Скільки років, скільки зим?

Перше вересня. Надворі сяяло сонце, було тепло. Мама пішла працювати приблизно півгодини тому. Аня спокійно спала у своєму ліжку, забувши поставити будильник.
— Нюта! Прокидайся, а то в школу спізнишся. — промовив дідусь.
— Ну ще 5 хвилинок. — сказала Аня, яка не любила коли її будили.
— Ніяких 5 хвилин, бігом вставай. — сказав Олексій Дмитрович намагаючись розбудити онучку.
— Ну дідусь.
— Не дідусь, а вставай і йди снідати. А то охолоне все. — продовжував говорити дідусь.
— Встаю, встаю. — змирившись, сказала Аня, вставши з ліжка.
— Ось це уже інша справа. Гаразд, збирайся до школи. Мені ще треба на пошту сходити, тому довго не затримуйся. І успіхів в школі. — йдучи, сказав дідусь.

Аня подивилася у вікно, щоб дізнатись яка погода на вулиці та пішла у ванну. Все ж таки не любила вона перше вересня. Та й загалом осінь. Для неї осінь — значить потрібно знову повертатись до школи. Знову навчання, однокласники та насмішки. Здавалося, гірше уже й немає куди.

Що ж, згодом Аня вийшла з ванни і пішла до себе в кімнату. Як такої форми вони в школі не мали, тому Аня вирішила не сильно морочитися і одягла чорні штани із завищеною талією та білу сорочку. Зробивши практично непомітний макіяж, вона приступила до зачіски. На жаль перукар із Ані ніякий, тому через 10 хвилин вона вирішила, що піде просто з розпущеним волоссям. На годиннику було 08:30. Лінійка була о 09:00. Ще хвилин 15 вона витратила на пошуки свого рюкзака, що лежав під ліжком.
— Та де ж цей чортовий рюкзак. О, знайшла! — сказала вона.

Швидко діставши рюкзак та закинувши в нього один зошит і ручку збиралася виходити. Раптом у кімнаті продзвенів телефон. То був Нікіта.
— Баєр слухає. — сказала Аня.
— Ганна Павлівна на вас довго ще чекати? Я уже хвилин двадцять під під’їздом стою взагалі то. Або дай вгадаю, ти знову проспала? — обурювався Нікіта.
— Ну проспала, подумаєш. З ким не буває. Не хвилюйся, я вже виходжу. — сказала Аня.
— Ще навіть і не починав хвилюватися.
— Ну то усе, чекай. Все давай. — сказала Аня і скинула слухавку.
Благополучно забувши про сніданок, Аня взула ванси та вийшла з квартири. Спустившись на ліфті і вийшовши на вулицю, вона побачила Нікіту.
— О, ну нарешті! Я вже думав, ти ніколи вже не вийдеш. — сказав Нікіта, який був трохи злий на подругу.
—Ну, Нікіт, вибач. Просто я забула поставити будильник і проспала. — виправдовувалася Аня.
— Гаразд, пішли до школи Ань. І так запізнюємося, а я випускний клас. — сказав Нікіта.
— Ходімо. — сказала Аня, розуміючи, що від школи їй нікуди не подітися.

***

Коли вони прийшли, лінійка вже розпочалася. Зрозумівши, що вони запізнилися, то швидко побігли до своїх класів.
— Баєрова, ти де ходиш! Лінійка вже як десять хвилин іде. — спитала однокласниця Катя.
—Кать, ну я проспала. — відповіла Аня
— Чому я не здивована? Як тільки Нікіта терпить твої постійні спізнення? Гаразд, добре хоч прийшла. — відповіла Катя.
— Якщо чесно, сама не знаю. Я, мабуть, нічого не пропустила, так? — спитала Аня
— Так.
Хоч вони й запізнилися на 10 хвилин, та нічого цікавого там і не було.

*З року в рік нічого не змінюється. Одне і теж. Цікаво, їм самим набридло? — думала Аня.*

Власне, лінійка тривала близько години.
— На цьому урочиста лінійка, присвячена Дню знань, оголошується закритою! — сказав ведучий.
— Ну нарешті! — сказав, Максим. До речі, він, напевно, один з небагатьох хто не ображав Аню.

Після шкільної лінійки всі розійшлися по своїх класам. Зайшовши до кабінету, Аня сіла за третю парту у другому ряду. Сусідкою виявилася Катя. Аня навіть подумала, що все не так уже і погано, але не надовго.
— Свєтка, ти також це бачиш? Ганна Баєрова вирішила відвідати школу! Невже згадала, де школа знаходиться? — голосно сказала Марина. Найпопулярніша дівчина класу.
— І тобі привіт. Та я й не забувала. У мене з пам’яттю, на відміну від твоєї, все впорядку. — відповіла Аня.
— Це ти на що зараз натякаєш? — спитала Марина.
— А що, сама не здогадаєшся? Допомогти? — відповіла Аня.
—Та пішла ти, коза! — сказала Марина
— Тільки після тебе. — у відповідь сказала Аня.
— О, щас щось буде! — сказав хтось із однокласників.
Марина хотіла щось ще сказати, але до класу якраз зайшов класний керівник. І почалася класна година.
— (Пошепки) Марінка, не лізь до неї. Вона ж психована. Ще Нікіті своєму поскаржиться. І потім із ним ще розбиратися. Чи, може, забула, що в дев’ятому було? — говорила Світлана, її сусідка по парті, найкраща подруга.
— (пошепки) Та пам’ятаю я. Як таке забудеш. — відповіла Марина.

На класній годині їм роздали книги, дали розклад на завтра та розповіли про те, що на них чекає цього навчального року і відпустили додому.
— Добре Кать, давай до завтра.
— Пока Ань. До завтра. — відповіла Катя.
І Аня поспішила на вихід. Вийшовши з класу, вона відразу ж зателефонувала Нікіті.
— Ало. Ну що, у вас уже закінчився класний час? — вирішила запитати Аня, сподіваючись, що Нікіта ще не пішов.
— Так, закінчився. А що? — поцікавився він.
— Та ось подумала, може, якщо ти ще в школі, то підемо разом додому? — спитала Аня, знаючи, що якщо він у школі, то якою буде відповідь.
— Окей, давай. Почекай мене біля воріт школи, а я за кілька хвилин прийду. — сказав Нікіта.
— Добре.
І закінчивши розмову, вона швидко пішла на вхід школи. Але через те, що вона поспішала, вона випадково врізалась в якогось хлопця.
— Ей, акуратніше. Дивитись треба куди йдеш. — сказав хлопець, у якого вона врізалася.
— Та якщо би ти тут не стояв посеред коридору, то я б і не врізалася! — обурено сказала Аня.
— Де хочу там і стою! — обурювався тепер уже хлопець.

Далі вона навіть не слухала, що він казав. Вона подумавши, що фіг з ним пішла на вихід.
— А ну стій. Ти вибачитись не хочеш? — все також, обурено говорив хлопець.
— Ти знаєш, ні. — сказала і пішла до виходу. Коли вона прийшла, там уже на неї чекав Нікіта.
— Ого, ти вперше вчасно прийшла. — здивувався Нікіта.
— Так я б і раніше прийшла, якби не один придурок у якого я випадково врізалася дорогою. — невдоволено промовила Аня.
— Ань, забий на нього. Врізалась так врізалась, з ким не буває. Не псувати ж собі настрій через якихось придурків. — говорив Нікіта.
— Так згодна.— сказала Аня.
— О, ось ми й знову зустрілися. — сказав хлопець, у якого вона врізалася.
— Знову ти! Ти що мене переслідуєш? — невдоволено промовила Аня.
— Зовсім ні.
— Ань, ти чого не впізнала? Це ж Філ. Вони нещодавно переїхали назад. — спокійно говорив Нікіта.
— Філ?! Що серйозно? Ахуєть. Скільки років, скільки зим? — сказати, що вона була в шоці — нічого не сказати.
— Аня. Ого, ти так змінилася. Я й не впізнав тебе. — сказав, не менш шокований Філ.
— Ну, ти теж дуже змінився. — сказала вона.
І справді, за 7 років він дуже змінився. Виріс, очевидно, що продовжив займатися спортом, змінив зачіску, став доволі симпатичним хлопцем. Якщо б Нікіта не сказав, що це Філ, вона б так і не зрозуміла.
— До речі, а чому назад повернулися Філ? — спитав Нікіта.
—Ну, по сімейним обставинам. — відповів він.
— Зрозуміло.
— Гаразд, мені треба бігти. Якось зустрінемося ще. Бувайте. — попрощавшись пішов Філ.
-Бувай — сказали у відповідь Аня і Нікіта.
— Він так змінився. — зауважила Аня.
— Так, його не впізнати.
— До речі, а ти як зрозумів, що це Філ? — спитала Аня.
— Так він на кшталт новенького у нас в класі. — відповів Нікіта.
— Зрозуміло. Гаразд, ідемо додому. Хоч у нас і не було уроків, але я тааак втомилася. — сказала Аня.
— Ой, подивіться втомилася вона. Бідна. Що мені понести тебе тепер? — спитав Нікіта.
— А що, давай! Я тільки за. — відповіла Аня.
— Ні, тебе я не понесу. А ось пакет із підручниками — запросто.
— Ну якщо запросто, то тримай тоді.
Так і пішли додому. Протягом усієї дороги вони розмовляли на різні теми. І вже хвилин через 10—15 вони прийшли до будинку Ані.
— Ось тримай пакет. — сказав Микита, передавши пакет Ані.
—Дякую, що допоміг донести.
— Та немає за що. Дрібниці. До речі, давай сьогодні погуляємось. Погода сьогодні відмінна. — запропонував Нікіта.
— Ти знаєш, давай. Тільки в годині пятій приблизно. — сказала Аня.
— А, окей. Тільки постарайся не спізнюватися. Добре? — сказав він, хоча знав, що вона все одно запізниться.
—Я постараюсь, але обіцяти не буду. Гаразд я пішла. Не прощаюсь. — сказала Аня перед тим, як зайти в під’їзд.
— Ну тоді до зустрічі.
— До зустрічі! — сказала наостанок Аня і зайшла до під’їзду.