сльози гасять цигарки»

Легкі пориви вітру, що змушують темно-зелене листя дерев дрібно, офіційно непомітно тремтіти, не торкаються вікна, не зачіпаючи жодного міліметру не особливо товстого скла, щоб не провокувати тремтливий шум, від якого десь у глибині верховного органу організму з’являється незрозуміліший за саму споруду, яка захищає живу істоту від небезпеки застудитися, чи то за сформоване почуття захищеності, побудувати та зміцнити яку — завдання складніше за те, що відповідає за вирішення доль галактик.

У Локі стиснуті в тонку графічну нитку губи — символ з кожною миттю отримує більше значення, що росте на грунті невпевненості і надмірної рефлексії, що обвиває зовнішні тканини тіла зеленим плющем закритості, промови якої переконливі не надто, але влада якої — бездоганна і незаперечна, адже бар’єри, що не дають поглянути всередину вигаданого світу юнаки, виготовлені з найміцнішого металу у всесвіті.

У Локі перед очима ідеалізований образ знайомої йому істоти, образ, якого йому хочеться позбутися, образ, який йому хочеться викорінити зі свідомості, образ, який йому хочеться розвіяти недбалим помахом руки, але юнакові все більше здається, що все той же образ зовсім не ідеалізований, і його блискуча краса — не підробка, не ілюзія, додумана новоявленою хворобою, а справжня щирість торжествуючої утопічної реальності.

У Локі під широкими і довгими рукавами сорочки заховані рівні лінії, що могли б скластися в геометричний малюнок, якщо їх з’єднати, але на з’єднання це у юнака сил уже не залишилося, і той лише розглядав їх, оголивши шкіру, одночасно хмурячись і посміхаючись краєм вуст, і ця посмішка не була жахливою або відторгаючою — ні, в ній прозирали відтінки розслабленості і спокою, що незмінно з’являються після кожної процедури творіння мистецтва на власному тілі.

Локі знову сидить на підвіконні, і в руках його цигарка, що наповнює кімнату ароматом трав, але ці аромати своєю несхожістю з ароматами, що панують у квартирі знайомого чоловіка з очима кольору міцної кави з однією-єдиною краплею вершків, лише більше нагадують юнакові про нього, таким чином викликаючи в того бажання заволати, зруйнувати стіни власним криком, а потім спрямувати дзвінку лють на самого себе, не здатного боротися з емоціями, що граються, хоча вони не подавали ознак життя протягом багатьох років.

У юнака почорніле, зморщене серце, і той був упевнений, що орган цей (а точніше його ментальний образ) вже ніколи не знайде спосіб прокинутися, забитися, бажаючи влаштувати бійку з переконаннями і установками на майбутнє, що утвердилися на своїх місцях, і юнак був упевнений, що більше ніколи не зможе відчути, тим самим наражаючи себе на небезпеку більшу, ніж паління — небезпеку стати слабким і вразливим, втративши рятуючий скептицизм і лікувальну недовіру будь-якої речі, що приносить і прививає піднесені, чуттєві ідеали.

Забороняти собі щось не можна, адже в такому випадку заборону цю доведеться порушити незабаром.

Локі знову сидить на підвіконні, і погляд його затуманений від думок, що викликають пекучий рум’янець на вилицях і теплоту, приправлену тисячами іскор, що пробігають по тілу, і ці думки самоліквідуватися зовсім не збираються, все старанніше вимальовуючи на стінах образ високого чоловіка, не даючи юнакові можливості відволіктися на щось інше, заплющити очі і дати самому собі ще один ляпас, змушуючи того страждати все більше і більше, погрожуючи від упертості засліпити і довести до стану сумнівної адекватності.

У юнака абсолютна впевненість у власній непроникності, що спонсорується внутрішнім бронежилетом, що перетворює грудну клітину — слабке місце будь-якої живої істоти — на камінь, розбити який не може жоден інструмент, і цей камінь відчувається обмеженим, але нескінченним вакуумом; і впевненість ця поступово розгортається, прагнучи піти, самоусунутись, сховатися і розчинитися в тумані гіркої на смак, але вже звичної зради.

Забороняти собі що-небудь не можна, адже в такому випадку всесвіт захоче познущатися і змусить вчинитизаборонене, не звертаючи уваги на крики, що розривають зірки.

Локі знову сидить на підвіконні, а по щоках його течуть сльози, хоч він і поставив табу на будь-які прояви почуттів, що вказують на його крихітні та гігантські залежності (безумовно, не, наприклад, від цигарок, а від запаху ароматичних паличок, адже від нього хочеться посміхатися широко-широко); по щоках його течуть сльози, і він, здається, встиг звикнути до поверхневого пекла, що супроводжує кожну краплю, що зібрала в собі всю безнадійність, що так хлине до іншої істоти, щоб істота знищила її швидше.

У Локи по щоках течуть сльози, але він і не думає витирати їх швидким і незграбним рухом кисті, продовжуючи жорстоке катування.

“Ти плачеш, милий принце?” — звучить імітуючий чоловіка голос у голові юнака, і той готовий присягнутися всіма існуючими і не існуючими богами, що фантомний, чи не примарний дотик чужих пальців до його щоки був справжнім.

У Локі стислі кулаки і побілілі кістяки пальців, які так і хочеться розбити об стіну заради цього солодкого відчуття невгамовного болю, що розливається по руках, а після цього захоплюючого все тіло вже незримими відгалуженнями струмків, від яких з’являється бажання стиснутися, як у судомі.

У Локі прагнення розсипатися пелюстками магнолії, що кричали б замість нього, але в його з Еном Дві Гастом стосунках немає жодного граму романтичності, і юнак не знав, чи потрібні йому довіра і розуміння, що запанували між ними, якщо навіть у таких умовах він відчував себе винахідником показника під назвою «нещасний», дивлячись на чоловіка то недозволено часто, то до непристойності рідко, не справляючись з емоціями, до яких юнак не звик і які той зненавидів, але які продовжував приховувати на благо заспокоєння свого співрозмовника.

«Я ціную і поважаю Вас настільки, що повага ця поступово переростає в щось більше, на те нескінченне почуття, назвати і визначити яке я не маю права, знаючи, що це може означати фінал для наших з Вами розмов, якими я став дорожити вже надто сильно» — хотів би прошепотіти Локі, але, дякувати всім силам, нікого поряд з ним не було, і вуста того залишилися закритими.

Цигарка погрожувала незабаром згаснути, тому юнак зробив кілька затяжок поспіль, забувши отримати задоволення від кожної з них, лише втішивши психіку, що розігралася від стресу.

В очах Локі все ще стоять сльози, і зір його тому погіршено до краю, але світ, хвилястий і тремтючий, подобається юнакові набагато більше пересічної, повсякденної системи без порушень, адже так він почувається частиною альтерованої трансформації, а це дозволяє йому повністю поринути в хаос, що допомагає відволіктися від височини почуттів та власного невігластва у сфері.

На вустах Локі застиг вираз, що так полюбили мільярди смертних, але вимовити його юнак не зможе ніколи-ніколи.

будь що може звучати,

як епілог. 

бувайте,

вікна, квіти, стеля. 

прощавайте назавджи

По щоці скотилася остання сльоза перед тим, як пролився ще десяток.

З цигарки впала остання крихта попелу перед тим, як спалахнув ще десяток.