Скло все пам’ятає.

***

Скло все пам’ятає —
і сварки, й колотнечі,
і пам’ятає навіть сльози на очах.

Скло пам’ятає! Пам’ятає,
як ти усмішку собі малювала,
як ти її руками прагла здерти із лиця.

Скло пам’ятає…
Дзвінкий сміх, чужі розмови, пісні й навіть млосний сон.
Скло пам’ятає, як в тебе теє вкрали.
Як звірствували ті, хто теє вкрав.

Як божеволіли вони від того — скло пам’ятає.
Хранить в шматках розбитих спогади забуті,
і ті, що неможливо вже забуть хранить.

Та гострота уламків зберігає навіть краплі крові.
Ті краплі, що з сльозами по щоках течуть.

Скло пам’ятає — тріск асфальту, скрегіт сталі,
струс будинку, крик, ревіння, свист.
Пам’ятає відблиск ночі, спалах сонця,
і як на носі танув сніг.

А лютий місяць… Справді лютим був.
Скло пам’ятає навіть це:
і те, якеє встояло у вікнах,
і те, якеє в землі проросте.

Все пам’ятає скло.
Ранковий відлік незабутній,
вечірнєє гукання, темряву і… жах
Нічний, що кида в холод крижаний.

Скло пам’ятає: “Мерщій, ховаймось!”, “Обережніше!”, “Люблю…”
І згадує: “Пробач…”, “Побачимось іще!”
Проте… хоч має пам’ять бездоганну, скло
мовчить і не говорить нічого.

Лише, закуте в сталь, гудить.