Сині пелюстки

На сьомому курсі Драко Мелфой підхоплює Ханахакі.

1.

Гаррі Поттер не з’являється у Гоґвортсі першого вересня. Не те, щоби це було великою неочікуваністю. Звісно, що Поттер вже не такий і дурень, що би після втечі із будинку на Ґримо самому приїхати в руки смертежерів, котрі вже окупували школу. Просто якась частина кожного з тих, хто його знав, чекала на його появу як на щось саме собою зрозуміле.

Драко ніколи не був таким телепнем, як вони. Принаймі йому хочеться в це вірити. Він не чекав на появу Гаррі Поттера, не надіявся, що Дамблдор воскресне, не вірив що все може бути так само як було до того… Тому йому геть не зрозуміло навіщо він сам сюди приїхав.

Він просто сидить у великій залі, втупившись в стіл, щоб не дивитися на всіх цих людей, і відчуває як у порожній голові самотньо блукає думка: Гаррі Поттер не приїхав.

Гаррі Поттер його точно ненавидить.

У горлі першить і щось наче давить у грудях. Драко кашляє кілька разів у кулак, і потирає ямку під горлом, але паршиве почуття нікуди не дівається.

2.

У грудні, коли здавалося можна заспокоїтися, і списати кашель на застуду, Драко випльовує першу пелюстку.

Він стоїть у туалеті плакси Мірти схилившись над умивальником і вже чверть години кашляє наче прокажений, намагаючись виплюнути те, що так сильно ріже йому горло.

Можливо, хтось його отруїв. Драко не здивується, якщо це так. Усі знають, що у нього є мітка, всі в курсі, що це він впустив смертежерів до школи.

Коли він бачить що це звичайна пелюстка, то нерозуміюче витріщається на неї, бо якого біса? Коли він встиг з’їсти щось таке?

Та спалах емоцій швидко притуплюється, бо насправді йому байдуже.

Мірта боїться показуватися після того, як Драко на неї накричав, а більше розказати про це йому нікому. Тож Драко просто спускає пелюстку в зливний отвір, і забуває про це.

Він вмиває обличчя і підіймає голову, щоб подивитися на себе в дзеркало, коли раптом йому здається що за спиною стоїть Поттер.

Драко сахається і швидко розвертається, але там нікого немає.

3.

На столі газета “Щоденний Віщун” де поміж рядків можна прочитати те, що Гаррі Поттер зовсім не герой. Насправді він маріонетка Дамблдора. Малий обманутий хлопчина, який хотів слави і визнання.

Ходять слухи про те, що Дамблдор нічим не краще Волдеморта. Кажуть він не прийшов на поміч ні Поттерам, ні Лонґботтомам, хоча добре знав, що на них чекає.

Кажуть, що з Волдемортом можна домовитися. Що все налагодиться, і з часом жити стане краще ніж було до цього.

Поверх цієї макулатури Драко кладе книгу про магічні хвороби, і потирає очі.

Ханахакі. У нього ханахакі.

“Рідкісний синдром що виникає у людини, яка страждає від нерозділеного кохання. Супроводжується кашлем з виділеннями у вигляді квіткових пелюсток та цілих квітів. Одужання можливе лише за взаємної закоханості. Без лікування хворий вмирає від задухи.”

Принаймні він знає свій діагноз. А значить можна щось робити. Можна поскаржитися Снейпу, спитати поради в батьків, підняти на вуха всіх знайомих медиків. Але Драко продовжує сидіти в кріслі із блаженно закритими очима, знаючи, що нікому не розкаже.

Не може у нього бути ханахакі. Драко нікого не любить. Навіть себе.

4.

Стоячи на колінах перед унітазом Драко випльовує першу квітку. Потім спокійно тягне за ланцюжок, дивлячись як синій бутон засмоктує у зливний отвір. Отак він скоро і помре: в туалеті плакси Міртл, втупившись головою в унітаз. Чудова смерть. Йому підходить.

Драко ще якийсь час сидить так, а тоді підводиться і шкутильгає в коридор. Здається він пропускає Історію магії. Сьогодні ж вівторок, правда?

А може зараз і немає уроків, бо у коридорі надто гучно. Драко хоче повернути кудись в бічний прохід, аби не зустрічатися з людьми, але він надто виснажений, щоб робити гак по дорозі до своєї спальні.

Він заходить за поворот і наштовхується на Ґойла з Кребом та двох гафлпафок. Тут він зупиняється.

Може тут і немає нічого такого. Певно йому просто незвично бачити Ґойла і Креба в компанії дівчат. Дівчата не виглядають задоволеними своїми співрозмовниками, але хто на їхньому місці був би?

— Що ви робите? — питає Драко. Він знає, що відбувається. Напруга між чистокровними та маґлородцями зростає з кожним уроком. Це одна із причин чому він перестав на них ходити.

Хлопці переводять погляд на нього, і гафлпафки користуються шансом, щоб швидко вислизнути. Але тут Кребб хапає одну дівчину вище ліктя.

Дівчина злякано зойкає і намагається висмикнути свою руку. Її подруга направляє на Креба паличку.

— Відпусти її.

— А то що? Проклянеш мене? І що на це скажуть професори Керроу?

Драко зітхає.

— Професори Керроу скажуть, що ти ганьбиш честь свого батька водячись із маглокровками.

Він лукавить. Але добре, що Креб кретин. Той одразу відпускає дівчину, відступивши від неї як від прокаженої.

Дівчата одразу пускаються навтьоки. Одна з них раптом зупиняється і кидає на трійцю викличний погляд:

— Гаррі Поттер передає вітання! — гукає вона із посмішкою, і розвернувшись біжить геть.

Драко дивується тому, що ні Креб, ні Ґойл не біжать за ними. Натомість вони звертають свою увагу на нього. Їхні обличчя виглядають як ніколи серйозно. Драко міг би покепкувати з цього, якби був у кращому гуморі.

— Мелфой, — похмуро каже Ґойл — ти цього року якийсь дивний. Ти що під якимось зіллям?

— Аґа, — бухтить Креб — ти ні з ким не говориш. Гордуєш нами?

Драко закочує очі.

— Це тому, що ви всі кретини, — відповідає він.

Напевно не варто такого говорити. Можливо вони і звикли до такого ставлення, але сьогодні вони йому цього не спустять. Хлопці хмуряться, явно налаштовані на результативну розмову. Але тут його рятує Северус Снейп, який з’являється наче із-під землі.

— Чому ви не на уроках?! — він хапає Креба і Ґойла за шкірку, пхаючи їх обидвох в сторону класів. Хлопці злісно вивертаються з-під його рук, і гордо йдуть самі.

Драко намагається взяти із них приклад, але Северус до нього озивається.

— Драко, я хотів із тобою поговорити.

Драко зітхає і дивиться в ту сторону, куди побігли гафлпафки. Хочеться так само жваво пробігтися подвір’ям, посилаючи всіх до дідька.

— Слухаю.

— Як ти себе почуваєш?

Горло починає дико першіти у той же момент. Драко вагається, а потім киває.

— Чудово, — говорить він. — Краще не буває.

Северус ще ставить кілька запитань, на які Драко відповідає коротко і неохоче. З ним усе добре, просто прекрасно, він ні про що не хвилюється і ні про що не шкодує. Северус розуміє що це неправда, але зробити більше нічого не може.

5.

Вперше він не викидає квітку, а бережно і потай ховає у кишеню. Він стає сентиментальним. Кажуть, перед смертю таке стається з кожним.

Ймовірно це пов’язано з тим, що він допустив нечувану наглість — він нарешті дозволив собі думати про Поттера. Драко вже ослаб настільки, що послав до біса усі перестороги і вирішив дати волю своїм думкам.

Він думає про Поттера. Постійно, щоденно, щосекунди. Як він? Де він? Що зараз робить? Чи живий? Чи в порядку? Про що думає? Чого найбільше боїться? Чи згадує про нього зі злістю?

Так, Драко Мелфой страшенно за нього переживає, хоч і не має на це права.

Він подумки малює собі Поттера. Такого яким його памятає — зі скуйовдженим чорним волоссям, трохи сором’язливим, але завжди усміхненим. Поттер який погано знає трансфігурацію, але найкращий із захисту від темних мистецтв. Поттер, який мовчки зноситиме всі образи в свою сторону, але не спустить з рук, якщо хоч словом зачепити його друзів. Поттер, якого Драко завжди так ревно зневажав.

Цілими днями Драко розповідає йому свою історію. Ґрунтовно і докладно пояснює усі деталі що призвели до тієї ночі, коли він впустив Смертежерів до школи. Драко ніколи не приймав поганих рішень, це просто обставини складалися таким чином, що у нього не було іншого виходу. Згодом він знаходить виправдання і для своєї задиристої поведінки протягом шести років.

А потім Драко здається. Бо навіть його вигаданий Гаррі не бере це на віру.

Драко проїбався. Він є поганою людиною. Це звання він точно заслужив. Поттер має право на нього злитися. Він має повне право припхатися до Гоґвортсу, зайти у Велику Залу і привселюдно врізати йому. Викликати аврорів, щоб його заарештували і відправили в Азкабан. Драко би не пручався. Він би кинув на нього важкий погляд, і слухняно пішов би хоч до пекла. Йому все одно ще недовго залишилося.

Але уявний Поттер завжди дає йому другий шанс.

А вночі приходить страх. Не той страх смерті який подекуди накриває Драко. Він боїться за Поттера.

Що як він сьогодні стикнувся зі смертежерами? Ховається від них. Виснажений. Поранений. І кожною клітиною тіла відчуває, що вони наближаються.

Що як його вже схопили і сирени от-от заволають щоб сповістити Гоґвортсу і усьому магічному світові зловтішну новину про його затримання?

Що як він вже мертвий? Боже, а якщо так і є? І його тіло лежить невідомо-де, гниючи і розкладаючись як і належить усім кого не обходить смерть.

Драко усю ніч лежить заціпенівши від страху. А з першими променями сонця приходить надія.

Це ж Поттер. Хлопчик-який-вижив-і-зробить-це-блять-ще-раз. Робота Драко полягає в тому, щоб кохати його стільки, скільки він зможе. Вірити в нього. Берегти пам’ять про нього.

Раніше квіти виглядали як слизькі потворні комахи. Зараз це частинка чогось живого і справжнього у його зігнившому тілі. Це нагадування — світ не такий передбачуваний яким видається. Інколи трапляються дивовижні речі.

6.

Нарешті всьому приходить кінець.

Драко уже кілька днів відчуває його прихід. Він заходить до Северуса, плете якісь дурниці, просто щоб мати привід стояти і спостерігати як той готує якісь зілля. Здається, що у Северуса такий-же настрій, бо він не проганяє, і не ставить дурних запитань.

Потім Драко довго ходить коридорами Гоґвортсу, згадуючи якісь дріб’язкові і незначущі події, які його тут спіткали. Зустрічає тих двох гафелпафок, які проводжають його зачудованим поглядом. Усміхається їм, особливо тій, що передала привіт від Поттера.

Бачить здалеку Джіні Візлі. Йому хочеться до неї підійти і розказати про те, що він для себе відкрив. Не смій в нього не вірити. Не дай їм заставити тебе сумніватися. Та Джіні це знає краще за нього, тому Гаррі і обрав її. А його ноги несуть прямо до кімнати-на-вимогу. Його особистого чистилища.

Тут усе так само, як і рік тому. Драко цього вже не бачить. Погляд розпливається від вологи, що навертається на очі, бо у нього знову напад кашлю.

Драко сідає біля щезальної шафи і кашляє скільки душа забажає. Пелюстки легко виходять один за другим, розсипаючись навколо синім кольором, перемішуючись із квітами, лягаючи на шар пилюки на підлозі. Драко бачить крізь повіки їх синяву, і очі заплющуються.

Тихо.

.

Він сидить так якийсь час, поринувши в напів-дрімоту. Потім з дверей чується шум. Хтось відкриває двері, і в кімнату вриваються голоси.

— І він навіть не подумав, що сюди може зайти хто завгодно?

— Він думав, що ніхто, крім нього. Але йому не пощастило, бо мені колись довелося тут дещо заховати… сюди, я думаю, там…

— Що… що це? Гей, народ, погляньте. — а потім — Це Мелфой? Що з ним сталося?

Хтось підходить до Драко.

— Чому він засипаний квітами? — і від цього голосу по тілу пробігає шалений шквал. Драко розплющує очі.

Він його бачить. Живого, справжнього. Поттер сідає поруч навпочіпки і дивиться на нього крізь свої дурнуваті окуляри.

Драко напевно звихнувся.

— Радий тебе бачити, Потті. — ледве шепоче він, і на видиху додає — Справді радий.

Гаррі обдаровує його широкою посмішкою, і надія розквітає в його ослабленому тілі з новою потужною силою.

— І я за тобою сумував, Драко.