Скло

Вільгельм відчуває скло під ногами, ніби невидима корона розбивається, ранить всіх навколо, але нарешті перестає давити своєю вагою його.

Відчуває здивовані погляди що кригою пронизують спину. Йому зараз неймовірно холодно, все тіло трусить і краватка здається здавлює шию, в роті сухо, але ковтати боляче, а кожна секунда розтягується в години. Вільгельм дивиться лише прямо, не чуючи нічого й не розуміючи що буде далі. Та чи буде далі?

Здається через мільйон років він нарешті  дивитися по боках очікуючи побачити або ядерний вибух або кінець світу. Ну а що ще може рушити за правдивим, не ідеальним для суспільства, чесним зверненням ? Але ні, все на своїх місцях.

*****

Йому стає тепло. В обіймах Сімона завжди тепло. Він цілує Вільгельма в ніс, щоку і здається проходиться губами біля правого вуха. Все це приємно, швидко й дуже емоційно. Вільгельм не бачить його очей й чує тихі схлипи. Притягує до себе максимально близько та впирається лицем в плече, відчуває легкий доторк Симонових кучерів. І посміхається, хмикає й всі думки зараз відлітають на інший план.

– Ти… – схлипи з боку Сімона частішають, можливо він не плаче, а просто шмигає носом, але Вільгельму підсвідомо неприємно це чути, все що засмучує його хлопця неприємне, а коли це він то особливо неприємно. – Я тебе люблю. – тихо, майже шепоче Ерікссон.

– Ти мене любиш? – хрипить кронпринц, світ навколо звужується й зупиняється, розширюється й трансформується й Вільгельм бачить перед собою лиш плече Сімона в яке впирається його ніс. Він досі не може в це повірити, усвідомити.

– Я тебе люблю. – більш голосно повторює хлопець, і тепер світ зупиняється остаточно.

Вільгельм швидко підіймає голову з плеча Сімона й кистю хватає його за підборіддя, а через секунду двома руками обводить щоки, своїми холодними пальцями проводить по його гладкій, теплій, навіть трохи гарячій шкірі. Однією рукою на декілька довгих секунд  обводить шию, чує тихий видих Сімона й знову повертає кисть до щоки.

– Повтори. – голос Вільгельма трохи охрип й він широко посміхався дивлячись прямо в лице своєму хлопцю, тепер справді своєму.

– Я тебе люблю. – Сімон постійно відводить очі.

– Любий, ти зараз подивишся на мене і повториш.

– Любий? – підняв брови хлопець який попри прохання чи вірніше вказівку Вільгельма досі розглядав свої коліна.

– Так, любий. – сказав хлопець проводячи великим пальцем по його нижній губі та нахиляючись ще трохи, ще ближче до лиця Сімона. – Повтори, будь ласка, це дивлячись мені в очі. – повільно розтягуючи кожне слово промовив кронпринц.

У відповідь на це хлопець швидко, одним різким рухом підняв голову, й дивлячись прямо в очі сказав:

– Вільяме,  кронпринц Швеції, шалено красивий хлопець який охуєнно пахне та інколи змушує мене червоніти від закоханості, та кому брешу, завжди змушує червоніти мене від закоханості та думати що я поступово сходжу з розуму я тебе обожнюю, кохаю та люблю й зараз хочу не говорити, а цілувати. – проговоривши це як скоромовку Сімон знову швидко опустив голову й почав розглядати свої коліна.

Вільгельм застиг.

Відійшов від Сімона на крок. Той важко дихаючи розглядав цього разу вже свої руки.

Вільгельм глибоко вдихнув.

Підійшов назад, ще ближче ніж був до цього, хоча здавалося куди вже ближче. Нахилився до шиї Сімона й поцілувавши хлопця трохи вище плеча, обвів його за талію.

Серце шалено билося.

Сімон різко зняв з себе піджак. Чому на них досі були ці шалено не зручні піджаки?

Вільгельм з явним не бажанням на секунду відірвався від шиї Сімона й швиденько скинув свій піджак, можливо навіть на підлогу, точно на підлогу. Почав з тремтячими пальцями знімати сорочку з Сімона поки той грався з рукою в його волоссі.

– Віллі?

– Що, любий?

– Ти не чув стукіт?

– Курва!