скло

Твої руки люблять метелики: вони для них як чарівне світло нових ліхтарів старих вулиць, вони для них пахнуть, як краща квітка у всесвіті.

Вони туляться до тебе, як до люблячої матері чи рідної сестри, як до ніжної дружини, підлітають до тебе як до ікони:

метеликова мадонна.

Твої руки люблять метелики і ти простягаєш їх їм, а я стою поруч, і все, що можу – це поправити хустку, яка ховає твоє волосся.

Твої руки ненавидить скло: в нас з тобою вдома склянки, зроблені з дерева, з берези та ясена, є одна дубова.

Скло кришиться в тебе в руках, все, що завгодно: фужери, бокали, тонкі чашки для чаю та кави, чайники, плафони, господи,

навіть новорічні прикраси!

Як прикрашаємо ялинку – то ці кульки й циліндри, шишечки й ведмедиків тримаю я, а ти обережно-обережно тримаєш мої руки.

Бо скільки разів тебе ранило розбите скло, скільки перекису шипіло на цих руках і скільки ж врешті-решт шрамів лишило по собі

розбите скло.

Я намагаюсь сховати твої шрами під поцілунками, але не виходить, та це не привід полишати спроби.

Кожен раз коли я цілую твої руки – вони не торкаються скла, я бережу тебе, моя метеликова мадонна.

Ми п’ємо каву з дерев’яного посуду, повільно і довго, поки я допиваю стакан – ти лежиш на колінах у мене, щокою тулишся до живота,

і простягаєш пальці.

«Там, в тебе всередині, я це відчуваю,» – кажеш, – «метелики. Вони хочуть до мене. Чому мене так люблять метелики?».

Я не маю відповіді на це питання, але я не сперечаюсь із нею. Мої метелики хочуть до неї, до рук своєї мадонни, які так люблять вони,

і які так ненавидить скло.