Смерть

– Хлопчик, який вижив, прийшов, щоб померти, – безкровні тонкі губи оголили небезпечні на вигляд зуби. Сміх був схожий на кректання потопаючого, з огидними шиплячими нотками. Настільки огидними, що навіть самі пожирачі раз у раз непомітно смикалися і здригалися. А можливо, вони просто були божевільними виродками.

Але стоячи тут, у центрі величезного натовпу ворогів і під акомпанемент зловісного реготу, Гаррі чітко зрозумів – це кінець. Саме тут, саме в ці хвилини. Його остання зупинка, межа.

У голові пронеслася пара, на подив, теплих думок. Юнак не знав, що буде далі, але дуже сподівався зустрітися з батьками, знову побачити бешкетливі вогники в очах батька, люблячий погляд матері. Він знову б із широкою посмішкою слухав розповіді улюбленого хрещеного. Поттер навіть, можливо, вибачився б перед Седриком, хоч сам він і розумів, що винна зовсім інша людина. Хоча ні, не людина – монстр.

Тому Гаррі й хотілося щоб ці останні моменти промайнули якнайшвидше, адже він… Втомився? Так, ще й як. Жодного спокійного року не було на рахунку в хлопця. Скільки Поттер себе пам’ятає, на його плечах завжди лежав непомірний, важкий тягар, і хто б знав, що під час очікування майбутньої смерті Гаррі відчує себе настільки вільним.

Нестерпний сміх нарешті замовк. Бліда шкіра, кольором схожа на сире м’ясо, зовсім не вигідно виділяла кармінний колір райдужної оболонки Темного Лорда, примушуючи звертати увагу лише на ненависний божевільний погляд. Обличчя, що більше нагадувало зміїне, викривилося в оскалі, який, імовірно, планувався, як переможна посмішка. Утім, яка різниця, якщо все одно виглядало вкрай потворно?

Поттер би хотів затриматися на кілька секунд і вловити ту саму мить, коли ця недоусмішка сповзе, наче шкіра з лиця зміїної тварюки. Тоді-то темний лорд зрозуміє, що перемога над Гаррі Поттером стала крахом для Волан-де-Морта.

Лорд урочисто блиснув очима, наставивши паличку просто на Поттера. Тепер у Гаррі не залишилося навіть секунд. Зелений спалах хоч і був очікуваним, але все одно змусив юнака щільно заплющити очі й затримати дихання.

Ось і все.

Чесно кажучи, гриффіндорець ніколи не замислювався про те, що насправді буде там, за межею. Мрії про зустріч із сім’єю навіть на одрі смерті були лише мріями. Юнак не вірив ні в рай, ні в пекло, ні в будь-що ще. З першого року життя смерть важко дихала йому в потилицю, періодично торкаючись його своїми крижаними кістлявими пальцями, проте все одно відсмикувала руку. Вона була з ним практично з народження, що робило думки про неї ще важчими, хоча, здавалося б, усе ще хвилину тому було зовсім по-іншому.

Чи хвилину? Скільки минуло вже часу зі смерті юнака? Думки були абсолютно незв’язними. Відчувалося усе як сон, який знову змінював свій сюжет.

Але раптовий несамовитий крик змусив Поттера перервати свої роздуми й миттєво розплющити очі.

Озирнувшись, хлопець побачив буквально білосніжну кімнату. Невже це і є загробний світ? Погляд зачепився за безліч дивних, начебто медичних апаратів і трубок, що вели до ліжка, на якому й сидів хлопець, що несамовито кричав кілька секунд тому. Юнак, який на вигляд був однолітком Гаррі, тепер порожнім поглядом дивився вперед, із силою стискаючи пасма власного смолянистого, ледь завитого волосся.

Придивившись, Поттер побачив кров, що мірно стікала з носа юнака, забруднюючи таку ж потворно білу, як і ця кімната, лікарняну сорочку. Його било велике тремтіння, це було помітно навіть з відстані. Гаррі зовсім не розумів, що відбувається. Відчуття нереальності лише росло.

– Із тобою все гаразд? – спробував звернути на себе увагу Поттер. Але дивний хлопець навіть оком не повів. – Що відбувається? – ще раз спробував Гаррі.

Він усе-таки наважився підійти до ліжка і, не знаючи, що ще зробити, поклав руку на плече незнайомця. На диво, це допомогло – хлопець перестав тремтіти так сильно і повільно перевів розфокусований погляд на Поттера.

Гаррі швидко, як тільки дозволяло тіло, відсмикнув руку від чужого плеча і тут же позадкував, впираючись у стіну. Рефлекс змусив його потягнутися по паличку в кишеню, де вона й опинилася, а потім націлити її на юнака, що зараз пронизував його червоними очима.

– Без зайвих рухів, інакше я клянуся, я вб’ю тебе. Я знав, що все це надто дивно, ти все ж вирішив помучити мене перед смертю? Не зволікай і вбий мене вже, – виплюнув Гаррі, дедалі сильніше стискаючи паличку, ніби хотів зламати її.

Злість на пару з відчаєм повністю затопили його думки. Невже все марно і Волан-де-Морт зрозумів, що Гаррі крестраж? Усі старання, руйнування, смерті – все даремно?

Розчарування в тому, що життя все ще тривало, було занадто сильним для Поттера.

– Я знати не знаю, хто ти такий, але якщо не хочеш стати черговим мішком із кров’ю тут, то нам треба якнайшвидше вибиратися, – з невеличким запинанням вимовив юний Волан-де-Морт, висмикуючи зі свого передпліччя червоні трубки, що вели до тих дивних апаратів. Він виглядав страшенно знервовано і болісно. Хоча у вигляді змії все було в рази гірше.

– Ти мене за ідіота тримаєш? Розсіюй своє заклинання і вбий мене нормально. Або що, навіть цього не можеш? Темному Лорду не під силу вбити жалюгідного підлітка? – прочеканив Гаррі, з напором дивлячись на окровавленного юнака. Поттеру потрібно було вивести Волан-де-Морта з себе. Він мав убити Гаррі, інакше все й справді буде марно.

– Що ще за заклинання? – ніби вимучено запитав Волан-де-Морт і знову схопився за голову, згинаючись практично навпіл.

За дверима почулися кроки й нерозбірливі голоси. Поттер насторожено відійшов назад на кілька кроків, а Ріддл різко схопився з ліжка, але, скривившись, гепнувся назад. Кров із його носа не переставала текти, заливаючи собою все більше й більше білого в цій кімнаті. У якийсь момент Гаррі навіть понадіявся, що Волан-де-Морт помре від втрати крові. Шум за дверима став ще голоснішим, сповіщаючи про наближення когось.

– Зараз… Зараз зайде хтось, оглуши їх, тільки тихо, інакше нам кінець, – прошепотів Ріддл, судорожно стискаючи спітнілими долонями білосніжне простирадло. Було видно, що він ледве стримувався, щоб не закричати.

– Джеймі, час обіду, – двері відчинилися, і Поттер, недовго думаючи, оглушив медсестру. Звук удару таці та посуду з їжею об кахель пролунав одночасно з криком чоловіка в халаті, що стояв просто за медсестрою. Він сіпнувся, маючи намір утекти, але Гаррі оглушив і його. Він вирішив піти на поводу у Лорда. Якщо це все й заклинання, то навряд чи Поттер реально когось оглушив.

– Чорт! Вони точно почули крик, – тим часом обурювався Ріддл. Поттер помітив, що хлопець дивився на тіла лікарів якимось загнаним поглядом, абсолютно не властивим Волан-де-Морту.

– Джеймі? Але ти ж Том? – озвучив своє запитання здивований Поттер. Усе було до біса дивно, і Гаррі вирішив, що якщо Лорд не хотів відповідати прямо, то юнак намагатиметься невеликими запитаннями вивудити відповіді. Але як же гидко було чути, як ім’ям, схожим на ім’я батька Поттера, називали Ріддла.

– Я не знаю, – чи то зі злістю, чи то з відчаєм відповів Волан-де-Морт і закрив обличчя руками. Поттер здивовано насупився.

– Як це не знаєш? Ти вирішив мене мучити ідіотизмом наостанок? – криво усміхнувся Гаррі, всередині відчуваючи лише наростаючу лють. Як можна не знати свого власного імені? Усе було цілковитим абсурдом навіть для Поттера, а всіляких абсурдних ситуацій із ним траплялося неспівмірно багато разів.

– Немає часу пояснювати, я знати тебе не знаю, але нам треба поспішати. Якщо нас спіймають – це буде гірше за смерть, повір мені, – розмірено промовив Ріддл, ніби не помічаючи злоби Поттера. Потім хлопець встав нарешті з лікарняного ліжка і, спираючись на стіну, обережно виглянув у коридор.

Від таких слів Поттер сторопів. Для Волан-де-Морта ніколи не було нічого гіршого за смерть. Саме тому він, немов божевільний, намагався уникнути її будь-яким способом. Тому ситуація дедалі більше здавалася Гаррі лише повною маячнею.

– Крик було чути, зараз приспіє охорона, нам треба йти, – сказав Ріддл, але, обернувшись, побачив, що Гаррі спрямував паличку прямо на нього.

– І з якого дива мені вірити тобі?

– Не будь дурнем! Звісно, якщо хочеш, то залишайся тут, випробуй на собі тутешню гостинність, а потім згадай, що в тебе був шанс. Прямо зараз, – серйозно, без частки насмішки промовив юнак і відвернувся, перед цим глянувши на Поттера, немов на дурну комаху.

Похитуючись, Ріддл вийшов у коридор. Гаррі ж розривали протиріччя. Він не знав, що робити, думав, що все це лише ілюзія. Але якщо це ілюзія, то Гаррі логічно нічого не зможе зробити Волан-де-Морту. Але ж правда, залишається лише йти за ним і дивитися, як розвиватимуться події далі. Раптом Гаррі ще мав шанс повернутися? Тож, міцно стиснувши паличку в руці, юнак пішов за прикладом і все ж таки вийшов за Лордом.

Юнакові одразу впало в око, що все довкола було до остраху білим, ніби щойно осілий сніг. Очі неприємно поколювали, куди б Поттер не подивився. Лише дрібні крапельки крові зрідка падали на підлогу слідом за Ріддлом.

Волан-де-Морт ніяк не прокоментував рішення Гаррі піти з ним і тільки йшов уперед однаковими порожніми коридорами. Скрізь були однаково розташовані закриті на невеликий замочок кімнати. На кожних дверях була табличка з номером і невелика кольорова позначка. Що вона означала – Гаррі не здогадувався і навіть не намагався думати, хто і навіщо, а головне, чому перебував у цих кімнатах. Юнак і зовсім намагався ні про що не думати, адже відповідей у нього всеодно не було.

Всю дорогу було тихо, але раптом почулися повільні, але гучні кроки. Том притулився до стінки.

– Очисти моє обличчя, а сам на себе наклади маскувальне, швидко, – прочеканив Ріддл, пригладжуючи волосся. Гаррі вирішив не зволікати і виконав прохання-наказ. Поки чинити опір Поттер не бачив сенсу. Він почав триматися ближче до стіни, а Том упевнено продовжив шлях. Невдовзі вони натрапили на пишноволосу жінку в лікарському халаті та з ящиком колб у руках.

– Яка зустріч, доктор Тененбаум. Несете нові тоніки і плазміди на випробування? – усміхнувшись, холодно запитав Ріддл. Гаррі помітив, що зараз він був майже копією Волан-де-Морта з Таємної кімнати. Ті самі застиглі риси обличчя, немов його лице було висічено з каменю, хворобливий вигляд і фальшива посмішка, яка виглядала б дуже переконливо, якби не знав гриффіндорець справжню натуру Тома Ріддла. Поттер машинально напружився і затамував подих.

– Джеймі, і що ж ти не в палаті? Втекти намагаєшся? – приторно солодким голосом запитала жінка, але очі її відливали свинцем. У Поттера пробіг холодок по спині, коли глибокі карі очі жінки мазнули по місцю, де він стояв. Юнак постарався взагалі не рухатися і не дихати, лише смарагдові очі перебігали з боку в бік.

– Ні, що ви. Як би я посмів? Я прямую до Коена, він запросив мене до себе у Форт, – неквапливо відповів Том, і на його обличчі відобразилося роздратування упереміш із чимось, чого Поттер не розгледів, а можливо, й не зрозумів.

– Ох, Джеймі, попроси бути м’якшим, а то аж надто багато цінного матеріалу ми втрачаємо через забави Сандерса. Стільки твоєї незвичайної крові було вилито в стічну канаву. Усі ми були засмучені, – з кожним словом обличчя Тома похмурішало дедалі сильніше, але він усе ж узяв себе в руки.

– Не переживайте, Бріджит, цього разу попрошу покласти мене у ванну. До зустрічі, – нахабно посміхнувся Том і обійшов лікаря. Услід він почув лише сміх і награні здивовані зітхання.

Гаррі поспішив за юнаком, акуратно обходячи жінку. Про що вони взагалі говорили? Чесно, він узагалі не зрозумів жодного слова з розмови Волан-де-Морта і цієї Бріджит. Проте постарався запам’ятати все, адже це могло йому допомогти на шляху до розгадки.

– Поспішимо. Нам, напевно, страшенно пощастило, що крик не почули, але скоро або прийдуть до тями лікарі, або їх помітять під час обходу і піднімуть тривогу. Потрібно лише дістатися до батисфери. Усі питання поставиш там, – виклав план дій Ріддл і, не чекаючи відповіді, пішов уперед трохи швидше, натякаючи, що розмову він продовжувати не збирався. Принаймні, не тут і не зараз.

Гаррі зняв із себе заклинання, і вони продовжили шлях. Поттер навіть не став питати, що таке ця “Батисфера”, просто мовчки слідував за юнаком.

Але вже за хвилин десять Поттеру довелося знову накласти чари, тільки вже на себе і Тома, оскільки на виході з цих нескінченних білосніжних коридорів стояли два доволі великих озброєних магглівською зброєю чоловіки. Ріддл сказав, що краще не ризикувати і не потрапляти їм на очі. Але з маскуванням юнаки швидко їх обійшли.

На виході Гаррі буквально застиг.

Прямо перед поглядом Поттера було величезне панормане вікно, хоча вірніше було б просто сказати, що це гігантська скляна стіна. Вона заввишки була мало не в десяток разів більше за самого Гаррі. Але не це так сильно дивувало юнака, а те, що було за напевно товстим склом.

Величезне мерехтливе місто з десятками висоток і яскравих сяючих вивісок. Усе з’єднувалося безліччю скляних тунелів і закритих мостів між будівлями. І посеред цього і так неймовірного мегаполісу пропливало безліч зграй таких же барвистих риб, а кам’яні гіганти обростали корралами.

Це було підводне місто.

Чомусь Гаррі вірив у цю божевільну думку. Звісно, він знав, що все навколо могло бути хитрим планом Темного Лорда, але це не заважало йому зачаровано роздивлятися кожну деталь пейзажу перед ним. Це було занадто прекрасно.

Але часу в юнака було не так багато, Гаррі взагалі не знав, де він перебував, а також раптово для себе зрозумів, що не знав, де тепер Том, адже на ньому теж чари маскування. Чорт, і що робити?

Юнака все ще гризли думки про пастку, в яку зараз намагався загнати його Ріддл. Гаррі знову кинув погляд на підводний краєвид – усе виглядало надто нереально, але водночас Поттер розумів, що в житті не переживав настільки майстерної та деталізованої ілюзії. Хоча саме Волан-де-Морту це могло бути під силу.

У момент роздумів Поттер раптово відчув, як хтось схопив його за руку. Юнак машинально хотів скрикнути, але йому закрили рота.

– Закрийся, – пролунало десь над лівим вухом юнака, і його потягли вбік. За голосом Поттер зрозумів, що це був Ріддл.

– Не знімай чари з себе і тихо йди за мною. Без дурниць, – промовив Том і відпустив Поттера, прямуючи до великого проходу в інший зал. Гаррі розумів, що йому не залишається нічого більше, крім як прислухатися.

Що далі вони йшли, то більше Гаррі напружувався. У нього в голові визрівало дедалі більше запитань, на які він абсолютно не знав відповіді. Та що вже тут казати, він не знав навіть як сюди потрапив, не те що де він перебуває і що саме відбувається.

Коридори, що хлопці проходили, змінювалися залами, де іноді були якісь люди, здебільшого в лікарських халатах. Але Том просто впевнено обходив їх, а якщо його окрикували, він так само відповідав, що йшов до Коена. Гаррі ж просто намагався не відставати. Іноді можна було почути музику, що віддалено грала з грамофонів.

Блукали вони ще хвилин, за внутрішнім годинником Поттера, тридцять, і ось перед їхнім поглядом постала залізна кругла арка. На вході, судячи з напису нагорі, була каса, за якою стояв чоловік похилого віку. Том покрокував у його бік.

– Мені до Коена, по запрошенню, – чітко промовив Волан-де-Морт. Чоловік якось криво посміхнувся і щось забурмотів собі під ніс, але рукою вказав на якесь величезне на вигляд залізне пристосування; імовірно, це і була та сама “батисфера”. Це була сферична конструкція з дверима по середині, через які Гаррі зміг розгледіти округлені дивани. Напевно це використувувається для пересування під водою.

Том зробив крок у її бік і зупинився. Гаррі зрозумів, що Волан-де-Морт чекав, поки він зайде. Швидко прошмигнувши повз Ріддла, юнак зайшов у круглий отвір і сів на доволі м’який диван. Том не зволікав і сів навпроти. Старий же вийшов з-за каси і підійшов до батисфери, загрозливо подивившись на Ріддла.

– Попроси Коена відправити тебе іншим шляхом або не брудни мені крісла, – сказав чоловік, мерзенно посміхнувшись. Один повністю чорний зуб надав усмішці ще більшої огидності.

– Попроси, нарешті, підвищити твою оплату, щоб ти теж міг сходити до нього у Форт, раз щоразу говориш зі мною про Сандерса, – зарозуміло посміхнувшись, сказав Ріддл, з відразою дивлячись на старого.

– Я не просив у донорського виродка порад. Веселої поїздки, сподіваюся, цього разу в один кінець, – зі злістю виплюнув чоловік і з силою зачинив двері, які, на вигляд, були не з легких.

– Не повіриш, твоє бажання здійснится. – насмішливо кинув Том.

Слідом за оглушливим стуком металу до слуху дійшли звуки клацання шестерень і замикання замків. За круглим вікном з’явилося світло, і після невеликої встряски, Поттер зрозумів, що вони почали відпливати.

Юнак одразу ж зняв із себе чари і спокійно видихнув, прикривши очі. Але потім, згадавши, хто сидів навпроти нього, різко напружився. Він уже хотів було почати допит Волан-де-Морта, як той його перебив.

– Давай зробимо менше мороки і я спочатку розповім, потім розкажеш ти, а потім ми по черзі ставитимемо запитання. Так буде в рази легше. Ти вже встиг поставити мені питання, в яких я навіть не зрозумів сенс – дещо втомлено кинув Ріддл і відкинув голову назад, на подушку дивана.

– Гаразд, тільки без дурних ігор, – відповів Поттер насилу, але проковтнувши всі обурення. Відповідей хотілося більше, ніж безглуздих сварок.

– Що ж, спробую розповісти коротенько, бо добиратися нам усього хвилин п’ятнадцять. Ти точно не місцевий, і я навіть не здогадуюся, як ти опинився в моїй палаті, тож не перебивай і постарайся вдуматися, – повільно промовив Ріддл, на що Гаррі кивнув, скрутивши руки на грудях.

– Як ти, напевно, помітив, ми під океаном. Точніше, ми в місті на дні океану – у Захваті. Місто-мрія, що мало бути порятунком від чвар і гноблення, від дурної цензури й нерозуміння, від війни та всього іншого, що не давало людям жити й реалізуватися. На початку це, може, і було, як замислювалося, але тутешній лідер не передбачив усіх нюансів. І все почало йти повністю шкереберть, коли з чарівників тут почали викачувати кров і перетворювати її на спеціальну речовину під назвою “Адам”.
Також тут, на дні океану, водяться молюски, внутрішні речовини яких, якщо їх імплантувати в людину, можуть регенерувати майже будь-що, щоправда, і на це потрібен час. Речовину, добуту з цих молюсків, називають Євою. Але люди ненаситні, їм замало цієї речовини, тож вони вигадали вигідніший спосіб видобутку Єви. Цих молюсків поміщають у животи дівчаток, які не досягли віку статевого розвитку, бо в їхньому організмі молюск приживається, наче паразит, і збільшує вироблення Єви в рази. Дівчатка після зміни генів починають бачити серед трупів Єву, яка так чи інакше потрапиляє до мерців, і поглинає її. Таким чином виходить максимальний видобуток.
Так синтез речовин Адама і Єви дають “плазміди”, а якщо зрозуміліше, то при введенні плазміду в людину вона отримує чари, щоправда на певний час. Через це я тут, точніше, частина мене… – Том говорив швидко, жестикулюючи і не приховуючи свого обурення. А Гаррі лише слухав, намагаючись перетравити весь наплив доволі дивної інформації. Коли Волан-де-Морт закінчив свою розповідь, він перевів погляд і подивився прямо на Гаррі. Поттер же, своєю чергою, лише з великим нерозумінням дивився на Ріддла. З десяток секунд вони просто мовчали.

– Тобто, ти хочеш сказати, що магли знайшли спосіб робити якусь настоянку чаклунства? Я так сильно схожий на ідіота? – запитав Поттер, піднявши брови. Зловивши серйозний погляд Ріддла, Гаррі лише посміхнувся від абсурду ситуації. – Це повна маячня. Навіть уроки передбачень здаються більш правдивими, ніж твої розповіді про дівчаток із молюсками. І частина тебе? – Поттер замовк на кілька секунд, а потім округлив очі. Ланцюжок склався воєдино. – Так ти знав про крестраж?

Подумати тільки, як він узагалі до такого додумався? Місто на дні океану, магли з чарами і юний Волан-де-Морт, судячи з усього, у ролі жертви. Якщо він хотів познущатися над Поттером через те, що вбивати свій же крестраж не вигідно, то в Темного Лорда це дуже навіть вийшло.

– Крестраж… – повільно промовив Ріддл і задумливо подивився вбік, – частина мене, бо мої спогади страшенно плутаються. Я ніби прожив два життя одночасно.

– Та що ти, – із сарказмом виплюнув Гаррі. Ця ситуація продовжувала його страшенно дратувати.

– Тут. Тут я був Джеймі під номером п’ятдесят шість, я був донором у цьому смітнику майже стільки, скільки я себе пам’ятаю, якщо не брати до уваги спогади з притулку, – якось засмучено говорив юнак. – Але інший я – Том Ріддл, – жив зовсім по-іншому. Він був великим чарівником і навіть не знав про Захват! Я не знав про Захват! Мене багато хто боявся, мої ідеї були на слуху, у мене були вірні соратники. Але всі спогади про те мені обриваються якось занадто стрімко. Тож я й сам не розумію, що відбувається.

– Великий чарівник і ідеї на слуху… Кумедно, що це говориш мені ти, зіпсувавши мені все життя. Твої ідеї могли лише згубити чарівний світ, і чомусь саме я мав протистояти тобі. Якби я цього не робив, то помер би набагато раніше. Воістину великий чарівник, – глузування віддавало якоюсь хворобливістю, отрутою. Гаррі переповнювала ненависть до Волан-де-Морта. Він хотів, щоб усе закінчилося, а не сидіти на дні океану, вислуховуючи марення Ріддла.

Злоба, ніби жовч, розповзалася в грудях хлопця. Він підняв очі й подивився на витончене обличчя Ріддла. У цьому хлопцеві він не бачив ані краплі людини. Хоч обличчя Тома й виглядало неупереджено, але Поттер ніби бачив зловтіху. Гаррі не вірив Волан-де-Морту ні на йоту, жодному слову, що злетіло з його блідих губ. Поттер піднявся і підійшов до Ріддла впритул, хапаючи того за верх сорочки. Червоні очі насторожено блиснули, але Том нічого не робив, лише спостерігав, можливо, щось вичікував.

– Я ненавиджу тебе настільки сильно, що просто зараз би встромив паличку в твоє горло і зсередини вимовив би Круціо, а потім Бомбарду, хоча навіть це було би надто легко для тебе, – повільно, практично переходячи на шепіт, промовив Гаррі, наблизившись до обличчя ворога впритул, – пророцтво не було неправдою, ніхто не зможе жити спокійно, доки живий інший. Шкода, ти відродився, а я, швидше за все, помер.

На секунду очі Волан-де-Морта здивовано розплющилися і забігали по обличчю Поттера, мабуть, намагаючись щось розгледіти.

– Не може бути, ти те немовля? Саме на тобі обриваються спогади. Але ж ти живий? – здивовано запитав Том.

– Ти, вірно, вирішив мене вбити своїми недолугими запитаннями? – промовив Гаррі і струснув Ріддла за сорочку. – Просто вбий мене, досить цього маскараду.

Поттер, сподіваючись, що це розлютить Ріддла, із силою вдарив того по обличчю. Рука неприємно занила, а голова Ріддла відкинулася вбік. Гаррі з надією подивився на Тома, можливо, зараз він нарешті захоче закінчити свою виставу.

– Отже, можливо… Я помер тієї ночі, коли намагався тебе вбити? – задумливо промовив Волан-де-Морт, ніяк не реагуючи на удар.

– Ти збожеволів, – на видиху чи то запитав, чи то ствердив Поттер. Він почувався втомленим від цього всього. Ненависть вимотувала гірше за тренування Олівера.

Гаррі розтиснув пальці на чужій сорочці і втомлено впав у крісло, прикривши очі. Він просто хотів, щоб усе вже закінчилося.

Через кілька хвилин тиші упереміш зі звучанням мотора батисфери Гаррі боявся розплющувати очі. Він не хотів бачити Волан-Де-Морта перед собою, просто не хотів знову цього кошмару. Він мріяв розплющити очі й зрозуміти, що все це був лише поганий сон і нічого більше, а Гаррі – він просто Гаррі, звичайнісінький хлопчик на Землі.

– Я зрозумів. Неймовірно, але це єдине пояснення. Ти притягнув із собою мій крестраж із того життя, і через це частина душі вступила в резонанс із повною душею, і вони злилися, – почувся замислений голос Тома, і Гаррі зрозумів, що все ще не закінчилося, цей виродок вирішив знущатися до кінця.

Розлючено розплющивши очі, Поттер застиг у подиві, адже перед його очима були витончені довгі пальці Ріддла.

– Пропоную тимчасове перемир’я, а також укласти контракт. Магічний, звісно, – усміхнувся Ріддл, але виглядало це дивно, бо всі його губи й підборіддя з сорочкою знов були в крові через удар Поттера.

– Ти взагалі мене за божевільного тримаєш? – виплюнув Поттер, з огидою дивлячись на простягнуту руку.

– Чому ж ти такий примхливий? Я пропоную укласти контракт про неможливість брехні один одному на певний час, так ти повіриш у те, що я сказав? – уже трохи дратуючись, запитав Волдеморт.

Поттер задумався. Взагалі-то, що він втрачав? Якщо це ілюзія, то ніякого контракту не буде. Але а що якщо це правда? Безглуздо звучить, але все ж… Була б тут Герміона, вона б точно допомогла з цим рішенням. Чорт.

Рука Ріддла так само була витягнута назустріч. Окинувши його презирливим поглядом, Гаррі невпевнено стиснув руку у відповідь.

– Я, Джеймі-Томас Марволо Ріддл, присягаюся говорити правду і тільки правду другій стороні протягом одного повного дня з моменту заключення контракту, якщо друга сторона дотримуватиметься того самого правила, – закінчив Ріддл і підняв брови, натякаючи, що тепер черга Гаррі.

– А цілий день – це чи не занадто? – промовив Гаррі, з підозрою дивлячись на Ріддла. Але той лише цокнув язиком, натякаючи, що потрібно вимовити слова. – Гаразд, втрачати мені нічого. Я, Гаррі Джеймс Поттер, присягаюся казати правду і тільки правду другій стороні протягом тижня, якщо друга сторона дотримуватиметься того самого правила, а також, якщо я не перебуваю під будь-яким впливом на свідомість, – прочеканив Поттер, упевнено дивлячись у червоні очі навпроти, а в душі просто сподіваючись, що потім не пошкодує про це.

Ріддл підняв другу руку, в якій була паличка Гаррі, що невідомо як у нього опинилася, і, направивши її на їхні зчеплені руки, прошепотів щось. Світлі магічні нитки сплели рукостискання, і Поттер з підозрою подивився на Волан-де-Морта. Це була не магічна обітниця, але й про умови невиконання Поттер не запитав.

– Ну, тепер усе, що я скажу – це чиста правда. Тому все про Захват і мою пам’ять, що я розповів раніше, було правдою. Сподіваюся, хоч тепер ти зрозумієш, що це не твої маревні фантазії, а реальність, – міцно стиснувши руку Поттера, сказав Ріддл, натягнуто посміхаючись. Тепер він зовсім не намагався приховати роздратування.

Поттер навіть зараз сумнівався; він не знав, наскільки можна довіряти цій магічній угоді й узагалі всьому, що відбувається. Поки що юнак вирішив не робити поспішних висновків і спостерігати. У будь-якому разі, виходу із ситуації він поки що не бачив.

Тим часом із динаміків усередині батисфери пролунало: “Ласкаво просимо у форт Веселий!”.