Фанфіки українською мовою

    Він бачив, як вмирала Сойон. Тихо, як сніг на весняному сонці, танула і щохвилини слабшала. Чорне волосся дружини, розкидане по подушці, скуйовджене від нескінченних метань у приступах болю, нагадувало дрібних чорних змій, що розповзалися в різні боки від худого, змарнілого сірого обличчя. Холодні руки тремтіли в його, блідих і таких, уперше в житті, безсилих. Очі, що втратили свій колишній блиск, але все ще великі й бездонні, як озера, обрамлені вінком довгих чорних вій, дивилися на нього з жалем.
    – Юнгі… – його ім’я давалося їй важко. Юнгі любив, коли Сойон називала його на ім’я. Ніжний голос завжди звучав по-особливому заспокійливо, надавав сил, заколисував у теплих обіймах. – Юнгі, мені час іти.

    Тонкий сонячний промінь проникав через прикриті штори до палати лікарні, падав на ковдру, якою була накрита дружина. Смуга сонця на білизні була неймовірно яскравою, наче світилася і засліплювала, якщо дивитися на неї надто довго. За вікном чути було радісне щебетання птахів. Шелестіло густе листя, підхоплене теплим вітром. Найтемніший літній день виявився недоречно яскравим. Юнгі згадав, що рік тому, коли вони дізналися про хворобу, був такий самий сонячний літній день. Природа ніби знущалася з нього. Юнгі ненавидів літо. Він підсів трохи ближче. Міцніше стиснув холодні руки.
    – Як можна тебе відпустити? Ти — моє все.
    Нахилився до дружини, обіймаючи худі плечі. Його власні почали здригатися від плачу. Цей день мав колись настати. Вони знали, що все безнадійно вже кілька тижнів. Але надія теплилася в серці, надія, що все це лише страшний сон, що хвороба дружини нарешті відступить, і вони зможуть видихнути з полегшенням, насолодитися життям, багатогранним та безтурботним. Юнгі відчув легкий дотик на спині. Сойон обіймала його, заспокоюючи нестримний болісний плач, що роздирав зсередини.
    — Любий, все буде в порядку. Ти будеш у порядку.
    Він продовжував обіймати її, не маючи сил востаннє нею надихатися, не в змозі бути ще ближче, розчинитися в клітинах її блідої ніжної шкіри.
    – Я люблю тебе, Сойон. Так люблю, – Юнгі підняв до неї заплакане обличчя, гладячи дружину по запалій щоці, – я не знаю, як далі житиму.
    – Ти впораєшся, ми ж про все говорили. Пробач мені, Юнгі, я… — Сойон зайшлася кашлем, хапаючи повітря і намагаючись вдихнути, — підвела…
    Шалено завищали датчики, сповіщаючи лікарів про невідворотність кінця. Юнгі схопився за тіло дружини, намагаючись відчути останні проблиски життя, яке поступово залишало її. Тіло холоділо і знерухомлювалося. Лікарі, що забігли до палати, стали трохи віддалік, не поспішаючи робити жодних дій. Все було лякаюче очевидно.

    – Запишіть, чотири вісімнадцять, – зітхнув один із чоловіків.
    До Юнгі слова лікаря дійшли не одразу. Він відсахнувся від дружини, вдивляючись у її обличчя, яке остаточно зблідло і застигло. У палаті зависла тиша. З боку вікна долинало докучливе і радісне, як знущання, щебетання птахів. Вітер продовжував хитати листя дерев, граючи ними і створюючи шелест, що давить на слух. Сонячний промінь перемістився і знайшов свій новий притулок на подушці, де лежала Сойон. Юнгі відчайдушно намагався побачити хоч якийсь непомітний рух на обличчі дружини, хоч би щось, що видало в ній життя, а не побачивши, ще дужче заплакав, прикривши обличчя руками і притискаючись до її плечей. В це просто не вірилося. Сойон, його така жива і весела Сойон, яка ще кілька хвилин тому гладила його по спині і втішала, яка була тим самим сонячним променем, що не засліплював, а лагідно зігрівав, пішла.

    ++

    Юнгі хитався коридорами лікарні в очікуванні якихось документів. Тіло дружини вже було перенесене до жалобного приміщення, де їй належало залишатися майже три дні. Попереду — найважчі дзвінки родичам та друзям, де кожен буде спочатку шокований, потім голоситиме в трубку, висловлюватиме співчуття, і, нарешті, запропонує якусь допомогу у процедурі похорону. Декілька разів повідомити, що Сойон більше немає. Декілька разів нагадати собі про це. Заспокійливе, що дав йому лікар, притупляло біль, що розриває зсередини, і надавало сил перетерпіти всі ці розмови. Опершись плечем на стіну і склавши руки на грудях, Юнгі свердлив поглядом двері, за якими лежала Сойон. Потрібно було привезти фотографію, щоби поставити на столик перед ліжком. Стільки обов’язків раптово впало на його плечі. Обов’язків, яких Юнги не був готовий.

    — Ало, тітко Гьоне, — перший дзвінок був найважчим із усіх.
    Батьків у Сойон не було, проте її тітка, Гьоне Пьон, яка виховувала дівчинку з дитинства, була єдиним близьким родичем дружини і ставилася до неї як до своєї дочки. Тітка Гьоне, що завжди посміхалася, з м’якими рисами й лагідними очима, жила в іншому місті, часто навідувалася до Сойон і Юнгі, а коли Сойон стала зовсім слабкою, тимчасово переїхала до них до Сеула, за що Юнгі був неймовірно вдячний. Через хворобу дружини Юнгі працював удвічі більше і виснажливіше, і сил на домашні обов’язки не залишалося, проте він мав можливість оплатити дорогі ліки, яких згодом Сойон потребувала дедалі більше. Тітонька охоче займалася домашніми справами, паралельно м’яко нагадуючи Юнгі, що, вморивши себе роботою та поганим харчуванням, він не наблизить одужання дружини. На тому кінці трубки почувся переривчастий видих.
    – Тьотю, Сойон більше немає, – Юнгі міцно заплющив очі, розтираючи пальцями перенісся. Тільки не зараз, не при пані Гьоне. Потрібно триматися. Слідом за його словами негайно почулися схлипи.
    – Я знала, що моя дівчинка вже пішла, Юнгі, – безсилий голос тітоньки ніяк не допомагав тримати себе в руках, – весь день мені було неспокійно, і я все думала, думала чи не прийти сьогодні до неї, та так закрутилася, що не встигла, — тітка гірко плакала, а Юнгі думав про те, що не витримає і п’яти подібних дзвінків, і просто збожеволіє.
    — Пані Гьоне, ви приїдете зараз? Мені потрібна фотографія, — ні, він точно збожеволіє сьогодні, не допоможе жодне заспокійливе, — на жалобний столик, і взагалі підготувати все… до похорону, — знову зрадницьки защипало в носі.

    Турботи, що нависли гігантською похмурою грудкою, погрожували розчавити, поховати під собою Юнгі. Він міцно стискав трубку, не наважуючись порушити тишу, що душила з усіх боків. Він міг попросити когось допомогти з організацією, міг довірити весь процес комусь із знайомих. Але не хотів. Це була тільки його Сойон, і він повинен був зробити все сам, хіба що разом із пані Гьоне. Звісно, тітка приїде. А потім вони вдвох вибиратимуть труну, замовлятимуть надгробок і вінки, ставитиму курницю і пахощі… Юнгі хитнув головою. Знов уперся поглядом у двері, за якими лежала Сойон. Колись він вибирав для неї ароматні парфуми. Улюблені запахи Сойон, свіжі, як літній дощ та солодкі, як полуниця на теплому сонці. Він любив, як пахла дружина. Хотілося нескінченно обіймати її та вдихати п’янкі аромати, які осідали на її одязі, волоссі, шиї. Колись він купував їй букети з приводу та без. Сойон щоразу раділа, відправляла фотографії квітів тітці, доглядала букет, щоб той стояв якомога довше. Вона любила квіти, практично всі. Ставила їх у прості скляні вази на найвиднішому місці. А тепер він обиратиме для Сойон труну. Останній притулок її тендітного, змученого хворобою тіла. Від цієї думки Юнгі нудило. Коли він ховав матір, підготовчі процеси до похорону не здавалися якимись неприродними та недоречними. Після розлучення мати багато пила, і, зрештою, згасла. Завжди примхлива і вимоглива, багато скандалила та засуджувала кожен його рух, а з алкоголем ця жінка стала просто нестерпною. Тоді Юнгі востаннє бачив батька, який і так рідко підтримував з ними контакт, а після смерті колишньої дружини взагалі зник.
    Потрібно було набратися мужності та здійснити наступний дзвінок.

    ++

    Він здригнувся від звуку землі, що впала на кришку труни. Часто закліпав, виринаючи зі спогадів, що захопили і віднесли подалі від похоронної процесії, схлипів, безлічі квітів, нескінченної дороги на цвинтар. Опустив голову, не маючи змоги дивитися, як дружину закопують, і з кожною грудкою землі, що падає на труну, вони віддаляються все більше один від одного. Сльози почали лоскотати кінчик закладеного носа, роблячи ситуацію досить незручною. Юнгі втерся рукавом піджака, намагаючись не розмазати сльози та соплі по всьому обличчю. Поруч були чути голосні схлипи тітки Гьоне, яка весь час питала, на кого Сойон залишила їх, і що їм тепер робити. Друзі, знайомі та далекі родичі стояли мовчазним похмурим натовпом і не рухалися. Ранок видався прохолодним і сонячним, що натякало на такий самий неспекотний літній день.

    Заплющив очі, згадуючи дружину. Ось Сойон серед натовпу на ярмарку, в бузковій легкій сукні, підспівує якомусь гурту на сцені. Волосся довгими хвилями спадає на плечі і відблискує на сонці. Вона танцює в такт музиці, піднявши руки вгору і водячи ними в повітрі. Заплющивши очі, посміхалася і виглядала найбезтурботнішою у світі. Тоді він уперше побачив її та закохався без пам’яті. А ось Сойон дивиться з ним на феєрверки, і кожна іскорка відбивається у її великих бездонних очах. Вони сидять на килимку, підібравши під себе ноги, і дивляться, як один за одним у небі розквітають барвисті спалахи. У кошику поруч заготовлені снеки і пляшка Піно Нуар, а в кишені у Юнги лежить коробочка, яку він шалено, до потіючих долонь, боїться дістати. А потім вони стоять на величезному балконі готелю в Тхоньоні, і безмежна блакить, усіяна зеленими пагорбами, відкривається їхньому погляду. У Сойон неймовірна, засліплююча посмішка, і Юнгі почувається найщасливішою людиною у світі. А ще за рік вони гуляють у парку, планують поїздку до Швеції і обов’язково спробувати всю локальну їжу. Юнгі обіймає дружину, а в неї вперше трапляється напад.

    – Юнгі, – хтось торкнувся його плеча, – ходімо, ти простояв тут чотири години.
    Юнгі здригнувся, виринаючи з туману спогадів. Озирнувся навкруги, — на горизонті сідало сонце. Як він не помітив часу?
    – Слухай, тобі треба відпочити теж.
    – Ще трохи, ще трохи, зараз, – слабо запротестував Юнгі, вивільняючись з рук Намджуна, – почекай мене в машині.
    Не хотілося полишати дружину. Йому здавалося, що якщо зараз він повернеться до неї спиною, сяде в Намджунову машину і поїде додому, то зрадить її, розірве останню нитку, що їх зв’язує. Поклав руку на прохолодний кам’яний надгробок, не наважуючись зрештою відійти від місця, що став вічним притулком для його Сойон. Потворний твердий шматок каменю, беземоційний та байдужий. Невже тепер це єдине місце, куди він повертатиметься до неї? Юнгі не наважувався прибрати долоню.
    – Послухай, я не дивитимусь, як ти стоятимеш тут усю ніч, – Намджунові уривався терпець, і він не відходив від Юнги, – Тобі треба відпочити, поїсти і виспатися. А потім ти зможеш ще прийти. Я тебе навіть можу сам сюди привезти, але, благаю, підемо сьогодні додому.

    Юнгі жалібно кліпнув, розгублено дивлячись на надгробок. А потім нахилився до плеча Намджуна, скривився у болючій гримасі і завив, захлинаючись у власних сльозах, болю та розпачі. Вся гіркота, накопичена за останні кілька днів, що терзала і вимотувала, вся туга і жаль, що обрушилися на Юнги і давили важким тягарем, розпач і безсилля, все це знайшло вихід у його сльозах і відчайдушних завиваннях на плечі Намджуна. Той міцно тримав його за плечі, гладив по голові і не наважувався сказати жодного слова. Не уявляв, чим можна втішити Юнгі, який вибухнув божевільним плачем. А той голосив, хрипів і здригався від власних схлипів, не в силах зупинити потік горя, який зараз випливав із нього разом із сльозами. Зяюча діра утворилася і розросталася тепер там, де було колись зосереджено все кохання, ніжність і тепло до дружини. Болісна прірва, що роздирає на шматки зсередини.
    – Вона пішла, – сипів Юнгі десь у грудну клітку друга, стискаючи і розтискаючи кулаки і хитаючи головою, кидаючи краплі сліз на сорочку Намджуна, – Розумієш? Нема її більше зі мною, все! Що мені робити, Намджуне, що мені тепер робити? Вона була для мене всім, життям!

    Здавалося, що голова ось-ось розірветься, не витримаючи усвідомлення того, що сталося. Горло ніби було стиснуте твердим обручем і боліло від кожного схлипу. Від такої кількості сліз мало б ставати легше, але легше так і не ставало. Перед очима Юнгі один за одним поставали образи дружини, то щасливої і усміхненої, то тяжко хворої, котра востаннє тримає його руку в лікарні. Він один за одним промотував ці образи, не маючи ні сил, ні бажання зупинитися, і продовжував зрошувати сорочку Намджуна сльозами, не дуже чітко розуміючи, що робить.
    – Юнгі, ти маєш триматися, – у Намджуна тепер теж щипало в очах. Він підняв голову, не даючи сльозам почати стікати по обличчю. Не вистачало самому зараз розкиснути, заради неї, спогадів. Сойон… вона б не хотіла, щоб ти здавався, Юнгі, — Намджун відсунув від себе зовсім запухлого, пом’ятого друга, який все ще схлипував, — і я не хочу. Тому ти маєш взяти себе в руки і дбати про себе, хоч би трохи. Ти мене зрозумів?
    Юнгі мовчки дивився на Намджуна, шморгаючи носом, нічого не вимовляючи і аж ніяк не висловлюючи розуміння сказаного. Неохоче, але все ж таки дав відвести себе до машини.

    – Намджуне… – нарешті він подав голос, коли той захлопнув дверцята і пристебнувся, – я більше так не любитиму. Це дуже боляче, Джуне.
    Намджун співчутливо поплескав його по коліну і мовчки завів двигун.

    ++

    Розмиті контури міста пропливали повз вікно машини Намджуна. Юнгі нічого не бачив перед собою, так само як і не чув. Здавалося, він навіть не дихав, тільки сидів, сконцентрувавши погляд десь далеко, на невидимій точці, і зрідка моргав стомленими очима. Емоції відступили, згасли, залишилася тільки болюча прірва посеред грудей, і вона поглинала, затягувала вглиб непроглядної темряви, повзла пекучим болем аж до шлунка, пропалювала собі шлях скрізь, у всьому тілі, прямо до кінчиків пальців. Юнгі нудило. Давалося взнаки те, що він з минулого дня нічого не їв, пив тільки каву і воду, намагаючись заспокоїти бурхливі хвилі емоцій, які то навалювалися, топили з головою, то відступали. У такі моменти Юнгі важко зітхав, наповнюючи легені повітрям, просякненим автомобільним ароматизатором та парфумами Намджуна. “Запах нової машини”. У тебе і так нова машина, Джуне, як безглуздо, залиши в минулому ці звички, ти давно не бідний.
    Ліниво відводив очі, щоб розглянути вулиці, якими вони їхали, і людей, що висипалися на прогулянку, скориставшись можливістю насолодитися прохолодним літнім вечором. А потім знову завмирав, уражений картинкою хворобливого спогаду, приховував подих і концентрувався на невидимій точці вдалині. Автомобіль плавно рухався вперед, а Юнгі здавалося, що він залишив себе позаду, там, на цвинтарі, біля бездушного твердого надгробка. Залишив там усього себе, розсипаного на шматки, розбитого на тріски.

    Намджун віз його до квартири, яку тимчасово винаймала тітка Гьоне. Вона пішла з цвинтаря раніше за Юнгі, не стала заважати йому прощатися з дружиною. Тепер лишилася одна. У глибині душі Юнгі не хочеться нікуди й бачити нікого, але принаймні вечір вони мають провести разом із тітонькою.
    – У вас дома є що поїсти?, – Низький голос Намджуна грубо висмикнув з думок.
    Їжа? Серйозно? Хіба це зараз важливо?
    — Я розумію, що зараз не дуже вчасно, але ми могли б заїхати взяти вам щось із пані Гьоне, Юнгі. Що-небудь поїсти найближчим часом.
    Юнгі байдуже знизав плечима, показуючи повну незацікавленість розбиратися з цією дрібницею. Намджун глянув на нього співчутливо і знову повернувся до дороги. У Юнгі був досить пом’ятий вигляд і сіре обличчя, стомлене горем.
    – Я тебе зрозумів.
    Хвилину сиділи мовчки.
    – Ти знаєш, що завжди можеш розраховувати на мене, так? Якщо знадобиться хоч щось.
    Юнгі кивнув головою. На Намджуна можна було розраховувати вже п’ятнадцять років, ще зі школи. Це була найнадійніша людина, яку він тільки знав. Але не знав, що зараз робити з цією надійністю Намджуна, не знав, чим вона може допомогти. Для Юнги зараз перестало існувати все, що могло мати значення, крім одного очевидного факту: Сойон не повернеш. Що ще могло б знадобитися? Сонце село, приховавши останні відблиски променів за обрієм. Місто накрила сутінкова сірість, розведена світлом фар машин, ліхтарів та вікон будівель. День добігав кінця, з кожною хвилиною залишаючи все далі в минулому те, що було безповоротно втрачено.

     

    0 Коментарів