Смілива відвертість

Леві

Коли Єва казала про глушину, то не жартувала. З прокладених торговцями маршрутів цього будинку навіть не видно. За її картою слід було йти через ліс, який виглядав цілком недоторканим, жодної стежки. Дивовижно, що така місцина досі збереглась. Було дивовижно допоки повз не промайнула табличка “Обережно! Ведмеді!”. Щось підказувало, що її тут встановили не через ведмедів. 

– Капітане, нам ще довго? 

– Ні. 

Якщо вірити її мапі, скоро вийдемо на рівнину. Навіть не вірилось, що посеред такого густого лісу може бути рівнина. Тут і коням заледве є де пройти. 

– Там олень! Олень! 

В чагарниках справді щось мигнуло, шугаючись від Сашиних криків. Навіть дичина не ховається… 

– Капітане, дозвольте зловити! 

– Ні. 

Ще загубиться десь і хто її буде шукати? Єва? Якщо вона сама тут не загубиться. 

За пів години кінь нарешті вивів мене на зазначену нею поляну. Висока трава подекуди шорхала по литках. На сході річка, що ми вже її пройшли, впадала в озеро, біля якого радісно кумкали жаби. На північний схід, за озером, звичайний ліс переходив у ліс гігантських дерев. А прямо попереду чекав невеличкий камʼяний будинок, що тут видавався справжньою фортецею. Поруч із будинком маленька постать увігнала сокиру в пень, щоби скласти руки дашком над очима і оглянути нас. Ніби пересвідчуючись у власній безпеці, вона повернулась до рубання дров.

Знову згадалась її поведінка напередодні. Те, що вона сказала в готелі… Вона справді когось втратила в Стохесі? Чи може це бути поясненням її нерозумних вчинків? Чому вона вирішила опісля зреагувати на титанів? Вона мала б розуміти, що це не її робота. Тоді чому? Смерті шукала?.. Аби лише цього не повторилось. Якщо вона знову стане нестабільною, то поставить усе під загрозу. 

Навіть коли ми спішувались, вона продовжила байдуже рубати дрова. Тільки-но я хотів підійти до неї, як повз промчала Браус із занадто радісним визгом: 

– Єво!

Саша накинулась на неї, змушуючи випустити сокиру, але Єва була лише рада такому. Вона міцно пригорнула її, ніби власну дитину, та поквапилась розплистись в посмішці. 

– Ти обіцяла навідувати мене в кадетському училищі! 

Єва лише щиро засміялась на такий докір. Навіть дивно було бачити її щиру посмішку, а не ту порожню лінію, в яку зазвичай були складені її губи. Тільки звідки Саша її знає? 

– Вибач, моя хороша. Було надто багато роботи і… 

Мікаса урвала Єву, вириваючи Сашу з її обіймів. Швидко…  

– Вона не та, за кого себе видає, Сашо.

Я вже бачив чіткий план убивства Мікаси в зелених очах. Хто наступний впізнає Єву? 

– Капітане, тут небезпечно. Ця жінка з Поліції. 

– Та бути такого не може!  

Хотів би я втрутитись, але як? Що саме я маю сказати, щоб не нашкодити її особистості? Одна звідкись знає, що Єва з Поліції, друга вірить в якусь іншу її легенду, то як я маю це пояснити? Її зелені очі лише насміхались з мене, зловивши мій погляд. Це було давно знайоме відчуття, вона вже ловила мене у своє павутиння. 

– Тут безпечно, Акерман. 

– Але!.. 

– Я знаю. Тут безпечно. 

Єва тихо хихикнула. Я вже і забув її майстерність у вмінні розповідати іншим казки, забув як легко іноді повірити у видуману нею реальність. 

– Пізніше ми усе пояснимо. Подбайте про коней спочатку і… 

З будинку виглянув помічник Єви, обриваючи її. Тепер у більшості в голові почав складатись пазл щодо її особистості. Вбачаючи бажання загону розбігтись ще дужче, я поквапився знову зібрати їх до ладу: 

– Ви чули, що вам сказали. Потім привітаєтесь. 

Невдовзі усі зібрались за обіднім столом, постійно переглядаючись і перешіптуючись, що було не дивно. Навіть гиркати на них не мало сенсу. 

– Отже… ви не повинні вірити мені, але повинні вірити своєму капітану. Якщо він привів вас сюди, значить я не ворог. Моє справжнє ім’я Єва Вайс, в Поліції я служу під позивним Липа. Саша знає мене, бо я маю звʼязки з її родиною, але я була цивільною для неї. Мікаса впізнала мене по руках, це пов’язано з нашою угодою стосовно трибуналу над Ереном. З вашим капітаном я знайома давно, про обставини нашого знайомства ви могли читати в газетах.

Звісно ж, вона не може проґавити шансу познущатись із мене зайвий раз. Але угода стосовно Ерена? Коли тільки вона це встигла? 

– На сьогодні, – продовжила вона після павзи, – Липу оголошено пораненою, вона відійшла від виконання обов’язків внаслідок неіснуючого замаху, що дозволяє мені бути із вами тільки без маски і без форми. Поки поруч немає інших людей можете звертатись до мене хоч на “гей-ти”, мені байдуже. На людях уважно слідкуйте за тим, щоб називати мене Євою або іменем, яким я представлюсь. Ніяких Лип, бо це коштуватиме нам життя… Сподіваюсь, питання моєї особистості ми вирішили. 

Зважаючи на їхню тишу, вирішили. Хоча б на одну проблему менше. До того ж… мабуть, на зараз це була найбільша наша проблема. 

– Можна запитання? – після кивка Єви, Арлерт продовжив: – Що це за будинок? 

– Він мій. Юридично оформлений на неіснуючу особу, тож нас тут не шукатимуть. Про нього знало лише троє людей окрім мене, але одна померла, а двоє інших не наважаться зрадити. 

Двоє? Не думав, що вона здатна тут прорахуватись. Це занадто багато.

– Ти упевнена в них? 

Гострий усміх розтягнув її вуста, вона прийняла мій виклик. 

– Наскільки мені відомо, люди з Підземки вирізняються особливою вірністю. 

– Тобі хтось збрехав.

Вона стенула плечима, погоджуючись зрештою. 

– Я плачу її достатньо, щоб вона не зрадила. 

Гроші ніколи не будуть гарантією. Це маячня. Завжди хтось може заплатити більше. 

– Якщо…

– Не буде “якщо”. Спробуй повірити мені. 

Далі Єва почала проводити екскурсію по будинку. Він здавався зовсім невеличким, навіть виникали сумніви як тут усі помістяться, але для неї ніколи не існувало нічого неможливого. Одна спальня, що видавалась найобжитішою, вже належала їй. Саша з благанням подивилась на неї, на що вона кивнула, змушуючи її підстрибнути від радості. Наступна спальня, що була меншою, але і світлішою, тепер належала мені. Це було неочікувано щедро. Ще одна спальня мала два окремих ліжка. Серед дітей вже майнули суперечки хто тут житиме, але Єва їх урвала: 

– Хісторіє, Мікасо, ваша кімната. 

Мікаса зиркнула на неї з недовірою, але все-таки підкорилась. Далі була вітальня з двома диванами. 

– Жан і Ерен, – вказала вона по черзі. 

Реакція цих двох не забарилась. Вони миттю перезирнулись, а тоді зиркнули на Єву в пошуках якогось жарту. Конні пирснув сміхом разом із Сашею, інші стримали смішки. 

– Що не так? 

Поки Ерен і Жан почали вести лише їм двом зрозумілу сутичку, помічник Єви взяв пояснення на себе: 

– Вони не ладнають. Буде краще когось поміняти. 

Мікаса зрештою розчепила тих двох, повертаючи їхню увагу на Єву, яка була здивована такою зухвалістю. 

– Я можу лишитись тут з Ереном… – почав Армін. 

– Гаразд, робіть, що хочете. Однаково уже поламали мій план. Нагорі є мансарда, там ще три спальних місця, одне вже зайняв Марко. Має всім вистачити… А, і ще! Якщо хтось тут щось поламає, житиме на вулиці.

Опісля Єва дозволила мені повернутись на роль капітана, забираючи по собі лише Сашу. Спочатку хотілось заперечити, але я стримався, даючи їм час. Слід було приготувати обід, тож більшість я цим і зайняв, тільки Жан і Конні опинились на варті навколо будинку. Спускаючись з мансарди, я пройшов повз кімнату Єви і ​​випадково мазнув поглядом по її побитому тілу крізь щілину незачинених дверей. Вона уся була покрита жовтими плямами – більшість синців вже майже зійшли. Але фіолетова пляма на ребрах привертала до себе особливу увагу. 

– Йорґен буде у безпеці? Як і батьки? 

– Я працюю над цим.

Стільки відчаю в її голосі рідко можна почути і я розумів чому. Нездатність дати однозначну відповідь щодо чиєїсь безпеки – занадто сильне приниження. Стискаючи ручку своєї кімнати, я не наважувався рухатись знову. 

– Ти справді увесь цей час була… 

Єва раптом зашипіла від болю, змушуючи Сашу сипати вибаченнями. 

– Була. 

– Йорґен знав? 

– Тільки він. 

Вони довго мовчали, навіть по кімнаті ходити почали. А тоді Браус урвала раптом цю тишу: 

– Єво… у тебе є хтось, окрім нас? 

Відповідь чути не хотілось. Чомусь я був певен, що вона збреше.

 

Нічне повітря тут було занадто солодким, геть незвичним. Стоячи на ґанку, я ніяк не міг змусити себе повернутись до будинку і спробувати відпочити. А коли двері позаду тихо скрипнули, я зрозумів, що вона уже не пустить мене просто так. Єва тримала в зубах цигарку і не одразу звернула на мене увагу, намагаючись викресати вогонь з запальнички. 

– Не думав, що ти куриш. 

Від моїх слів вона підскочила, ледве не викидаючи запальничку. Але з цигарки вже тягнулась цівка диму. 

– Я постаралась для цього.

Вона сперлась на деревʼяний паркан ґанку поруч зі мною. Голова її була задерта до неба, прямо назустріч зіркам. 

– Не буде ще одної? 

Її очі з цікавістю блимнули в мою сторону. 

– Це остання.

Але тої ж миті вона простягнула цигарку мені. Чимось це нагадало мої підліткові роки, тож я не міг не прийняти це запрошення – схожим чином я познайомився з Фарланом… Затягуючись, я повернув їй цигарку, яку вона проводжала здивованим поглядом.

– Гіркі занадто. 

– Це ти, мабуть, раніше курив якісь квіти… – затягуючись, вона повернула цигарку мені. – Я зранку поїду до Яркеля, треба владнати деякі справи. 

– Ці справи здатні тебе убити? 

Другий затяг дався легше, горло вже не так саднило. Цигарка знову опинилась в її пальцях.

– Хвилюєшся за мене? Серйозно? 

– Не хочу, щоб ти підставила нас. 

– Я колись змушувала вас сумніватись в мені? 

Перебираючи цигарку в руки знову, я намагався швидко прикинути чи йтиме рахунок на десятки, чи все-таки на сотні. 

– Починати перелічувати? 

Таке питання присмирило її, змусило мовчки затягуватись димом. Я устиг пошкодувати про власні слова. 

– Я повернусь. Це усе, що тобі варто знати. – Це було сказано достатньо упевнено, щоби я повірив. 

– Завтра має приїхати Ханджі для тренувань Ерена. Вона хвилюється за тебе чи не більше, ніж за Ервіна. 

Затягуючись востаннє, Єва задивилась на недопалок, крутячи його між пальців, а тоді націлила його на свою ліву долоню – мабуть, хотіла загасити об себе. Вириваючи цей огузок з її рук, я з зусиллям втер його в паркан, на який спирався. Як тільки можна настільки безвідповідально ставитись до власного тіла? 

– Я тобі більше цигарок не стрілятиму. 

– Твоє право.

Тепер вона не дивилась на мене, демонструючи свою образу. Навіть мій загін доросліше поводиться, що за маячня? 

– Сподіваюсь, тренування пройде добре… 

Її відстороненість відчувалась, ніби перша паморозь. Вона збиралась вислизнути із розмови, але тепер мені не хотілось її пускати. 

– Це справді твій будинок? Ти не збрехала? 

Вона хмикнула, ніби питання було збіса простим і дитячим, ніби кожна людина звинувачує її в брехні і це вже зовсім звично для неї. 

– Я настільки схожа на безхатню? 

Навіть думати довго над відповіддю не доводилось. У мене справді не було жодного уявлення де вона може жити, окрім штабів і готелів. Та чи можна це назвати домом? 

– Так. 

В її посмішці щось змінилось, вона здалась натягнутою. Але вона занадто горда, щоб аж так ображатись на мої слова, тож це було щось інше. 

– Це мій будинок. Ми… Я рідко тут жила, але жила все-таки. 

– Тобі личить це місце. 

Вона мовчала вдивляючись тепер кудись в озеро. Її очі кружляли так, ніби вона шукає когось, але там не було нікого. Спочатку це здалось мені дивним, а тоді я згадав, що досі на небо заглядаюсь так само, так само шукаю поруч Фарлана та Ізабель. 

– Коли я обирала це місце… Мені хотілось тиші і… хотілось виключити варіант голодної смерті. В ставку повно риби, в лісі є дичина, а ці поля можна засіяти… 

Так, я теж звернув на це увагу: будинок не просто стояв в глушині – ця глушина була дуже зручною і практичною. Якби Єву можна було описати якимось пейзажем, це була б саме ця місцина – хаотична, але збіса зручна. Проте… 

– Не схоже на тебе. 

Я очікував на спротив, її вже звичну стіну заперечення, але вона лише м’яко погодилась:

– Так, не схоже… Тоді я жила майбутнім, не те що зараз. 

Вона нагадувала розбиту на друзки чашку, яку склеювали десятки разів. Ось тому вона заледве витримує власну вагу, в щілини пробивається вітер, але вона однаково намагається уберегти свою колись статну форму. З нею хотілось поводитись обережно, щоб не розбити, не марнувати її старання. 

– Був ще хтось? 

– Була. Сестра дуже важливої для мене людини… Вони двійнята, народились в один день і померли з різницею в добу. Марі тоді у Стохесі, а Віктор у Мітрасі за кілька годин як ми розійшлись в готелі… Ти бачив її. На кладовищі, тоді… Це була Марі… Тепер нема кому відтягати мене від людей. 

Вона нарешті подивилась на мене і я помітив, що звичну зелень в її очах потоптали жахливі морози. Але це були лише очі, які загалом кольору ніяк не міняли. Жодної зморшки на її обличчі, жодної тіні, яка б свідчила про її глибоку тугу. Навіть голос спокійний, ніби вона про робочі будні розповідала, а не про втрату близьких людей. Хоча ні… голос спокійний, але занадто пустий, занадто чистий. 

– Мені треба знайти ще двох людей, які вбили Віктора. Цим я і займусь завтра.

– Хочеш убити? 

– Якщо гарно поводитимуться, то дам швидку смерть. Я не дуже ручаюсь за себе зараз, тож не хочу сипати словами намарно. 

Таку відповідь я розумів, але прийняти не міг. Це дуже погано закінчиться для неї. 

– “Якщо”? Залежно від випадку ти катуватимеш їх? 

– Можливо. 

Отже, я не помилявся. 

– Це абсурд. Для цього потрібне місце і час, чого у нас нема. Я розумію твоє бажання, але воно того не варте. Ти його цим не повернеш. 

Попри мої намагання, вона знову дала тріщину. Хотілось щось виправити, але я не знав що саме і як. 

– Ти не розумієш, – виправила вона. – Думаєш, Липу створив Даріус? Ні, це він був автором. Він уперше мене назвав Липою, дав мені це ім’я, яке я збезчестила… А йому через мене викололи очі.

Якийсь час вона шукала щось в моїх очах, але не знайшла. Тоді відірвалась від огорожі і підійшла до дверей, але завмерла в останню мить. 

– Я так заздрю тобі насправді. Вбиваєш собі титанів і не задумуєшся чи це добре, чи погано, чи можна так робити, чи не вбиваєш ти чийогось батька, чийогось сина… Останні роки тобі ж не доводилось спалювати одяг, бо з нього не відмивається чиясь кров, правда?.. Чому сильніше ти, а вигрібаю завжди я? 

Я не знав чи співчувати, чи злитись. Занадто багато отрути було в її словах і я міг списати це на втрату, міг зрозуміти це, але… Хотілось злитись. Хотілось відповісти. 

– Тобі нагадати хто відповідальний за мою справу? 

Вона зиркнула на мене з такою ненавистю, що, здалось, зараз метнеться у бій. Але жоден її мʼяз не ворухнувся, лише очі пропалювали в мені дірку. 

– Я щодня про це шкодую, – виплюнула вона. – Шкодую, що одягла маску, стала бездушним інструментом Даріуса, ввʼязалась в їхні з Ервіном ігри, включно із твоєю справою… Але я вже нічого не зміню, тож яка різниця? 

Не дочекавшись відповіді, вона повернулась до будинку. Така смілива відвертість вражала. Лише зараз прийшло усвідомлення, що вона не брехала. Я не чув вигаданих нею нашвидкоруч історій відколи ми заговорили про будинок. Вона показала щось справжнє, щось не ілюзорне, як зазвичай. Єва віддалась кожному слову, це була найкраща її роль, за яку я був вдячний. 

 

Протягом тижня ми по черзі покидали будинок – вона у своїх справах, а я їздив до Ервіна. Повертаючись з міста разом із Конні та Арміном, я виявив чергове зникнення Саші. Вона мала б прибирати разом з іншими, але в будинку її не було. За цікавим збігом Єву я не знайшов теж. Виходячи на галявину, я роззирнувся – вже не раз вони затримувались десь тут за розмовами, але не в цей раз. Мені лишалось вдивлятись у ліс довкола. Єва обіцяла лишатись тут, доки мене не буде. Попри усю свою скаженість вона б не зрадила: важко знайти людину, яка переможе її у вірності. 

І я не помилився. Невдовзі вони з Сашею вийшли з лісу, тягнучи удвох сарну. На обох бовтались луки, але сагайдак був лише у Саші. Я повернувся на ґанок, вичікуючи, поки вони не наблизяться. Скидаючи сарну поруч із ґанком, вони поскидали із себе зайву зброю. 

– Принеси ніж і миски. 

Браус хотіла прошмигнути повз, виконуючи її доручення, але я не дозволив. 

– Принесеш і повертайся до своїх обовʼязків. 

Вона злякано кивнула, ховаючись за дверима. Повертаючись до Єви, я зустрівся з її невдоволеним поглядом. 

– Мені потрібна її допомога. 

– Ти не можеш розпоряджатись моїм загоном. 

Саша поставила біля неї посудини і слухняно повернулась до будинку. Єва ж дістала ніж, прикидаючи з чого почати. 

– Гаразд, може ти і маєш рацію. Але мені все ще потрібна зайва пара мисливських рук. 

Швидко зробивши перші надрізи, вона почала знімати шкіру з тварини. Мене дивувала її майстерність – мало хто так чисто шкіру знімає. Жодного залишку мʼяса, жодної плями крові. 

– Потримай.

Єва вказала на задні ноги тварини, які я поквапився зафіксувати. Ще декілька розрізів і шкіра з хутром вже була розкладена на траві. Далі вона простягнула мені ніж. 

– Голені відріж. 

Сама вона зайнялась передніми ногами. Зробивши глибокі надрізи під колінним суглобом, вона відламала спочатку одну, а тоді і другу ногу, відкидаючи їх в сторону. Щойно я закінчив із задніми, вона розклала тушу черевом догори. 

– Не знав, що в Поліції вчать патрати оленів.

– Батько декілька разів брав мене на полювання. Це було цікавіше, ніж уроки музики, поезії та етикету. 

Уроки етикету? Бути такого не може. Тобто ось вона, що зараз вирізає нутрощі майстерніше від усіх, кого я знав – дворянка? В походження Хісторії я більше повірю. 

– То ти шляхтянка? 

– Була до одинадцяти років. Хіба Ервін чи Ханджі не розповідали тобі? 

– А я, думаєш, питав? 

Вона з усміхом поглянула на мене, вишукуючи брехню, але повернулась до білування, не намагаючись стримати сміх, яким пирснула занадто раптово. І так само раптово урвалась. 

– До падіння Марії моя родина майже нічим не поступалась королівській, батько був одним з найбільших регіональних лордів, але більшість володінь зараз втрачена зі стіною Марія. На тих землях вирощували худобу, яка йшла на забій – цим і славились Вайси. Але… батько зрікся мене, вигнав, бо не виправдала його сподівань. І хоч я старша дитина, та права на спадок, якого вже немає, не маю. Тільки прізвище і лишилось… 

– Я не повірю, що ти не можеш повернути собі титул. 

– Зараз не можу. Та й мало просто титул повернути – треба, щоб люди мене прийняли. У високих колах слави Липи не вистачить, щоб перебити славу мого батька. Набагато більше усім сподобається мій брат, але… не думаю, що йому це сподобається.

Незабаром туша була повністю поділена. Трохи їстівної частини Єва залишила на вечерю, а все інше вона вирішила вʼялити. На кухні я не встигав за нею – ось вона нарізає мʼясо, в інший момент вже хапається за посуд, другою рукою шукає сіль, потім взагалі зникає десь в нетрях будинку, покидаючи усе як є. І навіть так вона примудрилась дістати мене: 

– Не стій стовпом! Натирай шматки сіллю! 

Знову блискавкою повертаючись на кухню, вона тягнула за собою шлейф шворки і пергаменту. Зараз вона скидалась на Ханджі у своїй лабораторії. Такий запал господині занадто сильно не вписувався в її образ безхатньої поліціянтки.

– Із Сашею я б давно все закінчила.

Позаду вчулась чиясь невдала спроба ковтнути сміх. Піддаватись на її маніпуляції я досі не збирався, сумирно виконуючи усю роботу, що вона на мене вішала. Ще трохи і Єва забрала засолені шматки. Роблячи лише два кроки за нею, я зрозумів, що в будинку також був підвал, який вона до цього не показала. Повертаючись на кухню, вона не оминула Хісторію, що хотіла поправити рамку на комоді в вітальні: 

– Не треба. Лиши її так. 

Я здогадувався, що в цій рамці міг стояти портрет когось з тих двох, про яких Єва розповідала нещодавно. Тоді рішення опустити її зображенням до стільниці не видавалось таким абсурдним – навпаки. Але нахабності перевіряти я не мав. 

Своєю олениною Єва остаточно завоювала безмежну повагу та довіру дітей. За вечерею вони нарешті знову мали вигляд звичайних підлітків – сварились, сміялись, сперечались і раділи. Вони були збіса гучними, цю гучність навіть не хотілось обривати. В її очах я бачив те саме небажання. Але тихий, мʼякий голос Єви пробився крізь цей гуркіт, змушуючи усіх замовчати: 

– Нам скоро доведеться піти. Тримайте речі зібраними.

– Ти когось бачила?

– Чужі сліди у лісі. Хтось бачив нас, – сказала вона так, ніби розмовляла зі мною особисто. 

 

Незабаром чотириока притягла із собою свіжу газету. Їй пощастило одразу після чергового тренування з Ереном сунути її під ніс Єви, яка на цей раз нікуди не квапилась і повільно сьорбала липовий чай за столом. 

– Що ти хочеш мені показати? – спитала вона так невинно, так розгублено, що гріх було їй не повірити. 

Ханджі постукала пальцем по статті на першій шпальті, яку Єва не могла не помітити. 

– Знайоме прізвище, чи не так? 

Це була стаття про розшук Люка Вайса. Засинав в інтернаті, а на ранок десь зник. Був також опис і простий портрет.

– І що з того? 

Крига в її голосі на мить вразила і мене разом із Ханджі. Аж раптом я згадав готель, як вона сама говорила про школу. Це не могло бути збігом. 

– Єво, твій брат у розшуку. 

Вона сховала свою гостру посмішку за чашкою чаю, роблячи поспішний ковток. В її очах майнув вогник азарту. 

– Не знайдуть.

– Ти впевнена? Це вже не просто внутрішні справи, це… 

– Повір мені, – мʼяко урвала вона.

Незабаром на прохання Ханджі увесь загін сидів за столом, включаючи Єву і Марко. Вона мала якісь важливі новини, але все ніяк не могла їх висловити. Хотілось вже їй допомогти. 

– Пастор Нік… 

Складаючи руки перед собою, Єва гордо відкинулась на спинку стільця. Не помітити її погляд на собі було важко, зважаючи що вона сиділа в іншій голові столу, прямо навпроти мене. 

– Пастор Нік мертвий. 

– Впізнаю своїх колег. 

Хотілось злитись на її легковажне ставлення до чужої смерті, але ця злість поступалась захопленню – передбачити таке… Це було неймовірно. 

– Його вбили. Сьогодні вранці, в казармах Тросту. 

Очкаста швидко переповіла деталі та назвала імена причетних. Єва хижо посміхнулась, щойно їх почула.

– Абсолютно випадково ти поруч не бачила блондинки зі шрамом на щоці? 

– Ні, такої там не було. Знаєш їх? 

– Місцеві зірки. Усі кати мого покоління вчились у них, включно зі мною. 

Повисла тиша, яку насмілився розірвати лише Армін: 

– То Поліція катувала пастора, щоб дізнатися що саме він розповів нам? 

– Швидше за все. Але це внутрішній загін, а значить за ними хтось стоїть.

Єва уважно оцінювала моє пояснення, щоб зрештою кивнути на схвалення. 

– Скільки нігтів йому вирвали? Бачила? 

Ханджі смикнулась від неочікуваного питання. 

– Я побачила лише на мить, але здається, всі. 

Я очікував підсумків від Єви, але на цей раз вона опустила очі, вивчаючи залишки свого чаю. 

– Якби він почав говорити, видирати всі було б безглуздо. Пастор Нік… Я думав, він ідіот, але він до самого кінця не відрікся від того, у що вірив… 

Єва незграбно підвелась зі столу, рукою зачіпаючи чашку. Тої ж миті почувся дзвін кераміки і ще більш дзвінкі кроки – вона подалась геть з кімнати. 

– Іншими словами, – я зробив павзу, аби повернути увагу на себе, – вони не знають, що ми вийшли на Рейсів, але підозрюють… 

На цей раз урвав скрип вхідних дверей, на який Єва також миттєво відреагувала, повертаючись до кімнати з рукою на руківʼї ножа. Та це була лише Ніфа, що передала мені звістку від Ервіна. Єва мала рацію. 

– Ми йдемо. Негайно! Треба здихатись слідів нашого перебування тут. 

– Марко, зброя! 

Ми з Євою розділились. Діти, на диво, швидко зреагували і невдовзі ми відходили в ліс через задній хід. Єва з помічником наздогнали нас пізніше. Рушниці, які вони поквапились роздати, повністю виправдали таку затримку. Ми зупинились лише на висоті, з якої чудово було видно будинок, який незабаром вже оточували поліціянти. Від спостереження мене відірвав хрускіт шкіри, це були пальчатки Єви – вона занадто сильно стискала свою рушницю. 

– Про що писав Ервін? – від її розслабленого, шовкового голосу не лишилось і сліду, тепер вона знову дзвінко чеканила кожне слово, ніби Липа. 

– Уряд наказав заморозити усю діяльність Розвідки за межами стін та передати Ерена з Хісторією. 

– Одразу, – втрутилась Ніфа, – коли він передав цю звістку, за ним прийшла Військова поліція. 

– До нього ставились як до злочинця! 

Ханджі одразу ж отримала застереження від Єви за порушення тиші. 

– Хтось вирішив вийти з тіні, вони хочуть побачити усе особисто. 

– Зайти так далеко заради збереження секретів стін?.. Але, крім усього, навіщо їм Ерен і Хісторія? Не вбити, а забрати!

– Хто зна… 

– З Ерена усе почалось, – раптом обірвала мене Єва, – отже і закінчитись на ньому має… Наскільки мені відомо, у Рода Рейса не лишилось нікого з родичів, окрім Хісторії. Це може бути просто питання спадковості… Тут вже небезпечно лишатись, вони оглядають місцевість. Можуть натрапити на слід, якщо не дуже дурні. 

Вона відійшла від краю скелі, прямуючи до лісу, через який ми прийшли. За нею поквапився рушити Марко, вчергове розуміючи її без слів. Прощаючись із Ханджі, я разом з загоном поквапився наздогнати її.