Сліди

Від того вечора пройшло 3 дні. Субота, ранок. Я поснідала, випила ліки і почула тупіт ніг за дверима медпункту. Влетіла Джіні і обійняла мене.

— Привіт!) — сказала вона.

— І тобі) — вона випустила мене з обіймів і сіла біля мене на ліжко.

— Ти як?

— Краще. А де ти була? Ти давно не приходила.

— Вибач, завал по домашці(

— До речі… Я прочитала твого листа.

— То ти все ж отримала його…

— Я теж хочу, аби ми стали близькими подругами, адже… ти мені теж подобаєшся)…

Вона лише посміхнулася і взяла мене за руку. У мене знову від цього запурхали метелики у животі.

— Знаєш, мені вже треба йти… Та я повернуся ввечері! Обіцяю!

— Добре) — вона пішла, а я розмірковувала, як їй розповісти про свої почуття. Чим, до речі, займалася вже четвертий день поспіль. Через годину мадам Помфрі принесла мені ліки.

— А вона справді гарна подруга, чи не так?)

— Так… Справді гарна… подруга… — сказавши це я зашарілася. Мадам Помфрі лише посміхнулася. — Що, щось не так?

— Просто такими темпами ви одужаєте набагато швидше)

— Це ж добре, хіба ні? — вона лише кивнула головою. Десь години через 3 до медпункту влетіла Джіні і скоромовкою випалила :

— Віко, давай швидше! У мене є сюрприз для тебе!) — вона почала знімати ковдру з моїх ніг.

— Ні! — вигукнула я і Джіні спантеличено зупинилась і відійшла. — Я в шортах, тому мушу одягти гетри.

— Але ж там не холодно.

— Мені так… комфортно!

— Добре, одягай…

Я одягла під ковдрою гольфи і, звісивши ноги спитала :

— То, куди ідемо?

— А, точно. Вставай!)

— Так куди?)

— Секрет) Акуратно…

— … Оу… Ай!.. Шшш…

— Дуже боляче?

— Просто давно не ходила) Ходімо!

— Так мені більше подобається!))

Ми йшли по школі.

— Ти і зараз не скажеш, куди ми ідемо?)

— Не скажу)

— Ну, на вулицю хоч?

— Так)

— Добре, з цими лікарняними я вже й забула, як виглядає подвір’я!

— Це точно)

Ми вийшли і попрямували до озера.

— О, то ми йдемо до озера?)

— Сюрприз!

— Класно!)

Ми сіли біля озера і спостерігали за краєвидами.

— Заворожуюча краса!.. — мої очі виблискували від щастя.

— Так… Ем, Вікусь?

— Ммм? — я глянула на неї. Вона виглядала стурбованою.

— Вибач, що влажу не в свою справу, та… я твоя подруга, і я хвилююся! Я переймаюся за тебе, бо ти не носиш просто шорти чи спідниці! Ти носиш або довгі штани, або якщо щось коротше, то обов’язково одягаєш гетри чи довгі шкарпетки. Я хвилююся.

— А… Ем… Ти про це…

— Не хочеш – не розповідай, та я стурбована!

— Я тобі розповім, але… Після цього ми будемо ДУЖЕ близькі.

— Авжеж! Я не проти!

— Ну, але буде довга історія.

— Слухаю.

— Мені взагалі з дитинства подобаються і хлопці, і дівчата. Моя сім’я знає. Вони з розумінням сприйняли це. Але коли дізналися інші з нашого району, мене почали дуже сильно булити. Я потерпала від булінгу довгих 5 років. Нещодавно ми переїхали у інше місто і, все наче стало краще, але… Мені ті 5 років казали, що я огидна і жахлива прямо в обличчя і… Я поступово почала вірити у їхні слова і… Через це я… я почала… — мої очі наповнилися слізьми. — Я іноді різала себе…

Джіні видавалася шокованою і наляканою водночас.

— Але… але ж… у тебе не має шрамів на руках! — вона взяла мої руки і пильно оглянула їх.

— Так, адже… я різала не руки. — вона поглянула на мене нерозуміюче. — Я різала… я різала свої… свої… ноги…

— … ноги..? — Джіні ще більше здивувалася. — Але ж… це більш неприємно і… незручно…

— Так, але я знала, що на руках побачать, тож… — я закатала гольф на правій нозі і повернулася обличчям до Джіні. Вона зі співчуттям оглядала мої шрами.

— А ти досі… робиш це? — вона дивилася на мене пронизливим поглядом.

— Ем… Ні! Відколи я почала ходити до Гоґвортсу, потреби не виникало)

— А… багато… крові було?

— Я вже й не пам’ятаю… По-моєму… Так, чимало)

— Вибач! — я поглянула на неї спантеличено. — Дурне питання!

— Та ні, нормальне)

— Обіцяю, усе залишиться в таємниці!

— Люба, я й не сумніваюся)

— А можна я тобі… дещо розповім?

— Уважна, як ніколи!

— Я лесбійка.

— Ем… Добре. Це таємниця?

— Так.

— Нічого не зміниться. Вона лишиться таємницею!

— Хух… Розповіла і легше стало) — вона глянула на мене і обійняла. Ми повалилися на траву.

— Джіні!!

— Що?)) — я не відповіла. — Агов!

— Зорі…

— Що?

— Небо зоряне… Гарно… — Вона лягла на спину біля мене і теж глянула на мене.

— Неймовірно… — вона взяла мене за руку і ми продовжили лежати. Ми піднялися, коли змерзли. Ми пішли назад до медпункту і зустріли мадам Помфрі.

— О! Я саме вас і шукаю!

— А чому? — я трохи збентежилась.

— Хотіла сказати, що ви швидко приходите до норми і вам залишився ще день лікування!

— Аж день? Але нога вже не болить!

— Може зараз вона і не болить. Та якщо не зміцнити кістки, то через місяць ви вже не зможете грати у квідич!

— Добре…

— Ідіть до медпункту, а я повернуся за 15 хвилин.

Ми зайшли до медпункту і Джіні мовила :

— Ну, тоді до завтра!)

— До завтра!) — вона мене обійняла. А коли випускала з обіймів, то чмокнула мене у щоку і побігла. Заливаючись дзвінким сміхом. Щирим і щасливим. Я стояла і обмірковувала, що, в біса, зараз трапилося.

---

* Вікторії *

_ То це взаємно?.. Вона лесбійка, то може… _

---

З цими думками я провела наступний тиждень, адже я ніяк не могла наодинці поговорити з нею про це. У наступну неділю я була у вітальні й до мене підійшла Гермі.

— Привіт, Гермі!)

— Привіт. Слухай, ти останній тиждень сама не своя! Що сталося? Тебе Джіні відшила? — ми сиділи на дивані біля каміну.

— Ні, але…

— Розповідай. — я їй розповіла про прогулянку і поцілунок. — Хм… Мені здається, це взаємно)

— Я не знаю, як їй розповісти!

— Ну, не знаю… Може… поки не кажи?

— Чому?

— Розумієш, може бути таке, що вона лише почала щось відчувати і… не знайома ще з цуими почуттями і боїться, що це не взаємно.

— Добре. Може бути. Я піду у спальню.

— Іди…

Аж до літніх канікул наші з Джіні розмови закінчувалися фразою ” як справи, що нового? ” і хтось кудись йшов. Агх! Як важко!..

На початку мого третього курсу ми з Джіні лише віталися. За місяць до Різдвяних канікул, у вітальні на мене з обіймами налетіла ця руда дівчинка.

— Ем… Ти чого?

— Скучила!

— А, я теж) — вона випустила мене з обіймів і, вперше за останній час виглядала щасливою.

— Вікусь, а ти хочеш провести ці канікули зі мною?

— Звісно, що хочу!)

— То… ти поїдеш з нами до ” Барлогу “?)

— Так! Але треба у батьків запитати.

— Мені дозволили тебе взяти!)

—А хто ще їде?

— Фред, Джордж і Рон.

— Добре. Зараз листа батькам напишу і завтра побачимо)

— Ти найкраща!)

Наступного дня, разом із совиною зграєю, до Великої зали потрапила відповідь від батьків.

— О, Віко, тобі листа прислали?) — здивувався Невіл, адже вони мені рідко приходили.

— Так, від батьків)

— Ааа… — він спохмурнів. Я знизала плечима і прочитаа листа.

— Ура!)

— Віко, що там? — запитала Гермі.

— Я поїду з Джіні до ” Барлогу “!)

— Щаслива за тебе) — вона мені підморгнула.

Через місяць я вже була у них.

— Привіт, люба! Як доїхали?)

— Добре, місіс Візлі)

— Джіні, проведи Віку до кімнати.

— Добре, ма!

У нашій кімнаті

— А, я хотіла запитати, всі твої знають, що ти лесбійка?

— Так, та Рон у це не вірить. А що?

— Просто вони можуть подумати, що ми типу разом. Не хочу, щоб тобі було дискомфортно через це.

— А, та не переймайся!) — ця посмішка була якась несправжня.

Вночі мені не спалося і я спустилася на кухню.

— Тобі теж не спиться?) — запитала місіс Візлі.

— Так…

— То через упиря на горищі.

— Упиря?? — перепитала я.

— Хм, так) Він давно там живе.

— Це дивно.

— Можливо) Чаю?

— Якщо можна)

Місіс Візлі зробила мені чай і пішла. Я взяла чай і сіла у відатьні на диван. Невдовзі хтось зайшов на кухню. Це був Джордж.

— І тобі неспиться?)

— Так) — він сів біля мене на диван.

— Слухай, я хотів у тебе дещо запитати. — я уважно на нього дивилася. — Ти ж знаєш, що Джіні лесбійка?

— Так, знаю.

— У такому разі ти розумієш, що всілякі жартики про це її сильно травмують.

— Джордж, я сама у цьому варюся. Я її розумію)

— А ти теж лесбійка?

— Я бі.

— Зрозуміло. Таємниця?

— Таємниця. — ми стукнулися кулачками, що означало ” я – могила “. — Слухай, можу я тобі дещо показати?

— Якщо хочеш.

Я завернула штани і показала йому шрами. Він стурбовано їх оглянув.

— Це те, що я думаю?

— Я розумію її і підтримаю. — я розправила штани і поглянула на нього. Він лише міцно мене обійняв. Поки обіймав, то сказав :

— Ти їй подобаєшся. — я відхилилася і здивовано дивилася на нього, не вірячи своїм вухам.

— А як ти знаєш, що я..?

— Це видно) Тільки як зійдетесь, допомагай їй.

— Обов’язково!)

— Ну все, ходімо спати) — він розкуйовдив моє волосся і пішов. Я також пішла спати.