скелясті гори

Чому Кенма в більшості в житті натрапляє на пришелепкуватих бовванів, це, звісно, питання виключно риторичне, але відповідь на нього почути дуже хочеться, хоча її ніхто й не надає. Він давно дійшов висновку, що це кара йому за всі жахливі речі, які він зробив у минулому житті. Так, Кенма повірив у реїнкарнацію, тому що пояснити, чому, у біса, одного погідного вечора, коли він мовчки проходив фінальний поверх з головним босом, йому на голову впав Куроо.

“Велика дяка, що хоч не розтрощив черепа, переросле ти створіння”.

Собі, насправді. Не Кенмі. Йому пощастило бути тоді в хаті, у безпеці, поза зоною досяжності цього дурнила, коли він вдавав із себе Людину-павука і перелазив через паркан, вщент не звертаючи ніякої уваги на привідчинену хвіртку. Оце Кенмі повезло! Джекпот виграв.

— Я всцятися як ненавиджу хвіртки.

Тоді це все пояснює. Звісно. Куроо ненавидить хвіртки. Більш пришелепкувату причину, чому він не може поводитися, як нормальна людина, людство ще не вигадало. І не вигадає. Тому що за пришелепкуватість на цій планеті відповідає Куроо Тецуро, а він явно не людина. Якась гидота. Руками не чіпайте, викиньте це, не наближайтеся, не вдихайте повітря поряд, тримайтеся на відстані та краще носіть маску. А то ж і підхватити щось можна. Пришелепкуватинізм який-небудь, на загал відомий як хвороба Куроо.

І, об’єктивно, краще б повітрям Кенма це невідоме захворювання підхватив, а не коли цілував Куроо і обмінювався з ним слиною. Хіба лиш те повітря (вже, технічно, ні) Куроо йому в рот видихав, поки притискав до ліжка своїм збіса важким тілом і лизав його губи, ніби вони були медом намащені.

Куроо на нього звалювався, тиснув, руками його стискав, так наполегливо, що Кенма вражено не міг стримати зітхань.

— Припини вже стискати мене так, – каже Кенма, а Куроо – він не людина, мову людську нормальну не розуміє, продовжує свої руки гріти на його боках, попереку, животові, лопатках – де тільки дістає, куди лиш дотягується. А дотягується він скрізь, бо якийсь перерослий, точно якесь позаземне створіння. Він тими руками може Кенму геть обхватити, і його від цього штирить.

— Кенмо, ти гаплик…

Ні. Це ти гаплик. Повний і всепоглинаючий, Куроо. Ти з дуба впав.

“На мене”, – думає Кенма і тягне Куроо до себе, аби він іще раз на нього звалився. До нескінченності. Кенмі все одно, якщо після цього у нього кожна кісточка боліти буде, бо поки Куроо Тецуро, котрий ненавидить хвіртки і лазить до нього через вікно, цілує його, йому начхати на все. Принаймні, на більшість. Це певно така особливість його виду.

До речі, про види. Той, який відкривається Кенмі з його місця, коли Куроо знімає свою футболку (майже еротично, майже знімає), вражає. Допомагати знімати все ж доводиться, бо його голова пуста застрягла у горловині. Десь там у своїй горловині Кенма відчуває і серце, коли Куроо майже закохано дивиться йому у вічі, підкотивши його гуді і цілуючи у живіт.

Потім Куроо намагається бути сексуальним, нависаючи над ним і підморгуючи обома очима, ще й, певно, думає, що це виглядає дуже ефектно.

Не виглядає. Кенма, звісно, може помилятися, бо потім Куроо стягнув із нього штани, і його думки стали дещо розмитими. 

Це все вина Куроо. Тому що не вина Кенми, що він майже кінчив ще до того, як позбувся трусів. Це все інопланетний вплив. Якісь гормони, флюїди, які Куроо виділяє. Вони погано впливають на мозок. Змушують хотіти тих, хто лазить через паркани і у вікна, хто ненавидить хвіртки, намагається бути сексуальним, а потім застрягає у горловині футболки. 

— І що ти туди дивишся? – питає Кенма.

Вже без трусів, проте з повною упевненістю, що у нього між ногами не член, а Пізанська вежа. Нахил у п’ять цілих три десятих міліметра. Наплив туристів – шалений.

— Люблю дивитися на члени.

— Придурок.

Куроо намагається щось зробити, але у нього навіть пальці плутаються між собою. Зате язик не перестає лопотіти.

— Хочеш розкажу анекдот?

“Краще б ти той рот моїм зайняв”, – думає Кенма. 

Довбень. Відразу б сказав, що соромиться. А то Кенмі якісь шифри розгадувати, людству не відомі. Нісенітниці ці інопланетні. Жарти, анекдоти. 

Кенма міняється з ним місцями і бере все в свої руки. Буквально.

Неочікувано, що Куроо вміє так стогнати. Кенма ледь встигає накрити його рот долонею.

“Очманіти”, – думає він.

Вголос каже:

— Тихо-тихо, будь ласка, тихше.

І він так не хоче це казати, хоче дозволити Куроо бути гучним і не стримуватися. Небеса… Як тільки-но вони залишаться самі вдома, тоді… 

— Це було так…сексуально, – підсумовує Куроо вже опісля.

— Оо, відвали.

Кенма вже закутався у ковдру і продовжив проходити свою гру, відчуваючи, як Куроо обійняв його ззаду і ткнувся носом у потилицю. 

— Ні. 

І скільки б Кенма не скиглив, щоб Куроо пішов геть, бажано через те саме вікно (ні, це не заклик до самогубства; батьки Кенми все ще вдома), той тільки мугикав і бурмотів собі під ніс, що нікуди він не піде.

От брехун. 

Зранку, коли мама Кенми прийшла будити його, Куроо в ліжку вже не було. 

Він зустрів Кенму біля дому, у чистенькій шкільний формі та з усмішкою від вуха до вуха. Хотілося його вдарити, але це Кенма може зробити непомітно на тренуванні, “випадково” кинувши м’ячика не туди. А поки що він зітхає і йде вперед, збоку від цього хлопця, іншопланетного засланця, який викрав його серце і пустив на експерименти. 

— Пішли на побачення, – каже Куроо.

А Кенма хитає головою, мовляв, ні. Не пішли. І не підемо. Знаєш, чому?

— Краще до мене додому. Оновлення має вийти.

Куроо погоджується. Дійсно краще. Кімната Кенми – і його другий дім також. Там пахне гнилими шкірками від бананів і чимось таким по-кенмівськи кислим, як ото недостиглі яблука. Може це Кенма так пахне, хтозна. А оновлення – це завжди гарно. Грати з Кенмою цікаво в будь-якому випадку, чи то на консолі, чи то у волейбол. 

— Мами не буде вдома. І батька теж.

Говорячи це, Кенма зиркає на Куроо, щоб побачити його реакцію. 

Реакція Куроо позитивна: він спочатку мугикає, потім думає, а потім червоніє. Знову мугикає. Не чує вчителя на уроці. Пропускає половину м’ячів на тренуванні. Не помічає, як м’ячик від Кенми прилітає йому в плече. Думками перебуває далеко, можливо, на своїй рідній планеті. 

Кенма питає у нього, чи він у порядку і чи зможе сьогодні прийти. Тоді Куроо оживає, переконує, що все гаразд і що він обов’язково прийде. От тільки…забіжить у аптеку. Так. Для чого? Та тойво…голова щось болить. 

— Гм, – задумується Кенма. Все-таки не треба було цілити у нього м’ячем. Раптом, він вибив із нього щось важливе? Мозок який-небудь. 

Але Куроо приходить. Приносить пакет із аптеки. І Кенма починає здогадуватися.

— Ліки від головного болю, так? – облудно запитує він, маючи в голові купу непристойних думок.

І головна із них – сьогодні Кенма не буде просити Куроо бути тихіше.