Серед хижаків

Рубіо на ходу натягував сорочку, вибігаючи на палубу. Серце билося так шалено швидко і гучно, що здавалося всі навколо почують його гупотіння. Звуки його кроків, скрип дощок під ногами, єдині звуки, які розливалися по палубі. Чого ж так тихо? Вибігши наверх, Рубіо застиг від побаченого. Кожна жива душа на кораблі стояла біля борту, вдивляючись у даль, абсолютно не рухаючись, здається навіть не кліпаючи. Він злякано видихнув і кинувся до інших.

– Марко! Гей, прийди до тями! – він трусив фавна за плечі, але той не реагував. Він дивився на Рубіо, ніби не бачачи його, наче перед його очима було щось геть інше. Вилаявшись, Рубіо поспішив далі, але не добився реакції ні від кого. На носі борту стояла Морена. Він кинувся до неї і також затрусив за плечі.

– Морено! Прошу тебе, прокинься, благаю! Що з вами всіма?!

Холодні, пусті фіолетові очі лякали. По щоках Рубіо навіть закапали сльози. Що сталося з ними? Що йому тепер робити? – Морена, прошу…це ж ти сказала мені врятувати їх. Я не знаю як…не знаю…

Він опустив голову, закриваючи очі світлим волоссям, прикусив губу, аби хоч трохи прийти до тями. Почувши тихий-тихий голос, здригнувся і різко підняв голову. Морена все ще дивилися крізь нього пустим поглядом, але її губи…вони шепотіли щось, і Рубіо затих, аби почути її слова.

– Аришка, мама…наче річка, наче ліс, наче небо…наче сонце…

– Що..що це означає? Морено, отямся!

Але та не приходила до тями, лиш продовжуючи вже беззвучно ворушити губами.

Рубіо відпустив її і у відчаї смикнув себе за волосся. Чого його життя мусило так перевернутися після смерті матері? Чим він заслужив це?

– Рубіо…– почувся десь знайомий голос. Рубіо різко озирнувся, але всі все ще стояли без тями. А голос пролунав знов. Він йшов ніби з глибин вод, ехом розливався навколо. Рубіо повільно, несміло підійшов до борту, заглядаючи вниз. Там нікого не було, лише шалені чорні хвилі, що танцювали все більш дикі танці. Але голос продовжував звучати, продовжував кликати його.

– Толіман? – видихнув Рубіо.

– Так, це я.

– Ти…тебе тут немає. Ти мертвий.

– З чого ти взяв? – голос звучав майже як завжди, такий знайомий, такий близький і далекий водночас.

– Я…я бачив як тебе вбили, в тебе встромили меч, він пройшов наскрізь, ти не міг вижити!

– Ти думаєш я настільки слабкий? Я зміг вирватись, не міг же залишити тебе одного.

– А лист? Альтаїр дав мені листа, це ти писав його!

– Мені потрібно було аби ти пішов з орденом, ми хочемо допомогти тобі. Я боявся, що ти не зможеш довіритись їм.

– І через це вдавав мертвого?! Ти хоч знаєш, що я відчував?! Як ти міг так вчинити зі мною?! Я в один день втратив сім’ю, народ, та ще й найкращого друга!

– Я знаю, мені дуже шкода, я б ніколи не зробив так, якби це не було так необхідно. Але зараз ми обидва в безпеці. Все добре.

Перед очима Рубіо все розмивалося, думки змішувались одна з одною, сплітались в клубок, і єдине що він бачив і чув, це голос друга. Голос, за яким він нестерпно сумував, який він так любив.

– Але ж Популюс таки захопили. Що тепер зробить Орден?

– У нас є рішення, повір.

– А навіщо вам я? Чому ти був зі мною з дитинства, чому мало не пожертвував за мене життям? Навіщо Орден врятував мене?

– Все просто. Бо ти особливий, Рубіо, ти завжди був особливим і для мене, і для своєї матері.

– Чим я особливий? Що такого ви всі бачите?

– В тебе добре серце…останнім часом ти робив помилки, але вони нічого не означають. Ти горюєш по матері, всі це розуміють, і всі знають, що насправді ти не такий, яким здаєшся на перший погляд.

Рубіо нахмурився.

– Толімане…ти…тебе ж тут таки немає, правда?

– Тобто? Я ж уже сказав, я тут, я живий.

– Ти б…справжній Толіман ніколи не сказав би тих слів. Він би окинув мене розчарованим поглядом і змусив піти на тренування. І ні за будь-яких обставин він би не став робити мені боляче, не по своїй волі.

Перед очима раптом почало розвиднятися і Рубіо лише тепер зрозумів, що до того нічого не бачив. Попереду знов стояло лише розлючене море, і він видихнув, чи то у відчаї, чи то у страху. Десь здалеку, тихо, але згодом все голосніше почав лунати спів. Він здався Рубіо знайомим, ніби він уже чув його. Це було у сні, зрозумів раптом. Кожного разу такий же спів предвіщав появу його. Зараз, як і по ночах, він здавався рідним, близьким. Але на цей раз Рубіо не збирався слухати його. Від різкого усвідомлення розширились очі. Він ще раз оглянув усіх: вони досі стояли втупившись очима у воду. Рубіо не сумнівався, ще хвилину тому і сам стояв так. Він якомога сильніше заткнув вуха і побіг до керма. Альтаїр стояв там, з таким самим відсутнім поглядом, як у інших. Рубіо раптом мало не впав: корабель наткнувся на щось. Стараючись відволіктися від співу, він запалив лампу і глянув униз. Риф. А далі ще один. А там і ще. Ціла дорога рифів, потрапивши у які, вони не виберуться. Альтаїр без притомності завів корабель сюди. Можна було подумати, що випадково, але Рубіо знав, що це не так. Все ще намагаючись не слухати спів, він озирнувся, шукаючи потрібний зараз предмет. Ріг лежав на бочках, і він, не мешкаючи кинувся до нього. Корабель знов трусонуло, серце Рубіо пропустило удар. Глибоко вдихнувши, він засурмив у ріг. Голосні звуки рознеслися повсюду, перекриваючи спів. Рубіо все сильніше видихав, аби звуки були сильнішими і водночас молився святим, аби це спрацювало. І ось, з радістю помітив, як внизу хтось заворушився. Спочатку хтось один, потім інший. Всі стали, затуляючи вуха, аби не чути жахливого шуму, а Рубіо все сильніше сурмив, не припиняючи.

– Якого дідька ти робиш?

Перед ним з’явилася Морена. Вона зжимала кулаки, хмурилася, і Рубіо нарешті полегшено зітхнув. Вона прийшла до тями. Позаду нього Альтаїр зжимав голову руками, наче він болю.

– Що сталося? – глянув він на Рубіо.

– Швидше! Розверніть корабель поки ми не розбилися! Зараз!

Кентавр глянув запитливо, а потім перевів погляд на море. В шоці кинувся до керма і заходився розвертати судно. Коли це нарешті було зроблено, полегшено зітхнув.

– Що це, усім зіркам на горе, було?

Рубіо всівся на підлогу, важко дихаючи. Все закінчилося.

– Сирени. Вони співають, викликаючи у моряків галюцинації, і кораблі розбиваються на рифах. Я читав не одну таку історію, хоч і не думав, що вони правдиві…

Все ще віддихуючись, він глянув на Морену. Та стояла з відсутнім виразом обличчя.

– Вони точно лише викликають галюцинації? Можливо вони показують щось, чого ми не знаємо? – спитала вона холодним голосом, в якому, як помітив Рубіо, жевріла надія. Він не хотів її руйнувати, але гірка правда краща, ніж надія, яка нікуди не приведе.

– Вони влязять в наші голови і показують те, що ми хочемо бачити. Ніщо, з того, що ми могли чути, не є правдою.

Альтаїр збоку розпачливо прикрив очі, а Морена відвернулась. Рубіо і сам ледь стримував сльози, згадуючи голос друга. Кожен з них хотів чогось, сумував за кимось, але реалість забирала у них щастя, не лишаючи навіть надії, вона забирала у них все, до тих пір, поки не залишить ні з чим.

– Ти й сам щось бачив? – через декілька хвилин заговорила до нього Морена.

– Ага. Але я…ну, зі мною все спочатку було добре, я вийшов на палубу і побачив вас усіх без тями. Лише тоді вони взяли під контроль в мій розум.

– Чому ти не потрапив під їх вплив разом з усіма?!

– Не знаю…можливо тому, що я спав.

– Чого ж тоді прокинувся? І як зумів потім прийти у себе?

Рубіо дивився на неї, шукаючи у запитаннях брехню. Це ж саме Морена врятувала його. Це вона уві сні злякала монстра, наказала йому прокинутись. Вона приховує це? Чи можливо…навіть не знає про це…

– Прокинувся від надзвичайної тиші, потім підсвідомо почув спів, але спочатку якось не звернув на нього уваги. А зумів прийти до тями, бо зрозумів, що видіння неправдиве.

– Як?

– Той, кого я бачив, поводився не так, як в реальному житті.

Морена знов відвернулася і дивилася удалеч дивним поглядом. Можливо, подумав Рубіо, вона й саме це зрозуміла. Але так хотіла вірити у те, що бачить, що просто не звернула уваги.

Рубіо нахмурився, коли на лоб впала якась капля. Він глянув на небо і ледь чутно видихнув: на нього дивилась абсолютно розгнівана природа. Небо було майже чорним, а темні хмари накладалися одна на одну, як мазки фарби на картині художника. З них почав капати дощ, великими краплями розбиваючись об корабель чи воду. Полегшення Рубіо від перемоги над сиренами раптом зникло, замінившись передчуттям біди. Він раптом зрозумів, що нічого ще не скінчилося, що це лише початок, початок довгої подорожі, довгого випробування, в якому фортуна точно не буде на його стороні…

– Гей, гляньте! – крикнув мінотавр Олівер, тикаючи пальцем кудись у воду. Рубіо піднявся і став вдивлятись туди. Через декілька секунд помітив як у воді щось пропливало: повільно, тихо, але залишаючи після себе скаламучену воду. Це щось було велике і могутнє. Воно з’явилось над поверхнею води лише на секунду і тут же зникло. Раптом хтось з іншої сторони судна вигукнув, вдивляючись за борт. Рубіо поспішив туди, аби побачити ту ж картину, що й секунду назад.

– Що це в біса таке? – видихнула Морена біля нього. Альтаїр ошелешено похитав головою.

Щось з’явилося у воді знов і Рубіо подумав, що вловив білий колір і декілька величезних шипів.

– Ти знаєш що то? – штовхнула його Морена. Перед очима Рубіо в декілька секунд пролистнулися тисячі прочитаних сторінок, сотні переглянутих зображень, десятки запам’ятованих описань.

– Я…це може бути Брокенський змій, але це немає сенсу!

– Змій?! Звісно, чому ж змієві не з’явитися біля корабля і можливо спробувати напасти на нього?

– Брокенські змії спокійні створіння, вони взагалі майже весь час сплять і рідко прокидаються, та й то лише щоб поживитися.

– Пропливаючими повз людьми?

– Ні! Вони їдять великих риб, їм нема чого нападати на людей.

– Значить він зараз просто пропливе повз і все?

– Я сподіваюсь…

Всі ще декілька секунд спостерігали як змій то з’являвся, то зникав, а тоді корабель сильно похитнувся, ніби щось вдарило його внизу. Всім довелося посхоплюватися за щось, аби не впасти від сили удару.

– Не збирається нападати?! – крикнула Морена.

– Я так думав!

Поки істоти на палубі кричали від переляку, сварилися і намагалися придумати що робити і як не впасти в паніку, змій нарешті показав себе. Він випрямився над поверхнею, вода стікала з тіла, падаючи вниз, заливаючи судно. Рубіо затримав дихання, дивлячись на це створіння. Шкіра, напевно груба, як ні в кого, блистіла білим кольором, відбиваючи світло місяця, що де не де пробивалося крізь щільно зімкнені хмари. Навіть очі істоти були білі, вони світилися цим кольором, весь змій сяяв ним. Рубіо не міг відвести погляд, він навіть не думав про небезпеку, зачарований красою створіння перед ним. Але це не могло тривати довго, бо всі, і люди, і кентаври, і мінотаври, здавалися мало не мурахами порівняно з цим створінням. І вони, як і мурахи, були надто слабкими для нього. Досягнувши найбільших своїх розмірів, змій упав у воду, піднімаючи жахливу хвилю. Вода ринулась на борт, збиваючи усіх з ніг. Сам Рубіо, крикнувши, впав, боляче вдарившись потилицею. Він почув як застногнала поряд з ним Морена. Поки мурахи приходили до тями, змій не став втрачати часу. Вони знов ледве втрималися через удар. Альтаїр, нарешті прийшовши до тями, кинувся вигукувати укази.

– Команда! На гребну палубу! Гребемо сильніше!

Моряки кинулися виконувати розпорядження.

– Рубіо, що нам робити?! – кричала до нього наскрізь мокра Морена.

– Звідки я маю знати?!

– Ти ж придумав як перемогти сирен, ти знаєш щось про цього змія, думай!

Рубіо зажмурився, змушуючи себе згадати хоч щось потрібне. Корабель тим часом знов похитнувся. Рубіо вхопився за мотузки, аби не впасти, Морена ледве трималася поряд з ним.

– Моряки, до гарматного відсіку! Заряджай зброю! – кричав Альтаїр.

Змій знов висунувся над водою, нависаючи над ними.

– Цілься!

Він видав дивний крик, що мав би викликати жах, але не виклика́в. Не у Рубіо.

– Стріляй!

Снаряди летіли в повітря. Вдарялися в білу сяючу шкіру. Змій знов закричав і ринув у воду. Вода линулась на борт. Вона укутала Рубіо, завадила йому вчасно вдихнути, але він встояв на ногах.

– Заряджай! – продовжував кричати Альтаїр.

Корабель знов хитався, змій знов вилазив на поверхню. Люди, фавни, мавки, всі кричали, хапалися за мечі. Гармати видавали жахливий гуркіт, а серце Рубіо могло зрівнятися з ним. Він тримався за мотузки, зажмурювався, намагався думати, але крики, шум навколо збивали, відганяли всі думки.

– Стріляй! – снаряди знов летіли в повітря. Знов вдарялися у величезне туловище. І знов ніяк не зашкоджували. Видавши ще один ні то рик, ні то крик, змій кинувся на корабель, ламаючи судно. Моряки з криками тікали хто куди. Раптом Рубіо опинився ніби у вакуумі. Всі звуки лунали наче з під товщі води. Накази Альтаїра хапатися за гарпуни, тріск судна, крики інших, голос Морени. Все це затихло, приглушилося і Рубіо нарешті почув себе.

– Стійте! Припиніть! – якомога голосніше закричав він. Змій знов зник під водою, вирвавшись із неміцних пут, в які його намагались закувати. Рубіо кинувся до Альтаїра, що все ще намагався кермувати. Морена, вилаявшись, побігла за ним.

– Заряджай!

– Стійте! Брокенський змій ненавидить шум, він його боїться і це пробуджує у ньому агресію! Щось розбудило його і він злиться!

Альтаїр кинув на нього злий погляд.

– І що я мушу робити? Погладити його по голівці?!

– Ми мусимо перестати шуміти. Гармати йому не шкодять, але викликають купу шуму, припиніть! І зробіть так, аби усі затихли, змусіть їх перестати панікувати!

Альтаїр сумнівно дивився на нього, але все ж закричав:

– Команда! Наказую припинити будь-який шум! Відставити крики! Тиша на кораблі!

На це знадобилося декілька спроб, але врешті решт всі затихли. Вони застигли, не рухаючись, майже не дихаючи, дехто стримував схлипування, затиснувши рот руками. Змій ледь з’явився над водою, знов похитнув палубу. Хтось здавлено крикнув, але тут же затих. Змій з’явився з іншої сторони, Рубіо міг бачити його з капітанського помосту. Але цього разу морське створіння не нападало. Навколо було чути лише шум води, коли він рухався. А через декілька хвилин зникло і воно. Змій відступив. Напевно кожен на палубі полегшено видихнув.

– Звідки ти знаєш це все? Про змія, про сирен? – нахмурилась Морена, коли всі розслабились.

– Раніше багато читав.

– Ну, ото нам пощастило.

Рубіо не міг повірити: невже він насправді здогадався що треба робити? Врятував їх? Чомусь передчуття все ще гноїлося у грудях і не збиралося відступати. Він підійшов до борту, вдивляючись у воду, ніби очікував, що змій от от з’явиться знов. І серце застрибало у грудях, коли в темній, майже чорній воді, знов з’явилися білі шипи.

– Альтаїр…

Той підійшов до нього, дивлячись туди ж, куди і він.

– Заради усіх зірок і святого Сіріусу…– видихнув він.

– Проклянуть його боги, якого дідька…– не забарилася з реакцією і Морена.

Серце Рубіо пропустило удар. Альтаїр кинувся до керма і знов став вигукувати команди. Морена побігла допомагати іншим. А сам принц просто застиг.

Змій знов випрямився, сягаючи неба. Через секунду в нього полетіли стріли, гарпуни і гармати одночасно. Цього разу він не крикнув, а лише поширше відкрив пасть. Рубіо зрозумів, що зараз станеться і кинувся вбік, ледь встигнувши сховатися за якісь бочки. Темне небо освітив вогонь, що вирвався із рота змія. Він ринув на палубу, розлякуючи людей і інших створінь, пожираючи їх, як дикий звір. Вогонь перетворився на хижака. За останні декілька днів Рубіо бачив це уже вдруге. І зараз, як і вперше, вогонь перемагав, він хапав своїх жертв, розриваючи їх на дрібні частинки. А змій допомагав йому, він кидався на палубу, руйнуючи її. Рубіо знов чув лише крики, тріск дощок, плескіт води. Він бачив, як народ випадав за борт, марно хапаючись за все, що траплялося на шляху. Бачив, як вони вдарялися об воду, як зверху на них падали уламки. І якщо навіть ще тоді, в комусь жевріла надія вижити, вона тут же потухла, коли один з ударів змія розділив корабель надвоє. Всі полетіли до низу з жахливими криками. А там, в воді купа уламків, голодний вогонь, і розлючений змій. Рубіо не став виключенням і в один момент встиг лише крикнути перед ударом об воду. Вода захопила його у свої пасті, як ще один хижак. Вона затікала у рота, вуха, протягувала крізь нього свої мерзотні руки. Холод скручував його, ламав кістки з болючим тріскотом. В один момент Рубіо опинився у своєму сні. Тільки зараз він відчував ще більший страх, не було і краплі спокою, тільки зараз, він відчував як помирає, поки вода захоплювала його, пожирала. Біль розтискав горло і груди, ніби на них наступив велетень, легені ледь розкривалися, а серце шалено гупотіло, сильніше за весь день. Через секунду воно трохи сповільнило свої удари. А потім ще, і ще, і ще. Аж поки Рубіо не відчував того спокою, що завжди панував на початку його снів, аж поки не відчув тепло, якого не було, аж поки не закрив очі, перестаючи борсатись, поки не розслабився і не канув на дно…

Біль. Біль вчепився у серце, роздираючи його. Біль, наче дика собака, наче вовкулака кинувся на нього. Ще один хижак, ще один дикий звір. На цей раз рятівний. Рубіо розкрив очі від цього болю. Він вигнувся, мало не розриваючись на частини. І тоді камінь на грудях знов засяяв. Він розтопив весь морок навколо. І тоді Рубіо побачив його. Не того монстра, що з’являвся зазвичай. Ні, він уставився на змія, що пропливав під водою повз. Він зміг заглянути у його білі очі, побачити там…той самий біль, що відчував зараз сам. Тоді змій поплив геть. Чи то біль, чи то сяйво каменю, щось додало йому сил. Рубіо знов забовтався у воді, шалено гребучи руками, намагаючись дотягнутися наверх.

Ковток повітря став порятунком. Він переміг усіх хижаків, обступив Рубіо захисною оболонкою. Чи то можливо тим вакуумом, у якому він себе відчував, було те знайоме світло. Яке раптом перестало сяяти. Ледве ворушачи руками, Рубіо заліз на якийсь дерев’яний уламок, що плавав недалеко. Закашлявся, виганяючи зі свого нутра хижака. І нарешті почав дихати. Поки що прискорено, важко, але не припиняючи. Він був живий. Останнє, що побачив Рубіо перед тим як темнота, останній жищак на сьогодні, накрила його, це тихий, мертвий корабель, плаваючі уламки і тонувші тіла.

 

 

Він не знав від чого прокинувся на цей раз, просто в один момент зрозумів, що відкрив очі. Перед ними розстилалася вода, лише вода, знову м’ятного кольору, і більш нічого. Він намагався підвестися, але застогнав від болю, який спалахнув спочатку в голові, а потім і взагалі по всьому тілу. Рубіо озирнувся, ледь тримаючи очі відкритими. Вода була всюду. Де був корабель, де всі інші? Переступаючи через біль, він все ж трохи звівся і сів. Виявилося, він плавав на якомусь уламку корабля, можливо дверях чиєїсь каюти. Корабля і справді не було ніде в радіусі його бачення. Зверху палило сонце, змушуючи закривати обличчя руками, якщо дивишся вгору. Серце Рубіо забилося швидше: як тут знайти берег? Як дістатися до нього? Чи залишився хтось живий на кораблі? Ні, напевно ні, змій знищив усе. Він струснув головою, відкидаючи ці думки. Потрібно було зосередитися на тому, що робити далі. Єдиним виходом було плисти куди-небудь і сподіватися, що це приведе його до берега, чи то до Давнього материка, чи то до Популюсу, аби лише не до Чужих вод. І сподіватися, що до суші він дістанеться вчасно, до того, як отримає сонячний опік чи зневоднення. На кораблі їм залишався лише день чи два шляху, на звичайному плоті з уламку, ця дорога стане трохи довшою. Вода очевидно віднесла його подалі від корабля, тож нехай лише вона несла його туди, куди було потрібно. Зараз Рубіо міг лише сподіватися на те, що святі допоможуть йому, тому він відкинувся на плота, закриваючи очі, відчайдушно намагаючись не віддатись відчаю.

 

Шум води. Усюди лише він. Від цього боліла голова. Чи то можливо вона боліла він голоду, чи від ран, чи від виснаження, чи від сонця, що палило все сильніше й сильніше. Рубіо не знав, скільки вже так пливе, не знав як тут вимірювати час. Намагався думати про щось хороше, про сім’ю, Толімана, але це робило все лише гіршим, бо мозок повертався до тих неприємних, болючих спогадів, ніби болю йому зараз не вистачало.

 

Здригнувшись, Рубіо прокинувся. Він відчув, що тіло тремтить. Тремтить від нестерпного холоду: на небі сяяли зорі. Він любив зорі, міг спостерігати за ними годинами. Але зараз прихід ночі означав, що повітря стало нестерпно холодним. Вдень сонце буквально висушувало його, а холод вночі скручував кістки. Спочатку після цілого дня під найбільшою зорею, він був полегшенням. Але потім став ще одним убивцею, якому було наказано напасти на нього. Перед тим, як втратити свідомість, Рубіо задумався, чим він так насолив святим?

 

Рубіо застогнав від болю. Він відкрив рота намагаючись закричати, можливо берег став ближчим? Але вирвалось лише хрипіння. Йому потрібна була вода, а інакше він не витримає довго. Скрючився на плоті, натягнув сорочку на голову, намагаючись захиститися від сонця. Скільки ще це буде продовжуватись?

 

Знов відкривши очі, наткнувся на темне небо. Цього разу без зорей. Але з темними хмарами. Зрозумів, що пліт надто сильно хитається. Хвилі знов почали танцювати і його серце загупотіло вперше за…час, який він провів у морі. Тільки шторму йому не вистачало. Насміхаючись, хвилі підносили його все вище, грохотали, наче сміялися з нього, ураженого, беззахисного. Пліт був не надто великим, Рубіо на ньому ледь вміщався. Він ліг посередині, вхопився за край. Хвилі підкидали його, наче іграшку, і врешті решт скинули. Вода вигнала потрітря з тіла і почала заповнювати його. Невже це кінець? Невже тут все закінчиться? Все те, що, він чітко це відчував, ще не почалося. Ні. Цього разу Рубіо збирався боротися. Він відчайдушно запрацював руками і таки змін вибратись на поверхню, хапаючи ротом повітря. Йому пощастило. Пліт плавав недалеко, йому вдалося знов вибратись на нього, відкашлюючись. Море теж не збиралося здаватися так легко, воно декілька разів майже перемагало, але Рубіо щоразу звідкись набирався сил. Небагато, але достатньо, аби переживати атаку за атакою, щоб врешті решт виграти цю ніч.

 

Зовсім знесилений, він мав змогу лише знов відкрити очі. Скільки на цей раз він був без тями? Невідомо. Як далеко берег? Невідо…слух раптом вихопив дивний, далекий для його сприйняття, звук. Крик птаха. Йому вдалося трохи звести очі догори: птах літав далеко, але він був там. А отже десь там був берег.

 

На жаль тіло Рубіо слухатись його не хотіло. Воно було надто знесилене, аби слухати його. Спрага вже не мучила, всі нутрощі просто ніби злиплися, шкіра засохла. Не дивлячись на близькість берегу, Рубіо не міг навіть думати, аби відчувати надію, майже весь час, здавалось, він проводив без тями: бо мало що пам’ятав.

 

Цього разу віді сну його пробудило щось, що неприємно торкнулося обличчя. Рубіо скривився і воно торкнулося ще раз. Він розліпив очі і щось впало на ліве, змушуючи його закритися. Щось де не де торкалося і його тіла: промоклої сорочки, штанів і рук. Дощ. Йшов дощ. Невже святі все ж змилувались над ним? З останніх сил Рубіо перевернувся на спину і зміг лише відкрити рота. Через хвилину рятівна вода полилася до нього. Спрага почала відступати. Майже обпалене тіло, вперше за довгий час відчуло якесь полегшення. Так Рубіо і заснув, з нарешті прокинутою надією.

 

Берег ніяк не наближався. Що, як птах був лише галюцинаціями, викликаними зневодненням? Рубіо не хотів думати про це. Дощ додав трохи сил, але не більше, ніж щоб просто трохи довше триматися у свідомості. І десь тоді, у цей проблиск рідкої ясності, він знов щось почув. Спочатку далеке, а потім все голосніше. Спочатку воно нагадало жіночий спів, і Рубіо подумав чи не прояви це вже знайомих сирен? Але потім звук змінився. Це був гуркіт прибою. Живучи у Камланні, місті біля моря з самого дитинства, Рубіо не раз чув його, він не міг помилитися. Знов незрозуміло звідки з’явилися сили: він загріб руками, нелегко розсікаючи воду, намагаючись наблизитись до порятунку. І тоді він побачив. Вода тікала вперед, але потім, ніби вдарившись об щось, поверталася назад. Вдарялась вода у пісок. У сушу, у берег. Мало не засміявшись, Рубіо зліз з плота, опиняючись у надиво теплій воді і почав плисти. Вже близько до берега, він побачив як хтось ходить по ньому: висока жінка з довгим волоссям. Вона була схожа на людину, але, він зрозумів, ніколи не була нею. Вона дивилася прямо на нього, і Рубіо подумки послав їй подяку, сподіваючись, що та її піймає. Коли під руками нарешті відчулись маленькі піщинки, він важко дихав, кашляючи від води, що все ж потрапила у легені. Коли останній викид адреналіну, поштовх, змусивший його так відчайдушно плисти, відійшов, тіло знов стало нерухомим, навіть не борючись з болем.

Останнє, що Рубіо побачив перед тим, як виснаження взяло своє, це копита, що підходили ближче, і чиїсь обличчя, що нахилилася над ним. Це були кентаври. Він дістався до Ейкус-ілю.