Смерть

Денис несе руду дівчину на руках. З галявини біля річки було ближче до села і до нього додому, ніж до лісу. Та й безпечніше теж було в селі.

 

Поки він вийшов з тієї галявини, то Морена уже заснула в нього на руках. Денис не був впевнений, що нести її до себе додому це хороша ідея, ще й невідомо, що скаже його брат. Але вибору теж не залишалось.

 

Її руда голова лежить у нього на плечі, а волосся спадає вниз. Вона тихо сопе, обійнявши хлопця за шию. В селі уже потемніло, ліхтарів тут не було і Денис був вимушений йти в темряві. Трохи далі було яскраве світло, від невеликих ліхтариків на галявині. Єдине, що освічувало дорогу хлопцеві, то це світло з вікон хатин.

 

Людей майже не було, але було чути крики та сміх. Хтось уже йшов додому, а хтось тільки на вечірку.

 

Денис входить у свій двір. Світло горить лише у кімнаті брата. Він стукає у двері й одразу чує, як скрипить крісло, а потім і кроки. Двері відчиняються і на порозі стоїть незадоволений Микита.

 

— Це як розуміти? — зло шепоче Микита.

 

— Я не міг її покинути.

 

— Міг. Тобі потрібно було її покинути.

 

Денис закочує очі, штовхає брата вільним плечем і несе дівчину до себе в кімнату. Він однією рукою бере ковдру, яким застелено ліжко, підіймає його. Кладе в ліжко руду і накриває цим ковдру. Вона одразу лягає на бік і скручується калачиком. Денис тягне руку до неї, заправляє руду пасму волосся за вухо. Хоче погладити її по щоці, по голові, але стримує себе. Забирає руку. Але Морена широко відкриває очі й хапає його за руку. Вона тягне, аж занадто сильно і Денис одним коліном спирається на ліжко, аби не звалитись на відьму.

 

Він здивовано дивиться в її зелені очі, погляд у неї досі пʼяний, а зіниці дуже широкі. Денис нахилився до неї занадто низько і може розгледіти кожну її веснянку. Морена нервово облизує губи.

 

— Я сорочку забула тобі віддати, — тихо каже дівчина.

 

— Потім віддаси.

 

Денис мʼяко відчіплює її руку від своєї.

 

— Спи.

 

Хлопець вимикає світло і йде до кімнати брата. Він сидить за столом, кімнату освітлює лише настільна лампа. Микита виглядає розлюченим.

 

— Ти навіщо притягнув відьму до нас додому? Чи ти таким способом вбити її захотів?

 

— Ти що мелеш, Микито, я ж казав. Я цього робити не буду. Вони нормальні.

 

Денис спирається на дверний косяк і пристально дивиться на брата.

 

— І ти нічого їй не роби.

 

— То можливо посторожиш її вночі? Як вірний відьомський песик.

 

Денис розвертається і виходить, не забуваючи голосно гримнути дверима і кинути приглушене: «Так і зроблю».

 

Він знову повертається до себе в кімнату, де спить Морена. Сідає на стілець біля ліжка і спостерігає. Справді, як пес стереже її сон. Денис не стулить очей цієї ночі, невідомо, що знову спаде на думку його братові.

 

 

Коли Морена розплющує очі, то не одразу розуміє де вона. Вона взагалі нічого не памʼятає, але білява голова, що лежить на краю ліжка, біля її руки наводить дівчину на деякі думки. Вона одразу впізнає Дениса. І здогадується, що якщо він тут, то це означає, що Морена у нього вдома. Вона в одязі та це не може не тішити.

 

Морена проводить рукою по його волоссі, воно мʼяке і приємне на дотик. Хлопець трохи хмурить брови й теж відкриває очі. Він дуже сонний, потирає очі та оглядає руду.

 

— Добрий ранок, — тихо каже Морена.

 

— Добрий. Ти як?

 

Морена задумується. Та ніяк вона. Її не погано і не добре, єдине, що її турбує, то відсутність спогадів за минулий вечір. Памʼятає тільки розмову з Косаною, а далі все, як в тумані.

 

У відповідь дівчина лише знизує плечима. Відкидає укривало і намагається встати. Денис теж підривається зі свого місця і протягує їй руку. Морена не настільки тендітна, щоб не встати сама з ліжка, але якщо вже симпатичний хлопець хоче допомогти, то чому відмовлятись?

 

— Будеш снідати?

 

І на це питання в Морени немає відповіді. Їй не дуже хочеться їсти, в неї відчуття, що якщо вона щось зʼїсть, то дівчину одразу вирве.

 

— Можливо чаю випʼю.

 

Денис відпускає дівочу руку, коли вона встає з ліжка. Чекає, поки вона поправить волосся і відтряхне свій одяг від сну. Він йде на кухню, там уже бачить брата і купу лепехи в кімнаті.

 

Денис хмуро дивиться на нього і хитає головою. Він забув про те, що сьогодні Трійця і забув про лепеху. А Микита немов спеціально взяв і розкидав листя аїру саме в той час, коли у них вдома відьма.

 

Але у Морени жодної реакції на це. Вона не кашляє, не задихається, не шипить їй не робиться абсолютно нічого при виді лепехи, чи при її запаху. Денис вбиває брата поглядом, і Микита йому цим відповідає.

 

— Ти, мабуть, Морена, так? — запитує Микита.

 

— Так, а ви…?

 

— Я Микита, брат Дениса. Чаю?

 

Морені він здається привітним, але вона відчуває злу енергетику, яка йде від нього і відчуває зміну настрою Дениса. Але вона мовчки сідає за стіл до Микити та Денис теж приєднується. Микита протягує уже запарений чай дівчині. Занадто пристально спостерігає за нею, спершись підборіддям на свою руку. Денис теж спостерігає, жадібно ловить кожен рух дівчини. І Морені навіть стає не дуже затишно під чоловічими поглядами.

 

Морена сьорбає чай. Він на смак не дуже, вона морщиться. Горло чомусь дере, вона потирає його своїми пальцями та відставляє чашку назад.

 

— Дякую, але мені вже треба йти.

 

Микита награно засмучується.

 

— Тобі не сподобався чай?

 

— Сподобався, але мої друзі переживають за мене.

 

— То можливо допʼєш?

 

Денис бʼє долонями по столу.

 

— Досить, їй пора йти.

 

Він вбивчо дивиться на брата своїми блакитними, щенячими очима. Морені на хвилину здається, що Дениса дратує саме вона, але дівчина одразу відкидає цю думку.

 

— Так, дякую за все, хлопці.

 

— Бувай, Морено, — хмикає Микита.

 

Руда підіймається зі свого місця та оглядає кімнату. Звичайна, навіть трохи обшарпана. Складається враження, що тут дуже довго ніхто не жив. Стіни не побілені, потріскані. І Морена навіть дивується тому, що хлопці виглядають досить опрятно і зовсім не підходять цій хатині. Денис можливо помічає цей огидливий погляд, бо теж встає. Накидає на себе джинсову куртку і відкриває двері. Вони обоє виходять з дому і на порозі їх чекає дівчина.

 

У неї яскраві зелені очі, майже такі, як і у Морени. Русяве волосся, заплетене у високий хвіст. Вона сидить на воротах, біля дому Дениса. Махає головою, змушуючи волосся розвиватись у різні сторони. На ній коричневі шорти, аж занадто короткі та темно-зелена майка, теж коротка, на тонких бретельках. Її лице осяює усмішка, коли вона бачить руду.

 

А Морена у ній впізнає Маруху, про яку раніше говорила Косана. Мавка прищурено дивиться на хлопця і хатину з якої вони щойно вийшли.

 

— Я далі сама дійду. Дякую, Денисе.

 

Морена зупиняється трохи далі від воріт, щоб Маруха не змогла їх підслухати. Денис теж ніяково зупиняється біля неї, з зацікавлення дивиться в бік, на мавку. Одною рукою задумливо чеше голову, а іншу тримає в кишені синіх джинсів.

 

— Ти впевнена? — питає хлопець і переводить погляд на Морену.

 

Вона зовсім не впевнена, але киває, бо їй потрібна інформація від Марухи. І цього Денис не має знати. Сонце як раз зійшло і світить прямо в очі Морені. Вони здаються ще більш зеленішими. Сонце також попадає на волосся Дениса, він й сам схожий на сонечко. При цій думці у відьми починає битись серце, вперше чужий чоловік викликає у неї приємні почуття.

 

— Так. До зустрічі.

 

Морена не чекає відповіді та різко розвертається й спішить до Марухи. Денис кидає їй у відповідь «До зустрічі» і дивиться, як вона виходить з двору і бере мавку за руку.

 

Маруха переплітає їх пальці й пищить.

 

— Ну нічого собі, відьмо! — занадто голосно говорить Маруха.

 

— Тихо ти.

 

— Тебе, бачу, купа кавалерів оточує.

 

Вони йдуть спокійно і не спішать. Людей чомусь досі дуже мало, хоча зараз як раз час пік. Мавка впевнено веде Морену до лісу.

 

— Не кажи дурниць!

 

Маруха голосно сміється. І Морені це подобається, є в цій мавці щось вабливе.

 

— Косана сказала, що ти чимось цікавилась, — уже тихше каже Маруха.

 

— Хранительський хрест. Знаєш таке?

 

Маруха задумується і хватка на руці рудої слабшає. Дівчата уже доходять до лісу.

 

— Не дуже. Здається, що щось знайоме, але не можу згадати. Тебе тільки це цікавить?

 

— Так, але тільки, щоб ніхто не знав, що це я цікавлюсь.

 

Маруха киває. А в лісі уже видніється хатина Морени.

 

— Добре. З хлопцем своїм обережніше!

 

Маруха не прощаючись, трохи стискає руку Морени та біжить вглиб лісу. А Морена йде додому. Втомлена і знесилена.

 

Коли вона входить у дім, то у їх кухні-вітальні лише Меланія та Арес. А Агнеса з Владиславом досі не повернулись. І це дивує руду. Вони б вже мали повернутись, пройшло понад добу. В голову приходить навʼязлива думка, що Агнеса покинула їх в цьому клятому лісі за крок до свободи.

 

І ця думка, схоже переслідує не тільки її. По нахмуреним бровам Меланії видно, що вона думає ідентично.

 

— Вона не повернулась, — тихо констатує факт Морена.

 

Арес ледь помітно киває, а Меланія закочує очі й смикає плечима. Руки у демониці стиснуті в кулаки, здається, що зараз вона щось розтрощить.

 

— Ця тварюка вирішила нас покинути, — каже Меланія, поки нігті залишають півмісяці на долоні.

 

— Можливо, вона ще повернеться, — занадто оптимістично каже Арес і тоді Меланія вибухає.

 

Дівчина зіскакує зі свого місця. Її й так чорні очі, стають ще чорнішими. Здається, що все зараз почне горіти, зникати, знищуватись.

 

— Не тіш себе хибними надіями, Арес! Я розумію, що вона тобі імпонує, але треба ж бути реалістом! — вона активно жестикулює перед лицем Ареса, здається, що от-от її рука влетить йому в око. Меланія повертає голову до Морени та довго, завмерши дивиться на неї, — Ти зі мною не згідна?

 

А Морена згідна. До Меланії вона ставилась завжди з повагою, вона для неї була таким собі авторитетом. Донька Сатани, що спустилась не землю. В неї було все. Влада, сила, розум. Морена нею щиро захоплювалась, завжди цікавилась її думкою. Агнесу вона теж поважала, але не настільки. Вона була розбалованою багатійкою, яка втратила усе і зараз була ніким. І в конфліктах Морена завжди була на боці Мелані.

 

— Згідна.

 

Меланія прищулює свої чорнечі очі, наближає своє лице занадто близько до Морениного. Уважно розглядає її, намагаючись вловити кожну емоцію. І по тілі відьми біжать мурашки. Її ніхто так не лякав, як демониця.

 

— Ти де була?

 

Арес закипає. Він відчуває страх, що йде від Морени. Підходить до дівчат і хапає білявку за плече, відтягує її від Морени.

 

— Припини, Мелані.

 

— Що саме припинити?! Може Морена теж хоче втекти та залишити нас у цій дирі. А чи все правильно вона переклала?

 

Меланія робить трагедію ні з чого. І зараз своєю безмірною панікою більше нагадує Агнесу. Не зрозуміло чому вона так дратується і заводиться з-за такої дурниці. А у Морени волосся дибки стає. Ще не вистачало, щоб Меланія вбила її через якісь підозри. Арес трясе свою хазяйку за плечі та щось тихо шепоче. А Морена, поки вони дуже зайняті одне одним, йде у свою кімнату.

 

Вона падає на ліжко. Кладе долоню на голову. Занадто багато подій трапилось за останні дні. Її вибивають з колії ці видіння. Навіть зараз вона бачить його. Сидить на краю ліжка, дивиться на неї та посміхається. Такий схожий на Дениса, своїм білим волоссям і блакитними очима. І сонце пробивається через вікна, нічим не завішені, світить прямо на нього. І Морена уже не розуміє, чи справді він живий і дивиться на неї чи це тільки її фантазія.

 

Руда намагається згадати ті дні коли вона навідувалась до сімʼї, як ні в чому не бувало після своєї так званої «смерті». Коли вона думає про свою смерть, тіло знову покривають мурашки. Якщо так подумати, то вона мертва. Вмерла тоді, коли її спалили на вогнищі.

 

 

 

 

— Мамо, ні!

 

Руду дівчину тягнуть два міцних чоловіки. Вона звʼязана, не має змоги поворухнутись. Її тягнуть через великий натовп, до великого стовпа, під яким лежить купа деревини, яка має горіти.

 

З яскраво-зелених очей течуть сльози. Вона уже не в змозі їх стримувати. Шнурки занадто сильно впивають у руки, ноги, живіт, спину, все тіло. Ще гірше стає, коли її привʼязують знову, новими шнурками уже до стовпа.

 

Коли чоловіки відходять у неї летить усе підряд. Помідори, яблука, каміння.

 

— Відьма!

 

— Спалити її!

 

— Треба знищити відьму!

 

Голова Морени опущена вниз. Вона не в змозі підняти її та подивитись на ці лиця наповнені ненавистю. Ненавистю до неї. Відьма наважується. Оглядає натовп. Все її лице заплакане, по ньому розмазана грязюка, та й все її тіло брудне. В помиях, помідорах, болоті. Вона лише в одній білій спальній сорочці. 

 

Погляд натикається на Івана. Її коханого. Все було добре. Вони дуже-дуже-дуже любили одне одного. Тільки він чомусь вирішив піти до іншої. Ця інша стоїть біля нього, притиснувшись до його тіла. До тіла, що належить Морені. Іван повністю належить Морені. 

 

Дівка з презирством дивиться на відьму. Але рудій це не важливо. Важливо, що він дивиться на неї, думає про неї. Не важливо, що саме. 

 

Мати бʼється, на її лиці жах, але її теж міцно тримають. Вона хоче пробитись через натовп і врятувати свою єдину доньку. Свою маленьку Мару. Батько стоїть поряд з нею. На його лиці немає емоцій. Він абсолютно байдужий. Байдужий до істерики дружини та байдужий до смерті доньки.

 

Вогонь запалюють. Морена відчуває лише жар. Жар і його погляд. В очах Івана вогонь, вона бачить цей вогонь. Він дивиться на неї. Морені уже не шкода і не сумно, вона злиться через цю курву біля свого коханого. Вона б спалила їх усіх, крім Івана. Вона б кинулась до нього через вогонь, через цей натовп і притиснулась вустами, потонула б в обіймах.

 

 

Вона немов виринає зі спогадів. Одразу після того, як її спалили, батько важко захворів і через кілька днів помер. Тільки вона чомусь не звернула на це уваги. Вона була занадто зациклена Іваном.

 

Руда натискає вказівним і великим пальцем на закриті очі, давить сильно. Відкриває і знову дивиться на те місце де сидів Іван. Його вже немає. Чому ж він їй так подобався? І чому почав знову являтись до неї?

 

 

 

Білий кабріолет зʼїжає в ліс, під тихе бурмотіння матюків. Владислав ніколи так не переживав за свою автівку, як зараз. Краще б десь біля дороги припаркувався. Але Агнеса мертва і він не зміг би перенести через цілий ліс, аж до хатини.

 

Владислав ще ніколи не бачив настільки пʼяних дівчат. Він взагалі думав, що вампіри не пʼяніють. Вчора був дуже насичений день. Владислав думав, що вони просто візьмуть все необхідне і поїдуть додому. Але з боку Агнеси прилетіла пропозиція «зависнути». Вона пила цілий день і цілу ніч. Спочатку вони були в кіно, тоді в більярді, а потім пішли на відкриття нового клубу в столиці. Там була акція. Хто одним махом випʼє пляшку горілки може не платити. І Агнес звісно випила, а потім вирішила випити весь бар, якщо не платити. А потім ще накинулась на якогось хлопця, вкусила його ледь не до смерті та вимазалась уся в крові.

 

Влад сильно пожалів, що погодився взагалі з нею їхати. Він навіть не знає чи важче було стягнути ту рожеву сукню з неї, стягнути з того чоловіка чи посадити в автомобіль і завести додому. І це їх «зависнути» закінчилось о 5 ранку.

 

Владислав натиснув кнопку, щоб відкрити дах. Поки вони їхали по трасі, де було купа машин, дах був закритий. Агнеса сиділа в одному рожевому ліфчику і Владових чорних спортивних шортах. Не дуже хотілось, щоб всі бачили, як він везе голу дівчину. Ще б не те подумали.

 

Він трохи блукає по лісі, але врешті решт, трохи поцарапавши авто гілками приїжджає до хати. Він навіть не планував будити Агнес, боявся, що та знову почне буянити.

 

Але коли він заглушує машину і виходить, щоб взяти дівчину на руки вона розплющує очі та починає вилазити сама.

 

— Я сама можу вийти з машини, — каже вампірка, — Я ця… Як її… Ааа …. Сильна і незалежна. О!

 

Язик у неї заплітається і Владові навіть смішно її слухати. Він відкриває її двері та хоче закинути на плече, але вона сильно брикається. Вона боса і Владислав не ризикує пустити її йти самій. Просто обхоплює руками дівочу талію і трохи припіднімає. Агнесу такий розклад влаштовує, бо вона теж у відповідь обіймає хлопця за шию. А потім плескає по плечу, коли вони майже дійшли до ґанку і каже:

 

— Покрути.

 

Владислав зітхає й обертається навколо своєї осі. Агнеса сміється, задоволена собою. Владислав відкриває двері до хати, там уже сидить Морена з Меланією на дивані. Арес стоїть спершись об кухонну тумбочку, біля раковини. І в кімнаті також знаходитись хранитель Олександр, з яким Владислав особисто знайомий не був. Він насторожено оцінює ситуацію поглядом.

 

Агнеса плескає по плечу хлопця та одразу привертає до себе увагу.

 

— Я так тебе люблю, Владику. А ти мене?

 

Він ставить її на ноги й Агнеса ледь не падає. Олександр з підозрою дивиться на неї та ледь стримується, щоб не кинутись в обійми. Меланія хмурить брови й підходить до них. Вся увага Агнеси тепер належить їй.

 

Вампірка простягає руки для обіймів і підходить ближче, але Меланія морщиться і виставляє руку вперед, щоб вона не наблизилась.

 

— Ви здуріли чи що?

 

Морена розпливається в широкій посмішці, спостерігаючи за завжди зухвалою Агнесою.

 

— Так вийшло, — знизу плечима Владислав і Агнеса знову повертає до нього голову.

 

— Ти мене любиш? Скажи чесно.

 

Морена уже прикриває рот долонею, щоб не засміятись увесь голос. Владислав теж посміхається і хитає головою.

 

— Більше за життя, Агнесо.

 

— Це хто? — питає Сашко.

 

— Вітаю, я Владислав. Хранитель зі столиці, дуже зацікавився цим випадком.

 

Олександр прищурюється й оцінює його поглядом. Меланія зі схваленням дивиться на нього. Все говорить, як він і домовлявся.

 

— Це ти був весь час в селі?

 

— Так, хотів поспостерігати здалека.

 

Олександр поводиться зовсім не ввічливо і грубо. Одразу перейшов на «ти».

 

Агнеса йде, хитаючись, до раковини. В неї жахливий сушняк і їй дуже жарко, хоча вона й майже гола. Підходить до Ареса.

 

— Я так скучила за тобою!

 

Вона встає на пальчики, обхоплює його лице руками та залишає поцілунок на лобі.

 

— Боже, ти такий холодний. Такий класний.

 

Вона притуляється своєю щокою до його. Морена уже не стримує сміху і хихоче у весь голос. Меланія теж тепер не хмуриться, її ця ситуація забавляє. Та й Владислава теж. Арес незадоволено закочує очі, але десь в душі йому теж весело і приємно від її дотиків. Хто справді незадоволений, то це Олександр. Він хмуро спостерігає за вампіркою.

 

— Мені так жарко, Аресе, ти собі не уявляєш.

 

Вона відсторонюється і хоче стягнути з себе шорти. Меланія бʼє себе долонею по лобі. А Арес притримує її руки, не даючи це зробити.

 

— Агнес, йдемо я тебе в кімнату заведу.

 

Агнеса киває і повністю спирається на Ареса. Він притримує її за талію і зникає в коридорі.

 

Морена качається на дивані.

 

— Я ще не бачила її на стільки вгаченою, — каже руда через сміх, — Ти молодець, Владислав.

 

— Мені потрібно, щоб ти зайшов потім до нас і детальніше розповів про це, — каже Сашко, звертаючись до іншого хранителя, Влад у відповідь киває, — Знайдеш де ми знаходимось?

 

— Я йому покажу. Якісь ще питання? — різко  каже Меланія.

 

— Так, я взагалі-то з поганими новинами, — каже Олександр і оглядає кожного присутнього в кімнаті.

 

Арес повернувся.

 

— Заснула? — запитує Меланія.

 

Він заперечно хитає головою.

 

— Не впустила в кімнату. Сказала, щоб я йшов геть.

 

— Дід Іван помер, — каже Сашко.

 

Морена перестає сміятись. Вона починає кашляти, давлячись своїм сміхом. Перші секунди вона в шоці. Вона уже не лежить, сідає на диван. Прикриває рот долонею, на цей раз від жаху. А потім з очей починають литись сльози.

 

Решті байдуже. Владислав його й взагалі не знає. А Меланію засмучує тільки реакція Морени. Вона сідає до неї на диван і обіймає. Морена гірко плаче їй у плече. Їй надзвичайно потрібна підтримка.

 

— Коли похорон? — питає Арес.

 

— О 6 вечора. Приходьте. Особливо ти, Морено, — каже Олександр, — Він любив тебе.

 

Сашко прощається і йде з лісу. Все було так, як він і очікував. Смерть старого байдужа усім, крім Морени.

 

— От чорт, — тихо каже Владислав, — Не вчасно.

 

Хранитель відчуває на собі недобрий погляд Ареса і не може зрозуміти чому.

 

— Що з Агнес будемо робити? — питає демон.

 

Меланія кидає на нього вбивчий погляд.

 

— Я в нормі, — схлипує Морена, — Зараз заварю їй чаю.

 

Руда трохи відсторонюється від Мелані. Сльози уже не течуть, але досі стоять в очах. Вона це відчувала. Знала, що скоро він помре.

 

— Якщо не хочеш, то не підемо, — каже Меланія.

 

Але Морена заперечно хитає головою.

 

— Ні, я маю піти. Я правді в нормі.

 

Меланія підіймається і підходить до Владислава. Сильно плескає його по спині. Він аж згинається.

 

— Пройдімося, поговоримо.

 

Владислав киває і він слідом за Меланією виходить з хати. Вони йдуть до лісу. На відміну від Агнеси, Меланія навіть не дивиться на його машину. Проходить повз і це бʼє по його самолюбству. І зараз хлопець розуміє, що боятись треба було не Агнеси, а Меланії.

 

Меланія йде впевнено, вона точно знає дорогу. А Владислав може легко загубитись тут. Він навіть не знає, куди вона його веде.

 

— Що ти виробляєш? — нарешті запитує вона.

 

— В сенсі?

 

— В прямому, Владе. Я відпустила тебе в місто тому, що повірила в тебе. Повірила, що ти відповідальний і я можу тобі довіряти. А ти мені у відповідь напоїв Агнесу і привіз її голу. Я навіть не буду запитувати чи було у вас щось.

Владислава це дратує. Дратує, що вона ось так сумнівається в ньому. Що Меланія може допустити думку, що він зробив щось Агнесі.

 

— Ти за кого мене приймаєш, Меланіє? Я б нічого їй не зробив. Я б ні за що не образив жодну з вас.

 

Вона різко гальмує, змушуючи врізатись Владислав в її спину. Він обережно тримає її за плечі, а потім трохи відходить. Білявка обертається і стає до нього лицем. Оглядає його з ніг до голови. Заглядає в його темно-зелені очі.

 

— Я чомусь в цьому сумніваюсь. Ти раніше казав, що сказав мені усю правду, а потім виявилось, що ні. Як я можу тобі вірити?

 

Владислав щиро не розуміє, як вона може бути такої думки про нього. Звісно, він брехав їй і не заслуговував довіри. Але він не бісів збоченець і тим більше не ґвалтівник.

 

— Невже, ти не знаєш Агнеси?

 

Це було неправильно з його боку. Та іншого вибору не було. Він не мав, так говорити про Агнесу, але як тоді ще довести Меланії, що це не він її напоїв.

 

— Знаю. Ти мав не дати їй напитись.

 

Владислав закочує очі й наступає на дівчину. Він трохи грубо бере її за плечі та трясе. Він вперше бачить в її очах таке здивування і навіть… страх?

 

— Я боюсь її, Меланія. Я боюсь вас усіх. Вона вампір, якщо ти забула. Я боявся говорити з нею. Вона могла в будь-яку мить накинутись на мене і випити усю кров. Вона при мені напала на людину.

 

Меланія прищурюється і знову ховається за маскою байдужості та холоду. Підіймає до його лиця руку. Її рука уже повністю чорна, з довгими темними кігтями. Це не її рука.

 

— Руки свої прибери від мене, — шипить Меланія, не своїм голосом.

 

Вона бере його за підборіддя, сильно стискає. І наближає своє лице до його, дуже близько.

 

— Не виглядаєш дуже наляканим. Чи Агнесу ти боїшся більше, ніж мене?

 

До Влада приходить осяяння. Звісно, він боявся її більше за Агнесу, але не хотів показувати їй страх. Розуміє, що так вона хоче його налякати, взяти на повідець, змусити його слухати. Та вони звʼязані, у них контракт і вона по факту нічого не зробить.

 

Грубо хапає її чорне запʼястя своєю рукою. Він відштовхує її за руку від себе. Меланія впирається спиною у дерево. І тепер уже Владислав наступає на неї.

 

— А тобі хочеться, щоб я тебе боявся? Га?

 

Він ставить обидві руки по різні сторони від її голови, закриваючи всі шляхи відступу. І тепер він уже точно бачить чіткий страх, не тільки в очах, а і на всьому її лиці. Її руки стала звичними, зникла ця її демонічна сутність. Вона впирається руками в його груди, хоче зберегти хоч трохи дистанції. Зовсім не відчуває себе захищеною. А потім дивиться в його очі. Вони стали чорними, такими ж самими, як і її. Меланія розуміє, що вона уже не має сили, щоб відштовхнути його.

 

Владислав стоїть до неї дуже близько, наближається до неї, дихає їй прямо в губи. Вона чітко чує запах перегару, бачить як напружились його руки. Меланія повертає голову вбік і він майже доторкається до її щоки, покриває гарячим диханням.

 

— Я не чую, Мелані. Хочеш, щоб я тебе боявся?

 

Її губи склались у тонку лінію, вона вперше на землі відчуває такий страх. Боїться повернути голову в його бік. Вперто мовчить. Він усміхається, водить носом по її щоці, а потім наближається до вуха, шумно вдихаючи аромат табачного диму.

 

— Не будеш запитувати, що я робив з Агнесою? То я тобі зараз сам розкажу. Розкажу чи краще покажу.

 

Він проводить язиком під вухом, кусає мочку. Меланія його зовсім не впізнає, а руки, що досі лежать на його грудях зовсім не допомагають тому, що він уже у її особистому просторі.

 

Меланія шумно вдихає повітря. Їй зовсім не подобалась ця ситуація. Не подобалось, що Владислав стоїть так близько до неї. І не подобалась його сила. Вона не помічає, але її усю трясе.

 

Зате Владислав це помічає. Він різко відсторонюється від неї. А вона все так само стоїть біля дерева, не повертаючи голови.

 

— Вибач, я не хотів тебе налякати. І мені шкода, що вийшла така ситуація з Агнесою. Але краще б ми спокійно поговорили, а не починали б з претензій.

 

Меланія різко наближається і дає йому ляпаса. Голова Влада аж повертається у бік. Її щоки виглядають надзвичайно червоними від злості, на фоні її блідої шкіри. Вона важко дихає. Складає руки на грудях, знову намагаючись захиститись і відходить від дерева, щоб не потрапити знову у пастку.

 

— Ти багато собі дозволяєш.

 

Вона різко, чіпляючи його плечем йде додому. Швидким кроком, ледь не біжучи. А Владислав ще стоїть на місці. Не йде за нею, дає їй фору. Йому соромно за свою поведінку, соромно, що одразу не взяв себе у руки.