Нотатки Гектора Стрейта

Нотатки Гектора Стрейта

«11.07 вівторок »

 «Очі навпроти були брехливі. Їх хазяйка то дивилася на лодоні, то розглядала щось у вікні. Полиці з книгами, що були в мене за спиною, здавались їй цікавішими ніж моя персона. Перед прийомом пацієнтка попросила вимкнути центральне освітлення та залишити лише світло в торшерах. Її карі очі потемніли, стали немов чорні.

– З якою проблемою ви прийшли до мене, Анна?

– Сни. Кошмари, де я вбиваю, катую людей, яких знаю. Намагаюсь зовсім не спати, щоб не бичити страшні картини. Невже моя свідомість така жорстока?- дівчина поправила своє коротке, пофарбоване у темно-жовтий колір, волосся.

– Не думаю. З якого дня Ви страждаєте від них?

– З п’ятниці. – Уперше подивилася в очі.

– У п’ятницю в ранці повідомили про звірське вбивство дівчини. Можливо, ця інформація негативно вплинула на вас.

– М-можливо, – якось невпевнено сказала Анна, – можливо я сильно вразлива.

  Дівчина розповіла один із снів, і на подив, дуже детально. На її лиці не було ні страху, не вагань. Не дуже вона схожа на вразливу та налякану: розкута поза, спокійна вимова.

– А я думаю, сни ці щось означають,- з дивним захватом мовила пацієнтка, – читала в одній книзі про значення снів, може в мене теж так?

– Можливо. Якісь сни повторювалися?

– Ні-ні, завжди нові, – вона зависла на хвильку, дивлячись через очі мені аж у душу, а потім зненацька пошепки каже: « Нові і такі яскраві, жахлива картина».»

«18.07 вівторок»

« Дивна. Сьогодні вона відмовилась сидіти на кріслі, обійшла його і обперлась на спинку. Стояла немов за щитом. Розповідала про сни, що пам’ятає лише три, може описати кого вбивала і яким чином. Анна немов натякає на щось, а я не розумію.

 Вирішив проаналізувати все нею сказане. Ми дійшли згоди, що сни пов’язані з вбивствами, опублікованими в газетах. Дві жертви, убиті одним чином – ножем в серце. Поліція вважає, що цей маньяк – чоловік середніх літ, працюэ можливо журналістом чи редактором газет. Такі висновки були зроблені за соціальним станом жертв та їх місцем роботи. Сьогодні в газеті повідомили «Знайдено третю жертву убивці-Купідона». Ось і маємо: три сноведіння і три жертви. Опис жертви збігався з характеристиками, що зазначені у пресі. Але як вона заздалегіть дізналась про третій випадок, про який розповіла учора? В мене з’явилася теорія, що Анна знайома з вбивцею, але в поліцію звернутися їй страшно, ось вона і намагається розповісти про все мені. Можливо вона співучасник злочину, нервує і не може нікому розповісти. Незнаю.

 Інколи вона ромовляє дивними фразами, що не мають ніякого сенсу. Коли я запитав чи були трагічні події в її житі, відповіла, цитую: «Колись були в моєму саду чудові квіти, мене вони ненавиділи. А я? А я любила нарциси, поки вони не згнили.». Іноді я не розумів цих метафоричних відповідей. Навіть більше скажу, її це дратувало. Фраза «я вас не розумію» виводила Анну із себе.

 Я б сказав, вона напрочут емоційна. Така легка і весела, але в ту ж мить може різко почати ридати, через сумну історію.»

«25.07 вівторок»

«  Прийшла Анна Ігніс не весела. Чорна довга сукня додавала трауру її образу. Щось сталося і я вирішив спитати.

– Я розчарована.

– Що вас засмутило?

– Ви,- з нудьгою вона оглянула кабінет, – сподіваюсь ви прикидаєтесь, що нічого не розувієте.

– В мене є тільки здогадка, але в ній я вже не впевнений.

– Яка? – Анна широко розпахнула шоколадні очі, зкривила таку-собі гримасу захвату. Поставила лікті на коліна, для того щоб покласти підборіддя на лодоні.

– Ви залякана співучасниця вбивств двох журналісток і книжкового критика, що намагається через мене зв’язатися с копами.

 Кудись ділась та театральна радість, губи дівчини скривилися в огиді. Гріх не підмітити – вся міміка на цьому обличчі гіперболізована, як у дитини.

– Який жаль, що ще можу сказати, – а потім як гримне, – що Вам ще підсказати?

– Скажіть прямо, допоможу чим зможу.

– Так не цікаво…- вона закинула голову назад а потім, як актриса, позіхнула закриваючи рота. – Люди в наш час такі тупі, їм потрібно все розжовувати та в рота класти. Так потворно, всі хапають тільки те, що на поверхні, занурюватися у глиб їм ліньки. Не будьте таким, благаю.

 Я дивися на Анну з інтересом, мовчки і очима вхоплював кожний її рух. Дівчина обмякла, поклала на великі підлокотники руки та розтавила ноги. Сукня була довга, з вирізом з боку, тому таким жестом вона оголила ліву ногу. Погляд став спокіним, дивилася мені прям у вічі. Хочу зазначити ще одну деталь – персона вона не передбачувана. Зненацька підскочила на місті та ривком встала за крісло. На лиці розквітла усмішка. Спросила о котрій годині я буду сьогодні вільний і отримавши у відповідь «Приблизно о восьмій зазвичай виходжу з кабінету», запросила мене на прогулянку містом. Звісно я не  відмовився, тому закінчую цей запис й буду збиратися на зустріч.»

Вийшов на вулицю і побачив Анну. Дівчина, яка сиділа на низенькому паркані, скочила з місця.

– Сподіваюсь, ви готові до незабутньої прогулянки.

– Так.

Розумію, що чинию не професійно, але на даний момент здається, що такий шанс неможна проігнорувати. Раніше я працював в поліції профайлером. Така професія була не дуже розвинена у цій країні і у непричасних до справи викликала масу запитань. «Напевно, захотілося згадати минулі роки»  пролетіло в голові.

Балачки були не про що і в одночас про все. Анна перестрибувала з одної теми на іншу, неможливо було концентруватися на чомусь одному. По дорозі ми зустріли бідну жіночку, що просила у перехожих гроші. Чомусь вважав, що моя спутниця кинеться допомогти, не було навіть сумнівів, що вона добра та емпатична, але я помилився. Вона немов і не бачить її, коли проходить повз. Жінка схопила Анну за руку, а та навіть оком не повела, висмикнула кінцівку і далі мене запитує різні дурниці.

Так ми дійшли до багатоповерхівки. У таких нових будинках інколи були вахтерки, але дівчину це не зупиняло. Швидкою лисою проскочила в середину, ну і я за нею. Нас зупинила бабуся, така маленька та мила. Анна зверхньо опалила вахтерку поглядом і сказала :

– Ми до Марго Ращенко.

– А, так ви друзі Машуні – щиро посміхнулась стара.

– Ага, друзі.

Ігніс побігла сходами на верх, а я вирішив не відставати. У спину долетіла фраза «Ох, яка нахаба». Фігура по переду енергійно перелітала сходи, аж здавалося, що вона може бігти вічно. Ось ми вже на четвертому поверсі, такі захекані та червоні.

– Квартира 6 – буркнула під ніс Анна.

Знайшовши потрібні двері в темному коридорі, вона постукала. Відчинила нам дівчина, напевно та сама Марго, і без привітання пропустила в середину.

– Добрий вечер, я – Гектор Стрейт.

– Марго Ращенко. Можна просто Маша. То мій севдонім, не обов’язково мене так називати. – дівчина мило всміхнуась.

Маша була среднього зросту, мала зелені очі та темно-русе довге волосся. Примітив, що вона дуже сутулиться. Нова знайома не дивилася на Анну, більше скажу, вона немов її боялася. Це дивно, навіщо запрошувати до себе людину, з якою не комфортно?

– Вона ілюстратор моїх книжок, до речі,- з гордістю відрекомендувала подругу моя спутниця, – Найкраща художниця на моїй пам’яті.

– Приємно чути. Так вам чаю чи кави? – долинула фраза від русявої.

– Нам кави, дякую.

Я мовчки споглядав за цим діалогом. Поки Марго робила каву, роздивлявся малюнки, що були прибиті цвяхами до стін. Як виявилося у нас с Анною зовсім різний смак в мистецтві. Це були дивні зображення людей, з різними по довжині кінцівками та незвичними формами тіла. Не хочу образити авторку, але мені зовсім не подобалось. Як кажуть, на кожний продукт знайдеться покупець.

Принесли напої. Марго спершу немов соромилась, але з часом звикла до нас і почала пояснювати, що ж це за чоловічки на стінах. Як я зрозумів, це душі, а деформовані вони бо хворі. Це замальовки для однієї книги, що в наступному році почне друкуватися. Автора твору не згадаю, але ідея все ж таки подобалась.

– Так-так, а ми поспішаємо, – підстрибнула з місця Анна, – ще з одним другом Вас познайомлю, Гектор.

Коли за нами закрили двері, зітхнув з полегшенням. Це ніяково, приходити до незнайомої людини в квартиру, так ще й без подарунка. Я вже готовий був податися вниз по сходинкам,  як мою руку схопили холодні лодоні Анни.

– Тепер навідаємся в квартиру 19, – долинув до мене тихий голос, – але в цей раз вже с подарунками.

З цими словами дівчина підбігла до великого вазону, що стояв під дверима сусідів Маші. Звідти вмілі руки витягли довгу залізну трубу, схожу на лом з гострим кінцем. Анна піднялась і зустрілася зі мною поглядом. Такі зловісно чорні зіниці вглядалися в мої. Здавалося таким чином вона побачить мою недовіру і назріваючий страх.

– Я можу тримати зоровий контакт дуже довго, грати в вашу гру скільки заманеться, але в нас є справи куди цікавіші.

– Хто живе в квартирі під номером 19?

– Василь Манікін. Ми йдемо?

Це ім’я було мені знайоме. Якщо не помиляюся, це літературний критик відомий своєю скандальністю. Про нього часто писали в газетах і гучні заголовки були з кожним разом все абсурдніші. Колись навіть друкував книги, але чомусь я ніколи не бачив їх на полицях книжкових магазинів.

• Чи є в мене вибір?
• Вам цікаво, що буде далі, не грайте невинне ягня. Швидше, нас вже чекають.

В коридорі відлунням розлітався звуки швидких кроків Анни. Вона йшла в глибину темного коридору до своєї цілі. Було прикро визнавати правдивість сказаних слів, і за долі секунди я, запевнивши себе що моя мотивація – перешкодити катастрофі, зрушив з місця в напрямку дівчини. Серце почало наче танцювати в шаленому танці страху. Очі бігали по стінам, шукали номера на дверях, губилися. В темряві погано було видно Анну в довгій чорній сукні, і лише сталева труба, що слабо поблискувала від місячного світла, давала орієнтири. Раптом почулися звуки ударів по дереву. Не знаю, можливо навпомацки чи по пам’яті, але дівчина все ж таки знайшла квартиру під номером 19.

За дверима хтось заметушився і незабаром двері повільно, навіть якось обережно відчинилися. На порозі стояв не високий чоловік, з лисиною на потилиці. Він витяг з кишені старі окуляри на золотому ланцюжку, і начепив на ніс. Під світлом, що лилося з квартири, було видно – Анна сховала за спину арматуру. На її тонкій руці виступили вени, голова опущена. Дивиться на господаря квартири з бід брів, погрозливо.

– О, Ви все ж таки прийшли. Ну, я вам нічого нового не скажу: книга бездарна і в нашому видавництві вона друкуватися не буде. Змирись, дівча, нікудишній з тебе письменник, – чоловік подивися у глиб коридору і оглянув мене – А це що? Налякати мене хочеш?

Тиша. Анна опустила погляд і якось важко зітхнула. Вона продемонструвала трубу, потім обхопила її другою лодонею, направивши гострим кінцем у бік чоловіка. Доля секунди і дівчина з розбігу нанизує тіло на сталь. Відпускає знаряддя вбивства і повертається до мене. Її обличчя майже не виражає емоцій, єдине що помітно – нижня щелепа дуже напружена,