Серед безодні

Ховай сліди. Ти знаєш, що тебе шукають, відчуваєш це. Ти винен, винен, винен…

Ні. Вони заслуговували на це, заслуговували бути вбитими.

Багряні чоботи армійського зразку. Биту стискає жилиста рука, міцна, груба настільки, що можна відчути шарудіння сухої шкіри об гладке дерево. Він йде.

Червоний захід сонця спадає тяжким шовком на обрій, але йому легко. Передчуття нової крові розпалює його зсередини. Втомлене світло пробивається крізь тонке, подекуди розбите скло закинутої будівлі, за відновлення якої вже ніхто не візьметься.

Посеред залу бетонних стін кришталевим відлунням відбиваються стогони людини — її руки зв’язані, кисті вже посиніли, а міцна мотузка натирає шкіру до крові.

Він зайшов. Людина, нутро якої сповнене чорного та смердить як труп тварини, що розкладається, посміхаючись, прямує до ледь живого тіла на залізному стільці. Його оскал поєднує у собі гнів, радість, розчарування, ненависть, збудженість. Хижак загнав жертву в куток, а вона навіть і не тікала.

Рука, що тримала биту, замахнулась і різко зупинилась за кілька сантиметрів від колінної чашки молодої дівчини. На лиці вимальовується звір, а жертві ввижаються білосніжні ікла.

– Сонце, – протяжно, знов посміхаючись, ллється приємний голос по залу, – Ти ж пам’ятаєш, що я тебе кохаю? Правда? – Кінчики брів монстра звужуються доверху, трохи зморшок на лобі, невинувате лице.

– Так, – ледь чутно сказала дівчина. Вона дивиться на свою скору смерть крізь криваву пелену, але очі широкі. Очі широкі та сині, почервоніла під ними шкіра, неначе здерта.

Він обходить сидяче тіло навколо, волочучи биту по бетону, що викликає у дівчини мурахи по шкірі. В її роті пересохло, вона вже навіть не плаче. Це, раніше безтурботне, дівчисько думало, що так вбивають тільки в фільмах, і кохання теж як у фільмах. Але склалося зовсім навпаки.

Губи чоловіка торкаються коліна, підіймаються вище до стегна і залишають на тонкій шкірі легкий поцілунок.

Бита підіймається вгору і розламує кістку. Крик чути не одразу. Червоний обрій спускається на очі дівчини, заливаючи їх кров’ю.

Він вже не може спинитись. Гнів бере верх. По стінах розлітається мозок та уламки черепа ніжної, раніше безтурботної дівчини. На останок, витираючи зі щоки кров, він знімає з шиї заточений уламок і починає дряпати дівчині плече, шепочучи щось нерозбірливе.