Сльози

[Ілюстрація]

Міша на екрані такий м’який, такий затишний, такий теплий. Костіне серце навіть не калатає — ледве б’ється, тріпотить собі в грудях тихесенько, обережно, щоб не сполохати цю примарну атмосферу спокою посеред набридлих вже бурь і штормів.

Між ними наче тонка, але міцна ниточка протягується через кордони і кілометри, через материки і океани, з однієї половини світу до іншої — це більше, ніж будь-коли біг би дати Інтернет-зв’язок.

Але дякувати богу і американцям, що ця шайтан-технологія існує і Костя може зараз дивитись просто у примружені сірі очі. Він трохи уходить в свої думки, краєм вуха тримаючи хід розмови; згадує, як проводжав до аеропорта, як будив цю навіть зараз ще сонну моську (джетлег нікого не щадить) на ранній літак — просто сам всю ніч не лягав. Згадує, як Міша тільки сівши в таксі здогадався перевірити документи і з’ясував, що щось таки забув, і по телефону скеровував Мілана, щоб той знайшов необхідні папірці в квартирі і швиденько зніс донизу. Згадує, як вони реготіли з якогось чергового абсолютно дурного мему всю дорогу, ледь не стикаючись носами над екраном Костіної мобілки. Згадує, як сиділи в залі очікування, притулившись плечем один до одного, і як простояли в обіймах один одного всю чергу, коли відкрилась реєстрація на рейс.

Костя різко ковтає і слабко усміхається мимо всіх Мішіних жартів, щось угукає і навіть балаболить у відповідь, але винирнути зі спогадів не може.

Стояти там, в повному людей аеропорті, обіймаючи саме одну конкретну свою людину, напевно що було водночас найприємнішим і найболіснішим досвідом в його житті. І серце, і мозок плавились від таких внутрішніх протиріч.

Але тоді він міг хоча би це. Хоча би тримати його в своїх руках. Хоча би притискатись щокою до плеча крізь кашемірове пальто, хоча би відчувати рівний ритм серцебиття, хоча би просто торкатись.

Зараз не може навіть цього. Це як в дитинстві з крутими іграшками в однолітків: дивись, скільки влізе, тільки не чіпай.

— … Між нами стіна, Міш.

Він викручує якийсь жарт навиворіт — а відчуття таке, ніби викручує навиворіт самого себе.
Його перейобує на сльози просто отак, ніби хтось перемикачем клацнув.

Він затримує вираз обличчя рівно на три секунди. Три секунди, щоб можна було порізати, змонтувати, зробити гарну картинку ніби все гаразд, тому що його раптові брейкдауни точно нікому не всралися.

Коли ці три секунди спливають — він різко опускає голову, і вже відчуває, як накопичується волога в очах, як краплі гидко зісковзують по щоках. Йому погано. Чому йому так погано? Ще ж лише хвилину тому було так добре, і серце тріпотало замріяно, ледве билося від закоханості… А зараз — ніби не б’ється взагалі.

Йому вити і скиглити хочеться.

— Кость, подивись на мене.

Рідний голос в навушнику — стривожений, але стриманий, м’який і теплий. Ніби тебе в товсту ковдру кутають, ніби оточують справжньою турботою і любов’ю, а не тягнуться словами через частоти і супутники за тисячі кілометрів.

— … Що ти там казав про самотність? — Костя нервово сміється, ще не підіймаючи голову. Він шмигає носом, йому хочеться просто зараз відрубити камеру, мікрофон, себе, взагалі перенести запис на якийсь інший день і забитись в ліжко, де сусідня подушка з турботою про його мєнталочку зберігає звичний запах шампуню. От обняти її і ридати всю ніч. Тихо, щоб Мілана не розбудити своїми соплями.

Але Міша залишається «тут», Міша дивиться на нього з екрану, і в Кості руки не підіймаються смикнути за дроти, від’єднати пристрої від мережі.

Він стирає сльози долонями знову і знову, але дарма: пальці вже вщент мокрі, а краплі в очах не закінчуються; його б’є легка лихоманка, жахлива неприємна і соромна істерика, на яку він сам не розуміє, чого дозволив собі зірватись. Наче не так вже все й погано. Ну, так, він сумує. Але ж він здатний якось витримати кілька тижнів наодинці з самим собою? Чи ні?

Він жбурляє погляд з-під лоба, і від стурбованості, яку бачить на Мішіному обличчі, хочеться розридатись ще гірше.

Як же давить, курва. Аж в горлі стає це усвідомлення: як би не хотілось, не дістанеш до нього. Не дотягнешся. Руки короткі.

— Я з тобою, чуєш?

— От якби ж правда, — втомлено шепоче він, нарешті впоравшись із вируючими у власній голові думками. Протяжно видихає, вирівнюючи спину, кліпає мокрими липкими віями і коротко, але боляче натискає пальцями на пульсуючі скроні. — Я в нормі, — вимовляє вже рівніше, але Міша досі супиться. — Потім виріжу. То що, ми продовжуємо? Ти казав…

— Казав і кажу, що можу бляха собі дозволити купити вам з Міланом квитки. Зроби візу і приїжджай до мене.

Костя усміхається ще гірко, трохи хитаючи головою. Він не хоче нагадувати ані про Міланову школу, ані про власну роботу, ані про неспокійне відчуття всередині, що їхати з Києва зараз не можна ні в якому разі…

Він прикушує губу і стріляє очима навмисне-спокусливо:

— Краще ти повертайся скоріш.

Міша дивиться просто в камеру і тепло сірих очей проникає Кості в самісіньке серце, відігріваючи лід, який, танучи, норовить витекти з очей водою.

Трембовецький заспокоюється, усміхаючись ширше, і киває зі свого боку:

— Пишем далі?

Міша вдивляється в нього прискіпливо ще хвилинку перед тим, як нарешті кивнути.
Вони обидва не помічають велику прозору каплю, що залишається на столі коло Костіного ліктя і відблискує до кінця запису.