сміливі (не) мають щастя

СПОЙЛЕРИ 4 СЕЗОН

не намагайтеся бути героями

та які з нас герої?

Спочатку Стів не вірить. Так не може бути, Едді не може померти; він не герой, він не бачить нічого ганебного в тому, щоб втекти. Але він не втік, а Стів більше не скаже, що він його герой. Не вийде, бо Едді залишився по ту сторону всесвіту поряд з Векною.

Коли Дастін ледве приповз до нього в сльозах, врізаючись з розбігу, Стів не розумів. Точніше, розумів, але не так, як треба.

– Як ти дізнався про Макс?

Дастін тільки гикнув від сліз.

– Макс?

Живіт трохи закрутився, а в голову вдарила втома минулих днів, що так довго приховувалась за маскою адреналіну та запалу. Клубок у горлі затягнувся сильніше, але він і слова не сказав, не розуміючи нічого. Через кого Дастін міг так плакати? Гендерсон сильніше притиснувся до нього, шукаючи розради. І Стів, відчуваючи провину за те, що не допоміг дівчині, тільки тихо пустив сльозу. Який був сенс в цих жертвах, якщо зрештою вони програли?

Стів кинув погляд в бік, де зазвичай стояв Едді, але там замість хлопця гуляв хворобливий вітер.

– Дастіне, — хлопець, відмовляючись відпускати друга, тільки сильніше притиснувся до нього, — Дасті, а де … Едді?

Ні.

Так не буває, він не герой. Він не став би робити що-небудь для цього гнилого міста, яке його ненавидить. Едді не став би робити нічого такого.

Дастін підняв заплакані очі на Стіва, навіть не намагаючись прибрати вологу, як то було б раніше. Гаррінґтон не думав, що він так умів плакати.

– Стів, я … я хотів, але він пішов, і мотузка … я правда намагався, але нога, і я не встиг, — слова почали змішувати в одну купу, і розібрати їх вже не було можливим, — пробач.

Останнє слово, сказане з таким болем в голосі, змусило Стіва здригнутися.

У голосі плавала провина за смерть друга, і Стів, попри все небажання, прекрасно його розумів. Макс полишили під його наглядом, а він тільки застряг у тому гнилому домі з Векною. Не встиг, як і не встиг сам Дастін. Різниця в тому, що Стів дійсно винен, а у Дастіна ще дитяче уявлення про добро і зло.

Хлопець невинен в цьому, як він міг взагалі зупинити Мансона, коли йому в голову вбилась якась думка? Ніяк, навіть сам Гаррінґтон не зміг знайти вихід. Не встиг. А шансу іншого більше не буде.

– Ти не винен. Поплач трохи, може полегшає.

Разом з Дастіном плакав і сам Стів. Чого так сильно боліло серце?

//

В ту ніч він не говорить. Все місто кричить, плаче та заливається сльозами за зруйнованими домами та вбитими близькими, а Стів мовчить.

Стіву болить під серцем. Він мовчки дістає поранених з-під завалів, коли рятувальників не вистачає, він переносить дітей та дарує криві посмішки сусідам. Стів мовчить і не згадує Едді. Робін кидає на нього стурбовані погляди, але Гаррінґтон тримається, у нього все в нормі.

Дастін спить на задньому сидінні його машини, Лукас пустим поглядом дивиться на голову друга; вони їдуть до Макс у лікарню. Робін майже не знала її, але Стів відчуває, що вони могли б порозумітися. У них ще буде час надолужувати втрачене. Ось в Едді не буде, але Стів не думає про Едді.

Лукас плаче біля ліжка дівчини, Дастін знов ламається, а Стів тільки відчуває руки на своїй спині. Він тримається, адже всі інші зараз так не можуть. Едді був сильним, він був сміливим, Гаррінґтон має відплатити такою ж монетою. І навіть все одно, що сам Мансон цього вже не побачить.

Пройшло тільки годин сім після програшу, і пил битви вже почав осідати. Люди втомлено замовкають, крики й плач стихають, а самі жителі засинають з тваринним страхом в серцях. Лукас лишається у лікарні, а Дастін зі зламаною ногою кульгає до машини. Назад вони їдуть в тиші, і Стів на мить посміхається, коли бачить, як хлопець засинає на задньому сидінні знов. До будинку він його заносить на руках, але замість того, щоб передати матері, яка не змогла б втримати сина, Гаррінґтон не відпускає Гендерсона аж до самого ліжка. І це не через те, що йому важливо т р и м а т и когось поряд, т о р к а т и с я когось живого, щоб не зійти з розуму в забутті від болю втрати.

Дастін прокидається та заспано шукає обличчя поряд.

– Спи, малий.

Вийти не дає рука, яка так міцно хапає за рукав.

– Едді, він … врятував місто, яка його ненавидить, Стіве, — Гендерсон вже майже засинає, — це був його рік.

Його рік, але найгірше, що він був. Як і був сам Едді.

– Він герой. Не втік.

А мав би! А мав би втекти з того місця і ніколи більше не озиратися назад. Ніколи не згадувати про пригоди з Дастіном, і забути назавжди, що Стів може бути гарним хлопцем. Забути Стіва, як і всіх інших.

– Спи, Дасті.

З дому він виходить ледь не в сльозах, але не плаче. Гаррінґтон тримається, у нього все в нормі.

Все місто плаче в подушки й ненавидить долю, воно стогне від болю та ран, поки Стів крутить кермом та мовчки везе Робін додому. Вдома самого Стіва не чекають, а Робін – так. Вона мовчить, що дивно для неї. Хлопець не мовчить, він думає.

У нього все в нормі, відсьогодні він буде сміливим.

//

Стів мовчить весь вечір і всю ніч, і коли його прориває, то горло болить від сухості. Стається це в кімнаті Робін, куди вони втекли від всього міста.

– Чому так?

Він не кричить – від криків у нього болить голова і серце. Виходить тільки тихий шепіт, але саме від нього Робін відчуває, як застигає кров у венах.

Хлопець сидить на підлозі, відкинувши голову назад, немов це допоможе впоратися зі втратою.

– Ми майже незнайомі, а мені болить, як за …

Стів не розуміє – так не має бути. Чого це дурне серце вирішило, що має право боліти за якого фріка? Вони не друзі, то чого ж то бісовий орган хоче?

– Стів, він же не був тобі повністю чужим.

Дівчина майже не плаче більше, тільки очі блищать від фар машин, які цілеспрямовано йдуть з Гокінза. Вони так хотіли зробити з цього міста рай для жителів, що цей рай перетворився на пекло за один вечір. Якщо розібратися, то це стало пеклом ще задовго до їхнього існування.

Десь там, серед останніх людей, що не сплять, напевне сидить дядько самого Едді. Дядько найкращої людини, яку ненавидить все місто, хоча він і віддав своє життя за його спокій. Стів трясе головою – він не буде плакати, адже у нього все в нормі. Стів Гаррінґтон не стане плакати через якогось фріка.

Живіт скручує, а хлопець відчуває гарячу сльозу на щоці. Він плаче.

– Яка різниця, якщо він просто був, — він ховає голову у своїх колінах та тихо бубонить, — він не герой.

– Стів, як ти можеш так казати, Едді …

– Так! — ледь не кричить Гаррінґтон, піднімаючи голову до подруги. — Він не герой! Він мав втекти! Хіба так поступають герої? Вони вмирають за гівняну ідею гівняного міста!?

На плече падає втомлена рука, і Стів кладе щоку на неї.

– Хіба герої кидають своїх? — Робін сповзла на підлогу, аби повністю його обійняти. — Чого він кинув мене?

Останнє питання виходить тихим і непомітним, як і всі інші зізнання Гаррінґтона. Йому завжди було важко по-справжньому відкриватися, показувати свої думки та приносити серце голе на долонях. Минулого разу, коли він так зробив, Ненсі плюнула йому в душу.

Чому не болить за Ненсі? Він в неї закоханий, а вона зустрічається з Джонатаном. Йому має боліти, він має страждати через це, але замість цього гірко плаче за якогось дивака Едді Мансона.

– Стів, ти пам’ятаєш Томпсон?

Звісно пам’ятає. Як він взагалі може забути дівчину, в яку так сильно була закохана сама Робін і яка так жахливо співала на початку року? Тільки до чого тут вона?

Таммі була закохана в Стіва в школі, хоча він сам майже не помічав її. То до чого тут Томпсон до проблеми самого Стіва? Вона прийде і скаже, чого так серце болить від втрати Едді? Гаррінґтон не витримає її голос, особливо зараз.

– До чого тут вона?

Він хоче відштовхнути Робін, адже вона не розуміє його, не може відчути те саме, через що проходить сам хлопець. Як Баклі може його зрозуміти, якщо навіть сам Стів не розуміє себе?

Йому болить під серцем, а Едді більше немає.

– Стів, — але голос у Робін такий самий тихий і заспокійливий, як і тоді в тому бісовому туалеті, де дівчина розказала про свої почуття.

Того дня Гаррінґтон дізнався, що Робін Баклі – лесбійка. Хіба це допомагає в ситуації з Едді? Стіву подобаються дівчата, він взагалі донедавна вважав, що був все ще закоханим в Ненсі.

– Що?

Питання виходить грубішим, аніж він очікував, адже до чого тут це? До чого розмови про Томпсон та відкриття Робін як лесбійки, якщо Мансон помер, його не повернути, а Стіву болить?

– Стів, ти не думав …

Робін була закохана в Томпсон, а Стів тоді в …

– … що ти можеш бути …

Ні, не закінчуй речення, ледь не кричить на неї Стів, але горло відмовляється видавати звуки, і хлопець безпомічно відчуває, як самотня сльоза тече його щокою. Він так успішно не думав про Едді, то нащо міняти це зараз? Він може схоронити цей секрет собі в голові, і більше ніколи не підіймати його. Поряд зі згадками про Мансона Стів закопає його бісову жилетку для власної пристойності.

– … закоханим в Едді?

– Ні.

Не може, він не є закоханим. Вони мало знайомі, а Стіву подобаються дівчата. Здалось, гра уяви, вони були майже групами в тому домі, багато що могло здатися.

Але Стів розуміє, що не здалось. Поки все місто кричало від болю та страху, Гаррінґтон проживав власне пекло – світ, в якому більше немає Едді Мансона. Хлопець розумів, для чого зберігав ту жилетку і куди дивився під час усіх розмов та обговорень планів.

Стіву Гаррінґтону не подобаються хлопці, йому подобається тільки один.

Подобався, бо Едді більше немає.

І він тільки хапається за Робін, як за останній промінь надії, та відпускає себе вперше за весь час.

Поки місто руйнується, люди відпочивають від боїв та втрат, сподіваючись втекти з цього пекла, пекло Гаррінґтона тільки починається.

//

Едді помер як герой, якого не будуть згадувати в підручниках з історії. Люди не будуть передавати оповідки про нього, Едді будуть ненавидіти й проклинати. Мансон помер як герой, якого ще треба пошукати; він віддав власне життя за місто, яке до останньої дитини його зневажає та ненавидить.

Але він не був героєм, адже герої не кидають своїх друзів та близьких. Едді був сміливим. Що треба мати, як не безжальну сміливість, щоб отак втекти; втекти назустріч своєму страху?

Сміливі завжди мають щастя? То де твоє щастя, Едді?

– Стів? Пішли віднесемо коробки до школи?

Але Стів зробить все, щоб його жертва не була даремною.

від авторки:

i regret nothing