Сльози.

– Як думаєш, я недостатньо стараюся? – витираючи холодні краплини сліз питає хлопець і дивиться розчаровано.

– Ти стараєшся, справді…

– Я не вірю у це.

Тиша. Болюча тиша всередині та зовні. Тільки серце шкребеться прискореним ритмом й душа наполегливо тріскається дедалі більше.

– Чому?

Питання у небуття. Риторичне. А погляд направлений лише на парубка, що плаче гіркими сльозами. Той хто на життя сили шукає кожен день у прірві пітьми.

– Ти молодець. Я тобою пишаюся. – ледве зі звуком видає Хосок і занурює свої холодні пальці під теплий светр юнака, сильніше впиваючи фаланги у шкіру аби заспокоїти.

– Не кажи мені цього, краще мовчи. Мені набридли ці слова, я не хочу їх чути. – на грані істерики затинаючи каже Юнгі й плаче. Ридає солоним потоком води з очей. І ніхто у цьому всесвіті не заспокоює його буйну душу, яка потерпає від гніту.

Хосок мовчить, слухає скиглення зовсім поряд. Обіймає сильно та відчуває запах рідного дому, бо от він, прямо в його руках хлипає й ніяк заспокоєння не знайде.

– Невже я недостатньо стараюся?! Невже?! – по новій коло питань починається. Чим більше повторних слів, тим ближче кінець істерії.

Хлопець мовчить, лиш руками теплими гладить по спині й легко дряпає, приводить до почуттів.

Десь там у темряві страху сидить він. Він плаче. Знає як жалісно виглядає зі сторони, але продовжує ридати. Так гучно лунає його виття, що усі потвори світу знаходяться плачем разом із ним. Природа відчуває його біль і вмить спекотне літо перетворюється у холоднючий морок. Його біль не вгамувати словами. Він розбитий, без клею в додаток.

А Хосок сидить разом з Юнгі, піклується за любого, але допомогти не може.

” Він має нахил до депресії з самого дитинства. Терпіть. Жалійте та любіть. ”

Хосок не може, він кохає. Щиро і болісно втрачаючи самого себе у тому кошмарі темному. І тільки притягує до себе Юнгі ближче, забиваючи усі легені пряним запахом дому.