Серед солі та куряви

Якби не Мелісандра, різанини було б не уникнути, бо Кінь, Фальк та Рорі вже стояли з мечами напоготові, як і половина здичавілих, а навпроти витягли зброю з піхов люди королеви, і Шовк не знав, кого вони різатимуть – дикунів, чи братів з Нічної варти.

Він радий був і не дізнатися.

– Що трапилось тут? – запитала Червона Курва. Всі голови разом повернулися до неї. Від її голосу принишк навіть поранений велет. Він тільки гарчав, затуляючи лаписьками розтини від лицарського меча, а потім сеча потекла в нього між ногами разом із кров’ю, і сніг закурився там, де вона падала, а сєр Бовен наморщив носа – чи то від смороду, чи то від бажання показати жінці своє презирство.

– То не є ваша справа, міледі. То є справа Нічного Дозору. Ми вбили зрадника, а ви дбайте своєї.

– Зрадника?

– Так, вельмишановна. Зрадника. Цей чоловік не один раз порушив присягу Нічної Варти. Він спав зі здичавілою жінкою, він пропустив здичавілих і цих потвор за Стіну. – Сєр Бовен махнув рукою в бік Ван-Вана. – Він послав братів на допомогу здичавілим і погубив, а сьогодні вчинив найгірше – взагалі вирішив занедбати свій обов’язок та поїхати…

Сєр Бовен і так напатякав багато. Ярвік весь час промови смикав його за рукав, бо здичавілі, слухаючи його, гуртувалися щільно за зброєю напоготові. Але сєр Бовен схаменувся лише тоді, коли майже сказав у обличчя королівській чаклунці, що вбив Джона, аби той не поїхав мститися за короля.

Ба ні, – Шовк проковтнув напрочуд солону слину. Не королівській чаклунці, а самій королеві.

– Що таке? – бородата королева показалася на сходах. – Що сталося?

– Ви чуєте, сєр Бовен? – Мелісандра, примруживши очі, почала спускатися вниз, і сер Бовен під її погядом відступив на крок. – Скажіть, яка була остання та найгірша зрада Джона Сноу? Кому він поспішав на допомогу?

Сєр Бовен начебто проковтнув язика, але тут Фальк, Рорі, Кінь та інші заговорили навперейми:

– Болтонів вилупок прислав листа!

– Пише, що король мертвий! Вимагає собі королеву та принцесу!

– Він схопив Манса Наскочника! Трима його в клітці!

– Король мертвий! Рамсі вбив його! Захопив його меча!

– Вимагає Вал та дитину Манса, щоб ми йому видали!

Можна було б і на галасувати так, бо Мелісандра ж на власні вуха чула, як Джон прочитав листа уголос. Сєр Бовен, збагнувши це, пополотнів остаточно.

– Отже, – Мелісандра підняла руку, і хлопці замовкли, – ви називаєте зрадою те, що Джон Сноу хотів вирушити на допомогу своєму законному королеві та вибранцеві Божому?

Вона зробила ще крок уперед.

– О Господи! – зойкнула Селіса. – Він… мертвий?! Станіс мертвий?!

– Віри, моя королево! – Червона Відьма здійняла руки. – Р’глор не полишить свого вибранця! Випробування будуть тяжкими, але перемога неминуча!

– Так, так! – королева склала руки перед грудьми. – Пробач мені мою слабкість, Повелителю Світла, я на мить зневірилася в тобі!

Мелісандра підійшла до хлопців, які скупчилися біля тіла Сноу, готові захищати його до останнього. Вони опустили зброю і розступилися. Шовк знову проковтнув солону слину.

Я не встиг… Пробачте мені, боги, я не встиг…

– Бідна дитина, – похитала головою чаклунка. – Заберіть його та обмийте.

Кінь підняв Джона на руки. Разом з хутряним плащем Джон був заважкий, і Кінь залишив плаща на землі. Довгий Пазур також мотався та заважав, але Кінь вже поніс Джона геть.

Я його стюард… я маю забрати плаща та зброю.

Він підбіг до місця та підібрав оберемок важкого хутра, просякненого кров’ю. Вона вже застигла і стала цупкою, примерзала до пальців.

– Якою рукою ви покарали зрадника? – посміхаючись, спитала Мелісандра. – Цією?

– Не підходь до мене! – сєр Бовен сахнувся від неї, але вона була швидка, і встигла торкнутися його правиці своєю долонею.

Зблиснуло щось пекуче-біле, і сєр Бовен закричав – голосніше та страшніше за покійного сєра Патрека, коли того роздирав Ван-Ван.

***

– Вона горіла, коли її відтинали, – сказав Блоха. – І коли Клідас поклав її до кінви, вона ще горіла, прямо в воді. Мабуть, і досі горить.

– Нехай згорить уся, – буркнув Кінь. – Нехай Інші виїбуть його тією рукою, а другу відірвуть та їбуть одне одного.

– А потім нехай всі впердолять цьому мужоложцеві, – сказав Шкіра, тицяючи брудним пальцем в бік Шовка. – Стояв там і ні хєра не зробив, бодай йому відсохло.

– Гей, що він міг зробити один проти чотирьох? – Кінь не полюбляв Шовка, але новобрнців-здичавілих не полюбляв ще більше. – Ти й сам закляк.

– Годі сперечатися, – Маллі вдарив по столу. – Що робитимемо далі? Лорда-командира Нічної Варти більше немає. Хто буде новим командиром?

– Ми повинні почекати, – Блоха ніяково знизав плечима. – Поки зберуться всі командири з інших замків…

– До Інших інші замки! – ревонув Шкіра. – Час не чекає, виблядок Болтона вже катує Манса!

– Срав я на твого Манса!

– А на короля?

– А на короля сцяв! Варта не втручається! Джон забув про це – і загинув!

– Що ти сказав на Манса?

– Що чув!

– Тихо! – Шовк здивувався, хто це крикнув, а потім побачив, як всі витріщаються на нього, і второпав, що це він. Ні, не він – гнів та біль зсередини нього, біль через Джонову загибель та гнів на тих, хто тепер остаточно розвалював все, що Джон прагнув поєднати. Шовк не став стримуватися і дозволив гнівові та болю говорити.

– Ви йолопи, – сказав біль його голосом. – Ви що, не бачите, що коїте? Джон так старався знайти для Варти людей, зміцнити замки, оборонити Стіну від того, що чигає на Півночі! А ви? Він ще не застиг, як ви почали гризтися одне з одним! Слухайте. Вирушати на Південь потрібно не тому, що там Манс або король. А тому що ми не можемо залишити вилупка Болтонів у себе в тилу, коли нападуть Білі Ходаки! Так, Варта не втручається – але це Болтон насмілюється загрожувати Варті! Тормунд виступає на Лиходом, а ми мусимо вирушати в похід на Південь.

– І хто нас поведе? Ти? – скривився Маллі.

– Ні. Я гадаю… гадаю, що поведе нас Джон.

І поки ніхто не сказав, що Шовк збожеволів, він поспіхом додав:

– У нас у Старомісті казали, що червоні священики можуть воскрешати мерців. Я думаю…

– Це неправда, – почувся голос від дверей Щитової Зали. Шовк мало не підскочив з несподіванки.

Червона жриця спокійно пройшла межи братів Нічної Варти – легіні і чорному розступалися довкола неї, як темрява довкола свічки.

– Неправда, що ми можемо воскрешали мертвих, – повторила вона. – Лише в Повелителя Світла, лише у Р’глора є така сила. Я – лише його смиренна слугиня.

– Але ти можеш принаймні спробувати? – запитав Кінь.

– Я не пробую, хлопче. Я молюся. А Р’глор у милості своїй відповідає на мої молитви.

– Або не відповідає.

Вона трохи усміхнулася.

– Сумніваєшся в силі Р’глора, дитино?

– Жодного сумніву! – Кінь позадкував. – Тільки не потискайте мені руку, як ото сєрові Бовдену.

Жінка усміхнулася трошки ширше.

– Відведіть мене туди, де лежить його тіло.

Обмитого та перевдягненого у кращу сорочку Джона Шовк поклав на столі в кузні, яку той вибрав резиденцією Лорда-Командира. Мелісандра підійшла до мертвого юнака, білі пальці торкнулися пожовтілого чола.

– Бідна дитина, – повторила жриця. – Ти не віриш у Р’глора, але він вірить у тебе. Ти маєш явити його могутність та послужити Азор Ахаєві.

Вона натиснула на щоки Джона, розсовуючи його щелепи, та приникла вустами до вуст у найогиднішому з поцілунків, які тільки доводилося Шовкові давати й отримувати.

Хлопці, що юрмилися в дверях, застигли та затамували подих. Шовк також затамував – борючись із блювотою.

Мелісандра відірвалася від Джона, і… нічого не трапилося.

– Що там? Що там? – напирали ззаду.

– Та ніц! – гаркнув Шкіра. – Лежить як лежав!

– Може, вона десь не туди його поцілувала?

Мелісандра підняла бліде обличчя, і Шовк відчув, як ззаду зробилося просторо. Проте Мелісандра не звернула уваги на солоний жарт. Розгубленими очима вона дивилася на кволе полум’я у комині, а обличчя вкривав рясний піт.

– Дивно, – промовила вона, наче сама собі. – Дивно. Я бачила обличчя у вогні… Невже… – і замовкла, прикусивши губу.

– Ну… – Шовк зіщулився під її поглядом. – Ну… то що?

– Нічого, – Червона священиця знов опанувала себе. – Бог не зглянувся над юним Сноу. Він не обраний для служіння Азор Ахаєві. Шкода.

– То… що нам з ним робити?

Мелісандра знизала плечима.

– Те, що ви завжди робите з мерцями. Спаліть тіло.

***

Джонові приготували вогнище окремо від сєра Патрека та сєра Бовена, який не прожив і до темряви. Біля тіла сера Бовена поклали його відрубану руку, вже з’їдену блідим чародійським вогнем майже до кісток. Шовк поклав на груди Джонові Довгого Пазура, склав його долоні поверх руків’я.

Дехто із хлопців казав, що треба зарізати й Привида та поховати разом з господарем, але ніхто не наважився зайти до замкненого звіра, і зараз чутно було, як Привид скиглить та дряпає залізні двері.

Королева наполягала на тому, щоб забити й Ван-Вана, але Мелісандрі згодом вдалося розтлумачити їй, що доведеться тоді мати справу зі Здичавілими, яких тепер, після від’їзду Станіса, побільшало. Про те розповів Деван, похмурий хлопчина з її почту. Королева таки прийшла ховати сєра Патрека, і кидала тепер гнівні погляди у той бік, де сидів, скоцюбившись, поранений Ван-Ван, якому вал перев’язала живіт. Сама Вал стояла навпроти королеви, дивлячись на неї через багаття. У них була неприємна розмова через сєра Патрека та Ван-Вана. Так, спроба викрасти Вал із вежі, вбивши перед тим велета, була неймовірною дурницею, але королева чомусь винуватила не лицаря, а Вал, яка й не відала нічого, аж поки не почула ревіння Ван-Вана та репетування сєра Патрека.

Посохові та Ярвікові вистачило розуму не приходити. Але Шовк побачив, як чиясь постать майнула у отворі вежі, і Блоха побачив також.

– Невже вони думають, що так і відбудуться? – пробурмотів він. Шовк лише знизав плечем. Йому було байдуже. Джон мертвий, і чари Червоної Відьми безсилі повернути його – то невже смерть двох старих телепнів його поверне? Він знав, що сам Джон не хотів би цього. Для нього це була би втрата двох досвідчених братів Нічної Варти.

Йолопи. Бундючні старі йолопи, вони навіть не усвідомлюють, що накоїли…

Мелісандра щось волала до свого бога, це було нудно, і Шовк не дивився на неї та не слухав – він дивився на мертве обличчя Джона. Сніг падав на те обличчя і не танув.

Він розтане, коли запалять багаття.

Нарешті Мелісандра стулила рота й, відступивши від вогнища, кивнула Шовкові.

Церемоніал Нічної Варти був значно простіший та коротший.

– Їхня варта закінчилася, – сказав він, і взяв смолоскипа. Ще декілька взяли інші брати, вогнища підпалили одразу з усіх боків, і дим тоненькими струменями закурився над одежею мерців, а згодом обох охопило полум’яя.

Шовк відчув, як пече йому очі, та не став ховати цих сліз.

Ніхто їх не ховав.

Він не бачив, як горить Джон – тільки в очах мерехтіло червоне та жовте, в ніс набивався дим та почало пахнути горілою вовною, шкірою, волоссям…

Щось тоненько завило та запищало в багатті сера Бовена – але то просто з мерзлого дерева виходила пара… Хтось із хлопців казав, що найгірше смердить, коли прогорає живіт та у вогонь вивалюються тельбухи разом з лайном. А коли горить все інше тіло – то спершу пахне майже приємно, як то смажене м’ясо. Потім пахне м’ясом горілим.

Шовк зціпив зуби, аби не зомліти, заплющив очі. Полум’я ревіло, поглинаючи всі їхні зусилля та сподівання. Джон був єдиним, хто міг тримати докупи Варту, здичавілих та людей Станіса.

Він стояв так, слухаючи ревіння вогню та дихаючи крізь комір – бо від серів Бовена та Патрека почало вже смердіти саме так, як казали хлопці – і спершу почув, як просіло Джонове багаття під вагою тіла.

Раптом Вал зойкнула, а потім за його плечем хтось сказав:

– О, боги! О, боги-боги-боги-боги! Тримайте мене, Семеро! – і всі загомоніли, і Мелісандра заволала вголос:

– Ні! Це неможливо, Господарю, ні! – і Шовк розплющив очі, а миттю пізніше витріщив їх.

Посеред свого багаття, що сягало йому поясу, стояв Джон Сноу, голий та лисий, як немовля, вкритий золою та свіжими шрамами, здивований, мабуть, не менше за всіх інших.

Стояв і притискав до грудей, мов ляльку, Довгого Пазура, лезо якого поломеніло яскравіше за багаття.