Солодка брехня.

Не знаю чому, але мені дуже сильно захотілось написати цей фанфік. Велике прохання якщо хтось таки буде це читати вказувати на граматичні помилки, тому що об’єктивно в мене з цим трішки проблеми.

P.S: дуже цікаво чи залишились ще люди з цього фандома які читають фаніфіки. Приємного прочитання.

Сидячи у вітальні за своїм робочим столом, Спартак довгого не міг заснути. Підперши голову рукою, він поглядом ствердив дірку в стіні, наче намагаючись там щось розгледіти, але на справді, вже давно втративши зв’язок з реальністю, повністю занурився у власні думки. Спартак максимально не любив такі моменти, але не міг поперти проти свого розуму. Здається, він занадто перенавантажив своє тіло і розум за останні кілька тижнів. Було б наївно вважати, що це не обернеться йому боком у вигляді безсоння та апатії, яка не полишала його ні на секунду. Хіба що в ті рідкі моменти, коли йому все ж вдавалось добре заснути.

Сфокусувавши свій погляд, Спартак розуміє, що так діла не буде. Він же доросла людина, як-не-як вже розміняв четвертий десяток, а поводиться наче підліток. Хоч він і не відчуває себе на свій вік, але ну не можна проводити себе геть як мала дитина. Так йому говорить залишок здорового глузду в закутках розуму. Передчуття того, що скоро має трапитись щось не дуже хороше виникає саме по собі і зникає швидше, ніж Спартак встигає надати цьому якесь значення.

«Потрібно лягати спати, а то скоро зовсім з глузду зійду» — думає чоловік, піднімається зі свого робочого місця, не забувши вимкнути ноутбук, і плететься в сторону спальні, шуркаючи домашніми тапочками по лінолеуму.

Як тільки голова торкається подушки, Спартак на диво швидко засинає.

Голосний звук будильника лунає по всій кімнаті, змушуючи Спартака, зовсім не з власного бажання, відкрити очі і почати інтуїтивно шукати телефон поруч із собою на другій половині ліжка. Вже через секунд двадцять таких страждань, ціль опиняється в його руках, і він вимикає набридливий будильник, жбурнувши телефон поруч із собою. На сьогодні в нього не заплановано ніякої роботи, і Спартак би з радістю посвятив весь вільний час на те, щоб просидіти цілий день в дома, граючи в комп’ютерні ігри, або на крайній випадок нарешті виспався.

Але везучість сьогодні не на його боці. Ще декілька днів тому він договорився з товаришем про те, що повинен відвезти того на якийсь дуже важливий івент. Такий важливий, що навіть згадати не виходить, що то за подія. Але впринципі байдуже. Потрібно нарешті вийти в люди, а то ще трохи і еволюція піде в інший бік, перетворивши його на печерну людину, якщо він не вилізе із своєї квартири хоча б на годинку.

Час пролетів швидко. Він навіть не встигнув зрозуміти як годинник висівший на стіні почав показувати майже шосту вечора. Це означало, що час виходити. Спартак вийшов з квартири без п’яти шостої та, замкнувши вхідні двері, пішов до машини. Спочатку йому здалось дивним те, що товариш який, між іншим, має водійські права та власне авто зненацька просить його підвезти. На крайній випадок і таксі можна було викликати. Але коли приїхавши на місце призначення Спартака просять залишитися, тоді все встає на свої місця. Здається, його обдурили для того, щоб витягнути з дому. Перша емоція яку він відчуває це гнів, далі іде роздратування. Через деякий час приходить прийняття і Спартак вже не намагається піти звідси якомога швидше. До одного моменту…

— Спартак? — ззаду роздається знайомий голос, і чоловік може покластись, що на мить його серце пропустило удар та завмерло.

А ось здається причина того, чому погане передчуття не залишало його весь минулий день. Цей голос… він здавався таким рідним і чужим водночас, що ком в горлі перекривав доступ до повітря. Спартак наче задихався дихаючи на повні груди. Скільки вже пройшло часу? Два місяці, три, пів року? Більше? Але чомусь зараз весь цей час скоротився до секунди. Наче і не було всього того поганого, що на початку не дозволяло зімкнути очей і нарешті заснути, тільки щоб не відчувати біль. Біль власної провини яка давила на груди важким каменем, змушуючи думати. Думати про те, що це ж ти винен. Це ж ти не розказав йому всю правду, а тепер ти будеш нести за це відповідальність самотужки. Хоча правда в тому, що він йому не брехав, хоча зі сторони здавалось інакше. Дурень.

Спартак кліпає декілька разів і натягнувши маску байдужості повертається до чоловіка. Субботі, як психологу, було не важко здогадатись, що некомфортно зараз почувається не тільки він. Губи Жені були затиснуті в тонку полосу, а руки то стикались, то розтискались, видаючи з потрохами всю його напруженість.

— Давно не бачились, — додає Євген після короткої паузи.

Дійсно. Давно.

— Так, — не знайшовши, що сказати, відповідає Спартак і вже вдруге за сьогодні почувається повним дурнем. — Як життя?

Він промовляє це не свідомо, скоріше для того, щоб уникнути цієї паузи і незручності, що відчувалась між ними.

— Знаєш, могло б бути краще, якби я навчився вибирати правильних людей, — випалює Женя не подумавши.

Тільки зараз Спартак помічає, що Женя вже не тверезий. Любити випити це в його репертуарі. Ця думка змушує на секунду повернутись в ті часи, коли Субота, крутячи носом, навідріз відмовлявся пускати женю не те що в одне ліжко, а навіть в номер, поки вони обоє були в турі. Звичайно він не міг довго опиратись, дивлячись на те, як Женя, скорчивши обличчя як у кота зі Шрека, запевняв його в тому, що це не перший, але точно останній раз. Давні спогади ненавмисне зачепили один зі шрамів на його серці, змушуючи неприємно поморщитись.

— Жень…

— То ти ще пам’ятаєш як мене звати, — фиркнув чоловік, а на його лиці читалась емоція відрази.

Згадуючи як раніше дивився на нього Женя, як його очі сяяли, а посмішка тягнулась від вуха до вуха, в грудях починало стискати. Це було настільки боляче, що Спартак за свої тридцять років відчував таке мало не вперше.

— Ти п’яний, — говорить він найочевиднішу річ, — Думаю… — чоловік замовкає напівслові. — Думаю, мені варто піти.

«Молодець Спартак» — шепоче внутрішній голос. Ні, не шепоче. Вже кричить, — «Тепер і ти тікаєш від проблем. Можете потиснути один одному руки»

На цьому моменті очі чоловіка відкриваються. Дихання збите, а в роті пересохло настільки, що навіть якби він хотів щось сказати, то навряд чи би зміг промовити хоч слово. Спартак озирається навкруги і бачить перед собою власну кімнату. Це все був дурнуватий сон. Він повільно підіймається, приймаючи сидяче положення, і відчуває як крапля поту тоненькою струєю стікає по чолі до якого липне змокріле волосся. Думка про те, що в цьому всесвіті десь неподалік тебе ходить Женя, колись твій Женька, який зараз ненавидить тебе всім своїм їством їла його тіло з середини як якийсь екзотичний фрукт, ласуючи до останнього шматочка. Його тіло тепер улюблена їжа для безвиході.

Женя. Женя. Женя.

Сука, якщо він зараз не відволічеться, то точно зійде з розуму. Спартак бере в руки телефон і тільки зараз звертає увагу на те, що годинник показує шосту вечора. Його тіло і душа настільки видихлись, що він проспав більше ніж шістнадцять годин. Це могло б налякати, але очікувати чогось іншого не вартувало. Що ж, якщо випустити з уваги факт того, скільки він спав і скільки до цього не міг заснути через постійні нав’язливі думки, то почувається він краще ніж міг би. Чоловік підіймається з ліжка і не кваплячись іде в сторону кухні, щоб зробити собі кави і більше не засинати. Ще один такий сон і він точно не витримає, візьме в руки телефон і знайшовши той самий контакт припуститься ще одній помилці. Досить з нього помилок.

Міцна гаряча кава допомагає зосередитись і бажання спати відходить на задній план. Це була вже третя кружка за останні півтора години. Ще сьогодні і він, чесно, почне відновлювати свій режим сну. Спартак дійсно розуміє наскільки це важливо. Ситуація сос, здається, він психотерапевт, якому потрібно до психотерапевта. Від цієї думки на мить стає смішно. Чоловік посміхається і хитає головою, бере в руки телефон, розблоковуючи його. Посмішка миттєво сповзає з обличчя не залишаючи після себе і сліду.

Контакт «Женька» надіслав вам повідомлення.

Одне маленьке речення від якого нутрощі починає вивертати. Може він досі спить По тілу приходиться неприємний холодок, а серце в грудях починає відстукувати давно забуду мелодію. Тук-тук. Тук-тук. Зробивши глибокий вдих, а потім видих, Спартак, на диво швидко заспокоївшись, натискає на екран, і його перекидає в їхній з Женею діалог. А він же досі підписаний в нього як «Женька», чомусь рука не піднялась перейменувати.

Женька

Привіт, Спартак. Я ніде не міг знайти свого годинника, а зараз пригадав, що здається залишив його в тебе. Я можу приїхати, щоб забрати його?

Спартак пам’ятає цей годинник. Він вже три місяці сидить у нього в шухляді, але чомусь конкретно зараз Жені знадобилось за ним повернутись. Якраз після цього дурного сну. Стиснувши руку в кулак, він швиденько набирає повідомлення.

Спартак

Так. Можеш приїхати коли буде зручно.

Женька

Тоді я заїду до тебе зараз.

Набравши коротеньке «добре» у відповідь, Спартак піднявся зі стільця, прямуючи в сторону тумбочки в якій лежав годинник. Він взяв його до рук та затримав погляд всього на хвильку перед тим як покласти його на кухонному столі. Зараз вони зустрінуться вперше за останні три місяці і як він повинен себе вести? Зробити вигляд, що нічого не було і говорити як раніше в нього точно не вийде. Навіть не зважаючи на низький рівень емпатії, Спартак все одно відчуває образу. Женя залишив його тоді, коли він найбільше його потребував. Не когось іншого, а саме його. Він залишив його прирвавши будь які зв’язки, а зараз як ні в чому не бувало заявляється через стільки часу. Байдуже. Спартак для себе твердо вирішив: що б там не було, нізащо не показувати своїх справжніх емоцій і почуттів.

Пройшло не більше ніж пів години коли задзвенів дверний дзвінок. Спартак який в цей момент стояв на балконі ненавмисне здригнувся. Прохолодний вечірній вітерець придавав йому відчуття рішучості і в той самий момент викликав мурашки по всьому тілу. Годинник показував кілька хвилин по восьмій. Чоловік ще раз вдихнув на повні груди запах серпневого вечора перед тим, як зайти всередину та зачинити за собою двері. Всередині було навіть холодніше ніж зовні.

Він не спішачи йшов в сторону надвірних дверей ніби навмисно розтягуючи час перед тим, як віч-на-віч зіштовхнутися з його особистим страхом у вигляді Яновича. Немає чого боятись, це просто дурість. Але чому саме зараз руки починають тремтіти, а серце яке до цього билось в грудях спокійним тактом знову пришвидшується? Здається рівень адреналіну та кортизолу в його організмі перевищує норму, що змушує впасти в стан «бий, біжи, або замри». Повернувши ключ в замку два рази він відчиняє двері і бачить перед собою Женю. Вперше за такий довгий час, і це доволі незвично. За весь час їхнього тісного спілкування вони розлучались максимум на тиждень-два, і це тільки тоді коли Женя їхав додому в Житомир аби навідати батьків.

Янович на кілька секунд затримується, стоячи в проході і переступаючи з ноги на ногу, а після чого невпевнено заходить всередину. В Спартака на секунду проноситься думка про те, що той його боїться. Рівно до того моменту, поки їхні погляди не пересікаються. Він бачить в його скляному погляді кілька емоцій одразу, і описати їх простими словами неможливо. Там і схвильованість, і горе, і образа. Все на купу перемішалось у вбивчу комбінацію. Спартак який до того говорив, що не проявить ніяких емоцій починає потроху спипатися.

— Привіт, — перший перериває тишу Янович.

Тільки зараз Суббота відчуває, що в повітрі тепер чути не тільки Женені парфуми, але й їдкий запах перегару, який він просто терпіти не може. І Женя це знає як ніхто інший. Він не був п’яний, скоріше за все, просто трішки розслабився в компанії друзів яких у нього було десятки, коли не сотні, але це все одно не змінює того факту, що Спартаку навіть запах алкоголю не подобається.

— Привіт, — тихо відповідає він. — Годинник на столі. Можеш піти взяти, — після чого обертається, спокійним кроком прямуючи на кухню.

Поки зовні він виглядає спокійно та навіть можна сказати відсторонено, всередині в нього все рветься на маленькі шматочки. Три місяці занадто короткий термін для того, щоб вилікувати старі рани. Дивитись на Женю боляче, а що більш неприємно, це бачити в його очах все те саме, що і в своїх. Або йому здалося. Він чує як Женя знімає свої кросівки та крокує вслід за ним.

Атмосфера у квартирі дуже тяжка і зовсім не схожа на ту, що була раніше. Раніше вони приходили сюди разом, сміючись з якоїсь дурні, жартували, грали в комп’ютерні ігри або просто розвалившись на дивані говорили про все на світі. Спартак і згадати не може чи було таке, щоб їм з Женькою коли-небудь було не цікаво в компанії один з одним.

Спартак проходить всередину і сідає на диван, приймаючи нейтральну позу, роблячи вигляд, наче нічого і не сталось. Наче йому абсолютно байдуже, хоча насправді це не так. Женя заходить в кімнату одразу після нього та кидає короткий погляд спочатку на свій годинник, а потім вже й на Спартака, наче та річ взагалі не те за чим він прийшов.

— Спартак, в тебе все добре? — невпевнено запитує Женя, нахмурюючи брови, що змушує Суботу вилізти із своїх думок і поглянути на колишнього товариша ще раз.

— Так. Чому ти запитуєш? — цікавиться він, скинувши брови догори.

— Виглядаєш бліднувато, з тобою точно все гаразд?

Спартак пробігається очима по рідному обличчю, намагаючись розпізнати його емоції. Зовсім не виглядало так, наче Женя цікавиться суто заради ввічливості, але чому він взагалі має цим перейматись? Тоді, записуючи те відео яке неодноразово впливало в думках коли Спартак не міг заснути, Янович навряд чи думав про те, як він буде себе відчувати. Тоді чому зараз він робить вигляд, що йому не байдуже?

— Тільки не говори, що тобі не все одно, — говорить Спартак на видиху і потирає обличчя рукою. Він опирається ліктями о коліна та кидає погляд на Женю.

— Але мені не все одно, — одна його відповідь змушує Спартака міцніше стиснути зуби, щоб зараз не бовкнути зайвого.

Він мусить триматись до кінця, але сам не знає де той кінець. Спартак мовчить деякий час збираючись з думками. Він не хоче ображати Женю знову. Тільки не його. Йому байдуже на всіх, тільки чомусь не на Женю, і це дивне відчуття продовжує їсти його із середини. Ми схильні боятись невідомого, тому що не знаємо, що нас чекає, саме тому Спартак і боїться. Він, мабуть, вперше за своє життя починає сильно боятись знову втратити близьку людину.

— А мені здавалось, що все якраз таки навпаки, — він говорить це без долі агресії, просто зіставляє сухі факти. Немає за що на нього злитись. Якщо і злитись, то тільки на себе.

Женя повільними кроками йде до дивана на якому сидить Спартак і сідає поруч. Все ще тримає дистанцію і просто дивиться йому в очі. Він думав, що за цей час Спартак мав стати для нього чужою людиною, але як же він помилявся. Абсолютно все в ньому кричало про зворотне, і для цього вистачило тільки один раз поглянути.

— Я знаю, про що ти думаєш. Що я тебе зрадив, занадто швидко втік, не дав все пояснити, але і ти мене зрозумій. Я просто не знав у що мені вірити.

— Ти прийшов сюди для того, щоб підняти цю тему?

— Спартак…

— Тобі просто потрібно було мені довіритись. Я хотів, щоб ти мені вірив, але ти залишив мене, — відповідає Спартак і відчуває, як от-от сльози з’являться на його обличчі та видадуть його справжні думки з потрохами. — Чого ти хочеш тепер?

Тільки сильні люди можуть собі дозволити плакати при інших, тому що вони не бояться, що їх засудять. Їм просто байдуже. І він, Спартак, який до цього думав, що являє собою сильну людину тепер розуміє, що помилявся. Він слабкий саме через те, що боїться довіритись і знову отримати ніж в спину.

— Я хотів тобі вірити, — Женін голос тремтів і він відчував, як ком засівший в горлі не давав змоги нормально говорити.

— Ти сам казав, що бачив документи.

— Я вже не знаю, що я бачив, — Женя розводить руками в сторони і потискає плечі.

Все мало бути не так. Не так. Не варто було підіймати цю тему, тому що, здається, вони обоє були ще не до кінця готові до неї. Сонце майже заходить за обрій, і кімната потроху занурюється в темряву. Єдине джерело світла в кімнаті це слабке світло від екрана його ноутбука за яким ще п’ять хвилин тому Спартак намагався завершити роботу. Але воно й на краще, на душі стає всього трішки, але спокійніше.коли він не бачить Женю так чітко. Але він все ще відчуває його присутність.

Це ненароком змушує пригадати минулу зиму та часи блекаутів, коли вони на цьому ж місці проводили разом весь свій вільний час. Навіть мовчати поруч було затишно та комфортно. Все, що відбувається зараз, тільки жалюгідна пародія двох акторів які занадто погано відіграють свої ролі.

— Я не брехав тобі.

— А звідки мені було знати? — тремтячим голосом Женя скоріше не запитує, а стверджує. А потім замовкає на довгих, як здавалось їм обом, двадцять секунд і знову потирає лице долонями. — Я сумував.

Серце пропускає удар. В жахаючій тиші ці слова лунають ехом, відбиваючись від невидимих стін, які вони ж самі і збудували. І ті потроху починають тріщати по швах.

— Женя, будь ласка, йди, — Спартак через біль витискає з себе ці слова, хоча насправді бажає зворотного.

«Йди, тому що якщо не підеш, я вже не зможу прикидатись, що все в порядку. Якщо не підеш зараз, то я вже не впевнений в тому, що зможу тебе коли-небудь відпустити.»

Очі мокріють, і по щоці котиться одна єдина сльоза. А потім ще одна, і ще. Він не плаче, просто сльози самі ллються з цього очей, і як добре, що Женя цього не бачить. Тому що якби бачив, то вже б ніколи в житті не повірив в те, що Спартак насправді спроможний вигнати його із свого дому. Він очікує на все, що зараз його пошлють нахер зі словами «краще б ми ніколи не зустрічались», або вдарять, чи ще щось інше, але коли руки Жені притягують його до себе, притискаючи з усіх сил, Спартак впадає в ступор. Женя… обіймає його?

— Я такий дурень, Спартак. Я так хотів залишитись з тобою, але тільки одна думка про те, що всі обернуться проти мене змусила мене почати боятись. Я нічим не кращий від тебе… — бурмотить Женя кудись йому на вухо, але Спартак майже не чує про що він говорить.

Стіни між ними рушаться впевнено і безповоротно, і Спартак рушиться разом із ними. Серце в грудях калатає, здається, ще швидше ніж раніше, і будь він в якійсь іншій ситуації, то обов’язково б сходив до лікаря, щоб впевнитись чи не хворий він. Але зараз він розуміє, що це Женя впливає на нього таким чином. Відсторонившись всього на мить, щоб визволити свої руки з міцної хватки товариша, Спартак обіймає його у відповідь. Більше немає сил на те, щоб продовжувати відігравати ті емоції, які не відчуває. І потреби в цьому також більше немає. Здається він недооцінив Женю і його здатність бачити його наскрізь.

— Я ходив до психолога, але все стало тільки гірше, — продовжує Женя і хмикає. — Кожного разу як я чув щось пов’язане з психологією, мої думки повертались до тебе. Здається я починаю сходити з розуму.

— Ти не один тут сходиш з розуму, — нарешті подає голос Спартак, усміхаючись.

Відлік часу втрачається, і вони обоє вже не знають точну кількість хвилин яку провели обіймаючи один одного. Здається, всі переживання та тривога, що накопичувалася всередині кудись щезли, не залишивши по собі сліду. В його обіймах так комфортно, що хочеться залишатись там назавжди. Важко усвідомити те, як він прожив всі ці три місяці без них. І без нього. Це найнезрозуміліша річ. Спартак вже не намагається стримати сльози і лише невагомо погладжує Женю по плечах кожного разу, коли той здригається схлипуючи.

— Ти все ще хочеш, щоб я пішов? — тихо запитує Женя.

— Ні, — коротко відповідає Спартак.

Він закривається носом у Женін воріт вдихаючи такий знайомий, рідний аромат. Женя так і не змінював парфуми з їхньої першої зустрічі в Аспені. Його парфумами пахло бажання жити, і Спартак був готовий задихнутись цим ароматом.

— Але я маю піти, — впівголоса говорить Женя. — Пробач, Спартачок.

В голові починає паморочитись і все стає наче якимось нереальним. Він сильніше вжимається в Женю, але наче перестає відчувати його на дотик. Спартак різко відкриває очі та рветься вперед. Ясне світло засліплює очі, і чоловік губиться на секунду перед тим як зрозуміти де він знаходиться.

— Спартак, все добре? — він чує поруч Женін голос і повертається в його сторону, щоб впевнитись чи йому не здалося, і чи це не якась дурна галюцинація.

Не здалось. Женя дійсно лежить на ліжку поруч із ним і стурбовано дивитись на нього стомленими очима, при цьому примружуючи їх.

— Все добре, — нарешті відповідає Спартак, прийшовши до тями.

— Щось я в цьому сумніваюс, — Женя випромінював недовіру. Здається він не повірив в ось це «все добре».

— Жень, все правда добре, — він видихає при цьому протираючи скроні та відчуває на обличчі щось мокре. — Це був просто сон.

Він плакав уві сні. Здається зараз він має виглядати просто жалюгідно, і не дивно чому Женя йому не повірив. Янович здається був єдиною людиною котра могла бачити його наскрізь тоді, коли інші не помічали.

— Ти ж знаєш, що якщо ти захочеш зі мною поділитись я буду не проти вислухати, — цілком серйозно промовляє Янович, дивлячись йому в очі.

— Так, я знаю, — Спартак хитає головою і замовкає на довгих пів хвилини, а потім додавати. — Можеш мене обійняти?

І Женя обіймає. Без слів і зайвих запитань притуляє Спартака до себе так, наче він найрідніше що є у нього в житті. Це неможливо побачити, це можна тільки відчути. Екран мобільного телефону загоряється і Спартак ненавмисне кидає свій погляд в його сторону.

06:23

11 квітня 2023 року.