Серце покохало в минулому

Величний палац зустрічав гостей неприроднім блиском і світлом. Високі стіни з довгими вікнами ніби кликали зазирнути всередину – у святиню королівської родини королівства Солярія. На вершечках гострих башт майоріли прапори держави. Вісімнадцяте століття скрізь внесло свою лепту: вишуканість одягу й архітектури притаманні саме йому. Ретельно прибрані сади й сквери додавали особливого шарму двору Сонця й Місяця, адже на деревах дозрівали соковиті апельсини та золоті яблука – візитівка країни. Вдалині лунав спів маленьких пташок, нагадуючи мелодію золотої арфи. Вечір уже поступово заміняв день, змушуючи придворних метушитися по палацу, наче мурах. За декілька годин мав би відбутися бал на честь дня народження наймолодшої принцеси Солярії – Стелли. Шістнадцять років у королівстві вважалися важливими, адже цього дня магічні сили набували особливого значення та визначали можливість принцеси зайняти престол у майбутньому. Тому цього балу чекали всі в королівстві, а особливо король Радіус, який бажав бачити на троні найменшого спадкоємця.

Сонце повільно ховалося за горизонт, вимальовуючи яскравий червоний круг. Стелла нерухомо стояла біля довгого вікна й споглядала захід, доки серце в грудях ледь не проривалося через шкіру й кістки. Виглядала вона як справжня богиня, яка зійшла з небес на землю: рожеві губи розтягнулися в тонкій посмішці, а виразні бурштинові очі підкреслювали золоті тіні й декілька дорогоцінних каменів на щоках. Золотаве блискуче волосся стримувала перевернута тіара на чолі, прикрашена бурштином та сонячним камінням. До волосся старенька служка ще довго намагалася причепити тонку білу тканину, схожу на фату. Доглянуте тіло прикрашав білосніжний топ та довга спідниця, яка шлейфом тягнулася позаду. На руках закріплені довжелезні стрічки, як і на волоссі. Загалом їй подобався цей вечірній образ, та він здавався невдалим для балу.

– Але ж я виглядаю як принцеса, – посміхнулась Стелла своєму відображенню у вікні. – Впевнена, всі збожеволіють від мене.

Приємний цитрусовий аромат витав у повітрі, наповнюючи кожну деталь великої кімнати. Навпроти дзеркала знаходилось широке ліжко з рожевим балдахіном та ще одним – коштовнішим – зліва. Милуватися в нього вона любила найбільше: золота рама увінчана безліччю квіткових візерунків та дорогих каменів, а яскравий блиск милував око. Справді, Стеллу виховували занадто по-королівськи: незважаючи на гострий розум та хитрість, вона могла годинами споглядати себе у дзеркало та була дещо ексцентричною особою. Дівчина завжди ставила свої хвилювання вище інших, що завжди викликало обурення у народу, але подобалось її батьку з ідентичним характером. Саме тому він так прагнув возвеличити найменшу серед двох старших нащадків – принца Маліка, який був напрочуд забобонним і довго приймав рішення та принцеси Ванди, яка захоплювалась темною магією та відьомством.

З іншого боку кімнати долинув стук, що змусив Стеллу здригнутися від неочікуваності. За мить у кімнату зазирнула королева Луна, із цікавістю споглядаючи доньку. Жінка мала доволі специфічний характер, оскільки отримала владу завдяки хитрості та вмінню підкоряти людей. Але як керівника її дійсно поважали, хоча за законами історичної епохи більшою увагою наділялися вчинки її чоловіка.

– Ти неперевершена, – широко посміхнулась Луна й торкнулася щоки доньки.

Довге синє плаття жінки підкреслювало блідість шкіри та зібраного позаду довгого волосся. Воно нагадувало світло Місяця пізньої ночі, магією якого володіла.

– Дякую, матуся, – задоволено відповіла Стелла, але погляд ковзнув на дивний шрам на шиї жінки, який не помічала раніше. – Нам час іти?

Луна посміхнулась і кивнула. З часом вона дійсно почала робити це на особливий королівський манер.

Стукіт туфель швидкою луною поширювався по палацу. Мармурова підлога виблискувала на світлі свічок, а золотаві стіни прикрашали портети предків великої династії та найновіші картини. На кожному кутку містилися глибокі вази зі свіжими квітами – трояндами – на честь Стелли. Великі люстри із сотнями жовтих свічок освічували кімнати та найголовнішу банкетну залу, де вже зібралося чимало гостей з різних королівств та дрібних герцогств. Луна величаво ступала попереду, на півдорозі поправляючи плаття, увінчане камінням. Здавалося, довжелезні коридори не закінчаться, проте гул людей з кожним кроком ставав все гучнішим. Серце Стелли пропустило удар від нервів, а пальці почали тремтіти. Вона нервово видихнула та розправила спину, ніби павич перед гуртом.

– Ти принцеса, – почала королева звичним тоном. – Покажи свою силу. Змусь їх кохати тебе.

– Тобі легко про це говорити, темна чаклунко, – саркастично мовила донька. – Це ж ти вмієш підкоряти серця інших і залишитися живою до цього моменту.

– Ти така ж як і я, тому зробити ці елементарні речі не буде чимось надзвичайним, – наставляла жінка, незважаючи на грубість принцеси.

– Чому саме я? Ванда й Малік теж твої рідні діти, але про їх потенціал ніколи не згадуєш.

– В тобі поєдналися наші з його величністю сили – магія Сонця й Місяця, у той час як Малік та Ванда наділені окремо цими дарами. Ти з народження маєш більше влади саме завдяки силі, – спокійно продовжувала вона й відкрила білі двері банкетної зали.

Усі погляди відразу торкнулися новоприбулої частини королівської сім’ї, та Стелла сфокусувалася на юнаку у кутку приміщення, що до цього розмовляв з кимось. Темні очі виблискували від вогню свічок, а вишуканий фіолетовий костюм облягав тіло. Каштанове волосся спадало на обличчя, але навіть тоді принцеса відчула всю красу та харизматичність незнайомця. Поряд із ним рівно, як гітарна струна, стояв інший юнак зі світлим волоссям та чистими блакитними очима, вбраний у королівське вбрання. Дівчина ледь помітно кивнула їм та почимчикувала за матір’ю.

В ту ж мить з місця підвівся високий рудий чоловік – король Радіус та двоє старших нащадків. Від образу Ванди іменинниця ледь помітно посміхнулася – кого-кого, а сестру вона б упізнала навіть через три століття: темне волосся увінчане золотою тіарою та камінням, а довге плаття нагадувало вороняче крило – ставало довшим від середини ноги. Малік тепло усміхався Стеллі, та його рука не сковзала з рукоятки меча. Здалеку він був схожий на янгола: світле волосся та білосніжний костюм з гербом королівства ніби зливалися. Лише темні очі контрастували на цьому фоні.

– Шановні гості, – звернув на себе увагу правитель, коли Стелла дійшла до свого трону на п’єдесталі. – Радий вітати вас на важливому для нашої родини святі. Цьогоріч усю силу світу продемонструє моя найменша донька та улюблена принцеса Солярії Стелла!

– Найулюбленіша, – хмикнула Ванда, криво посміхнувшись. – Лише для цього виродка.

– Вона наша сестра, – пошепки заспокоював її Малік, – ми маємо поважати її.

– Лише тому, що сили в неї більше? – дівчина ледь стримувала сміх. – Це єдине, що в неї є. А бал взагалі нудний.

– На що ти натякаєш? – хлопець застережливо глянув на сестру й напружив м’язи.

Ванда промовчала, та по її очам зрозуміло, що вигадала щось зловтішне. Доки король промовляв свої слова, Стелла не могла відвести погляд від дивного незнайомця, що так зачепив її. Він, здається, намагався не звертати на неї уваги, та раз у раз їх очі зустрічалися. У грудях запекло, та дівчина рівно трималася на ногах – не час псувати бал.

Неочікувано заграла приємна мелодія: повільна й ніжна, як сонце. Музики тремтливими рухами створювали нову пісню, віддаючи їй всю душу. Король з усмішкою протягнув руку дружині, доки Стелла відправилась углиб зали, щоб знайти привабливого незнайомця.

Вони опинилися за крок один від одного. Їх погляди сплелися, ніби клубок бабусиних в’язальних ниток. Тонка дівоча рука потяглась до нього, але юнака ніби вдарило струмом. Кривим поглядом він глянув на світловолосого друга та розслабився після його задовільного кивання. Від доторку гарячої шкіри мурахи пробігли тілом. Стелла ступила ближче, торкаючись плечей. Хлопець хоч і виявився вищим, але різниці в цей момент вони не відчували. Перший крок. Поворот. Ніхто з них не міг відірвати погляд, як і гості в залі, що з подивом споглядали танець.

– Ваше серце зайняте? – з теплою усмішкою запитала Стелла.

– Невже вашу величність образило, що я не дивився на Вас? – насмішкувато відповів юнак, притримуючи її за талію.

– Ви мене обіграли, – вона знизала плечами й повернула голову. Незнайомець обережно торкнувся її підборіддя, ніби дорогоцінного каменю, й повернув обличчям до себе.

Серце вилітало з грудей, з кожним подихом наче виривалися золотисті метелики. На щоках з’явився помітний рум’янець, а очі бігали з боку в бік. Пальці тремтіли, наче від холоду, але з кожною секундою ставало все гарячіше.

– Хто Ви? Не схожий на королевича – я таких за кілометр відчуваю, – з придихом продовжила дівчина, кружляючи по залі як метелик.

– Це правда, але я наближений до них.

– Що ж, повірю на слово, – Стелла широко посміхнулася й торкнулася його обличчя. Шкіра приємна й тепла. Від цієї енергії хотілося летіти. – Чи зможемо ми зустрітися знову?

– Не сумнівайтеся, принцесо, – прошепотів він на вухо, а від цього жесту все всередині зупинилося. Цей ніжний хрипкий голос зводив з розуму. Гаряче дихання обпалювало тендітну шкіру, наче вогнем. – Попереду ще все життя. Ми ще обов’язково зустрінемося. Клянусь.

– Клянусь, – спантеличено повторила дівчина й відійшла від супутника як від вогню.

Король Радіус тричі вдарив у долоні та підійшов до трону, тримаючи королеву за руку. Він оголосив гостей зайняти місця, аби юна принцеса могла продемонструвати свою силу. З обличчя Ванди не сповзала усмішка, а Малік лиш нервово дивився у її бік. У жилах Стелли застигала кров від переживання, але все-таки вона дійшла до центру п’єдесталу та поглядом вишукувала знайомого незнайомця. Він широко посміхнувся і від цього на душі стало легше. Вона впевнена в собі. Вона – майбутня правителька Солярії.

Стелла напружила м’язи й сконцентрувалась на середині грудей, де ховалась її сила. Подих. Із уявного місця з’явилися гарячі промені, які швидко розліталися по залі. Шкіра почала пекти, ніби горіла, а ноги підкошувалися. Дівчина трималася та скривилася від болю. Із грудей вирвався струмінь яскравої енергії, що засліпив присутніх. Золотий вогонь охопив її сукню та швидко перейшов на тіло. Гучний крик змусив усіх підскочити та ринутися до принцеси, яка не справлялася зі своєю силою.

– Моя шкіра! – кричала вона, доки з очей текли пекучі сльози. У тілі швидко з’являлися діри, але жодне закляття правителів не працювало.

– Донечко! – зривала голос Луна, але нічого не допомагало.

Вогонь огорнув її повністю, перейшовши на підлогу. Вода не могла загасити магічний вогонь. Дівчина вже не бачила нічого, але відчувала, що не може нічого вдіяти. Вона вже не відчувала болю. Стелла не відчувала нічого, окрім жару, що облизував її тіло, як величезний страшний пес. Останній хриплий крик не чув ніхто. Це був стогін юної втраченої душі.

Малік намагався загасити вогонь, але занадто пізно зрозумів, що справа зовсім не в силі, а в заклятті Ванди, яке та наклала незабаром. Він спробував відшукати її у натовпі, але марно. Загадковий юнак намагався загасити полум’я, доки по щокам текли сльози. Руки тремтіли, та він не полишав спроби зупинити вбивство. Уже безсилий він схилився на коліна перед  вогняною стіною та просив вибачення. Принц Еракліону ледь зміг витягнути його з палаючого палацу, доки його друг клявся у всьому, що тільки можливо. Але найголовніше хлопець пообіцяв – зробить усе можливе, аби зберегти пам’ять про юну принцесу.

Він дотримався свого слова.

***

Солодкий аромат квітів наповнював простору мармурову кімнату із золотими мінімалістичними деталями. Навпроти дзеркала виблискувала білосніжна ванна, на бортику якої розслаблено сиділа дівчина, кінчиками пальців торкаючись гарячої шкіри. Вона лукаво споглядала за своїм відображенням і посміхалась. У бурштинових очах мерехтіли іскри, а золотисте довге волосся спадало на груди. Шум води у ванні заважав зосередитись, тому тонка рука відразу ж потягнулась до вимикача. Дівчина ковзнула пальцями до середини грудей і зіщулилась, відчуваючи шалену гарячу енергію всередині. Вона ніби обпалювала шкіру й заповнювала кімнату, створюючи золоті завитки. Магія Сонця й Місяця наділяла Стеллу особливою силою, про яку мріяло чимало талановитих і сильних чаклунів, але на їх безмежний потік питань вона лише широко всміхалась і співчутливо знизувала плечима. Хіба ж вона винна, що успадкувала її та народилась принцесою Солярії? За мить гучний дівочий сміх наповнив приміщення, а ноги огорнула тепла вода з пінними бульбашками. У дзеркалі виднілась лиш спина, на яку спадали світлі кучері. Повільно й вона зникала, а шкіру цілував жар рідини.

Як тільки з очей зникало миле відображення, кокетлива посмішка зникала з обличчя, а волосся ніби втрачало свій надзвичайний блиск. Шістнадцятирічна Стелла виявилась дівчиною непростою: гострий язик міг розрізати навіть найміцніший камінь, а харизма й королівський характер відразу нагадували про її особливе походження. Скільки сердець вона захопила… та жодне з них не подобалось їй. Душа чекала чогось особливого й подібного до неї, та на півдорозі зустрічала лише порожніх юнаків, чиє серце по вінця заповнене пристрастю та бажанням володіти молодим тілом.

Стелла боляче прикусила щоку й насупилась – насправді багато речей турбували й дещо лякали її. Іноді вона щиро ненавиділа свою популярність серед однолітків, адже бути такою значить бути нечесною із собою та оточуючими. Одне неправильне слово могло спричинити хвилю обурення чи ненависті у свій бік – від думок про це вже мурахи бігли по тілу, ніби струм. Дівчина весь час заспокоювала себе та намагалась переконати, що не можна залежати від інших, адже саме це робить її нецікавою. Чи навпаки?

– Не можна дозволяти іншим керувати собою, – шепотіла вона, видихаючи пару.

Рожева піна огортала тіло, вимальовуючи дивні візерунки на шиї та ключицях. Мокре волосся прилипало до ванни й нагадувало тьмяне осіннє листя. Принцеса ковзнула рукою вниз і повільно видихнула, розслаблюючи м’язи. Жар торкався кожної клітини, ніби цілував і зігрівав, доки кінчики пальців вимальовували тонкі лінії на шкірі. Стелла схилила голову на бік купелі й беземоційно втупилась у стелю. Голову знову почали заповнювати думки, ніби ненависні черви яблука, але цього разу вона майже не реагувала.

– Цікаво, колись моє серце зможе комусь відкритися? – з напівпосмішкою мовила дівчина. – Хоча, треба чимало нервів і сил, щоб зрозуміти всю мою розкішність.

Щоночі Стеллу мучили дивні сни про загиблу принцесу Солярії, та їх кінець залишався ідентичним: незнайомець ховає частину праху дівчини у каблучці. Вона ніколи не розуміла, чим зачепила ця історія та навіщо повторюється кожного дня, але серце постійно стискалося від криків загиблої. Чи це тому що вона так схожа на неї?

Алфея дійсно чудова школа магії. Особливо завдяки співпраці з хлопцями з Червоного фонтану. Вони часто тренуються у школі чарівниць та користуються неабиякою популярністю серед дівчат. Цього разу нова компанія юнаків прибула на навчання боротьби проти магічних сил, та увагу Стелли відразу ж привернув хлопець, ніби зі сну. Приваблива усмішка та виразні темні очі перехоплювали подих. Незнайомець підійшов ближче та насупився.

– Наче я тебе вже десь бачив… – мовив він, намагаючись згадати.

– Мене скрізь можна побачити – я популярна, – засміялась вона, поправляючи золотисте волосся. Серце гуділо, дихання збивалося, а очі палали. Такого відчуття в неї було лише раз, коли вона закохалась у однокласника в середній школі.

– Ти обіцяла зустрітися зі мною, – хлопець ніби підстрибнув, а у дівчини аж серце зупинилось.

– Що? Я думала це лише сон, – шоковано продовжила Стелла, прикушуючи губу.

– Не знаю, але в мене таке відчуття, ніби ми вже були знайомі, – незнайомець прибрав волосся з обличчя й ніяково посміхнувся.

– Так як тебе звати?

– Бре…Скай! Скай – принц Еракліону, – його щоки почервоніли та швидко нагрівалися.

– Його сквайр. Не треба брехати. Це ж той блондинчик принц, а ти його охоронець? – на обличчі засяяла яскрава посмішка, а пазли склалися в голові.

– Звідки ти зна… а, ну так. Брендон – невиконане бажання усіх дівчат, – він протягнув руку й запаморочливо посміхнувся.

– Стелла – яскрава зірка Солярії та еталон будь-якого чоловіка, – з такою ж усмішкою відказала вона й повернулася, щоб полегшено видихнути.

Та велика рука схопила її долоню та потягнула назад. Спеціаліст посміхнувся й тихо прошепотів на вухо:

– Дуже приємно познайомитися, – різко відпустив, а у грудях якось важко стало. – Побачимося знову?

– Якщо вже сам Брендон про це запитав, то можливо, – сміх був як мед для його вух та пластир для душі.

Він знайшов свою принцесу Сонця й Місяця. Крізь століття та навіки його сонце засяяло знову…