Слідкуйте за язиком

Стояла вечірня серпнева спека. В таку погоду тільки дурного тягнутиме з мечем у поле тренувати удари, та Меланка дала собі слово не пропускати ні дня.

Колись дівчина з заздрістю підглядала, як батько вчив брата битися. Брат хизувався, що стане одним із семи Мечів, коли виросте, та Меланка знала, що це неможливо: Мечами стають тільки ті мечники, що своєю силою рівні стам звичайним, а брат був геть слабкий і постійно хворів; у Мечів не було імен, а в брата було; життя Мечів належали князеві, а братове – богам. Меланка дізналась про це, коли брат помер – батько сказав, що його забрала Матір.

Меланка вчилася битися потайки, хоч це й лютило батька. Тільки після смерті матері він перестав забороняти доньці брати меча до рук, але тепер дівчина мусила тренуватися подалі від помістя – скрегіт металу заважав хворому пану Дерманському спати.

Коли засапаний мечник, з яким тренувалася Меланка, на мить зупинився й щось їй сказав, дівчина пропустила ті слова повз вуха, подумавши, що той знову просить її закінчити тренування раніше. Тільки коли сама почула стукіт копит, панна обернулася й побачила, що до них мчався листоноша.

– Пані Меланіє, князь!.. – закричав хлопець, щойно опинився ближче. – Великий князь із почетом приїхали на ночівлю!

– Що? – Меланка вилупила на малого очі.

До родинного помістя Дерманських уже давно не навідувались гості. Краса поліської природи та цілюща вода дерманського джерела меркнули перед похмурим помістям, де чигала смерть.

– Сказали тільки, що вертаються до Києва із західних країв і хочуть скупатися в нашому джерелі! Вони вже стоять у воротах, вам би поспішити їх зустріти!..

Дівчина застрибнула на коня, ледь стримуючи посмішку. Київський князь завжди подорожує в супроводі своїх Мечів.

 

*

 

На подвір’ї перед помістям на дівчину чекало з двадцять чоловіків. У голові товариства весело сміявся високий парубок, вбраний у широкі шати з зеленого льону. Його звивисте русяве волосся грало золотом на сонці. То мусив бути князь Аскольд – молодий держатель українського престолу.

Семеро Мечів в чорних мантіях стояли поруч із князем. Серед цих дужих, як бики, воїнів, Меланка відразу впізнала Першого – того самого, котрого печеніги прозвали духом смерті і лякають ним своїх дітей; того, чия одна поява на полі бою два роки тому змусила візантійську армію ганебно відступити. Серед інших Мечів він виглядав тонким, як стріла. Розкішне чорне волосся, зібране в високий хвіст, слухняно спадало йому на плечі.

– Скоро вже прибуде пані Дерманська? – запитав один із княжих мечників нетерпляче.

– Вона зараз перед вами, – відповіла дівчина, зістрибнувши з коня.

Певно, ніхто не очікував побачити панну в поношеній мисливській одежі, а тим більше, що вона піде сама ставити свого коня в стійло. Меланка хоч і не любила домашню роботу, та працювала в помісті разом із селянами.

– Перепрошую, що змусила вас так довго чекати, – дівчина вклонилася перед гостями.

Аскольд Києвич виглядав зовсім не таким владним та суворим, яким його описують співці. Перед Меланкою стояв вродливий юнак з теплими бурштиновими очима, наче жива поліська легенда про мальованого красеня, що міг закохувати в себе русалок.

– Сподіваюся, ми не завдали вам забагато клопоту, – заговорив князь медовим голосом. – У таку погоду гріх було дорогою не навідатися до холодного джерела.

По рукавах та широких плечах князя бігла золота мережка, а з вуха звисала довга сережка, що ледь колихалася, коли той говорив. По засмаглій шиї стікала крапля поту, та молодий чоловік не виглядав змученим. Навпаки, він усміхався і ніби набирався сил купаючись в гарячому сонці.

– Це велика честь для мене, Ваша Ясновельможносте, – Меланка ще раз вклонилася. – Тільки в мене є одне прохання.

– Я вас слухаю, – здивований князь схилив голову набік. Кінчик сережки ледачо спустився по розпашілій шиї.

– Я хочу викликати вашого Першого меча на двобій.

Княжий почет тут же вибухнув реготом. Дещо розгублений Аскольд Києвич засяяв у посмішці. Лиш чорноволосий юнак стояв усе так же смирно, вивчаючи дівчину цікавим поглядом. В його чорних очах було глибоко й холодно, як у криниці.

– Схоже, то правду кажуть, що поліські дівчата голіруч роздирають ведмедів? – запитав князь весело.

– Голіруч ще не доводилося, а от стрілами… На стіні у вітальні побачите їхні голови, – Меланка вдоволено всміхнулась, а тоді звернулася до чорноволосого мечника. – Отож, дати вам час відпочити, чи можете битися зараз?

Знову смішок з натовпу.

– Я не битимуся з вами, пані, – той спокійно відмовив. На білому обличчі не було жодної подряпини, ба жодної цяточки. Він більше скидався на сина, що все життя провів у храмі замолюючи чужі гріхи. Не вірилось, що він міг поливати землю кров’ю на полі бою.

– Чому? – Меланка наполягала далі. – Боїтеся приниження? – дівчина знала, що іншого шансу в неї не буде, тож відчайдушно підбурювала його на бій.

Слуги та мечники або сміялися, або занепокоєно перезиралися. Аскольд Києвич зачудовано спостерігав за цим видовищем.

– Я б’юся тільки з ворогами, – сказав Перший меч.

– Ми ж не битимемось насмерть!.. – Меланка звела брови. – Ви ніколи не тренуєтесь?

– Я тренуюсь сам.

– Чого б не спробувати щось нове? – дівчина дістала свого меча.

Княжий почет миттю збурився, та Перший меч заспокоїв їх ледь помітним порухом долоні. Вони з князем перезирнулися. Бурштинові очі Аскольда Києвича горіли цікавістю – це був мовчазний наказ.

Мечник зробив кілька кроків назустріч дівчині. На його обличчі не було жодної тіні, жодної рисочки, що показала б емоцію; погляд був відсторонений, наче занурений в студену воду.

Меланка тут же змахнула мечем та кинулася на нього.

Та юнак і не поворухнувся. Навіть не оголив свою зброю.

– Чому не захищаєшся? – випалила дівчина обурено, затримавши вістря біля його горла.

– Ви самі стримали свій удар, – відповів він спокійно.

– Не відрубувати ж мені голову якомусь зіваці, що навіть не захищається?!

– Пані Дерманська… – Аскольд Києвич тепло захихотів, опустивши голову. Його золота сережка заколихалася. – Мечеві ганебно було б підняти на вас зброю.

– А це ще чому? – Меланія звела брову, різко розвернувшись до князя. – Бо я слабачка?!

Княжі охоронці тут же виступили наперед, закривши собою юного Києвича. Перший меч стояв непорушно поруч Меланії.

– Заховайте меча, – гаркнув один із мечників, заступивши князя, – і слідкуйте за язиком, коли говорите з Його Ясновельможністю…

– Годі, друже, – князь опустив вбрану перснями руку на Мечеве плече. – Це я образив пані Дерманську, – він вийшов з оточення охоронців та вклонився дівчині кивком голови. – Я лиш хотів сказати, що Мечеві ганебно було б наражати шановну пані на небезпеку.

– Нехай спробує, – сказала Меланка і відразу ж метнулася на Першого меча знову, цього разу вклавши в удар усю вагу свого тіла.

Чорноволосий юнак лиш м’яко махнув рукою – невідь-звідки в його руці взявся меч – і дівчина не зчулася, як удар від зіткнення зброї відкинув її на кілька кроків назад. 

Перший меч пильно дивився їй в очі. “Відступи,” – поглядом благав він.

Ха!

У захваті від можливості нарешті поборотися з гідним противником, Меланка знову рвонула вперед, вкладаючи всю міць у свій найкращий удар.

Та щойно дівчина наблизилася до мечника… клинок вилетів з її рук. Перший меч вибив його, так що вона навіть не встигла цього зрозуміти. Відкинуте лезо сіріло в траві.

За все життя з Меланкою не траплялося такої ганьби.

– Непогано, – Перший меч гмикнув та заховав свого меча.

– Непогано?! – дівчина витріщилась на нього. Вона не бачила в його чорних очах ні пихатості, ні злоби. Що це? Жалість?

– Мої Мечі навчені убивати одним ударом, – втрутився Аскольд Києвич обережно. – А ви навіть втрималися на ногах.

– Я знаю. Бо він мені піддався, – дівчина пирхнула роздратовано, піднявши свого меча з трави.

– Звісно, піддався, – князь підійшов до Меланки, попри спроби охоронців втримати його подалі від дівчини. – Я б не дозволив йому битися з вами в повну силу.

– Тому що…

– Тому що Мечі б’ються з моїми ворогами, а друзів – оберігають, – прошепотів чоловік, солодко засміявшись. – Коли повернуся в Київ, попіклуюся, щоб вам надіслали найкращого вчителя мечника.

– Це було б… добре.

 – Гаразд, тоді ходімо вечеряти? – Аскольд тепло всміхнувся.

 

*

 

– …Ви ж знаєте, що в нашій купелі немає слуг? – раптом спохватилася Меланка, коли гості вже встали з-за столу. – Ми миємось самі.

– Що ж ви тримаєте мене за такого безпомічного, пані Дерманська, – князь жартома дорікнув їй. – Я ж можу й образитися.

– Я лиш хотіла сказати, що такому шановному пану ганебно було б купатися наодинці, – Меланка піддразнила його.

Чоловік усміхнувся та затримав на ній погляд. Всього на мить – щоб не спиняти кроку та не бути поміченим своїм почетом. Сміх застряг у дівчини в горлі.

У ту мить, зустрівшись з княжими бурштиновими очима, вона з ним подумала про одне і те ж.

Проходячи повз, княжі слуги вороже зиркали на неї. Один навіть підійшов до неї з застереженням:

– Слідкуйте за своїм язиком, – зашипів невдоволено. – Вам пощастило, що Його Ясновельможність побожний, вірить, що через жінок говорить Матір. Чоловікам він так розмовляти в своїй присутності не дозволяє.

Меланка дивувалася, як сильно слуги поважали свого князя. Схоже, не дарма про Аскольда Києвича ходила хороша слава.

 

*

 

Ніч здавалася не менш гарячою за день, хоч Меланка й була в одному халаті.

Дівчина здригнулася, коли помітила в темряві поруч з купальнею тонкий чоловічий силует.

То був Перший меч. Тоненькі півмісяці відображалися в його чорних очах, пасма волосся на плечах вилискували на місячному світлі.

– Що ти тут забув?! – закричала пошепки – більше зі злості, бо й сама знала відповідь на це питання.

– Охороняю князя, – спокійно відповів він.

– І що, заброниш мені пройти?

– Ні. Князь чекає на тебе.

– Це він тобі сказав?

– Ні. Це очевидно.

Меланка витріщилась на нього.

“А що ще йому очевидно?..” пронеслося в голові.

– Ти ж… підеш звідси? – запитала, понизивши голос.

– Ні.

– Я маю на увазі, якщо… – дівчина не могла змусити себе говорити далі.

– Ні, – відповів юнак, не повівши бровою. – Я охороняю князя.

Меланка пропалювала його очима. Чи він не розуміє, про що йде мова?!

Зрештою, вона махнула на нього рукою та рушила до купальні.

Там, в золотому мерехтінні свічок, по груди в прозорій воді відпочивав Аскольд Києвич. На ньому – тільки сережка. Джерельна вода лагідно гладила контури його повних грудей, дужого стану, м’язистих ніг. Міцні руки, розкинуті по краю кам’яного чану, так і просилися до обіймів. Від цієї картини в Меланки вже текла слинка.

– Меланіє!.. – князь протягнув медово, щойно розплющив свої гарячі очі. – А я боявся, що ти не прийдеш…

– Ви так відразу перейшли на “ти”!

– Коли, як не зараз? – чоловік засміявся.

– Я лиш перевіряю, чи вас усе влаштовує, – повела весело, наближаючись до князя.

– Вода занадто холодна, – Аскольд не відривав очей він Меланки.

Дівчина присіла в нього за спиною та опустила долоню чоловікові на груди.

– Ні, вода досить тепла…

– Але ж я замерзаю… – промуркотів дівчині на вухо.

Вільною рукою Меланка підняла чоловікову сережку.

– Я помітив, що вона тобі сподобалась, – Аскольд усміхнувся.

– Дуже гарна… Тільки я дивилась не на неї, – дівчина опустила сережку й поцілувала чоловіка в шию.

Князь запустив долоню в Меланчине волосся.

– Мабуть, залишиться слід… – шепнула вона.

– Нехай залишиться, – Аскольд подивився на неї з викликом у погляді.

Меланці сподобалася рішучість в його голосі. Дівчина скинула халат та опустилася в воду поруч з князем. Чоловік тут же навис над нею, щоб поцілувати, та дівчина зупинила його, приклавши вказівний палець до губ.

– Сядь сюди, – кивнула на край чану.

Аскольд аж розкрив рота від подиву.

– Ви так раптово перейшли на “ти”… – зауважив грайливо, звівшись на ноги, щоб сісти на краю купелі за Меланчиною вказівкою. Дівчина жадібно ловила поглядом струмочки води, що, збігаючи вниз, облизували його тіло.

– Сьогодні мені двічі сказали слідкувати за своїм язиком у твоїй присутності, – пожалілась вона, розмістившись між його ніг.

– Що за дурниці… – князь засміявся, ледь сховавши стогін. 

Пара тоненьких півмісяців зникла в тіні.

 

*

 

– Меланіє… Поїдь зі мною в Київ…

– Що?

– Зможеш тренуватися щодня з найкращими вчителями, – защебетав князь дівчині на вухо. – А ввечері – зі мною вечерятимеш.

– Тільки вечерятиму?

– Як забажаєш, Меланіє.

Дівчина засміялась.

– А якщо набридну вам?

– Це ще хто кому набридне, Меланіє… – мовив, втопивши посмішку в її губах. – Але як захочеш – тебе безпечно відвезуть додому.

– Тільки… – Меланка на мить вирвалася з поцілунку. – Одне прохання.

– Усе, що захочеш.

– Попроси свого Першого меча давати мені уроки.

– Меланіє… – князь видихнув.

– Хоча б раз на тиждень, – благала дівчина. – Він найближчий до мене за статурою, та б’ється краще всіх Мечів. Я хочу зрозуміти, як…

Аскольд якусь мить пильно дивився на неї.

– Добре. Я попрошу його.

– Тоді я йду збирати речі, – мовила радісно.

Князь тепло всміхався, проводжаючи її поглядом з купальні.

Вийшовши на стежку до помістя, Меланка здригнулась. Перший меч все ще чатував біля джерела. Тільки тепер його обличчя було звернене кудись у небо.

– А щоб тебе!.. – дівчина стиха вилаялась. – Ти весь цей час тут стояв?!

– Я відразу сказав, що нікуди не піду, – сказав він спокійно, повернувши до неї голову.

Його обличчя було не розгледіти в темряві. Меланка підійшла ближче.

– Я їду з вами в Київ, – сказала вона тихо. – Щоб вчитися у вас.

В чоловікових очах світилися холодні півмісяці. Він знав, що мусить скоритися.

У Меланки теж не було вибору. Вона мусить вчитися у найкращого мечника всього часу і простору.