Серпнева негода

(За містичним серіалом “Мольфар”, що виходив на 1+1 у році 2016-2017. Крінж неймовірний, але тема суто українських чаклунів доволі цікава, варта уваги і при належному виконанні може дати реально вартісні плоди)

За день кілька хмаринок перетворилися на щільну ковдру кольору шерсті сірого вовка, сховавши під собою синю височінь серпневого неба. Золотистий вечір перетворився на сутінкову завісу, здалеку чулося розкотисте бурчання грому. Задушливе повітря віщувало добрячу зливу.
Чоловік у простій полотняній сорочці сидів під приземистою хатиною, зав’язуючи розсип трав у менші жмутки. Тяжким поглядом він зустрічав прихід негоди, м’язи під шкірою нили, ніби їх викрутили як мокрі простирадла. Крони мішаного лісу шаруділи від перших дотиків вітру. Така нетипова погода для місяця збирання урожаю була однозначно поганим знаком. Мольфар читав поведінку тварин, ба навіть положення гілок на сухому яворі– усе, що його оточувало, повнилось знаками  невідомими для невченого ока. Переносячи трави до сіней, він поринув у думки про недалекоглядність людей. Вони користуються ритуалами для миттєвого збагачення чи удачі, а врешті платять страшну ціну цілими поколіннями. Схоже, що після такої бурі без діла він довго не засидиться.

Блискавка розпеченим сріблом пропізала небо, за нею послідував громовий гуркіт. Спалахи викликали в уяві чоловіка образ невисокої жінки, яка хижо посміхалася, тримаючи в руках мотану ляльку. Вона здалася йому знайомою. Проміжок у кілька секунд, гроза стрімко наближається. Вітер пускав перші хвилі поверхнею Білого озера. Припнутий до дерев’яного полустанку човник загрозливо хитався, ледь не зачерпуючи бортами скаламучену воду.  Чоловік насупився. Блукаючи поглядом по сутінковому берегу, де вже починався ліс, він щось вишукував. Перші важкі краплі пустили кола по водному плесу, вітер розпорошував їх, від чого дощові потоки сікли криво, сколихуючи простір навколо себе. Оглушливо загуркотіло після спалаху. Ревучими поривами вітер шарпав гілля дерев, сколихував хвилі, ніби хотів дістатися до самої глибини.
– На когось чекаєте, Господарю? Вам не на користь прогулянка в таку погоду.
Знайомий тихий голос прорізався крізь симфорнію погодної стихії. Як завжди, з-за спини. Мольфар до цього давно звик, а от прибулі гості часто в паніці сіпалися, скрикували, чим дуже веселили Перевізника. Саме тому йому так подобалася ця забава.
Мольфар мовчки обернувся, затримаавши погляд на грудці водоростей, яка повільно сповзла з мокрого весла. Вітер припинив своє завивання, перетворивши його на ревіння, обірване листя закручувалося у вир на рвучких потоках. Вільною рукою Перевізник притримував край капюшона, бо негода погрожувала зірвати весь полотняний плащ.
– Заходь. Це не минеться сліпим дощиком.– чоловік уже стояв біля дверей, поки дощ лишав на його сорочці мокрі плями.
– Якщо ви запрошуєте.
Запопадливий тон трохи збляк за подивом. Останнім часом характер чоловіка розм’якнув. Чи пов’язано це з тим, що на холод ритуали виконувати складніше, або з ж препаскудним характером останньої гості, Певерізник не знав, хоча останнім часом йому спадали на думку дедалі темніші здогади.
Небо й далі лютувало, переносячи епіцентр бурі на Біле озеро. Грім погрожував потрощити шибки своїми удариними хвилями, а дощ– влаштувати всесвітній потоп.
Мольфар з докором дивився у вікно. Ось вам і медовий сезон дозрівання урожаю. У єдиній кімнаті за сінями пахло теплим воском, сушеними травами і чимось ягідним. У застояному повітрі тріскотіло кілька свічок. На відміну від холодного леза блискавок, вони дарували тепле тремтяче світло.
На противагу затишному духу приміщення, до роздумів Перевізника закрадалася ірраціональна тривога.
– Ви ж не просто так мене покликали, еге ж?- прослідкувавши за поглядом чоловіка, запитав той.
– Так. Є одна розмова.
“Отак просто? Значить довго до цього збирався з думками”– хлопець перевів погляд невидимих очей на вікно. У душі здималися хвилі передчуття чогось непоправного, розум застилали гнітючі грозові хмари.
Вкотре надворі гримнуло, вітер хльостнув гілками десь по даху. Полум’я гойднулося, хоча не протягу тут не було.
– Це все не просто так, ти ж розумієш.– натякаючи на погоду ззовні, почав Мольфар.– У світі завжди є рівновага. Коли виростає добро– виростає і зло, та й навпаки. Якщо обидві енергії доходять верхньої межі, вони мусять зійтися в бою, де немає переможців, щоб дати можливість далі забезпечити існування світу.
Далі Перевізник не слухав. Це було те саме, що казав йому минулий господар, та й позаминулий теж. Усі вони закінчували однаково. Від цього не було легше сприймати кінець існування дорогої людини, хоч він був гідним і почесним. Незважаючи на нерівні взаємини, хлопчина прикипав до кожного. Складно бути черствим, коли ділиш з чаклуном один дах над головою добрячих півтора століття. Минулого разу його господар повстав проти знатного магната, який покористався темною магією для здобуття влади, через що постраждало немало людей, а на теперішнього розгнівалась молоденька босорканя, яка зачаїлась десь у гірському лісі. Хотіла водити хороводи з чортами по всіх селах, та Мольфар розігнав нечисть до чортової матері. Дівчина виявилась вродженою, тож мала неабияку пиху, підкріплену силою.
Перевізник копирсався десь у глибині свого самовідчуття, пропускаючи повз вуха всі рекомендації щодо майбутнього ритуалу, знав напевне, де взяти все потрібне, й міг дістати матеріали із зав’язаними очима. Кожен раз все повторюється. Так само й біль.
Здавалося б, йому не має бути ніякого діла до господарів, адже він сам свого роду нечисть, яку ті ганяють. У такі моменти він згадував Мавку з волинських лісів, закохану по вуха в сопілку молодого селянина. Тож, якщо кохання їм не чуже, то й душевний біль теж?
Гроза поволі вщухала, забираючи з собою вітер розчісувати дерева десь нижче в долині. Лишився тільки дощ, нескінченні потоки води.
– Я все підготую.– Перевізник урвав тужливу мовчанку.– Тільки одне питання, чи підготували ви наступника?
Ворожбит усміхнувся так, ніби дитина спитала його “Чому небо блакитне?” Від того погляду парубка аж сіпнуло. Ну звісно! Це ж перше, про що думає мольфар перед відходом. Ідіотське питання, але далі мовчати не сила.
– Він знайде дорогу, коли буде готовий.– чоловік підвівся з-за столу, щоб розтопити піч.
Вітер добряче нахолодив у хаті, подих сирості чувся від вікна, за яким плюхкотіли струмені дощу. У підліску за берегом зайнялися тремтливі зелені вогники.
– Я приготую все до завтра.– озвався Перевізник, коли перше поліно перетворилося на тліючі вуглинки.
Парубок підвівся і безшумно залишив приміщення. Мольфар ще довго дивився в полум’я свічки, потім дістав з-за зв’язок сушених трав фляжку, налив з неї собі чарку й одним ковтком вихилив. Тепер тепле повітря від печі поєднувалось з пекучим теплом усередині. Чоловіка поволі хилило в недовгий сон.

За два дні, ще до світанку, коли все далеке від міських вогнів огорнуте тривожною темрявою, легкий човник з шурхотінням розсікав нерухому поверхню Білого озера. Єдиним звуковим фоном було стрікотіння цвіркунів. Десь удалині затріпотіла крилами сполохана птаха. Ніч була темною і безмісячною, залишаючи замаскованим створінням місце для маневрів навколо блукаючих Карпатами.
Чоловік пішов геть, не прощаючись, щоб не думати про правильність обраного шляху, не оглядаючись назад. Перевізник злегка прихилив голову до плеча, дослухаючись до кроків, на противагу роздумуючи про правильність життєвого шляху. Доведеться розчинитися тут у темряві, серед тремтливих гілок, аби дочекатись наступника.
Кілька днів поспіль парубок ще відчував гіркотливу розлуку, а потім серед ночі ніби спалахнула блискавка – і все зникло. Зв’язок розірвався, лишивши після себе порожнечу, в якій все віддавало луною, ніби в гірській печері.

Мокре листя створювало відчуття бродіння по болоту. Хилилося до вечора, а тому підбирався холод. Бабине літо скінчилося тиждень тому, тепер у лісах господарювали холодні жовтневі дощі. Парубок зупинився, спершись рукою на стовбур сосни, аби перевести подих. У чоботах вогко чвакало ще відколи він послизнувся за два пагорби звідси, вступивши в затоплену нору. Страшенно хотілося спати, але вирішив, що йти далі краще, ніж лежати на мокрій траві. Земля під ногами знову змінила кут нахилу, починався черговий спуск. Нарешті подорожній помітив між рідіючими жовто-рудими кронами чорну поверхню озера. Гілля кущів дряпали руки й погрожували повиколювати очі. Ближче до підніжжя його крок ставав менш твердим перед розумінням того, що важкий шлях пройдено.
Він вийшов на світанку, чотири дні тому, одразу по тому, як уві сні побачив видіння з переплетеними блискавками. Чудово знаючи, що це означає, учень з деяким тріумфом сплеснув долонями й, зібравши найнеобхідніше, перетнув перший рубіж між населеним пунктом і лісовими хащами.
Тепер, коли земля стала більш-менш рівною, він отримав можливість роздивитись навкруги. На стоячій воді кружляло пожовтіле листя. За кілька кроків, де чагарі не так щільно займали берег, був припнутий невеличкий човник, схожий чимось на побурілий листок-гігант. Вода створювало криве дзеркало лісу, ніби відображаючи справжню сутність речей у цьому світі. Хлопець скинув рюкзак на землю, ліву руку спер на пояс, а правою несвідомо торкався видовженого шраму на підборідді. Вітер не потрапляв у низину, тому склалося враження теплої, затишної, закритої місцини.
– Ласкаво просимо, Господарю.– з-за спини пролунав тихий трохи хрипкуватий голос.
Рука мандрівника рефлекторно лягла на рукоятку мисливського ножа на поясі штанів, він різко розвернувся, викинувши руку з ножем вперед. Перевізник стояв значно правіше за гіпотетичний удар, схиливши голову до правого плеча, подумки посміюючись. Блідим обличчям прибулого промайнув вираз полегшення, сховавши зброю, він привітався. Для новоспеченого Мольфара постать парубка з веслом була знайомою.
Оглядаючи хатинку після переправи Білим озером, він відчував пекуче розчарування. Вона була меншою навіть за сарай його прабабці в селі й значно вгрузла в землю. І це прямо протилежно відповідало тим стандартам величезних квартир-пентхаусів, якими він марив у підлітковому віці. Усе це нічого, поки що головне, щоб там було сухо й тепло. А потім він щось придумає, на відміну від свого вчителя, який до самої своєї смерті влаштовував життя інших.
Спостерігаючи за хлопцем, Перевізник помітив у його погляді таке, чого не мав ще жоден господар до цього. Вогненна іскра. Зате він бачив такі сяючі очі в Чорних Мольфарів на Щорічному зібранні. Вони завжди мали справді квітучий вигляд, не стомлений наслідками зведення навроків та порч. Перевізник подалі напнув капюшон і сперся на весло, передчуваючи, що наступні півтора століття пройдуть не за старими шаблонами, що назавжди може змінити не тільки його, а й існування цієї місцини загалом. Поволі здіймалася темна буря.