Сива луна та медові очі

Драко зітхає і відкидає ручку якнайдалі, хрускаючи кісточками пальців. Та летить через весь кабінет, з тріском падає на низький скляний столик, а звідти, перекочуючись, на дерев’яну підлогу. Драко бездумно проводить її поглядом.

Він деякий час дивиться на дубовий стіл перед собою, прикидаючи, наскільки ще можна відстрочити звітування за цей місяць. Загалом його начальник ще в понеділок нарікав на їхню затримку і кричав так голосно, що чув весь офіс, а у вівторок погрожував звільнити…

Але ж Драко знає, що не звільнить.

Він пропрацює у цій компанії лише до нарождення своєї дитини, після чого зможе користуватися спадком, що залишив йому батько. Старий хитрий дід, що завжди хотів онука, поставив саме таку умову у своєму заповіті.

Драко різко піднімається з-за столу, стілець падає назад. Він підходить до вікна і провертає білу ручку; куточки губ смикаються вгору, коли його зустрічає лагідне прохолодне повітря. Годинник показує п’ять хвилин на другу, напевно Асторія давно вже спить. Навіть не подумав, що міг розбудити її своїм шумом. Як тільки він винно закушує губу, сподіваючись, що завдяки вагітності її чуйність під час сну притупиться, чується тихий стукіт.

– Так.

Асторія, сонна і розпатлана, входить до його кабінету, тихо прикриваючи за собою двері.

— Любий, все гаразд? Я чула…

— Так, — перебиває він і з жалем зачиняє вікно.

Він би ще постояв так деякий час, насолоджуючись тихим подихом вітру, але надворі давно вже не літо — пізній жовтень затягує хмари на небі, погрожуючи холодною зливою. Адже він не хоче, щоб Сторі продуло.

– Я в порядку. Вибач. Розбудив?

— Та ні, — хитає головою Асторія.

Вона проходить углиб кімнати, наближаючись до Драко. Пригладжує його м’яке, як срібло, волосся — і Драко повторює її рухи, дбайливо обіймає і заправляє білий локон за вушко.

– Що це? — вона веде рукою по столу до чогось, що нагадує огризки паперу більше, ніж повноцінні аркуші. Вони повністю списані, десь покреслено, а десь помітні темні плями пасти від ручки.

– Не варто, – відповідає він, погладжуючи її плече. Але не зупиняє, коли Сторі бере один із листків і подумки читає.

Її брови хмуряться, на лобі й біля контуру губ з’являються непомітні досі зморшки. Вона виглядає такою захищеною, а до цього моменту ще й щасливою була, що йому майже шкода псувати їй настрій.

— Ти пишеш вірші?.. — тягне вона вражено, відводячи очі від його уважного погляду. – Чому ніколи не розповідав?

Драко лише неоднозначно хитає головою.

— Але тут… Про кого вони? – жінка стискає губи в тонку лінію.

– Забудь.

– Що?

– Забудь, – з натиском повторює він.

Асторія перша відходить від нього, її очі горять у пориві гніву; на секунду йому навіть здається, що вона зважиться виплеснути його.

Але все минає.

Вона робить глибокий вдих і кидає лист на стіл. Той падає на підлогу, але їй до цього немає ніякої справи.

– Ідеш? – запитує вона на видиху.

— Мабуть, — погоджується Драко. Все одно збирався.

Він розкладає звіти, розкидає всякі дрібниці на кшталт скріпок, точилок, терок і олівців по скриньках, а Асторія, напевно, досі ображена, але надто покірна, забирає вже остиглий кухоль з колись ароматною чорною кавою і відносить на кухню. На столі порядок, вікно зачинене, кинуті на підлогу папірці та ручка покояться на своїх місцях, а стілець піднятий.

Коли вони обіймаються у ліжку, Драко чує її тихе сопіння. Вона така гарна, коли спить, що відвести око складно…

Мабуть, було б комусь.

Драко справи до цієї краси немає ніякої, так що він підіймається з ліжка, відпиває води з чашки і бере телефон у руки. Майже половина другого. Він шерстить свої сторінки в соціальних мережах, відповідає босу ще на денні повідомлення, обіцяючи принести звіт у понеділок — завтра. Але ж сьогодні неділя. День тільки починається, заздалегідь заведений таймер на годину тридцять тихо дзвенить, але він майже відразу його вимикає, щоб не розбудити жінку. Укриває Сторі пледом, виходить у вітальню, перевдягає сорочку. Дивиться на себе в дзеркалі в підлогу, розчісує волосся, пригладжуючи його руками.

Тихе повідомлення не змушує себе довго чекати. Він читає його, хижо посміхається і вже за кілька хвилин виходить із квартири, вимикаючи за собою світло.

А десь там, у їхній спальні, тужно дивиться на серп місяця, що світиться у вікні, Асторія, стримуючи сльози.

Нічого, вона звикне.

Просто потрібен час.

---

У таку пізню годину на вулиці до неможливості багато людей. Хтось із них біжить додому, сподіваючись встигнути до сильної зливи, хтось поспішає на нічну зміну до цілодобових магазинів, ресторанів чи офісів у високих багатоповерхівках.

А в когось з них є певна мета, така приваблива, що має шоколадного кольору волосся та медового — очі. Наприклад, у Драко.

Він уже на підході до закладу, що зустрічає його щонеділі. Вогні вивіски кричать «Дага», їхнє синє світло видно навіть у напівтемряві сивої ночі. Драко зупиняється біля входу, закидає голову і дивиться на місяць.

Білий, ласкавий у своєму світлі. Терплячий, що очікує свого часу і світить на всю міць, коли настає він настає.

Ну прямо Асторія, їй Богу.

Він посміхається своїм думкам і ховається за різьбленими дверима клубу. І на мить йому здається, що він втік від дружини тільки зараз, а не тоді, коли зачинив двері їхньої спільної квартири.

Усередині басить гучна музика. Вона приємно розганяє кров по венах, а серце змушує битися частіше відчуття неминучої близькості.

Зовсім скоро.

Господи, він чекав цього цілий тиждень.

Він ненавидить чекати її, але все одно робить це раз за разом…

По всій залі розкидані то низькі, то високі столики, то дивани та крісла, то стільці біля барної стійки та поодинці – все переплітається відтінками білого та синього. Драко задумливо хмурить брови, коли зауважує, що, виявляється, сьогодні і тут людей багато. З чого б це?

Він сідає у східній частині кімнати, залишаючи вхідні двері зліва, а барну стійку – праворуч. До нього одразу ж підбігає офіціантка, яка пам’ятає його в обличчя.

— Містере Мелфою, ми раді вас вітати, — звичайна скоромовка вже не ріже слух.

Коли він бував тут у перші рази, вона дратувала, але потім навіть почала заспокоювати. Адже вона означає, що все йде за планом, що нічого не скасувалося і не сталося жодної помилки. Він тут, як і має бути.

– Меню? — офіціантка потягує йому тонкий буклет, але Драко заперечливо хитає головою.

— Як завжди, будь люб’язна.

— Зробимо, містере Мелфою.

Вона посміхається і відлітає до іншого столика, як рудий метелик, що пурхає з квітки на квітку. Драко лише дивується, як вона все це тримає у своїй маленькій голівоньці.

Тепер залишається лише чекати.

До початку якихось десять хвилин він бачить це, дивлячись на наручний годинник. Без десяти два.

Чудово.

Драко дістає телефон із кишені штанів. Заходить до месенджера та відкриває останній чат.

 

(01:33) Левиця:
Мені тебе чекати?

 

Він залишив це повідомлення без відповіді. Просто так. Може, щоб її помучити.

Драко посміхається до своїх думок.

Скоро.

Скоро він помучить її ще сильніше, і тоді вона благатиме його не тільки цього не робити, але ще й про багато інших речей…

– Не заважатиму?

Вирваний зі своїх роздумів, Драко невдоволено гарчить. Але чоловік, який підійшов до його столика, не звертає на це уваги, сідає на сусіднє крісло і дивиться на сцену. Вона сьогодні прикрашена по особливому — все просто палає в синій пожежі, обрамлене білими софітами.

Чоловік одягнений багато, багатше, ніж він сам, так що Драко більше не виникає. Теж дивиться на сцену попереду, рахуючи хвилини до початку.

— Ви тут завсідник, правда? — чемно питає чоловік.

Драко киває, обережно піднімаючи куточки губ. Спостережливий чоловік, а…

— Я не бачив вас тут раніше.

— Я тут часто, але за лаштунками.

Цікаво.

— Тоді поясніть мені, чому тут так…

Він не встигає домовити – світло згасає, виділяючи яскраву сцену. Музика з колонок на пару мить тьмяніє, щоб народиться з фортепіано, що стоїть віддалік. За ним, на м’якому білому дивані, сидять дві дівчини. Вони в чотири руки грають легку мелодію, таку ніжну, що Драко мимоволі затримує подих.

Атмосфера в приміщенні змінюється ніби по клацанню пальців — зі звичайного, нічим не примітного клубу в справжній театр з чудовим видом.

У однієї з дівчат волосся біле, немов сніг, рівне, до середини лопаток. Коли він це помічає, зовсім перестає дихати — у його голові народжується тисяча думок і сумнівів щодо місцеперебування його дружини… Він знає, що вона вдома, швидше за все, або спить, або чекає на нього, щоб влаштувати черговий скандал, потім злісно лягти спати під ранок, а після, ще до його пробудження, в образі поїхати до молодшої сестри. Але це все одно не рятує від страху, що це може бути вона.

У другої верхня частина шоколадного волосся зібрана в пучок на голові, а нижня — залишена тонкими локонами спадати на плечі. Її він впізнає моментально, як тільки переводить погляд на зачіску, і відразу забуває про свої сумніви. Може, поруч із нею сидить Асторія. Сумнівно, звісно, але навіть якщо й так — йому байдуже. Спина темноволосої дівчини похитується в такт музиці, а шия рухається з боку на бік, зачаровуючи.

І коли вона встає з диванчика, залишаючи свою колежанку грати одну, Драко відкидається на спинку крісла, розслабляючись, і п’є замовлений коктейль, який щойно принесла офіціантка. Він бачить знайомі риси обличчя, медові, що горять, очі і спокусливі вигини жіночого тіла.

Якщо до цього моменту все здавалося надто пихатою, приватною виставою для людей, які не шкодують грошей за подібну картинку, то тепер все змінюється. Ні, залишається дорогий шарм – його видно в шовку, одягненому на дівчатах, на декораціях і приглушеному світлі, але в цей момент з’являється інтимна атмосфера.

Герміона – та сама, заради якої він тут знаходиться, – кружляє в танці такої неземної краси, що все довкола перестає мати своє значення.

Драко начхати на чоловіків, що сидять за сусідніми столиками, начхати на музику, що ллється в його вуха, начхати на ту кількість грошей, яку він сьогодні залишить тут. Йому начхати навіть на дружину вдома, на його майбутню дитину; він сидить, дивлячись на цю саму, що танцює, богиню перед ним, що грає світлом своїх яскравих очей і плавними вигинами рук.

Драко з нетерпінням чекає кінця шоу, щоб потім, за звичайним сценарієм, поїхати до її квартири. Побіжно почути гучні компліменти не тільки Герміоні, а й іншим дівчатам, що танцюють тут, на яких він і уваги не звертає. Піти, не чекаючи офіційного кінця, забрати її із заднього двору закладу прямо в цій шовковій білій сукні й викликати таксі. Триматися в цій бісовій машині, не дозволяючи собі, як джентльменові, нічого зайвого — хіба що руку на її нозі і жадібні погляди.

Натомість потім дозволяючи собі все, що тільки забажає. Або що забажає вона.

І Драко зовсім нікого не обдурить, якщо колись скаже, що хотітиме цього щовечора після.

Він просто не знає, що цей виявиться останнім.

---

Герміона плаче, вкотре крізь заволоку сліз оглядаючи погром у своїй квартирі. Людині збоку могло б цілком справедливо здатися, що її пограбували. І Герміона думає, що краще б все справді так і було.

Кормак щойно пішов. Злісно грюкнув дверима, крикнув щось, що вона не спромоглася розібрати — напевно, ще одну образу, — і зник у темному обшарпаному під’їзді.

У душі Герміона тріумфувала, що нарешті змогла його позбутися, але… Як їй тепер жити, особливо після всього того, що Кормак зробив і ще зробить…

Вона не хотіла, щоб усе так склалося.

Адже планувала кинути його, розповісти, але гроші — ось у чому була її проблема. Вона була залежна від Маклаґена надто довго і не очікувала, що розлучатися з ним — з його грошима — виявиться так важко.

Якщо так подумати, то в неї були власні кошти. Вона мала стабільну роботу — практично щоночі працювала в клубі неподалік, розважала публіку та ще й отримувала солідні чайові від заміжніх чоловіків, які багато віддавали за красиву картинку жінки в напівпрозорій сукні…

Вона тільки сміялася, думаючи про те, якими ж таки боягузами вони виглядають. На зраду як таку не йдуть, але на чуже тіло дивляться.

…Але й витрачала достатньо.

Жити з комфортом — дороге задоволення, а якщо тобі ще й потрібно стежити за собою, підкреслювати свою красу доглядовою та декоративною косметикою, підтримувати тіло у формі та інше, інше, інше — так це взагалі збожеволіти. Враховуючи те, що з сім’єю вона давно не живе, забезпечувати її, крім її самої, нема кому.

Відволікаючись від похмурих думок, Герміона замовляє клінінг. Це буде швидше і простіше, ніж якби вона сама прибирала весь оцей мотлох. Жаль тільки, що не дешевше.

Потім йде у ванну, наводить себе у більш прийнятний вигляд: вмивається, приймає душ. Приховує тонким шаром консилера синець на вилиці та подряпину на шиї.

Вона з жалем спостерігає, як дівчина років двадцяти, забираючись, викидає розбиті статуетки, уламки дзеркала і все інше сміття. Герміона підіймає лише одну річ — кулон, що випав із її коробочки для прикрас. Коли Кормак у пориві гніву перевертав туалетний столик, усе й посипалося на підлогу.

Оплачує працю дівчини і зачиняє двері перед її задумливим виразом обличчя — напевно, гадає, що тут сталося. Ну і нехай.

Потім збирає свої речі до валізи. Вона давно вирішила, що, як тільки кине Кормака, поїде. Кудись далеко, щоб ніколи сюди не повернутися. Просто не очікувала, що це станеться так швидко, і що покине не вона, а її.

Ну й добре. Її це не ображає.

Жінка сідає біля вікна на кухні, поставивши грітися чайник, і дивиться на кулон. Це ручна робота — дуже гарна прикраса, зроблена на замовлення особисто для неї. Подарунок.

Різьблена срібляста змія, обвивши собою велику золоту зірку, кусає власний хвіст. Тонко зроблено.

Жаль тільки, що той, хто подарував його їй, тепер виявився тим, через кого Маклаґен зіпсує їй життя.

Вона одягає його собі на шию, крутить у пальцях ще якийсь час, а потім заварює зелений чай і бере в руки телефон. Близько десяти пропущених від мами.

Герміона дзвонить своєму начальнику, каже, що має звільнитися, і він обіцяє влаштувати на честь її від’їзду справжнє шоу. Потім вагається лише хвилину й передзвонює матері.

– Люба, – видихає жінка в трубці. — Я вже подумала, що з тобою сталося що. Ти в порядку?

– Так, мамо. – Герміона відпиває гарячий чай, обпікаючи язик. Шипить від болю, п’є холодну воду з крана і тільки потім знову відповідає тій, що вже встигла захвилюватися: — Я в порядку. Мені треба поїхати ненадовго звідси, і… я подумала, може, притулиш?

---

Герміона спостерігає, як він застібає свою сорочку. Ґудзик за ґудзиком, поправляє комір, біля дзеркала акуратно зав’язує краватку.

Метушиться.

– Вже йдеш?

Він здригається, коли вона вириває його з роздумів. Герміона закушує губу, намагаючись не засміятися, бачачи розгублений вираз його обличчя.

– Смішно тобі, так? — усміхається Драко, підходячи ближче.

Герміона, вкрита сірою ковдрою, все ще лежить на ліжку. У квартирі холодно, не топиться, але її тіло пам’ятає чоловіче тепло, яке ще до кінця не встигло відійти від його жару.

– Смішно, – киває Герміона. Драко цілує її в правий куточок губ, в шию, в ключиці, в улоговинку грудей, задоволеним поглядом обводячи свій подарунок, що висить на її шиї.

Вона тягне його за краватку, і чоловік, на мить дозволяючи собі цю слабкість, нависає над нею. Відкидає ковдру подалі, тепер цілуючи безпосередньо груди, обводить язиком сосок. Герміона видихає, всередині знову спалахує збудження, накочує новою бурхливою хвилею. Вона шукає своїми губами його, рвучко, жадібно цілує, не бажаючи відпускати кудись, ніби просячи своїми діями, щоб він залишився тут.

Якщо не назавжди, то нехай на цю ніч. Нехай зустріне цей світанок разом із нею, хоча б один раз, останній…

Драко улюбленим рухом намотує її темний локон волосся собі на палець, тягне, другою рукою охоплюючи дівочу шию. Цілує у відповідь так само жарко, так само жадібно.

І відштовхує, встає з ліжка, йде в сусідню кімнату, у ванну. Просто щоб не передумати, щоб було простіше піти. Якби він не зробив цього зараз, навряд чи зробив би потім. Це завжди складно, але він знає, що Герміона не ображається. Принаймні, якщо так, ніколи не скаже про це вголос. А він і так затримується.

У будь-якому разі — прийде через тиждень.

Потім, знову привівши себе в порядок, повертається до спальні. Герміона невдоволено дивиться на нього, схрестивши руки на грудях, сидить на ліжку, спиною спираючись на багряну подушку.

– Сердишся.

Вона мовчить, тільки смикає плечима. Драко ще раз підходить до неї, цілує та відчуває, як вона відповідає, моментально розслабляючись, притягує його ближче, обіймаючи за спину. Дихає часто і глибоко, і Драко навіть трохи шкодує, що йому знову доводиться залишати її тут одну.

— Все, годі, — він відривається від її опухлих губ. Її очі знову згасають, і чоловікові хочеться застогнати одразу від двох речей.

Перша: усвідомлення того, що якщо він зараз знову вирішить потішити її поцілунком, то все повториться. Він у будь-якому разі піде, то навіщо мучити себе та її ще сильніше? Друга: Герміона – дияволиця. Вона виглядає так страшенно чудово навіть коли злиться, навіть коли незадоволена, що хочеться сфотографувати її, залишити цю картинку у своїй пам’яті назавжди. Це її розпатлане волосся, припухлі від поцілунків губи, червоні сліди на шиї, навіть стукіт її серця і запах шампуню з цинамоном. Якби він міг, дивився б на це вічно.

Але йому час йти. Вдома чекає дружина.

– У мене є хлопець.

Вона каже це таким буденним тоном, що Драко мало не давиться слиною.

– Що?

– У мене є хлопець.

– Це ж треба.

Якщо чесно, він не розуміє, навіщо вона це каже. Навряд чи для неї є секретом, що він має дружину, але якщо вона досі продовжує зустрічатися з ним — значить, не проти. То чому він має заперечувати? Чи вона повідомляє йому цю деталь, думаючи, що тоді буде все чесно? Безглуздо.

І все-таки всередині щось невдоволено рухатися. Драко не відразу розуміє, що ці почуття, які так недоречно спалахнули — ревнощі.

Йому гидка думка, що Герміону торкався хтось, крім нього.

Він ревнує її.

Ревнує жінку, з якою єдине, що пов’язує його – це секс. Так, хороший, жаркий і пристрасний – але це всього лише секс. Не могла ж вона й справді йому сподобатися…

Та й він не думав про це, поки Герміона сама не згадала… А вона ж приваблива, то чому б їй не мати коханої людини?

Коханої, Мелфой. Не просто чоловіка на ніч, а того, кого вона кохає.

Зміни на його обличчі вона розцінює по-своєму. Вагається ще хвилину і додає, поправляючи саму себе:

— Точніше, був.

– Навіть так? — чемно дивується він, розслабляючись. І сам не знає, чому.

— Він… — вона кусає і так червону губу, намагаючись не дивитися на нього, — кинув мене, коли дізнався про тебе. Сказав, що знищить мене та моє життя, позбавить всього, що я маю, за зраду. Він впливова людина, тож не думаю, що це буде так уже складно для нього. Просто…

Драко витріщається на неї на всі очі.

Мовчання затягується, і він каже перше, що спадає на думку.

– Мені шкода.

— Тобі… шкода?

Герміона знову невдоволено дивиться на нього, і Драко розуміє, що все пройшло. Пройшло збудження, змінилася атмосфера, пішли жар і передчуття. Навіть її нагота, яку вона не звикла приховувати від нього, тепер не доречна.

– Так, мені шкода. Але що я можу зробити? Це твої проблеми.

Він підводиться з ліжка і знову прямує у бік дзеркала. Вкотре пригладжує своє біле волосся, яке з віком стало якимось неслухняним, а Герміона мовчить.

Коли він, повністю зібраний, тримає в руці свою сумку, Герміона дивиться у вікно. На вулиці грає своїми фарбами захід сонця, наче художник — на небесній палітрі змішує золотий, фіолетовий та червоний.

Займається світанок.

— Ти маєш рацію, це мої проблеми, — відповідає вона. Драко в цей момент провертає ключ у двері, тож зупиняється, уважно слухаючи її. — Я просто ідіотка, якщо подумала… якщо подумала, що тобі до цього є справа. Але нічого, забудь.

Вона посміхається, дивлячись на нього.

Очі в очі.

Зрештою, він киває.

Вона встає, щулячись від холоду, підходить до нього і цілує. Так ніжно та швидко: боїться, що вчепиться і більше не відпустить.

— Побачимося за тиждень, — прощається він, стискає її руку і йде, зачиняючи за собою двері.

Герміона ковтає ком і тре очі, сподіваючись зупинити сльози.

Вона не шкодує, що провела ніч перед від’їздом із цього ущербного міста разом із ним.

Жалкує лишень про те, що не сказала, що йде.