Склеп, торт та війна – взаємопов’язано. Частина 1

Метр Дожар був би спокійнішим у світі дроу, якби не цей учень на останньому ряду, який заснув та бурмотів щось незрозуміле собі під ніс. Скай та Геката, помітивши, на що звернено увагу викладача, одночасно закотили очі: зараз щось почнеться!

Метр Дожар перетнув кабінет, сподіваючись, що ненависний учень прокинеться бодай від важких кроків або, на крайній випадок, пильного погляду. Але Круел тільки забурчав уві сні, щось на кшталт:

— Не треба їх рятувати… все одно всі помирають…

Викладач похмуро посміхнувся, навіть не знаючи, як же опустити цю дрібноту. Відправити до ректора пояснюватись чи до куратора? Марно. Обидва можуть просто обійтися читаннями моралей, мовляв, так поводитися не можна, і на цьому все. Ні! Таке не годиться.

— Басторі! — крикнув голосно Дожар.

Круел підскочив з місця від різкого переляку, а потім витріщився на злючого Дожара.

— Ну? — обурився Круел. — Навіщо мене будити? Ще б у вухо крикнули!

— Зручно спиться на моїй парі, га? — удавано лагідно запитав метр.

— Ні, що ви! На такому місці не дуже добре спиться, — Круел демонстративно постукав по дерев’яному столику, а потім зрозумів: — Хм, це ж було риторичне запитання, еге ж?

— Якщо вже в тебе багацько розуму в маленькій голові, що ти можеш спокійно спати на моєму занятті, то… — процідив метр, вказуючи на підручник. — Переведи свій улюблений уривок із сорокового розділу призову.

Да диво Дожара, Круел відреагував на прохання з посмішкою. Він швидко відкрив книгу на потрібній сторінці, ніби чудово знав де і що написано, а потім прочистив горло:

— Переможе страх над радістю. Згниє надія, подібно до отруєного яблука. Пекельне полум’я поглине людські тіла, роз’їдаючи шкіру до кісток, але людині не судилося так просто померти. Агонія та муки чекають за маскою милосердя. Кігтисті лапи розірвуть тіло повільно, навмисне змушуючи живу тварюку, що зветься людиною, відчути свою нікчемність та марність…

Вся група чорнокнижників й демонологів, послухавши його інтонацію і сам уривок з контексту, дружно перехрестилися чотири рази, сподіваючись, що Четверо врятують.

— Басторі! — обурився здивований Дожар. — Що ти читаєш?

— А, це ж уривок із присяги служіння Дагдагірона…

— Я не… — викладач навіть не знав з чого почати. — Ми не вчимо присяги.

— Це ж найцікавіше! Я навіть не дочитав до місця, де віддирають шкіру росні… — його обірвали:

— Як тебе все ще не вигнали?

— Не знаю, — чесно зізнався він. — Тільки не кажіть, що це не цікаво! Можу перекласти способи помсти Гаапа!

— Досить! Ти не про те взагалі думаєш! — хм, а це ж привід покарати його! — Тобі є спеціальне завдання на семінарське заняття! Написати двадцять рукописних сторінок про руни для заклику нижчого духу.

— Нижчого?.. — розчаровано перепитав Круел. — Чому хоча б не демона?

«Бо ти цього хочеш!» — подумки відповів викладач.

— Тому що цього вимагає тема семінару, — розвів руками метр Дожар, цілком задоволений собою.

У їдальні Ренкайн і Апсірт посміялися з невдахи, якому довірили якусь непотрібну справу. Круел не звик, що потішаються з нього, а чи не з ним, і спочатку невдоволено свердлив поглядом свій обід.

Ельфи пройшли зграєю, Ренкайн нахилився над своєю порцією, вдаючи, ніби не бачить злісних поглядів у свій бік. Апсірт усміхнувся з обуренням, поки бив чай:

— Я не дивлюся в їхній бік, але навіть зараз відчуваю погляд. Вміли б вони пропалювати дірки, живими ми б звідси не вийшли.

— Які злопам’ятні… — прошепотів Ренкайн. — Гобліни не такі страшні, як світлі прекрасні ельфи. Дякую, що лук та стріли не тягають за собою… було б мені «випадкове» влучання…

Круел не зрозумів:

— Та хто це такі?

— Як ти можеш їх не розрізняти? — здивувався Рен.

— Але ж вони однакові як клони, — повідомив той. — Вуха, волосся, очі… Ні, мені не подобаються ельфи. Краще побачити їх у мертвому вигляді. Бліді такі, висохлі, худі…

— Заціпся, — одночасно викарбували некроманти, яким таке псувало апетит.

— Гаразд, поговоримо про приємне, — Круел відсунув свою порожню порцію. — Отже, ви знаєте, що десь тут заниканий склеп?

Ренкайн здригнувся: він таких речей з дитинства лякається. Взагалі дивовижно, що в нього дар до некромантії, де якраз і потрібна витримка та сміливість щодо страшних місць. Тільки через одне місце!

— Склеп? — перепитав староста. — Ти про що?

— Ну, доглядач проколовся, що десь є старий схований від очей склеп. Не дарма його сховали, я чудовим місцем чую! — бажання знайти пригоди било на думку так, що ні про що інше думати не хотілося. — Потрібно знайти його, кажу вам, це потрібно зробити!

— Доповідь свою краще зроби, — скептично сказав Апсірт, ніби натякаючи, що особисто йому фіолетово, що за склеп й навіщо його сховали.

— Я б допоміг, але… — Ренкайн підвівся з тацею. — Терпіти не можу місця, де тебе може не просто завалити, а ще й розчавити.

Він обернувся і бах! Знову зіткнення, знову хлопки з усіх боків, хтось навіть крикнув: «Молодчага!».

Альтаїр стояв перед Ренкайном з дурнуватою усмішкою, бо тільки-но він виправ мантію, як знову її вимазали! Одна і та сама людина…

Апсірт схопився з місця, поки Круел подавився сміхом.

— Це непорозуміння! — заговорив він.

— Я бачу, що це, — Альтаїр грізно глянув на розгубленого Рена, — непорозуміння! Ти знущаєшся чи як?!

— Ні, — відповів Рен. — Я хотів узяти салат із собою… чорт!

— Салат?! — спалахнув Альтаїр, а його компанія підтримала злий настрій. — І це все, що ти можеш сказати? Салат!

— Салат, — тупо повторив Ренкайн. — Невже тебе бісять салати? Хіба ельфи їх не їдять? Ну, ви типу травоїдні…

Ну, а це явно зайве. Апсірт ляснув себе по обличчю так, ніби висловив усю досаду світу в одному жесті. Ось хто смикає за язик цього Рена? Краще б вже мертвою мовою заговорив, ніж ляпав таку відверту маячню.

Ельфи здивувалися від «травоїдних» та навіть не відразу належно відреагували. Ренкайн вже зрозумів, що зморозив якусь нісенітницю, тому вирішив діяти простіше:

— Бувай! — і поспішив зникнути геть.

Апсірт здивувався раптовій втечі, адже залишити злих ельфів на друзів — о так, саме це вчиняють друзі!

— Схоже на оголошення війни… — промовив один із ельфів.

Апсірт зітхнув:

— А, на мою думку, це схоже на втечу. Слухайте, не треба драми та істерик, можна…

— Ходімо! — проігнорував його Альтаїр.

Ельфи пішли ображені до глибини душі настільки, що натовп перед ними розступався. З їх пихатого, але зачепленого вигляду, потішалися осторонь дроу, яким ганьба світлих ельфів тільки на радість.

Апсірт упав на своє місце з приреченим виглядом:

— Рен колись докрутиться!

— Ой капець… — Круел витер сльозу від сміху. — Так, а на кого він впустив їжу?..

— Ну… взагалі на того, хто йому небайдужий. Вже вдруге.

— Справді?.. — той здивовано почухав потилицю. — Я що, пропустив його перший раз?

— Ні, ти тоді засміявся й обізвав його.

— А, я все правильно зробив, — Круел не міг пригадати ельфа, на якого запал його друг.

Та й взагалі, йому складно уявити, що собою представляє вираз «припав до душі». Він, звичайно, вже вступав у стосунки, але… Не сказати, що його це цікавило. До того ж, скільки побачень не проходило б, скільки б тем не було обговорено, підсумок завжди один — ніхто не хоче зустрічатися з «психом». Правда, був один раз, коли довелося самому кидати набридливого хлопця, але ці стосунки й тривали недовго. Та й взагалі, це було явною помилкою через вітер у голові! Але…

***

Ренкайн поводився незвично весь день. Рен зазвичай часто мовчить у компаніях, але водиться тільки з тими, з ким не соромиться відкривати рота — з ненормальними. Тому з Круелом вони потоваришували ще на церемонії вступу перед навчанням першого курсу прямо на площі величезного університету. Апсірт приєднався до компанії пізніше, коли Рен та Круел загубилися у гуртожитку (воно просто величезне), і саме Апсірт вивів їх до потрібного крила.

Кожну велику зміну ці троє проводять разом за одним столиком, це вже стало своєрідною традицією. Вони не проти поповнення у своїй групі, але якось не склалося. Таке часто буває.

Після обіду троє розходяться у різні сторони — на пари. Між заняттями не так вже й багато часу, щоб побалакати, але… Кого це, власне, зупиняє? Ось і зараз пара розпочалася хвилин п’ять тому, а трійця друзів залишалася на місці, задумливо розглядаючи дошку оголошень. Вони стояли перед нею по зросту: Круел, Ренкайн та Апсірт. І перший заговорив староста, який обмозгував вміст нової листівки:

— Екскурсія для перших та других курсів? Навіщо?

— Для підвищення навичок пристосовуватися до навколишнього середовища, — прочитав Ренкайн. — Ми що, тварини? Як це розуміти?

— Ось, дивіться, — Апсірт показав на список. — Некроманти другого курсу вирушають до Гоблінської Ущелини. Та годі! Там навіть інтернет не ловить!

— Куди-куди? — з жахом перепитав Ренкайн. — Якщо дупа світу існує, то ця Ущелина чудово на неї схожа. Там немає нічого крім… ущелини!

Круел подивився на напис, де сказано, куди їде його курс, і його губи розтягнулися в незадоволеній усмішці:

— Музей тварин. Це жарт?

— Хоча б не ущелина, — буркливо озвався Рен. — Слухайте, а навіщо чорнокнижникам тварини, а некромантам каміння?

— Все просто! — хтось поклав йому лікоть на плече.

Це виявився Раріг, мабуть, гуляв собі коридорами без діла. Ра в одній руці тримав газовану воду і це взагалі відокремлювало його від типового вчителя. Некроманти навіть не зрозуміли, що він зовсім не студент.

— А ти ще хто? — запитав Ренкайн.

— Методист цього, — показав пляшкою на Круела той. — Що, надто молодий, чи не так? Що вдієш, гени дроу роблять мене чарівним…

— Ні, не роблять, — байдуже відповів Круел. — І ні чорта ти не молодий. Куратор сказав, що тобі вже соро… — його вдарили пляшкою по голові, бо домовити не встиг.

— Мені завжди двадцять років, ясно? — усміхнувся Ра.

Апсірт посміхнувся, тому що багато хто хотів би стукнути Круела чимось, але вдалося це лише напівельфу. Ра повернувся до дошки оголошень, випиваючи трохи газировки з горла, а потім заговорив зі студентами:

— Екскурсії проводяться не просто так. Усіх учнів переправляють у незвичайні для них місця, щоб вони мали уявлення про те, з чим можуть зіткнутися після закінчення університету. Ну, не постійно ж ви перебуватимете в зоні власного комфорту, роботу можуть дати скрізь.

Круел не зрозумів:

— Тобто є ймовірність, що хтось покличе чорнокнижника до музею, щоб… закликати духа тварини чи що? Я не для цього витрачаю свою молодість у непотрібних чотирьох стінах, зрозуміло?

— Звідки мені знати, що за мозкоправку влаштував наш садист… тобто, ректор?.. У будь-якому разі, екскурсія буде в п’ятницю, ще багато часу, хіба ні? — Ра різко здригнувся, наче прокинувся: — Гей, а чому ви всі не на парах?

— Парах? Яких таких парах? — подурнішав Круел.

— Напевно, він говорить про закохані пари, — зробив тон мислителя Ренкайн.

— Або щось подібне до вираження «летіти на всіх парах», — запропонував Апсірт.

Ра чудово зрозумів, у яку гру з ним вирішили пограти. В силу свого зовнішнього вигляду (аж ніяк не тягне хоча б на тридцять людських років), його ніхто зі студентів не сприймає всерйоз. Це не бісить, не ображає, але… Не такого ігнору він чекав, коли погодився на вмовляння ректора доглянути за чорнокнижниками (вони стали прямо-таки вимираючим видом).

— Знаєте що, прогульники, — Ра щиро спробував зіпсувати тон всезнаючого вчителя. — Вам ці прогули потім так відгукнуться! Перед сесією бігати будете, наче ошпарені, аби здати енки. Особисто в мене завжди була запара з цим. Невже вам не ліньки? Ну тобто всі сидять та готуються до сесії, а ви бігаєте по університету за викладачами, щоб відпрацювати прогули!

— Це проблеми нас у майбутньому, — відповів Ренкайн. — Тому зараз немає сенсу скиглити.

— До того ж, — вставив Апсірт, — ми зовсім не прогулюємо.

Ра навіть удавано здивувався:

— Невже? А що ви робите? Морально на заняттях, так?

— Запізнюємося, — поправив староста. — Зараз, хвилин десять мине й ми підемо.

— Це найпрестижніший універ в країні, а ви… — Ра затнувся, бо забув, що йому там казали викладачі за прогули у роки навчання. — Коротше, ну вас! У мене типу робота є!

Раріг пішов у напрямку коридору, що веде до кафедр. Апсірт і Ренкайн посміхнулися, дивлячись на Круела.

— Крутий методист, — повідомив Апсірт. — У нас якийсь нудний, тільки й робить, що переставляє пари, типу працює…

— Він не змінить мого рішення не їхати на екскурсію, — сказав Круел. — У мене є важливіші справи. Такому напівкровці невтямки, що існують речі куди цікавіше, ніж якийсь там музей звіряток.

— Ти про склеп?

— Так! — зрадів той так різко, що навіть незрозуміло, чим викликана ця радість. — Я хочу дізнатися про нього, а в кого найкраще запитувати, як не у декана чи ректора?

— Чим би дитя не тішилося, — підсумував Апсірт. — Гаразд, я знайду тобі щось про склеп у бібліотеці, добре? Там купа книг про історію університету, все одно через курсову я там сиджу чи не частіше, ніж у кімнаті.

— Так? О, Маммон Великий, Апсі, ти найкращий ботан року! — похвалив Круел.

— Не такий вже й ботан… — пробурчав Апсірт.

— Курсова? — здивувався Ренкайн. — Та ти здурів! Ще ніхто не почав писати…

— Я почав, — рикнув той. — Краще відразу напишу найкращу курсову, а потім відпочиватиму!

***

День взагалі видався дивним. Мало того, що ельфи вирішили розлютитися, немов у них колективний розум, так ще й демонстрували свою злість кожному зустрічному. Рен практично ховався від них. Варто було Альтаїру з’явитися в коридорі, як Ренкайн прилипав до колони, поки той не пройде повз. У крайньому випадку доводилося ховатися за друзів. А якщо й їх поблизу не спостерігалося, то взагалі тікати, куди очі бачать. Двічі вже заблукав таким чином. Але це не найгірше.

Його сусід по кімнаті у гуртожитку – ельф. Щоправда, він навчається на четвертому курсі та й мало чим нагадує нове покоління. Хоча на вигляд усі ельфи-студенти одного віку, але це особливість прекрасної раси. Ренкайн влетів у кімнату, як ошпарений, випадково голосно грюкнувши дверима.

— Ось давай без психів, — попросив сусід, не знаючи ситуації.

— Я тікав від твоїх друзів! — з ноткою єхидства відповів Рен, знімаючи коротку мантію.

Кожен факультет мав свою відмінну мантію та герб на ній, але у некромантів це більше нагадувало накидку до колін.

— Альтаїр, здається, сезон полювання на мене відкрив! Виходжу я до гуртожитку після важкої лекції з анатомії людини, як тут ба-бах!

— Ба-бах?..

— Стріла! Просто над головою пролетіла! — Рен упав на ліжко, почуваючи себе вимотаним. — Альтаїр випадково промахнувся, розумієш? Мовляв, просто перевіряв свій лук та справність тятиви…

Сусід по кімнаті повернувся. Чорне коротке волосся (серед ельфів це взагалі дивно, але він робив усе, аби розвіяти стереотипи свого народу), довгі гострі вуха, тонкі риси обличчя з прямим плескатим носом, а ще карі очі. Не сказати, що він особливо дружний сусід, скоріш терпимий. Просто з самого ранку вважає за краще вставати ні світло ні зоря, а потім бігати навколо гуртожитку. Поки він встає, то страждає Рен, тому що Альюд з дому ше-Фірнаш страшенно галасливий!

— Лук — це щось на кшталт поваги до предків, — сказав Альюд, лежачи на своєму ліжку, він якраз перечитував якийсь підручник. — Тож якщо тебе випадково вб’ють стрілою синочка зі знатного дому, то просто оштрафують хлопця, віддадуть твоїм батькам гроші і… все. На цьому все.

— Серйозно? Тобто вони мають право вбивати, але не вбивають? Я не розумію вас, чесне слово.

— Справа честі та шляхетності…

— Батьки не дозволяють.

— Так. Все-таки штраф платять вони, а життя стоять… ем… не так і дешево…

Логічно. Напевно, не кожна сім’я спокійно приймає гроші за вбитого родича… Утім, родина Рена, швидше за все, влаштує прочуханку світового рівня. Як би там не було, сім’я в нього чудова, і якщо мама, тато, брат і сестра дізнаються, що з молодшим щось не так — мовчати не стануть.

Ну ось. Тепер він думає, що буде після смерті! Оптимістично…

Для Круела думати про смерть є ознакою гарного настрою. Зараз він чекав відомостей про таємничий склеп. За його теорією, там точно заховане якесь особливе зло. Інакше навіщо доглядач його ховає, а викладачі не повідомляють ніяких цікавих деталей на кшталт смерті, смерті та смерті оточуючих.

— Пробач, — Апсірт знизав плечима. — Про жодний склеп біля університету і в ньому — не сказано. Може, ти неправильно зрозумів слова наглядача?

І тоді настав час депресії — тобто час думок про довге і нудне життя, наповнене хіба що уроками та друзями. Який жах! Засмучений Круел прийшов до своєї кімнати ніякий.

Сіф сіпнувся за звичкою, але здивувався тому, що сусід мовчить, це вже проти природи якось…

— Пане Круеле?.. — не зрозумів. — Невже ніхто за сьогодні не страждав, а ти не зловтішався? Ну, не кінець світу…

— Це катастрофа, Сіфе! — спалахнув обуренням той, і Сіф, як заїкатися. — Ніхто нічого не знає про склеп! Але ти чув так само, як і я!

— П-почекай… — той м’яко посміхнувся. — Це… Щось на кшталт секрету та с-страшилки… Ну, може… на кшталт того…

— То ти весь цей час знав щось про склеп?!

— Пробач! — Сіф здригнувся, мало не істерично. Ось навіщо він заговорив першим взагалі? — Т-ти н-не запитував…

— Чому, щоб щось дізнатися, завжди треба питати?! Це взагалі тупо!

— Н-не злись, — Сіф повернувся до робочого столу, боячись зустрітися поглядом з сусідом. — Більше такого не повториться…

— Звичайно, ні! — спалахнув обуренням Круел, вже метаючи по своїй частині кімнати нещасну подушку. — Наступного разу я тебе катуватиму на місці! Я тут нерви собі мотаю, а відповідь сиділа перед носом!

— К-катуватимеш?! — жахнувся Сіф, сприйнявши слова серйозно. — Будь ласка, не треба! Обіцяю, що говоритиму все, що знаю про склеп Стоуна!

І він розповів на диво нецікаву історію. Круел хотів почути якусь жахливу таємницю, щось на зразок могили Мерліна або його жертв (чарівники не безгрішні), і там надто багато злої енергії, тому студентам заборонено приходити, інакше на них чекає болісна смерть… Але, як завжди, прилетіла рідкісна птаха обломінго:

— Є склеп чоловіка на ім’я Стоун, але він є приватною власністю, тому стоїть подалі від цвинтаря. Щоб допитливі некроманти не пролазили туди й не влаштовували нічого протиприродного, придумали страшилку про кам’яного демона-вартового, який без жалості захищатиме будову.

— Що? — Круел знітився на очах. — Ем, і все? А… демон…

— Немає там ніякого демона, — відповів Сіф. — Це вигадав доглядач, щоб некромантів приструнити… — помітивши розчарування і якусь дитячу образу на обличчі Круела, природжене милосердя не змогло про себе не нагадати. — А-але з іншого боку… Ніхто ж не знає точно, чи не так? Пане Круеле, ти міг би перевірити сам! Т-тобто… Тобі потрібно знайти того, хто зміг би затримати кам’яного демона, поки ти креслиш коло!

Круел почухав потилицю, не знаючи навіть що й зробити. Гонитва за примарою, яка на дев’яносто відсотків загрожує провалом? Хм, а це звучить… Цікаво!

— Так! — радісно вигукнув він. — Точно! Це краще, ніж поїхати до музею тварин!

Сіф полегшено зітхнув: ніхто не в образі, всі щасливі. Круел підскочив до сусіда, хапаючи того за плечі, змусивши здригнутися хлопця, що вже розслабився, з новою силою, а потім щасливо протараторив:

— Якщо у світ вирвуться демони шостого кола Ада, то я обов’язково попрошу убити тебе не просто першим, а ще й почесним способом!

— За що?! — злякався Сіф. — Я ж тобі допоміг!

— Саме так! — судячи з посмішки, щойно був комплімент. — А ти вмієш битися на мечах?

— Н-ні, — Сіф уже сам зрадів: його в експедицію точно не потягнуть. — Але… це справа артефактерів, які майбутні бойові маги…

І тут Круел зрозумів, кого треба брати з собою! Потрібен той, хто зможе протистояти демонові хоча б деякий час, якщо демон буде схиблений на своїй ідеї щодо захисту склепу. Потрібен той, хто знає свою справу. Кращий з кращих. Умілець! Той, хто зможе розправитись із демоном один! Цю людину, звичайно, Круел уже знав…

— Ні, — відповів Ренкайн, коли почув пропозицію. — Знаєш що, я їду до Гоблінської Ущелини! Прогуляти не вийде!

— Але Рене! А хто ще злякає демона?

— Ти з логікою не товаришуєш?! Я тут якимось боком?

— Прост.

Альюд усміхнувся, сидячи за своїм столиком, коли почув стару історію про склеп. Це не залишилося непоміченим. Відіпхнувши друга, Круел просунувся в їхню кімнату і відразу нахабно став над душею ельфа. Той, звісно, ​​відчув дикий дискомфорт, наче на нього дивиться не молодший студент, а якийсь злий дух… Від страху ельф завмер на місці, не розуміючи, як один погляд може довести до такого стану. Круел мовчав і свердлив його нищівним поглядом (він гадки не мав, що ця дія наводить переляк).

— Рене… — покликав Альюд. — Воно дивиться мені в душу, я впевнений в цьому…

Ренкайн засміявся, чудово розуміючи, чому його сусід по кімнаті заціпенів, як кролик, перед атакою змії:

— Без різких рухів. Розкажи йому про склеп та залишишся живий.

— Та що казати? — нервово посміхнувся той, але не підняв очей. — Є стара стежка в лісі, вона з’являється тільки в повний місяць й приводить до старого склепу. Там зазвичай старшокурсники проводять випробування на хоробрість. Типу останній похід перед випуском. Потрібно піти до склепу й доторкнутися до кам’яного демона.

— До кам’яного демона? — зрадів Круел.

Альюд від різкості підстрибнув на місці, схопившись за серце — начебто на місці.

Круела Басторі знають чи не всі курси, але в досить сумнівному світлі. Одні кажуть, якщо хлопець носить прізвище стародавнього роду, то точно має чимось страшним. Насправді той великий рід і родина Круела просто однофамільці. Інші пустили чутку, що він і сам демон. Це чомусь не здивувало взагалі нікого. Альюд чуткам не вірить, але щось чим більше спілкується із цим хлопцем, тим більше схиляється, що це не людина.

— Та-та … Так кажуть, — відповів йому Альюд. — Я не знаю! Піду туди наступного року наприкінці другого семестру та все розповім тобі.

— Ні, бо я піду туди першим.

— Але… Це ж… ненормально… — розгублено озвався Альюд, а потім згадав, хто перед ним: — Гарної дороги.

— Отже вирішив! — Круел наче загорівся новою ідеєю. — Так, а кого мені тоді взяти із собою?

Ренкайн відповів не всерйоз, з не прихованою іронією:

— Трістана бери, дідько.

— Кого?..

— Ну… ти забув? Хлопець із малиновим кольором волосся. Він найкращий цього року, мечем махає вміло… Агов, стій! — побачивши, як загорілися очі друга, Рен поспішив додати: — Ні! Я пожартував! Він нізащо не піде з тобою туди! Ви навіть не знайомі!

— Я знаю його ім’я. Я з ним знайомий. А на його думку мені вже якось фіолетово.

Це були останні слова чорнокнижника перед тим, як він покинув кімнату.

***

Бойові маги тренуються навіть після пар. Тренування проходило, зрозуміло, не щодня, тому ніхто його не пропускав. Сонце світило нещадно, особливо тим, хто намотував кола стометрівки. Тренувальний центр огороджений високою кам’яною стіною, щоб жодні цікаві носи студентів не постраждали у разі неправильної атаки. Або якраз правильної.

Трістан відрізнявся від одногрупників тим, що ніколи не розважався на тренуваннях. Зараз він стояв під кам’яною стінкою, ховаючись у тіні під час перерви. Його друзі знаходилися поруч та веселилися, підколюючи один одного дивними фразочками, а потім жартома починали бігати — Трістан не міг назвати це боєм. Він взагалі не розумів, чого вони прийшли сюди! Тренування має бути серйозним, а вони!

— Гей, хлопці, — тренер пройшов повз, не зводячи очей з новачків, які ніяк не могли здолати нещасну стометрівку через спеку. — У вас ще п’ять хвилин, потім йдіть до манекенів, відпрацьовуємо фехтування!

Хлопці радісно заплескали та заулюлюкали. Напевно, так робили й печерні люди, коли йшли на полювання. Що ж, не можна звинувачувати деяких у їхньому інтелекті. Трістан і не звинувачував.

— Ходімо обирати манекени! — запропонував один, і вся зграя з гучними басистими криками помчала у бік тренувального майданчика для фехтування.

Трістан тільки розгублено похлопав віями:

— Але… всі манекени однакові…

— Агов, пс-с-с!

Трістан покрутив головою, не розуміючи, звідки це пролунало. І взагалі що це таке? Невже його глючить через спеку? Тільки цього не вистачало! Як він стане сильним, якщо від спеки дах їде?

— Гей, хлопче! Пс-с-с! — лунало десь над головою. — Не хочеш трохи екстриму?

Майбутній бойовий маг навіть не знав, як йому реагувати на відкриття. На високій кам’яній стіні якимось дивним чином заліз незнайомий хлопець, а тепер поглядає з іншого боку, ніби боїться бути спійманим. Але, зважаючи на все, він не боїться бути спійманим — він просто псих.

— Як ти туди забрався? — щиро здивувався Трістан.

Стільки його фанів намагалися це зробити, але нікому навіть магією не вдалося!

— Ого, він уміє говорити! — настала черга дивуватися Круела. — Я думав, там усі тупі, як печерні тролі!

— Я тебе чую… — похмуро сказав той.

— Гм, ні, каже очевидні речі, явно не відзначається розумом…

Таке двояке почуття у Трістана було вперше. З одного боку, цікаво ж, як він проник сюди та навіщо, бо це щось новеньке. З іншого, цей хлопець явно не його фанат, і явно не має елементарної ввічливості. Круел запросто переліз через стіну, але впав через мантію в кущі саме тоді, коли тренер подивився на Трістана. І бачить, як просто стоїть собі хлопець, дивиться в кущі з виглядом загубленого папуги… Гаразд, із цими пустоголовими це норма. Тренер відвернувся на учнів, що бігають.

— Так ось, — Круел підвівся з гілками у волоссі, як ні в чому не бувало.

— Оце суворість… — тихо й шоковано прокоментував такий вихід Трістан.

— Я так розумію, вам не можна багато думати, правда? Я вас не звинувачую, все-таки, мізки в наш час рідкісне явище,

Так, точно не фанат.

— Слухай, мені треба, щоб ти пішов зі мною в старий склеп та відволік демона.

Такого ще не було. Це оригінальне запрошення на побачення? Ні, навіть найдурніша або ексцентрична людина не здатна запрошувати на побачення так. Та годі, Трістан відшивав багато фанатів, щоб розрізняти інтерес до своєї персони через один тільки погляд. У цих чорних очах інтерес був, але, очевидно, не до нього.

— Та пішов ти! — зреагував відразу ж Трістан.

— Ай, зара, — Круел зачепився мантією і довелося сісти в кущі.

Тренер обернувся до Трістана, виявивши ще й дикий подив на обличчі учня, що дивився в кущі, та вирішив, що це дивно. Але гаразд. Може, думає? Це зазвичай для качків справа складна, хоча Трістан начебто мозковий парубок. Тренер розвернувся, а Круел підвівся, вже з легкістю вибравшись із гаю під стінкою.

— Так ось, — знову продовжив він. — Я хочу демона.

— Навіщо?..

— Прост.

— Ти… — як на це реагувати? — Та ти чорнокнижник, судячи з мантії! Слухай, я не розуміюся на ваших справах, але демони заборонені без нагляду наставників. Правило шістсот друге, якщо ти не знаєш. Заклик демонів, духів чи іншої нечисті заборонено без нагляду наставника, який зазвичай служить підстраховкою новачкові.

— Шо ти починаєш? Нормально ж спілкувалися.

Трістан збентежено подивився на цього хлопця, який нижче на цілу голову, але тримається так, ніби він тут найбільший і найкрутіший. Може це домисли? Але це найдивніший фанат-не-фанат, якого довелося зустріти!

— Йди звідси, поки тебе не засікли, — суворо промовив Трістан.

— Ти. Я. Демон. Зрозумів?

— Ні! Не стану я тобі допомагати! Це проти правил! Йди геть!

— З якого часу в універі є правила? — Круел розвів руками, щиро не розуміючи, що за дичину несе ця гора м’язів у навчальних обладунках. — Що ти мені втираєш? Я прийшов говорити на серйозну тему, а ти тут… Ох ці пустоголові качки!

— Я досі тут! — обурено вигукнув Трістан.

— Та ти шо! Бути не може! — Круел говорив із ним, як із ідіотом. — Давай так: ти допоможеш мені знайти кам’яного демона, а я допоможу тобі допомогти мені знайти кам’яного демона.

— А мені з цього яка має бути вигода? — Трістана не цікавила справа, він уже не знав, чого дивуватися. — Хлопче, не дури!

— Що ж, якщо ми хочемо знайти демона… — Круел простяг книгу демонології, яку дістав прямо з широкого рукава, але Трістан вибив її з рук, закипівши від нахабства:

— Ні!

Оце псих попався!

— Нічого ми шукати не будемо! Я тебе навіть не знаю! Тому йди геть!

Тренер повернувся, не розуміючи, чому його найкращий учень розкричався на кущ. Круел просто вчасно нахилився за книгою, тому присутність чорнокнижника залишилася помічена лише Трістаном. Тренер підійшов до Трістана й співчутливо поклав руку на плече:

— Іди до лазарету.

— Що?! Зі мною все нормально!

— На кого ти репетуєш?

— На психа цього, — він хотів показати на дивного чорнокнижника, але показав на звичайний кущ. — Ну… він щойно був тут… Я…

— Зрозуміло. Може, сонячний удар?.. — ясна річ, слова хлопця всерйоз ніхто не сприйняв. — Йди-но в лазарет, потім ще подякуєш.

Трістан уже знав, що відчуває до дивного хлопця, який наважився виставити його дурнем й звалити, зірвавши тренування! Звичайно, не теплі почуття!

Сидячи в прохолодному лазареті, він чекав, поки грудаста цілителька мадам Офелія відпустить його назад. Її схвилювала розповідь про сварку з кущем, тому вона попросила Трістана полежати трохи в прохолодні, а сама вийшла. Як виявилося, даремно вона вийшла. Трістан сидів на ліжку з таким розчаруванням на обличчі, що важко було б передати на словах, хоча підбирати гарні вирази він і раніше не вмів.

— Агов, пс-с-с… — Трістан здригнувся від цього звуку.

Він з круглими очима глянув униз. З-під ліжка визирнув ненормальний чорнокнижник, в руках якого була відкрита книга демонології на сторінці з кам’яними демонами. Але не це змусило майбутнього лицаря так злякатися, а сам факт того, що чорнокнижник якимось чином опинився під ліжком й дивиться на нього (не моргаючи) цим моторошним божевільним поглядом.

— Кам’яний демон, — лежачи на підлозі, повідомив ненормальний, показавши пальцем на відкриту сторінку. — B-клас, досить повільний, але дуже міцний. Досі ще ламаєшся, як незаймана дівчина?

— Мати моя лицар! — схопився Трістан, не на жарт злякавшись. — Як ти там опинився?

— А… Не пам’ятаю, — і байдуже знизав плечима.

Він виліз з-під ліжка, а потім знову показав потрібну сторінку:

— Дивись! Кам’яні демони ув’язнені у своїй оболонці, але якщо їх звільнити, вони можуть вселитися в живе тіло! Якби мені дали шанс, я б…

— Ти, чорти б тебе побрали, ненормальний! — спалахнув Трістан. — Псих! Як ти сюди проник?! Як ти взагалі можеш … О-о, боги Великі, дайте мені сил!

— Хм, ти в курсі, що волаючи зараз до богів, ти не здобудеш потрібну силу?.. — філософськи спитав Круел. — Вони, можливо, й почують твоє прохання, але не поспішатимуть його виконувати. Ти — крихта, піщинка у нескінченному океані, розумієш? Вони не дивляться на пісок, вони дивляться на каміння. На сильних, великих таких особистостей, яких потім обов’язково винагородять необмеженою силою та визнанням. Хочеш так само? Так стань каменем, — він підняв книгу, — дозволь демонові вселитися в тебе.

— Якщо я тебе окроплю святою водою, ти заберешся?

— Ні, але помщуся. Виллю на тебе імбирне пиво, а потім доведи тренеру, що не пішов у запій.

— Ти злий!

— Я справедливий! — Круел знову показав на книгу. — А чи ось злий демон?..

— Можна… запитати?.. — Трістан розгублено сів на інше ліжко. — Ти мене знаєш?

— Ну… мабуть… Тебе звуть Трістан і в тебе волосся не з малини. Цього достатньо.

— Значить, ти навіть не мій шанувальник?.. — смішно, але Трістану вперше прикро, що комусь він нецікавий. — Тоді, вибач, навіщо тобі допомагати? Ти навіть не спромігся дізнатися моє прізвище, просто заради пристойності.

— Ти маєш прізвище?.. — здивувався той. — Навіщо воно тобі?

— А тобі навіщо?! — гаркнув обурений Трістан.

— Прост. Не я ж собі вибирав прізвище, ти якийсь дивний.

— Я?! Це я тут дивний? — Трістан підвівся на ноги. — Слухай сюди, я не знаю, як ти все ще не в психлікарні, але це точно ненадовго! Я відповів тобі відмовою на твої навіжені плани, зрозуміло? Відчепись від мене! Дай спокій! Я не допомагатиму тобі!

***

Наступного дня Трістан був нервовий, начебто за ним маніяк ходить. Для нього так воно й було. Друзі просто дивувалися смиканої поведінці зазвичай спокійного Трістана Шея. Вони просто не знали, що з темного кута на нього дивляться чорні очі, які ніби бачать його наскрізь, наче ментально проникають у голову, активуючи справжній страх лише однією присутністю.

— Ось він! — не витримав такого тиску Трістан й показав на темний кут, де… вже нікого не було.

— Він?.. — його друг почухав чоло, намагаючись збагнути. — Це загадка типу?

— Ні! — Трістан не зрозумів, куди зник дивний суб’єкт. — Цей чорнокнижник переслідує мене!

— Ти не виспався? — спитав інший одногрупник. — Тут нікого немає. Ходімо, у нас пара на другому поверсі!

Але Круел там був. Просто сховався за колоною, тому що вирішив налякати Трістана «переслідуванням, яке бачить тільки він». Цей геніальний план прийшов йому на думку вночі, коли він закликав дух поганих сновидінь та попросив його проникнути в сон Трістана з умовляннями. Судячи з того, як “найкращий з кращих” сахається кожного шереху — дух свою обіцянку виконав.

За обідом Трістан Шей сидів у колі друзів, постійно нервово озираючись на того самого чорнокнижника, який зжирав його поглядом. Але варто комусь із друзів повернутися теж, то чорнокнижник уже базікає зі своєю компанією, як ні в чому не бувало, виставляючи бідного Трістана параноїком.

— Досить обертатись на нього, — попросив друг, штовхнувши Трістана плечем. — А то всі подумають, ти запав на темненького!

Трістан відчув мурашки по шкірі — це означає, що в спину йому знову дивляться з цим моторошним поглядом, наче повільно виривають душу з тіла…

— Хто цей хлопець? — чомусь пошепки спитав Трістан.

— Ти про Басторі? А! Кажуть, він щось на кшталт кращого чорнокнижника цього року, він здатний викликати демона S-класу.

— Та годі! — Трістан не вірив, що хлопець із таким слабким (ну, як для лицаря, наприклад), тілом здатний приструнити демона.

— Серйозно, — відповів інший. — Цей темний не такий простий! Торік злякав декана світлих так, що той досі Басторі обходить стороною. А ще його метр Дожар не терпить, каже, що його дратують здібні учні. Він завжди там, де неприємність та жах.

— Значить… — вирішив Трістан. — Цей хлопець псих?..

— Так, — синхронно відповіли всі за столом.

Ось так просто погодилися? І що тепер робити із цим маніяком? Ніхто не вірить, що цей Басторі переслідує Трістана. Хитрий, гад! Трістан насупився, вирішивши, що справжнього лицаря така дрібниця не повинна зупиняти. Чоловік він чи ні? Знайде управу на цього ненормального!

З таким настроєм він вже йшов коридором, чекаючи, коли ж з’явиться його сталкер. А він з’явиться. І тоді вони поговорять до душам. Одного разу можна й залякати того, хто слабший фізично, хоча таких безчесних методів ніхто з роду Шей не вдавався. Трістан заспокоював своє сумління тим, що Басторі явно не людина.

— Демон із каменю! — почувши голос за спиною весь запал кудись зник.

Трістан обернувся з панічною усмішкою, а Круел заговорив так, ніби вони обговорювали це хвилину тому.

— Вони не такі й небезпечні, якщо вміло використовувати заговорену зброю. У решті-решт, демони не можуть проникати в наш світ в своїй іпостасі, тому зазвичай вселяються в когось, і це значно занижує їхні сили. Так, знаю, це жахливо! Біднесенькі демони змушені так страждати, щоб хоча б трішечки зруйнувати наш і без того гнилий світ…

Трістан не зрозумів: де його мужність? Чому зараз йому так лячно поряд із цією персоною?

— Агов, — несміло сказав Шей. — Ти не можеш мені таке казати, бо я відмовився допомагати тобі, зрозумів? Ті не міг би обрати іншу жертву?

— Ні, ти мені підходиш.

— Ну… Будь ласочка…

За планом, благати мав саме Басторі, але…

— Ні, і не говори таких огидних слів при мені. Отже, ми підемо…

— Та ні! — голосно обурився Трістан. — У тебе манія командування? Нікуди я з тобою не піду! Ти навіть мене не знаєш!

— Трістан Орландо Шей, єдиний спадкоємець герцогства Шей-Тон. У п’ять років мріяв стати музикантом, але батько прописав пілюлі, і все бажання відразу зникло. До восьми років боявся темряви, і мама від розпачу хотіла другу дитину. Але батько вчасно запросив придворного лицаря, який вселив тобі бажання стати королівським паладином. А коли тобі було десять, ти вперше побачив справжній бій, тільки ось надто злякався дійсності й довгий час знову хотів стати музикантом. Допомогли пілюлі від батька — і оп! Ти знову лицар.

— Звідки ти це знаєш?.. — з круглими переляканими очима запитав Трістан.

Для всіх він ідеальний лицар, людина честі та доблесті. І в очах кожного Трістан був таким завжди. Ніхто не знав, що в дитинстві він був малим боягузом, і що йому довелося переступити через себе, перш ніж називатися відважним…

— Я призвав дух твоєї бабусі, вона багато чого про тебе розповіла, — спокійно відповів Круел. — Особливо цікаво було слухати, як ти тікав коридором у сльозах, бо нібито бачив у темряві бабайку.

Трістан почервонів від збентеження під колір свого волосся. Якщо в дитинстві він боявся бабайку, то це вже не вигадка. Бабайка стоїть перед ним!

— Ти чудовисько?.. — спитав Трістан, усе ще рум’яний, як дівчина, котрої в коханні зізналися.

— На жаль, ні, я обмежений у цьому мерзенному людському тілі, — відповів Круел. — Так от, лорде Сині Підштаники…

— Не називай мене так! — щоки набули червоного відтінку, переплюнувши волосся. — Бабуся не всерйоз так казала! Зрозумів? І взагалі пішов ти! Кудись! Піти геть! Досить мене переслідувати!

— Ти на кого кричиш?.. — його друг вийшов з іншого коридору.

— Та ось! — махнув рукою вперед Трістан і зрозумів, що дарма він так зробив. Бо бабайка зник, а він випадково вказав на колону. — Це… Як же ніяково…

— Ну… — друг підозріло зиркнув на нього. — Або в тебе температура, судячи з почервоніння обличчя, або ти просто пішов у запій.

— Він був тут! Секундою тому! — розуміючи, що його жалюгідні спроби все одно ні до чого не приведуть, Трістан зітхнув і стулився: — Пішли до авдиторії. Мені погано.

Вони пішли вперед. Трістан подивився через плече, не розуміючи, куди подівся Басторі. А Круел визирнув з-за колони, показуючи йому язика. Такого сорому Трістан ще не відчував! Його не те що не поважають, а ще й дражнять, як сопливу дитину.