Смак цукрового пера та амуртензії

ПРИМІТКИ:

Подяка за словничок власних назв, заклинань та термінів з «Гаррі Поттера» – Ginger Snape – https://t.me/gingersnapeua

Фанфік про моїх оригінальних персонажок Зоряну та Христину, двох українок. Ось ще одна робота по ним – https://fanfic.com.ua/fanfic/%d1%87%d0%b5%d1%80%d0%b2%d0%be%d0%bd%d0%b0-%d1%85%d1%83%d1%81%d1%82%d0%ba%d0%b0/

Написано на Літній фікрайтерський з’їзд 2022 (https://t.co/ihMpNp4WsQ) та #горнісерпень (11 пункт) (https://twitter.com/lazygreypanda/status/1546953816666525696?s=20&t=UznSnhuKTA-2LOChyUVXvw)

**************************************************************************************

Смак цукрового пера та амуртензії

Прогулювати заняття в магічній школі – відчувалось дивним порушенням усіх правил логіки. Тобі пощастило сюди втрапити, а ти – прогулюєш? Христі було тільки шкода пропускати заняття у професорки Макґонеґел, але у третій раз намагатись скласти замовляння «Інаніматус конжурус», яке вона не довчила на п’ятому курсі, вона не витримає – краще Зірочка їй потім знову пояснить, а краще покаже.

Вона виходить з-за статуї, що слугувала їй гарним прикриттям, та біжить по вже порожнім коридорам замку, ледве тримаючи сумку на плечах. Її червоно-золотий шарф робив руде волосся ще яскравішим, виділяв його як вогонь на фоні засніжених гір у величезних прорізах вікон. Христя, здається, бачила темну фігуру Геґріда з сніжними кучугурами на плечах – він ніс до замку чергову ялицю з лісу, готуючи зали та коридори до святкування. Христина не могла дочекатись – вони з Зірочкою залишаються на ці канікули в  школі, будуть – разом! Звісно, Зоряна каже, що вони всі вакації будуть готуватись до НОЧІ, але і безголовому (не Ніку) ясно було, що Зірка отримає усі Ч на іспиті. Кому дійсно готуватись треба, так це Христі, але вчитись не хотілось – хотілось обійматись у светрах, грати в сніжки, ліпити сніговиків та цілуватись під цвітучою омелою, що несподівано з’являлась у різних місцях, поки професори не зривали її. Христина всміхнулась – викладачі так щиро вірили, що зірвана омела зупинить поцілунки по куткам, що аж мило з їхньої наївності.

Заповітні двері порожньої авдиторії ввижались їй найкрасивішою картиною у світі, тож вона ледве спинилась перед ними, щоб не проїхатись носом по дерев’яній поверхні. Ґрифіндорка спирається долонями на коліна та важко дихає, намагаючись заспокоїти серце та ниючий біль в боці. На мітлі було б швидше, але, дідько, по коридорам не можна було. Професорка Макґонеґел постаралась з серйозним лицем вислухати її доповідь про те, що це збільшить увагу до наукової складової школи, але в кінці викладачка тільки пирхнула і сказала, що уже дехто літав так по коридорам і затероризував викладацький склад феєрверками. Згідно з тим, що Христина знала, професорка Макґонеґел проти тих феєрверків не була, але нагадувати їй про це не стала – ще знизиться рівень рубінів у клепсидрах, її староста приб’є.

Христина за думками несвідомо поправляє коротке руде волосся та витирає рукавом мантії обличчя. Дівчина знімає свій факультетський шарф та відкриває двері авдиторії, майже порожньої та улюбленої – бо в ній не було портретів. Христя замикає за собою двері та завмирає.

Вона була там. Стояла, схилившись над викладацьким столом. Темне волосся рівними пасмами закривало її обличчя, ховалось частково під синьо-сріблястим шарфом та піднятим коміром мантії. Вона читала щось собі під носа, беззвучно говорячи своїми красивими вустами, з темною, кавовою помадою. Рівний малий носик, ледь помітне ластовиння на щоках, густі темні вії – яка ж вона була красива.

Христя стояла, зачудована. Не хотіла рухатись, бо бажалось тільки дивитись на неї. Її Зірка дивиться в бік і лякається її присутності, бо щиро не почула скрипоту дверей.

–  Господи, ти мене налякала!

– Я не навмисно, чесно! – Христя посміхається, зовсім не винувато.

– Я думала, що ти прийдеш аж після Трансфігурації, – Зоряна підозріло дивиться на неї, в той час, як Христя водить своїми карими очими в бік. – Ти що, з уроку втікла?

Христя не відповідає, роблячи крок уперед і стараючись виглядати хоч трохи винувато – у неї слабко виходить. Вона не жалкує ні на йоту.

– І що мені з тобою робити, якщо ти НОЧІ завалиш? – каже Зоряна, але Христя знає, що вона не по-справжньому злиться. Вона бачить, як Зоряна спирається на стіл спиною, повертаючись до неї обличчям та тілом.

– Я не завалю, ми будемо цілі зимові вакації… Вчитись, – вона дуже невиховано посміхається і посмішка у неї така гаряче-п’янка, що Зоряна не може на неї ображатись. Їй самій стає гаряче.

– Що ти читаєш? – питає Христина, стаючи ближче. Вона впритул – між ними тільки цупка тканина мантії та одягу, та спільне тепло розігріває усю авдиторію.

– «Щоденний Віщун». Пані Візлі стала новою Міністеркою Магії, – Зоряна вже шепоче – нема сенсу говорити голосно, коли Христя так поряд – так близько.

– Колись ти працюватимеш з нею.

– Працюватиму, обов’язково, – це вже не шепіт навіть, Христя просто читає по вустам. Зоряна знімає з шиї рейвенкловський шарф і кидає поряд з Христининим. Вже не потрібні були шарфи, бо і холоду в авдиторії ніби й не було. Їхні погляди блукають по обличчю одна одної, пересікаючись інколи мов мечі – викресуючи купу іскор між ними.

– Ще хвилюєшся через НОЧІ? – питає Христина, чудово знаючи, що Зірка дивиться, як вона вимовляє вустами кожнісіньку літеру.

– Тільки через тебе.

– О, то я тебе хвилюю? – Христина всміхається і нахиляється ближче, так, що кінчиком носа проводить по малому і акуратному носику Зоряни. Ґрифіндорка торкається долонями холодних блідих рук, що тримаються за край столу. Вона вимальовує кола на зовнішньому боці долонь самими лише кінчиками пальців і веде ними вверх, по тендітним зап’ясткам, під рукава синього светру.

Зоряна дихає голосніше, заплющуючи очі. Вона така красива, що Христині боляче.

–  Хвилюєш, – не шепіт навіть, просто думка, що пливла повітрям.

–  Я стараюсь. Добре виходить? – Христина облишила чужі, та кохані руки і торкнулась її талії, обгорнула стан долонями, стискаючи, знаючи, що Зоряні так подобається. Великими пальцями вона відчувала навіть крізь мантію та светр, як м’язи її живота скорочувались, відчувала, як важко вона дихає.

–  Десь на «Вище очікуваного», – Зоряна говорить це, посміхаючись широко, демонструючи свою упевненість з ледь прикритими очами – її усмішка така… Невимовно така.

– О ні, записуюсь на перездачу, – вона забирає руки з талії і Зоряна незадоволено мружиться, але незадоволення зникає, коли Христя торкається її шиї. Зоряна схиляє голову набік, заплющуючи очі, даючи більше простору для «перездачі».

– Отака відповідь на перше питання… – Христина каже це впритул до тендітної шкіри, дихаючи на неї. Вона м’яко цілує плавний згин з шиї до плеча, притримуючи комір светра кінчиками пальців. Її інша рука охоплює дівочий стан і притискає до себе ближче. Зоряна тільки зітхає якось так солодко, що Христині хочеться замружитись від мурах по шкірі, що змушують спину вигинатись.

– А отака – на друге, – цілує вище по шиї, довше, проводячи зубами та ледь стискаючи їх, залишаючи непомітні сліди від зубів. Вона язиком проходиться по тим ямочкам маленьким і Зоряна на смак як її амуртензія – квіти, дощова свіжість і, чомусь, як запах її улюбленої ватрушки з України, яку тут, в Гоґвортсі, не вміли пекти. А Зорянка завжди нею пахла – її хотілось смакувати.

– А на третє – поцілуй мене, – каже Зоряна своїм низьким, від пекучих почуттів, голосом. У неї очі палають, темні, майже чорні. Чубчик заважає їй дивитись, тож Христя замилувано забирає пасма з очей, торкаючись щік.

– Тільки, якщо ти хочеш, – каже Христина, посміхаючись.

– Я дуже хочу, – Зоряну майже не чути, але Христина була так близько, що не довелось недочувати. Кожна літера подихом залишилась на вустах Христі і та цілує її. Цілує і тримає її обличчя в долонях, поки Зоряна притискала її ближче до себе, стискаючи пальці на спині. Староста Рейвенкло присідає на викладацький стіл і притискає Зоряну до себе, ще ближче, тулиться до неї усім тілом. Ногами вона охоплює Христину, мов запевняючи – не втечеш, та Христя і не захотіла б. Зоряна не може зупинитись її цілувати, бо Христина на смак як цукрові пера з «Медових руць». У неї солодкі вуста, язик солодкий, вона вся солодка, і Зоряна так це любить, любить більше за усе на світі зараз.

Христина від неї відривається, і у неї такий п’янкий погляд, рум’янець на щоках такий красивий, а губи – кавові. Зоряна всміхається.

– Тобі личить моя помада.

–  Мені личать твої поцілунки.

І цілує знову. Притискає до себе, рукою проводячи по всій спині, бо знає – що Зоряні так подобається. І подобається так, що та вигинається на столі і стогне в поцілунок. Така спокійна і правильна, коли тільки справа не доходить до них обох.

–  Можна? – Зоряна питає, і Христину так веде від цих питань, вона в них тоне, так любить.

–  Можна, – каже, і Зоряна швидко розстібує усі маленькі ґудзики на гоґвортській мантії, що в ту ж секунду падає їм до ніг, та так мало звертає на себе уваги. На Христі светр зеленого кольору, з дещо неакуратними петлями – Зоряна сама в’язала його минулої зими, і чомусь факт того, що він на ній – її розпалює ще більше, ніж до того.

–  Як тобі в ньому гарно… – Вона говорить в поцілунок, а Христя відривається від неї з посмішкою, знімаючи його геть.

– А без нього – ще краще.

Світла шкіра з ластовинням всюди – то улюблена картина Зоряни. Кожна цяточка на білій шкірі – нею облюбована і порахована в ті ранки, коли вони закривались оксамитовими шторами в спальні, знаючи, що інших дівчат вже не було. Вона торкається руками голих плечей, веде пальцями донизу, стискаючи в долонях груди, збігаючи поцілунками від плечей до сосків, один ледь стискаючи зубами, а з іншим – граючись пальцями. Ланцюжок кавових слідів від поцілунків веде до грудей і Зоряна думає, що це найкрасивіше з усього, що вона бачила. Шкіра в Христі м’яка, тепла, лінії її тіла такі ж і Зоряна так любить це.

А Христі – їй добре. Вона закидує голову, віддаючись Зоряні, і затискає долонею рота, так їй добре. Плутається пальцями у  темному волоссі і стискає п’ятірню на чужій потилиці, вириваючи зітхання. Зоряна по вже пройденому шляху кроків-поцілунків повертається і дозволяє коханій вивільнити її з мантії та пухнастого светру. А потім – шкіра до шкіри, пекуче від кожного доторку і стогону, тепло і так добре.

А на язиках – смак цукрового пера з «Медових руць» та амуртензії.