Серійна вбивця, яку я кличу “мама”

На ранок Мішель вже умудрилася проспати першу лекцію академії, проте її ніхто й не збудив. Біля свого диванчику вона зауважила записку, щоб потім спуститися вниз, хоча їй туди було заборонено ходити. Тишком нишком вона скочила з ліжка, не передіваючись, босоніж побігла на низ. Там вже стояв Едгар, який завзято натирав свої чоботи.
-“Доброго ранку, я записку бачила”
-“Радий вас бачити в хорошому стані, ваша високість, що цікавило?”
Мішель ж не забувала про обіцяну їй історію.
-“Історію хочу!”
Едгар перестав працювати, кинув смутний погляд на Мішель та покликав її до себе на коліна.
-“напевне я почну”

“Весняний день, перші квіточки починають розцвітати та створювати атмосферу тепла, але чомусь нетихо на головній площі. Всі кричать та чогось вимагають. Жахливе видовище, якого всі так хотіли. Публічна смертна кара останніх виживших хроноельфів, які так були проти політики верховної правительки. Спитаєтеся чому? Їх не визнавали потрібними для інших, а лише тими, хто приносить численні біди. Стояв тоді хлопчина років 5 з татом і не розумів, чому влада така жорстока та відвернувся і побачив дещо дивне. У самому кутку жінка клала щось у візок й накивала п’ятами, немов вовка побачила. Коли це все затихло, він пішов й перевірив. У візочку лежала, ще зовсім маленька дитина й ключ. Розуміючи, що їй погрожує смерть в свої юні роки, герой почав виправляти ситуацію. Біг, щоправда, куди очі бачать. Вже за містом сів перепочити, благо тут нікого немає. Сів розбиратися з ключиком, як тут, він сам йому відкрив двері. Ніс Едгар ту дитину по довгим, високих сходам, до поки не дістався того самого світу. Перейшовши декілька метрів, до нього хтось заговорив.
-“Дякую юначе, добра тобі й ключ у дорогу. Даю тобі обов’язок виходити немовля, бо вона одна жива серед нас, поклади її тут, а завтра чекаю на тебе”
Голос звучав лагідно, в якійсь мірі навіть солодко. Так і зробив поклав її на фіолетову траву, сам ввічливо попрощався й спустився назад. Так і виховував Едгар її 10 років. Ставав він малечі батьком, хоча рідного свого вона в лице не знала. А назвав дівчинку Дар’я. Курносий носик, круглі очі, як місяць повний й зігнуті вгору колоски, заплетені фіолетовими стрічками. Одна, самісінька за цими дверима з ягнятами грається, а сама до себе інших не підпускає, хоча любить глузувати з непрошених гостей.”

-“Моя мама вбивала?”- таким жалюгідним голосом та слізьми на очах питалася Мішель.
-“Так, я бачив вашу високість тоді, теж тримала вас на руках”- cказав хлопець
-“А батьки її, моя мама їх вбила?”-запиталася, тремтячи від страху Мішель.
“Скоріш за все, так, тому що там чоловік був схожий рисами, але я люблю Дар’ю вона така добра, щира, я правда не розумію, за що вона таке заслужила, та й вас шкода не менше…. Все, все де ж так зранку плакати.” – Едгар ще довго заспокоював маленьку сніжинку, щоб та не витрачала свої сили на сумні емоції.

Дівчинка трішки заспокоїлася, подякувала Едгару та пішла нагору, сказавши, що їй треба побути самій. Мішель прийшла до своєї кімнати, сіла біля туалетного столика на ліжко, прикрашеного орнаментами та золотими квітами. Вона стала себе розчісувати, послідовно беручи кожен білосніжний локон. Лице було  гарячим від сліз, а очі пекли. Ще декілька кристаликів пробігло по щоках. Раптом пролунав чіткий стук у двері, який зразу ж попереджав про візит матері до кімнати. Мішель хутко обернулася спиною до дверей, щоб матір не побачила її заплаканого обличчя.

-Так?- відповіла Мішель, стараючись стримати себе.

Двері протяжно заскрипіли, стук каблуків і брязкання прикрас були все гучнішими і ніби нагнітали з кожним разом. Мама зупинилася та сіла на стілець біля неї.

-Мішель, розвернись – наказовою інтонацією промовила вона.

-Матінко, я хочу побути на самоті, дозволяєте?- тремтячим голосом спиталася та.

-«Що це за такі вислови? Я сказала тобі розвернутись, це означає, що ти повинна мене послухати, а не розводити  лишні конфлікти, які тобі явно не підуть на користь. Розвернись.- прогарчала мама, видихнувши повітря, ніби позаду Мішель сидів дракон, який от-от її з’їсть за секунду.

Дівчинка таки глянула на матір. Жовті очі, наповнені злістю, вдивлялися у змарніле личко, дихання було тяжким, ніби з синього носа та вух схожих на риб’ячий хвіст піде дим, а шкіра поміняє колір. Червона сукня з білим комірцем – це було перше, що кинулося в очі, бо воно так і кричало на слизькому тілі з голубою лускою.

-Я не здивована, що ти знову пускаєш нюні. Зараз же, ти збираєшся до академії. Неважливо яким чином, але ти повинна туди ходити. Соромно, що моя доня така дурнувата, – мати відкинулась на спинку кріселка, заклавши ногу на ногу та тяжко видихнувши, почала далі толкувати своє:- Зараз покоївки прийдуть і почнуть тебе жаліти. Дитино, якщо ти не станеш першою серед своїх одногрупників, то підеш жити серед міських вулиць. Я і так замовчую перед панами про тебе, боюсь відлякнути. Збирайся-но і щоб за п’ятнадцять хвилин була вже біля карети. – промовила матір, вставши з стільця, ще раз кинула свій невдоволений погляд на Мішель.

Дівчинка сиділа з опущеною головою, трохи повернутою у бік матері. Перед очима промайнула сцена: зараз вона без слів помститься своїй лихій мамі, лише було бажання хвицнути її ногою або ж вдарити кулаком. Через свої думки вона не помітила як зла риба вже не витріщалася їй прямо у вічі. Те, що вона живе 15 років з вбивцею не давало їй спокою. Мішель легенько відсунула рукав і почала розглядати свою руку. Рука наче рядки на полі, рубці виділялися на білосніжній шкірі. Інша ручка потягнулася на поличку над ліжком, відсунула половину рядка книжок, між якими лежало маленьке непримітне лезо. Враз на руці з’явилися нові шрами, червоні крапельки капали на простирадло та розтікалися на ньому, немов червоні трояндочки проросли з-під снігу, так це уявляла Мішель.

Двері знову заскрипіли та до кімнати прийшла покоївка.

– Ваша високість, я прийшла вас приготувати до академії, я заплету вам колоски, вони будуть вам личити, я більш ніж впевнена! Чому ви така зажурена?

-Нічого, плетіть колоски мовчки,- відрізала дівчинка і панікувала, що покоївка побачить її нові рани.

Служниця зняла з неї нічну сукню, побачивши нові сліди леза, вона з тихим співчуттям витерла руку своїм фартухом і погладила її. Кожного разу, після візиту матері до кімнаті Мішель, покоївки помічали нові рубці та синяки. Для них це була вже звичайна справа, вони не знали чим тут зарадити, їхні слова пролітали повз вуха.

-Лишенько яке, це неподобство ніхто не має бачити, дивіться, щоб це залишалося під рукавами і було тільки між нами.

Покоївка завершила зачіску та спустилася разом з нею до столу. Мішель з’їла половину від всієї порції та взявши чемоданчик, попрямувала через коридор до виходу. Через вікна пробивалися частинки зимового пейзажу. Вони завжди їй нагадували про раннє дитинство, коли вона без верхнього одягу могла зануритись у сніг і як всі охали, коли знімали мокру сукню з дитинки. Пізніше вона наблизилась до карети, запряженою чорними кіньми, де вже на неї чекав тато.

-Твоя мама сьогодні проводжати тебе не захотіла, можливо, це і добре. Тримай цукерку. Це тобі за хороше навчання, я тобою пишаюся.

Тато завжди давав щось смачненьке Мішель, поки страшної піраньї не було поряд. Коні рушили і карета загубилася серед снігопаду.