Секрет командної роботи, або Остаточне рішення Люсі

Розповідає Люсі

Я повернулась на Портленд-Роу близько опівночі. Нед провів мене до дверей і ніжно та делікатно поцілував у закриті губи. Я махнула йому на прощання і поквапилась заховатися у домі. Гарний він хлопець, Нед… Якби ж ще перед очима в мене не стояло геть інше обличчя…

Тим часом те обличчя, що стояло в мене перед очима весь час побачення із Недом Фіддлтоном, лежало зараз на згорнутих руках Локвуда за нашим кухонним столом. Перед ним стояла пляшка віскі, в якій рідини залишилось хіба що на два пальці, келих і напівпорожня бляшанка з анчоусами. Локвуд спав, схилившись на зігнутий лікоть, і його хропіння розлякало б привидів, якби вони жили у нашому будинку.

Дивно, я не пам’ятаю, щоб Локвуд колись пиячив. Особливо на самоті.

Я тихенько підкралася до нього, нахилилась ближче. Спить п’яним сном. Як мій батько, коли приповзав додому ледь живий із бару.

Ну що ж, хай відпочиває, знизала я плечима і вийшла із кухні, тихенько прикривши за собою двері.

*****

На ранок я прокинулася пізно з якимсь неприємним відчуттям, і одразу зрозуміла його причину: вчора ми з Локвудом посварилися перед тим, як я пішла на побачення з Недом. А потім Локвуд висмоктав майже повну пляшку “Джека Деніелса” і заснув прямо за кухонним столом.

Я скривилась. Сьогодні зранку мені не хотілося потрапляти йому на очі. Але від чашки чаю та бутерброда я б не відмовилась. Тож я прочинила двері своєї кімнати на горищі й прислухалась. Внизу було тихо. Мабуть, Локвуд вже встиг прокинутись і піти до своєї кімнати. Тож я можу збігати вниз і тихенько приготувати собі сніданок.

Навшпиньках, намагаючись не створювати жодного звуку, я прокралася на кухню і обережно зазирнула усередину. Фух, Локвуда там вже не було. Лише гармидер і немитий посуд на столі. Це так на нього не схоже – залишати по собі безлад… Але менше з тим.

Не встигла я ввімкнути чайник, як у дверях кухні з’явився Локвуд. Чорт! Я застигла, даремно сподіваючись, що він прийме мене за шафку і не зверне уваги. Він був тільки-но з душа: вологе волосся зачесане назад (я знала, що коли воно висохне, чуприна почне спадати йому на око). На ньому була проста біла футболка і домашні штани. Його вигляд свідчив, що вечірні алко-тренування не пройшли безслідно: очі припухлі і запалені, колір обличчя відливає блакиттю, губи запеклися.

Зрозумівши, що шафкою прикинутись у мене не вийшло і він помітив мене, щойно з’явився на порозі, я крутнулась до аптечки, дістала дві таблетки аспірину і закинула їх у воду. Підійшла до Локвуда, протягла йому склянку і сказала: “Зараз зроблю тобі каву”.

Він хмуро посміхнувся куточком губ, жадібно, у пару ковтків, випив аспірин і повернув мені склянку, пробурмотівши:

– Що б я без тебе робив, Люсі?..

Тоді пройшов по кухні, важко плюхнувся на стілець, сівши боком до стола, протягнув вперед свої довгі ноги і обперся головою на руку, затуливши очі від яскравого літнього сонця. Я опустила фіранки.

Кухлик міцної кави був швидко готовий, я поставила його біля Локвуда. Він не поворухнувся, продовжуючи сидіти із закритим лицем. Я подумала, що це чудова нагода змитися з кухні: мені аж ніяк не хотілося сьогодні жодних спільних посиденьок із ним. Я тихо підхопила своє горнятко чаю і тільки-но рушила до виходу, як Локвуд підняв голову і спитав:

– Як побачення? Добре розвіялася?

Дідько! Не вистачало продовження вчорашньої незручної розмови!

– Е-е… Ну так, все добре, дякую, – промимрила я, роблячи намір просунутися ближче до дверей, але Локвуд так переставив ноги, що вони перегородили мені шлях. “Ну чого йому ще треба?” – із роздратуванням подумала я, зітхнула і плюхнулась на стілець, подалі від нього. Судячи з усього, розмови не уникнути.

– Якби ти сказала, що хочеш розважитись, ми б сходили з тобою кудись, – промовив Локвуд, помішуючи ложечкою каву.

Я коротко реготнула.

– Ну звісно! Будинки з привидами на будь-який смак! Спектри, Примарні Діві, Осяйні Хлопчики, Безногі – повний асортимент! Агенція “Локвуд і Ко” надає найпрофесійнішу допомогу в боротьбі з парапсихологічними проявами, – саркастично продекламувала я.

Локвуд похмуро глянув на мене, піджавши губи.

– Ми можемо не тільки працювати разом, – сказав він. – Я думав… сподівався, що вчора ми з тобою сходимо кудись – в кіно, кав’ярню чи щось у цьому дусі… Я ж не знав тоді, що в тебе інші плани.

– А я не знала, що в тебе є плани на мене, – відказала я, махнувши головою. – Це так на тебе не схоже! Я б швидше повірила, що ти мене вкотре кличеш на прогулянку на Той Бік, ніж у кіно… Ми ж, як не як, команда, а не… хлопець і дівчина.

Я не змогла приховати сарказму і гіркоти, що прорвалися на останній фразі.

Локвуд сіпнувся наче від удару, і тут-таки схопився за скроню, поморщившись. Позирнув гостро і допитливо.

– Який ґедзь тебе вкусив, Люсі? – роздратовано запитав він.

– Зі мною все гаразд, – нервово вигукнула я.

Напруження останнього дня прорвалося і мене накрила хвиля гніву. Він не має права влаштовувати мені допит! Не має права дивитися на мене так, наче я його зрадила! Я нічого йому не винна, як і він мені! Кінець кінцем, він теж може ходити на будь-які побачення (від цієї думки раптом стало дуже боляче!) – нашій спільній справі це аж ніяк не завадить. Адже саме заради ефективності агенції він тримає мене поруч – у мене ж такий цінний Талант, і ми чудово спрацювалися разом! Саме так він постійно каже!.. Агенція, привиди, розслідування – саме це у нього весь час на язиці, тільки це його турбує!

В серцях я кинула:

– А от тобі, здається, навіть на думку не спадає, що комусь я можу подобатись не як член команди чи ефективний агент, а як дівчина!

Локвуд теж миттєво вийшов із себе: у нього навіть лоб почервонів від гніву. Він з силою опустив кулаки на стіл, чашки на ньому підстрибнули і жалібно дзенькнули.

– Що це, в біса, взагалі означає?! – заревів він раптом. І я застигла, зрозумівши, що ніколи ще не бачила Локвуда таким розлюченим і вразливим водночас.

– А те, що мене вже вкурвила ця безкінечна френдзона, ось що! – загорлала я у відповідь.

На мить запанувала мертва тиша. Локвуд витріщився на мене і, здається, навіть дихати забув.

– Я тобі не тільки агент, Слухач, член грьобаної команди, колега… Чи ким ти там ще мене вважаєш?.. Я – жива людина! Дівчина, якщо ти не помітив!

Я схопилась зі стільця і кричала так, що мене, мабуть, чули у будинках на вулиці навпроти. Локвуд невідривно дивився на мене і його груди часто здіймалися, а щока нервово сіпалась.

– Так, дівчина, уяви собі! А ти цього, звісно, і не помітив, тому що тобі на це насрати! Тобі насрати на все, окрім своїх зачинених кімнат по всьому домі, окрім порожньої могили на кладовищі і можливості знищувати привидів щоночі! Ентузіаст-суїцидник, блін!

– Замовкни негайно, Люсі! – вигукнув Локвуд, стискаючи кулаки. Його лице було незвичного для нього червоного кольору, а по обличчю пробігали хвилі ледь стримуваних емоцій.

Але мене було вже не спинити! Я скажу йому все, що накопичилось в душі за всі роки нашого знайомства! А хай він робить із цим що завгодно!

– Так, ти не любиш про це говорити! – гримнула я, не стишуючи голосу. – Ти ні про що не любиш говорити! Ні про що і ні з ким! А я втомилась вже від цього! Я втомилась чекати від тебе дріб’язок твоєї увагу і ловити твої рідкі посмішки для мене! Знаєш, дехто залюбки ловить мої посмішки, і це мені, щоб ти знав, вельми подобається!

Я замовкла, важко дихаючи. На мить Локвудове обличчя скривилось як від болю. А потім відбулося те, чого я ніяк не могла передбачити…

Він скочив зі стільця, різким рухом відсунувши вбік важкий стіл. На підлогу, дзенькнувши, звалилась чашка і розбилась (ніхто із нас не звернув на це жодної уваги). У два стрибка Локвуд опинився біля мене, я побачила його шалені очі, повні найрізноманітніших емоцій, які я не змогла розібрати, тому що він різко і доволі грубо пригорнув мене до себе, схопив мою руку і притис до своєї ширинки. Зі збентеженням я відчула його збудження.

– Це схоже на байдужість? – проричав він мені на вухо. – Це схоже на почуття до колеги, товариша… Чи як ти там, в біса, себе називаєш?

Його очі палали просто перед моїм лицем. Мене раптом обдало гарячою хвилею, в голові стало дзвінко, коліна пом’якшали…

А тоді… Локвуд поцілував мене в шию, трохи нижче вуха. Жадібно, жорстко, спрагло. Я затремтіла і тихенько схлипнула від нечуваних досі відчуттів, що охопили мене. Почувши моє зітхання, Локвуд щось нерозбірливо буркнув, ще міцніше притис мене до свого розпаленого тіла і вп’явся в мої губи хтивим ротом.

Мене наче пронизало електрострумом: наші губи були мов два оголені дроти. Секунду я прислухалась до відгуку свого тіла, а тоді хрипло застогнала і обхопила його за шию, притягуючи ще ближче (хоча куди вже ближче!) до себе, а одну ногу закинула йому на стегно.

Мені хотілося розчинитися в ньому, в цьому пристрасному п’янкому чаду. Його губи були скрізь: він владно та жагучо цілував мої повіки, щоки, вуста, прокладав вологу доріжку поцілунків по шиї вниз до ключиці, викликаючи мільйон мурашок та жалібні похникування, бо мені всього було мало!..

З першої секунди, як він обійняв мене, з моєї голови вивітрились усі думки до єдиної, а залишились самі відчуття – древні, первісні, тваринні… Я дихала коротко і часто, чіпляючись за нього і сміливо повертаючи йому все, що отримувала. В якийсь момент, краєчком затьмареної свідомості, я збагнула, що кілька гудзиків моєї піжами вже розстібнуті, а Локвуд, схиливши голову, цілує мене нижче ключиці. Його довгі тонкі пальці лягли на мої груди, погладжуючи і викликаючи нову хвилю насолоди. Я здавлено охнула, коли його великий палець легко провів по чутливому соску. Коліна мої стали геть ватними і я могла б впасти, якби Локвуд зараз відпустив мене. На щастя, він вочевидь не збирався цього робити.

Весь світ відійшов для мене далеко на другий план. Залишились лише я і він, в маленькій крихкій бульбашці посеред величезного Всесвіту, на який нам обом зараз було начхати. Я запустила пальці в його волосся, притягуючи його голову туди, куди мені найбільше хотілося…

Час завмер, тому не знаю, минула година чи хвилина, коли я, ледь піднявши обважнілі повіки, побачила зовсім близько його яскраві невситимі очі. Локвуд трохи відсторонився і я тут-таки потяглася за ним, наче цуценя, в якого з-під носа забрали смачненьку кісточку.

– Ну що, це все ще схоже на почуття до колеги? – хрипко видихнув він, легко проводячи губами по моїм губам, а потім пробуючи їх язиком. Моє серце билось як спійманий у долоні горобець.

Найбільше я боялась, що все це зараз припиниться, що це якась помилка і що Локвуд нічого такого не мав на увазі. Тому замість слів я повільно, тремтячими пальцями, провела по його напруженим плечам, щокам, потилиці, доторкнулась губами до жилки, що тріпотіла у нього на шиї, відстукуючи шалений пульс. Він судомно зітхнув, на мить прикусивши мою нижню губу зубами, а його долоні обхопили мене з боків, під грудьми, продовжуючи великими пальцями дражнити чуттєві соски. Я жалібно запхинькала.

– Скажи, – не вгавав він, притискаючи мене до своїх збуджених стегон і проводячи язиком по шиї, – скажи, чи у мене немає жодних емоцій?.. Жодних відчуттів?.. І чи я геть не бачу у тобі дівчину? Га, Люсі? Що скажеш? – і він раптом опустився на коліна і обхопив гарячими губами мій збуджений затверділий сосок.

Під моїми повіками наче вибухнув фейерверк, а по тілу прокотилось судомне тремтіння. Я слабо розуміла, що мені каже Локвуд – його голос долинав дуже здалеку, а сенс цих слів вислизав з моєї свідомості.

– Ні, не схоже, – нарешті спромоглася видихнути я у той час, як він залишав вологий гарячий ланцюжок поцілунків на моєму животі, спускаючись все нижче. – Схоже, що ти знаєш, що робити з дівчатами.

– Я знаю, що робити з тобою, Люсі, – пробурмотів він, на мить підіймаючи на мене обличчя. – Тому що я уявляв це собі стільки разів, що ти й гадки не маєш… – і він запустив язик в мій пупок.

Якби я взагалі була спроможна в ту мить думати, мене б вразило це його зізнання, та думати я не могла, особливо коли він піднявся з колін, одним різким рухом посадив мене на край мийки і опинився прямо у мене між ніг. Я тут-таки обхопила його руками і ногами як коала.

Він був збуджений, дуже збуджений, але ще намагався тримати себе в руках. А я, скуйовджена та спітніла, тремтіла в його обіймах, воліючи, щоб ці миті тривали вічно.

– Ммм, Люсі, серденько, як же я хочу тебе, – простогнав він мені в шию, залишаючи на ній глибокі та жадібні поцілунки. – Як я збіса довго хочу тебе!..

– Тоді нам варто переміститися на горизонтальну поверхню, – пробурмотіла я, – бо моя дупа вже майже зісковзнула в мийку.

Він на мить завмер, тоді коротко реготнув і вийняв мене з раковини. Взяв моє обличчя в долоні і пильно подивився в очі.

– Якщо ми зараз підемо в спальню, то я вже не зможу зупинитись, – сказав він серйозно. – Я дуже хочу тебе. А чи хочеш ти?

– А ти як думаєш, дурбецало?! – вигукнула я, дивуючись його раптовій недоумкуватості. – Я сиджу, полугола, дупою в мийці, а твій язик мало не дістався до моїх трусиків! Хочу я тебе чи не хочу – оце питання!

І, ледве запахнувши на грудях піжаму, я попрямувала до дверей на ватних ногах. Кожен нерв у моєму тілі бринів напругою, в голові гуло, але я точно знала, що хочу піти з Локвудом в ту грьобану спальню!..

Оговтавшись, він наздогнав мене, схопив за руку і потяг на другий поверх, а там заштовхав у свою кімнату і захлопнув двері.

– Ну все, попалася, – видихнув він, дивлячись на мене хижо і ласо, як вовк на Червону Шапочку.

Але я – не вона. Я розправила плечі і одним порухом скинула з себе вже повністю розстібнуту піжамну сорочку. Локвуд тяжко ковтнув, і його погляд повільно пройшовся по моєму тілу, викликаючи у мене нову хвилю мурашок.

– Іди вже сюди, – сказала я, притягуючи його за собою на ліжко.

Зрозумійте мене правильно, я ніколи досі не те що не була в одному ліжку з хлопцем, я навіть ніколи не цілувалася по-справжньому. Але в той ранок із Локвудом я абсолютно точно відчувала, що все йде так, як і повинно. Моє тіло мені не брехало, його тіло не брехало теж… Тільки він міг стати моїм першим чоловіком. І ніхто інший.

Навіть якщо нам у майбутньому не судилося бути разом, навіть якщо цей ранок стане для нас першим і останнім, все одно я хотіла, щоб він відбувся. У пам’ять усіх тих почуттів, що були у мене до Локвуда.

Адже я любила його, любила по-справжньому – сильним і зрілим почуттям. І не тільки любила, а ще і довіряла йому більше ніж кому-небудь. І якщо так трапилося, що і я йому не огидна, то тільки він і повинен бути тим, хто зробить із мене жінку. А потім, коли ми розстанемось, я буду вічно плекати ці спогади у своєму серці – спогади про хлопця, якого вважала найкращим у цілому світі…

– Гей, Люсі, чого ти плачеш? – стурбована спитав тим часом Локвуд, і я відчула, що з-під моїх міцно заплющених повік течуть гарячі потічки. – Щось не так? Тобі неприємно? – питав він, лагідно і ніжно збираючи мої дурні сльози губами.

– Якщо не хочеш, нічого не буде… Ми зупинимось, – говорив він хрипко. – Все буде тільки так, як хочеш ти, як ти скажеш…

– Пусте, – ледь промовила я. Не пояснювати ж йому, що я, лежачи гола в його обіймах, вже прощаюсь із ним назавжди і заздалегідь сумую за ним. – Не звертай уваги. Просто поцілуй мене…

Між його брів з’явилася зморшка – він не розумів, що зі мною коїться. Але я не дала йому часу на роздуми, обхопивши його стан руками і ногами і стягуючи з нього футболку. Нечесно, що я роздягнута, а він досі в одязі. Відчуття тіла до тіла, коли на нас не залишилось покривів, було таким глибоким і первинним, що вразило нас обох.

– Як же я люблю тебе, Люсі! – прошепотів Локвуд, переплітаючи наші пальці у мене над головою і покриваючи легкими дражливими поцілунками мої брови, очі, вилиці. – Як я хочу тебе, ти навіть уявити собі не можеш!

Я вигинаюсь назустріч його язику, який знайшов надчутливу точку біля мого вуха. Хочу звільнити руки, але він не дозволяє, утримуючи мої долоні своїми довгими тонкими пальцями, і це відчуття несподіваної вразливості зводить мене з розуму.

– Лоооквуд, – стогну я, – я хоочу…

– Так, я знаю… Я теж… – шепоче він, продовжуючи це повільне і солодке знущання, – але не поспішай, моя солоденька спритна дівчинко.

Нарешті він відпускає мої долоні – йому знадобились руки для нових експериментів над моєю чуттєвістю… Я така збуждена, що ледве можу дихати і лише тремчу в його руках, а він, здається, чітко слідує давно затвердженому плану. Невже правда, що він малював це у своїй уяві вже багато-багато разів?..

– Мені хочется тебе з’їсти, – шепоче він і дражливо кусає моє плече. – Хочеться посадити тебе в банку, як череп, і носити скрізь із собою. Щоб ти ніколи не втекла від мене, не покинула мене… – ланцюжок палких поцілунків вниз по моїм ребрам.

– Я просто божеволів, що не можу доторкнутися до тебе так, як мені завжди хотілося, – пробурчав він, стягуючи з мене піжамні штани. Я залишилась перед ним в одних трусиках.

– Боже, яка ж ти вродлива, – він не відводив від мене запалених очей.

Я підняла руки і провела нігтями по його потилиці, шиї, і вниз по спині. Він на мить завмер, стуливши повіки, і я спіймала його різке зітхання своїми губами.

– І що ж ти хотів зі мною робити? – прошепотіла я, а мої пальці вирушили у зворотній шлях по його хребту.

– Ти справді хочеш знати? – хрипко запитав він.

– Ще б пак.

– Я хотів торкатися тебе тут, – він ледь чутно провів великим пальцем руки по моїй щоці. Коли палець завмер біля моїх губ, я, користуючись невідомо звідки з’явившимся інстинком, трохи повернула голову і, не відводячи погляду від його лиця, взяла його палець в рот і трохи посмоктала, повільно обводячи круг нього язиком.

По тілу і обличчю Локвуда пройшла судома, очі стали геть темними і глибоким, він тихо застогнав через стиснуті зуби.

– Люсі, якщо ти будеш так робити, то… гм… все закінчиться раніше, ніж треба, – насилу вимовив він тремтячим голосом.

– А що, тільки тобі наді мною знущатися? – посміхнулась я. – Ладно, розказуй, що ти ще хотів зі мною робити… раніше?

– О, мені хотілося безлічі речей! Доторкатися і пробувати тебе на смак… скрізь… Тут (поцілунок у ключицю), тут (прикусування соска – я схлипую від насолоди), і звичайно тут (його пальці стягують трусики – я не проти).

– О, трясця твоїй матері, Люсі, яка ти волога… Яка… ідеальна!

Його пальці зводять з розуму, я закриваю очі і стогну, комкаючи в руках простирадло. Так… о таак… ще трохи! О! Оооо!..

…Ого! Що це було? Я важко дихаю, спітніла, збентежена пережитим. Його лице розпливається у зухвалій посмішці.

– Моя хороша, ти – просто чудо! – шепоче він. – І як я міг думати, що зможу віддати тебе іншому… Я ніколи нікому тебе не віддам! Ти тільки моя, зрозуміло?..

Він тягнеться до шухляди біля ліжка, дістає презерватив. Мить – і переді мною знову його обличчя. Темне пасмо звично падає на лоба, очі сяють, губи посміхаються.

– Люсі, ти ж довіряєш мені?

– Ще питаєш! – пирхаю я.

Він сміється і цілує мене.

– Тоді просто будь зі мною зараз. Обіцяю, все буде добре… Хоча може бути трохи боляче. У разі чого, ти відразу кажи.

– Стулися, Локвуде, у мене шість старших сестер!

Він дуже уважний, терплячий, обережний. Надто вправний. На відміну від мене, для нього це точно не вперше. Цікаво, коли і з ким він це робив раніше? Ми ж в одному будинку жили, кінець кінцем, а я нічого не знала… Але швидко всі думки утікають із моєї голови.

…Було не надто боляче (ножове поранення чи доторк привида значно болючіші), але й того екстазу, який я відчула, коли його пальці були в мені, не було. Та сестри завжди казали, що в перший раз насолоду отримує лише чоловік, і аж ніяк не жінка. Та я тим не переймалась. Мені було добре. По-справжньому добре лежати з Локвудом в одному ліжку, тісно притулившись одне до одного.

Коли я прийшла до тями, Локвуд вже спав, тихо дихаючи на подушці поряд зі мною. Я дивилась на його обличчя і тихо посміхалась. Трохи поворухнувшись, відчула, що всі м’язи ниють як після інтенсивного тренування. Мені потрібен душ, і трохи зібратися з думками.

Я тихо вислизнула з ліжка. Локвуд поворухнувся, невдоволено пошарив рукою там, де тільки-но була я, але не прокинувся. Я побігла до себе у ванну і довго стояла під теплими струменями води, відчуваючи, що вся тремчу. А потім заходилася розглядати себе в дзеркало, намагаючись помітити якісь ознаки свого нового жіночого статусу. Але нічогісінько не побачила. На мене із дзеркала дивилась все та ж Люсі Карлайл, хіба що кілька невеликих рожевих слідів на шиї залишилось. Я безсоромно посміхнулась, проводячи по ним кінчиками пальців.

Тоді натягнула на себе перше, що потрапило під руку – сині джинси і чорну гуді, накинула куртку, взула червоні кеди і тихенько вибігла з будинку. Мені треба було побути наодинці з думками.

Маленький внутрішній дворик покинутої каплички на нашій вулиці завжди вабив мене своїм усамітненим розташуванням. Я всілася під старим крислатим деревом прямо на землю і закинула голову до глибокого осіннього неба.

Ну от і сталося те, про що я так давно мріяла… Локвуд не просто звернув на мене увагу, він став моїм першим чоловіком. Все було круто, і цей спогад, я впевнена, залишиться у моїй пам’яті найтеплішим моментом. А далі-то що?..

По стовбуру дерева повзли маленькі червоні жучки-солдатики. Я зітхнула. Звісно, у ліжку Локвуд казав багато ніжних і чарівних слів, але сестри завжди застерігали: “Дівчині не можна вірити всьому, що каже чоловік в пилу пристрасті. Все це треба ділити навпіл, а потім – ще раз навпіл”.

Скоріше за все, Локвуд залишиться Локвудом: замкненим, відстороненим, байдужим. І я просто не зможу цього перенести! Особливо тепер, коли нами перейдена незрима межа і ми були разом як чоловік і жінка. Краще не відмовлятися від ідеї поїхати якнайдалі від Лондона, від рідної Портленд-Роу і від замороженого хлопця, не здатного на почуття.

Я схлипнула. Пара солдатиків спарювались, завмерши на шорсткій корі дерева. Так, мабуть, це стане якнайкращим рішенням. Мій від’їзд звільнить Локвуда від моєї нав’язливої уваги, яка, я знаю, іноді його дратувала. Він зможе з головою поринути у діло, яке любить понад усе: остаточне знищення залишків привидів. І, певно, колись він зустріне дівчину, якій зможе відкрити своє серце, яка зуміє розтопити його душу. Я, вочевидь, такою дівчиною стати не змогла…

Сльози вже скрапували мені на щоки і котилися з кінчика носа. А я продовжувала ятрити собі душу старими образами і картинами майбутніх негараздів. Якщо ж я залишуся, думала я, то після того, що сьогодні сталося, Локвуду як благородному чоловіку доведеться вдавати, що ми з ним пара, а це його швидко втомить, він почне дратуватися на кожен мій вчинок і на саму мою присутність, і, нарешті, просто зненавидить мене.

Уявивши, як красиве обличчя Локвуда застигає в похмурій масці зневаги і ненависті, я затулила очі долонями, і заридала вголос. З крони дерева злетіло кілька пташок.

Не знаю, скільки я просиділа під тим деревом у дворі старої каплички, та знаю, що виплакала всі сльози, які були у мені. Навіть пити захотілось, а води із собою, як на зло, я не взяла. Якби не це, то я, чого доброго, майнула б на вокзал, як була, без нічого, аби тільки не зустрічатися в той день із Локвудом, який, як я тоді запевнила саму себе, ніколи не зможе покохати мене так, як кохаю його я.

Але пити хотілось. Я облизала пересохлі губи, піднялася на ноги і почовгала додому – у той будинок на Портленд-Роу, 35, який, я була впевнена, мені вже недовго називати своїм домом. Дорогою я помітила, що на вулиці вечоріє. Мабуть, я просиділа у своїй схованці довше, ніж думала раніше. Я йшла додому з твердим рішенням почати в той же вечір збирати речі. В безодні свого горя я чомусь зовсім упустила із виду якою може бути реакція Локвуда на мої раптові збори після першого сексу. Я впевнила себе, що він цьому тільки зрадіє.

Тому очі мої все ще були на мокрому місці, коли я, намагаючись не шуміти, штовхнула вхідні двері.

Локвуд чи прислухався, чи мав надгострий слух, та в ту ж секунду двері його кімнати розчахнулись і він буквально скотився зі сходів, підскочив до мене і так стиснув у обіймах, що, здається, хруснули мої кістки.

– Люсі!.. Господи, Люсі, де ти була?! Куди ти поділась, скажи на милість?! – заволав він. А тоді відсунув від себе, і, міцно тримаючи мене за плечі, пильно придивився до мого згорьованого обличчя.

– Ти плакала? Що сталося? Це через… мене? Через те, що сталося вранці? – допитувався він і вираз його обличчя був яким завгодно, та лише не таким, як я уявляла: жодної холодності та відстороненості, ані грама байдужості. Навпаки, очі схвильовано бігають по мені, дихання коротке, уривчасте, брови зсунуті, але щоб приховати збентеження.

– Зірочко, не мовчи, прошу! – говорив він голосом, що зривався від стримуваних емоцій. – Пішли у кухню, пішли… Ти вся тремтиш…

І він майже заштовхав мене у кухню, плотно зачинивши за собою двері, наче боявся, що я можу тут-таки втекти. І, треба сказати, в цьому він не надто помилявся.

Найперше, що я зробила під здивованим поглядом Локвуда – це випила велику склянку води, з полегшенням віддихнула, а тоді опустилася в його крісло. Локвуд підійшов і сів на краєчок стола, відрізавши таким чином мені будь-який шлях до втечі, схрестив руки на грудях і очікувально подивився на мене.

– Тебе не було три з половиною години! – почав він. – Я ледь не здурів від хвилювання! Чому ти пішла, поки я спав? Де ти була і чого плакала? – допитувався він, як завжди швидко переходячи до суті справи.

– Не переймайся, зі мною все гаразд, – промимрила я, не підіймаючи на нього очей. – Мені просто треба було подумати наодинці.

Локвуд насупився: нічого хорошого, з його точки зору, дівчина собі наодинці надумати не може.

– І-і-і?.. Про що ж ти думала? – спитав обережно.

– Багато про що. Про нас. Про майбутнє.

Він знервовано засовався на своєму сідалі, облизав губи.

– І що ж ти надумала, Люсі? Бачу, що нічого хорошого… – сказав тривожно. – Слухай, якщо я… якщо я чимось образив тебе… зробив щось не так, то це…

– Стоп! – скрикнула я, виставляючи вперед долоню. Він завмер з кумедно відкритим ротом. – Не смій ні за що вибачатися, зрозумів? Все було чудово і справа зовсім не в цьому, ясно?

– Ооокееей, – протягнув він, намагаючись зрозуміти мій настрій і те, що мене збентежило. – Що ж тоді, Люсі?

Нарешті я підняла на нього очі. Йому явно не сподобався цей погляд дуелянта перед двобоєм. Він знервовано кахикнув і міцніше склав перехрещені руки на грудях.

– Ти пам’ятаєш, що ти казав мені сьогодні вранці, ну… у спальні? – спитала я, вказавши очима у напрямку його кімнати.

Він швидким звичним рухом відгорнув волосся з лоба.

– Ну, може і не все, бо я був… гхм… ще не зовсім тверезий…

От тобі й раз, стукнуло в моїй голові! Наплів по п’яні про любов, а я мало не повірила…

– Але, в цілому, так, пам’ятаю, – проказав він. – Що саме тебе цікавить?

Якщо зараз почне виляти та увертатися від прямої відповіді, між нами все скінчено раз і назавжди, зареклася я подумки.

– Ти казав, що любиш мене. Це правда?

– Звісно, люблю, – миттєво відповів він, трохи навіть знизавши плечима, наче це не було “питання на мільйон”, а так, легенька розминка для першачків, і тепер він чекає справжніх складних запитань.

Я трохи розгубилася. Він так просто зізнався у коханні? Щось тут не так… Він повинен був відводити очі, белькотіти щось невиразне, казати, що цінує мене, і все таке…

Локвуд пильно вдивлявся в моє обличчя, а тоді, схоже, зміг щось прочитати на ньому, тому що трохи розслабився, розціпив замок на грудях і навіть трішки іронічно посміхнувся.

– Це все, що ти хотіла з’ясувати, моя маленька недовірлива колючка? – спитав ласкаво, нахиливши голову набік. – Чи кохаю я тебе? – він блиснув зубами, похитавши головою. – І оце ти сиділа десь посеред Лондона три години і виплакувала очі, розмірковуючи, чи кохаю я тебе? І, звичайно ж, прийшла до висновку, що ні, не кохаю! Я правий?

Я похмуро дивилася на нього з-під лоба. Що було казати, якщо він вгадав?…

Локвуд знову похитав головою з виразом “Ну й справи!”, задумливо почухав перенісся. Тоді посміхнувся ще ширше і ніжніше, підняв мене з крісла, опустився туди сам, а мене посадив собі на коліна. Я продовжувала злегка тремтіти, напружена і скута. Він заходився легенько погладжувати мою спину долонею, і від неї моїм тілом стали розходитись концентричні кола тепла і полегшення. Все ж таки він дивовижно впливав на мене.

– Мабуть, ти сиділа десь там… До речі, де ти сиділа?

– У дворі старої каплички.

– Хмм… Добре, що був день. Вночі там іноді з’являється Примарна Діва, а ти була без рапіри. Я думаю, це вона і навіяла на тебе тугу. Невдале місце ти обрала, Люсі, щоб подумати “про нас і майбутнє”, – зітхнув Локвуд.

– А й справді! Я і забула про неї, – здивовано вигукнула я, пригадавши, що, дійсно, дорогою до мого сховку настрій у мене був нівроку, а от варто було дійти туди…

– Я навіть знаю, про що ти могла думати, – провадив далі Локвуд, не припиняючи погладжувати мене по спині, наче я була кішкою. – Мабуть, думала: “Цей Локвуд – він такий холодний, замкнений, відчужений. До нього ніяк не достукатися. І він ніколи не казав мені, що кохає… Та й чи кохає взагалі? Хрін його розбереш… Інша справа – Нед Фіддлтон, такий врівноважений, відкритий, щирий. Мабуть, треба обрати його, зі всіма його біцепсами і кар’єрними перспективами”, – на мить Локвуд спохмурнів, щільно стуливши губи. Але скоро опанував себе, мотнув головою і лагідно поглянув на мене. Я розчервонілась від того, наскільки близько він підійшов до моїх справжніх думок, як добре розуміє мене. – Я вгадав? – спитав тихо.

– Ну, я і справді думала щось таке. Про тебе – не про Неда. Про нього я сьогодні взагалі не думала, – щиро відповіла я і Локвудові очі засяяли мені назустріч.

– І на тому спасибі! – сказав він. – А то мені вже набридли розмови про цього чувака…

Він трохи помовчав.

– І от, наридавшись вдосталь, ти вирішила таки повернутись додому і поставити мені “убойне” питання, на яке я точно не зможу відповісти, чи не так?

Я знизала плечима, засоромившись, не в силах поглянути йому в очі. В його переказі всі мої страхи видавалися такими безглуздими…

– Дурненька, – сказав він ніжно і ласкаво, – ну як ти могла сумніватися в мені? А я думав, що ми так добре одне одного розуміємо… Ну звісно, я кохаю тебе, моя рибко. Кохаю давно… Мабуть, завжди… І в цьому нема ніякого секрету ні для кого. Всі знають, що я захоплений тобою до нестями. Хочеш, хоч зараз подзвони Голлі і розпитай її. Вони всі це бачили. Чому не бачила ти, я не розумію… – зітхнув він.

– Може, я сліпа від природи! А ти не обламався б, якби сказав про це своїм ротом. Хоч раз!

– Так, не обламався б, напевне, – повів плечима Локвуд. – І я шкодую, що так і не знайшов зручного часу поговорити з тобою відверто. Та, повір, я був жорстоко покараний за свою нерішучість, коли вчора на мене звалились всі новини про твого бойфренда, – останнє слово він процідив крізь зуби, – і про твій від’їзд до Америки… Сподіваюся, тепер про це вже не йдеться? – гостро поглянув він на мене.

– Мабуть, ні, – просто погодилась я.

– Будь ласка, без всіляких “мабуть”, Люсі, – сказав він доволі жорстко, і значно тихіше і покірніше додав: – Я не готовий… я не зможу відпустити тебе. Прошу, давай взагалі більше не згадувати про це. Побережи мої нерви!

– Тоді ти повинен мені пообіцяти щось по-справжньому грандіозне, – хитро посміхнулась я.

– Ммм? Що, наприклад? – здивувався Локвуд.

– Наприклад, любити мене вічно, – шепнула я йому на вухо.

Він не посміхнувся у відповідь, як я очікувала. А просто сидів і замислено розглядав мене. Мені стало трохи ніяково. Чи не забагато я попросила?..

– Та я жартую, забудь, – криво усміхнулась я, смикнувши його за вухо.

Але він перехопив мою долоню і підніс її до губ.

– Мені зовсім не складно пообіцяти любити тебе вічно, Люсі, – серйозно сказав Локвуд. – Більше того, я майже впевнений, що зміг би виконати цю гучну обіцянку.

Він помовчав, задивившись у вікно на двір, де швидко спускалася ніч. А тоді сказав роздумливо:

– Мої батьки познайомились зовсім молодими, потім одружились, і 15 років жили душа в душу. Вони обожнювали один одного, піклувались один про одного, вони мали спільні інтереси і переконання, займались однією справою… Батько ніколи не поглянув на жодну іншу жінку, крім моєї матері. Як і вона – на жодного іншого чоловіка. Так що я із родини переконаних однолюбів, тобі нема чого перейматися з цього приводу.

Раптом Локвудові очі зблиснули, як завжди, коли йому спадала на думку якась цікава ідея. Він піднявся з крісла, а мене опустив назад.

– Пообіцяй, що не встанеш з цього місця, доки я не повернусь, – наказав він, спрямувавши на мене вказівний палець. – Я відійду буквально на пару хвилин і ти не маєш нікуди подітися за цей час, окей?

– В туалет приспічило? – спитала я.

Він пирхнув:

– Ні, з цими твоїми розмовами по душам я геть забув про всі фізіологічні потреби. А між тим їсти вже хочеться, страшне! Я вже і не пам’ятаю, коли їв востаннє.

– Приготувати яєчню з шинкою?

– Було б чудово. Тільки пам’ятай: з кухні – ні ногою!

– Так, сер!

Він швидко зник за дверима і я почула його кроки на сходах, що вели нагору.

Не встигла я ще впоратись із шинкою, як Локвуд повернувся. Він оцінив мої невмілі маніпуляції, мовчки забрав у мене ніж, а замість нього вклав у руки невеличку темну коробочку.

– Я зроблю вечерю, а ти повертайся в крісло, і подивись, що там. Я хочу подарувати це тобі, – сказав він.

Я поринула у крісло, підібравши ноги, і відкрила коробочку. У світлі електричної лампи яскравим блиском спалахнув прозорий блакитний камінь небаченої краси. У мене перехопило подих.

– Це сапфір, – пояснив Локвуд, продовжуючи шматувати шинку і скоса спостерігаючи за мною. – Мій батько подарував цей кулон моїй матері невдовзі після їхнього знайомства. Як знак його вічного кохання. А кохання і справді було вічне… І померли вони в один день, – останню фразу він додав ледь чутно, відвернувшись до плити.

Локвуд спритно розбив на сковороду яйця і вкинув шинку, перемішав, стишив вогонь, а тоді підійшов до мене і став на одне коліно перед кріслом.

– У нас максимум пару хвилин, поки не зготується омлет. Отже, Люсі Карлайл, я, Ентоні Локвуд, кохаю тебе всім серцем і хочу подарувати тобі цей кулон моєї матері як знак мого вічного кохання. Обіцяю любити і оберігати тебе, доки смерть не розлучить нас, – проказав він напівжартівливо-напівурочисто, і нагадав, скоса зиркнувши на плиту, – залишилось 30 секунд, тобі треба щось відповісти.

Я пирснула, заховавши лице у нього на плечі.

– Ти все жартуєш! – сказала я. – Але кулон чудовий, Локвуде. Я його приймаю. Дякую!

– Боюсь, що час вийшов, – Він піднявся і відійшов до плити.

– Я не жартую, Люсі, – сказав Локвуд, розсипаючи омлет по тарілках. – І я хотів би, щоб ти сприйняла мою обіцянку якнайсерйозніше і назавжди викинула із голови думки покинути Портленд-Роу. Поки я тут живу, звісно. А ти будеш жити зі мною. І ніяк інакше!

Їсти подано! – оголосив він. – Я зараз просто помру від голоду…

Ми обидва так зголодніли, що кілька хвилин у кухні було чути лише брязкіт виделок та ножів. Нарешті з нехитрою вечерею було покінчено, я прибрала тарілки і пішла поставити чайник. Локвуд замислено дивився на мене, піднісши руку на губ.

– Люсі, – сказав він нарешті, коли я повернулась за стіл, – я хотів би, щоб між нами не залишилось жодних недомовок.

Він зібрався з думками, покусуючи губу, і нарешті заговорив:

– Я не дуже люблю розмовляти про свої емоції, ти це знаєш. З шести років я фактично не мав перед очима жодних прикладів кохання, і будь-яких інших теплих людських відносин. Тому я не розпізнав вчасно, що я відчуваю до тебе.

Я слухала, затамувавши подих.

– Мені було добре з тобою. Я любив робити з тобою все: полювати на привидів, їсти яєчню за одним столом, гортати тупі журнали у бібліотеці, просто йти поряд нічними чи денними вулицями.

Він трошки помовчав.

– І якщо тобі здалося, що я люблю тільки працювати з тобою, то це просто тому, що працювали ми найчастіше – значно частіше, ніж займалися будь-чим іншим.

Локвуд лагідно подивився на мене, потягнувся через стіл і взяв мою долоню в свої.

– Тоді я не знав (я тільки мріяв про це!), який… кайф займатися з тобою коханням, яка насолода засипати, тримаючи тебе в обіймах (сподіваюсь, сьогодні я про це дізнаюсь), дивитися з тобою кіно, тримаючи тебе за руку, гуляти з тобою у парку, з’їздити, скажімо, у Париж… Але я хочу всім цим займатися тільки з тобою, Люсі, розумієш?

Я дивилась на нього на всі очі, не в силах усвідомити почуте.

– Тебе обурило, що я часто казав, яка ми хороша команда. Просто… я не знав, як краще сказати, що все, що ми робимо чи будемо робити разом, вийде в нас якнайкраще. Ну, як на твій смак, я достатньо люблю тебе? – посміхнувся Локвуд, м’яко погладжуючи мою долоню.

Але я не розчула його останніх слів, тому що після фрази “все, що ми робимо разом, виходить в нас якнайкраще”, я на мить яскраво уявила двох гарних темноволосих хлопчаків, які з реготом ганяються один за одним по нашому садку перед будинком, і трохи молодшу дівчинку, що сидить у затінку і сяючими очима спостерігає за братами. Від цієї картинки серце зненацька забилося сильніше і я різко піднесла руку до грудей.

– Гей, Люсі, що з тобою? – стурбовано спитав Локвуд, підійшовши і нахилившись до мене. – У тебе дивний вираз, типу того, коли ти бачила видіння. Все гаразд?

– Так, все чудово! – посміхнулась я йому найщасливішою посмішкою. – Все просто прекрасно!