Скажи

Він прокинувся. Тремтяча рука потягнулася до грудей, стискаючи футболку до болі у кісточках. Це був лише..Ні. Найстрашніше що це не був сон, він більше ніколи не міг дозволити собі цю відмовку. Спогади про те як він здав найдорожчу людину у своєму житті знову і знову спалахували перед очима. Він був не винен, так, він знав це бо диявольські гарно розумів що мало яка людина була здатна адекватно розуміти ситуацію під наркотиками. Та він же був сильніший, хитріший, може навіть досвідченіший за Шкіпера. Він мав щось зробити. Так чому чорт забирай він дозволив цим вишкребкам схопити себе? Чому не зміг втекти?! Питання один за одним вистрибували у його свідомості. Дихати стало важче і рука вже автоматично потяглася до шиї, намацуючи виступаючий шрам. Тоді він би напевне закінчив би все це, якби робив суїцид не у грьобаному готелі. Срана прибиральниця.

 Та..Якщо би він тоді не потрапив у лікарню то ніколи би не дізнався що Шкіпер живий. Це було найголовніше, у його життію Не було нічого щасливішого за мить коли він побачив його. Це компенсувало і те що тоді замість удару він отримав лише тихе: “Чому?” — і виправдання застигші у горлі, і усі ті удари що він отримав наступного разу, роки нерозуміння, огиди, ненависті до нього від Шкіпера і самознищення від себе. Та чому це усе одно було так боляче? Як би він міг усе змінити то він би краще..

— Ганс? — раптовий дотик гарячої долоні до плеча, вимусив здригнутися.

Точно. Це вже неважливо. Повинно бути неважливо. Він притулився до руки Шкіпера щокою і як і зазвичай потерся об неї.

— Збирався покурити. Але, якщо у тебе на мене є плани…

— Ніяких сигарет — Не прохання – констатація факту — лягай, завтра середа і в нас місія, пам’ятаєш?

– Ти мене вбиваєш! – удаваний трагізм, за яким звичайно йде відступ. Він мститься закидуючи на Шкіпера не тільки руку а ще і ногу, та залишає швидкий, ніжний, поцілунок на щоці

– Добре-добре. Спи, моя ластівко.

Відповідь не надходить. І от, коли вже певно проходить пару десятків хвилин Ганс все ж капітулює перед своїм абсолютно нелогічним, вже вкоренившимся страхом.

– Скажи що потребуєш мене – Тихо. Не почує то й хрін із цим. Та відповідь надходить одразу, не встигає він і кліпнути очима. Дуже тиха, але тверда й чітка, із ростановкою, ніби затверджуючи кожне слово: Я. Потребую. Тебе.

Його губи накривають чужі, рідні, й залишають на них гарячий, такий же впевнений як і сам Шкіпер, поцілунок, а самого Ганса у той же момент притискають ближче до себе, поправляючи трохи з’їхавшу ковдру.

– Спи – на цей раз це звучить м’якше і він майже тоне від інтонації із якою це сказано, від любові і в одночас мовчазному розумінні у однім цим слові.

А потім він просто прикриває очі, дозволяючи собі посміхнутися:

«Коли ж я йшов у супереч наказам Шкіпера».