Смерть (6)

Проблиски її ноти збивають, скрипка вже не грає. Білі кістки, золотом покриті, ховаються за мантією світлою, сміється Смерть над смертним, руками плескає.

— Гадаєш, що мене ти переможеш? Я кінець життя усілякого, баланс, і коли скрипка моя гра, вже нема куди втікати. 

— Кінець і твій прийде вже скоро, я не пробачу тобі те, що ти забрала в мене. Частину мене відірвала, розшматувала.

— Я роблю все за наказом, нема у мене своєї волі.

— То чому ти граєш зі мною?

— Я не граю, я веду тебе невпинно до твоєї долі. І ніщо вже її не змінить. 

— Не тобі вирішувати мою долю, Смерть, в тебе долі ніколи не було. Ти існуєш, а я живу. 

Злісно подивилась вона, крила кістляві розправила в сторони. Взяла скрипку і як заграє — темрява поглинає все, забирає надії. Арфа проблисками золотими темряву відганяє, а я, взявши міцно, починаю грати. Відчуваю свою музу, вкрадене життя. Дотики, обійми й поцілунки. Смерть мене вже не зупинить, темрява відходить. Коханий голосом проводжає: «Я вже близько». Життя повертається, рослини, квіти і дерева проростають. 

Знову з’являється «священний олень», намітив він помсту для Смерті, тупотить, наче грає зі мною. Життя всміхнулось йому, дало жити, поки Смерть він не зустріне. 

Смерть відчуває, що кінець її вже близько. Промовляю я: «Не станеш ти милішою за життя», олень зі злостю в Смерть влітає і її, й себе ламає жертвуючи. Роги його золотисті рвуть тканини білії, зустрів і він свій кінець. Струни порвались, а кістки порозлітались. Вітер здуває порох кісток, арфа знову заграла і життя зацарювало. Світлом все наповнюється, темряви більше немає. Ховаю я «священного оленя» і поминаю добрим словом, на тому місці проростають квіти. 

Дуель закінчена…