паперові дерева рухалися надто неприродньо, тротуар навіть звучав не як тротуар, а як щось пластикове, поролонове, легке-легке.

 

все навколо – чергова буденна, пересічна, звичайнісінька вистава неймовірно бідного театру, а актори у цій виставі – чергові буденні, пересічні, звичайнісінькі люди з вулиці, яким за цю виставу точно не заплатять.

все навколо постійно змінює розміри й об’єми, частково дратуючи, частково лякаючи: підлога, що розливається справжнім океаном, стеля, що звужується до розміру гілки паперового дерева, надто далекі чи надто близькі стіни – зовсім, зовсім, зовсім не цікаво, зовсім не весело, зовсім не захоплююче.

все навколо настільки несправжнє, що створює враження неякісного твору непрофесійного діяча.

все навколо просочене дивним ароматом брехливих сподівань.

 

хоча Грандмайстра оточував і переслідував лише сморід гниючих органів, позбавитися якого було, на жаль, неможливо.

 

але помирати все одно не хотілося, не хотілося зовсім, ані на мить не хотілося помирати, незважаючи на те, що існування давно перетворилося на тортури, незважаючи на те, що декорації всесвіту ставали все гіршими, незважаючи на те, що бісовий сморід міцнішав і міцнішав, – нічого, жоден аргумент не зміг би змусити Грандмайстра забажати смерті.

 

адже смерть означала б загибель сонця.

адже смерть означала б загибель сонячного божества.

 

і якщо для продовження життя сонця треба було продовжувати жити, таку, навіть таку жертву Ен Дві Гаст був готовий принести заради абсолютного, трохи опалюючого, неймовірно болісного, але вражаючого й досі натхнення у вигляді одержимо-любовного блиску в порожніх, вакуумних зіницях, блиску очей божевільної, небезпечної, неадекватної людини, яку людиною вже називати не можна, блиску майже сонячного, здатного осліпити натовп людей чи освітити цілу планету.

 

це не віра, це не релігія, в цьому відсутній сумнівний моральний кодекс чи сотні заборон, в цьому немає зомбування, перетворення людей на машин без здібності міркувати, в цьому немає насильства чи примушення, немає сліпого рабства та поклоніння – це залежність в чистому вигляді, це потреба обожнювати, це справжня байдужість до всього оточуючого, індиферентність до нагороди чи будь-якого майбутнього.

це одержимість, одержимість, одержимість, розплющуюча очі, спалююча зсередини, але зігріваюча, коли потрібно.

це одержимість, що не знищує особистість, а збагачує її на іншому рівні.

це одержимість, якій не можна приписати ярлик «язичництво» чи «буддизм», яку взагалі неможливо описати якось інакше, окрім порівнення її з маніакальною жагою до чого завгодно.

 

але сонячне божество протягом століть відверталося від першого створіння, ігноруючи його існування у ступені абсолюту.

тому що Грандмайстер все ще жмурився від сонця.

 

– але такі моральні пастки дуже цікаві, чи не так?

– наприклад?

– наприклад, з’являється вибір – вбити купу дітлахів, але невідомо, ким вони виростуть, чи вбити вченого, який гарантовано врятує сотні тисяч чи навіть мільйони життів за допомогою медичного винаходу, разом из гарантованим вбивцею.

 

воістину, час від часу, до чорта рідко, майже ніколи Ену Дві траплялися деякі експонати, ніби відповіді на молитви про можливість хоч з кимось поговорити – адже зі звичайними смертними першій людині було просто нудно. звичайні смерті не викликали огиди чи роздратування, тому що вони лише були звичайними, це не їхня провина.

але до чого ж одиноко, одиноко, одиноко у всесвіті посередностей, у всесвіті недалекостей, у всесвіті обмеженостей.

до чого ж хочеться знайти щось нове, щось непередбачуване, щось оригінальне хоча б раз на тисячоліття – це було єдиною нагородою за вічне страждання.

 

колись цією винагородою був асгардський принц на ім’я Локі Лафейсон. ім’я це й досі вирізане десь у свідомості Грандмайстра і не дає йому спокою.

 

– якщо мислити радикально, треба вбити дітей, бо хтось з них може вирости вбивцею або терористом, хоча є й можливість перебігу подій, де хтось з них врятує світ.

– але це неможливо передбачити. вони всі можуть виявитися непотрібними людьми.

– а вчений стовідсотково врятує багато життів.

 

в кожній зруйнованій цивілізації була одна людина, з якою можна було обговорити найцікавіші питання або, навпаки, помовчати, але помовчати продуктивно, натхненно, інтелектуально, без бажання втекти чи, може, швидко й безболісно вбити.

асгардська цивілізація стала для Ена Дві найкращою, бо вона подарувала йому справжній скарб.

Грандмайстру було необхідно отримати порцію нав’язливих думок про щось, окрім божественного сонця, хоч інколи, хоч трохи, інакше все ще майже людський мозок загрожував луснути від перманентного, цілодобового лоскоту.

хоча останнім часом ці нав’язливі ідеї відмовилися візитувати Гаста, не звертаючи уваги на криваві прохання й молитви про отримання хоча б однієї маленької-маленької думки, що допомогла б подолати нескінченну темряву відчаю.

 

– але тоді може виникнути проблема з перенаселенням. якщо ці мільйони людей не загинуть, ресурси можуть закінчитися швидше.

– і це буде гіршим варіянтом для людства.

– тоді треба вбити вченого та вбивцю?

 

Локі Лафейсон був справжньою винагородою протягом декількох мізерних тижнів.

Локі Лафейсон став єдиною живою істотою, що запам’яталася Грандмайстерові назавжди.

Локі Лафейсон загинув швидше за всіх, Локі Лафейсон був єдиним, хто розбив серце Грандмайстра.

 

сморід гнилих органів зводив з розуму, змушував захлинатися, але ніколи, ніколи, ніколи не відвертатися від сонця.

сморід гнилих органів замість зникнення насичував собою два шматки тканини, що служила Грандмайстру з найпершого земного дня.

сморід гнилих органів накопичувався з кожною неординарною людиною, стертою з планети назавжди.

 

але століття за століттям сонячне божество відверталося від першого створіння, не зважаючи уваги на його пожертву.

тому що перше створіння все ще жмурилося від сонця.

 

найбільш цікавим винаходом у людей завжди був транспорт – не виключно тому, що спостерігати за їхньою креативністю щодо переміщення у просторі надзвичайно привабливо, приманливо; Грандмайстру подобався сам процес цього переміщення, подобався швидкоплинний період заточення у невеликому просторі, подобалася атмосфера гучної тиші.

а головне – подобалося чарівне скло вікон.

в потягах скло особливе: воно створює ілюзорне, брехливе, хитре відображення зовсім іншої людини (чи істоти), спотворює риси обличчя, прикрашаючи, додаючи шарму, таємничості, аристократичності – кожного разу з потягового скла на Ена Дві дивилася істота зовсім інша, і першому створінню хотілося стати цією істотою, напевно, більш байдужою, більш несамовитою, більш… інакшою.

 

хоча, можливо, справа була не у внутрішніх якостях, а в освітленні фізичної оболонки з кращого боку, ніби об’єктом світла була сама тінь, всепоглинаюча темрява, що від сили своєї випромінювала власне, неповторне світло з блакитно-зеленими відтінками.

 

тому спостерігати за падінням імперій та їхнім відродженням знову і знову було складно саме через те, що розбивалося скло вікон потягів.

тоді залишалися лише звичайні дзеркала, в яких Ен Дві Гаст просто не знаходив себе, в яких Ен Дві Гаст не впізнавав власне обличчя, що трансформувалося безперервно, забороняючи звикати до якогось образу хоча б на хвилину, обличчя, що залишало лише маніакальний, одержимий, любовний блиск порожніх зіниць.

 

але століття за століттям сонячне божество відверталося від першого створіння, таким чином лише збільшуючи масштаб зримого поклоніння.

тому що Грандмайстер все ще жмурився від сонця.

 

іноді дивитися на людей лячно: якщо затримати погляд на декілька зайвих секунд, вони починають перетворюватися на справжнісіньких монстрів, не тих, захоплюючих, цікавих та оригінальних, – на зіпсовані версії самих себе. у когось до неможливих розмірів розширювалися вуста, хтось сам збільшувався у розмірі, хтось отримував декілька зайвих очей чи рук.

навіть після тисяч років існування, після мільярдів загиблих людей, після абсолютно всіх книг, після кожної можливої події саме це перетворення завжди залишалося найгіршим, найвпливовішим враженням.

 

хоча це ніколи не було важливим – і вже не буде.

 

нічого не було важливим: ані вбивства, ані прогрес, ані руйнування, ані розмови, ані потягове скло, ані спотворені обличчя, ані біль, ані терміни «людина» та «створіння», ані моральні дилеми, ані філософія, ані жертви.

 

нічого ще не було важливим і нічого вже не буде важливим.

нічого ще не мало сенсу і нічого вже не буде мати сенсу.

нічого ще не мало значення і нічого вже не буде мати значення.

 

на мертвій планеті – порожнеча зіниць першої людини.

на мертвій планеті – тихі піски зі зниклою кров’ю.

на мертвій планеті – розчинені кислотою уламки дзеркал.

на мертвій планеті – перше й останнє створіння з одержимістю й відданістю масштабу всесвіту.

на мертвій планеті – останній захід сонця.

 

мільярди років тепер здавалися однією миттю.

 

стерті цивілізації тепер зникли з пам’яті.

 

сонячне божество тепер зустрічає свою загибель.

 

а Грандмайстер дивиться на нього широко розплющеними очима.