Світ невтілених ідей

Це було дуже дивно… та лячно. Щойно я була у себе в кімнаті, серед звичних речей, а наступної секунди переді мною постало темне, дивне, незнайоме місце.

Хоча останнє було не зовсім правдою. Я не могла тоді сказати чому, але було в цьому місці щось близьке і навіть рідне. Немов ти прийшов у гості до друга, в його нову квартиру, але його там не виявилося, і ти залишився на нього чекати, відчуваючи звичну атмосферу в зовсім незнайомому місці.

Тут було порожньо – ні стін, ні стелі теж не було. Тьмяне розсіяне світло лилося немов з нізвідки, слабко освітлюючи простір навколо.

Все тіло заціпеніло від страху та незрозумілого хвилювання – не було сил зробити хоч крок, видати хоч звук…

Мертву тишу розірвав гучний крик. Але він не прозвучав у звичному значенні. Це звукове втілення дикої агонії немовби прокотилося по всіх нервових мережах, беручи початок у мозку, досягаючи вух і повертаючись назад. Кілкі крижані уламки жалили вени і судини зсередини, підбираючись до самого серця.

І знову крик повторився, але тепер уже він мав втілення у звуці. Він звучав звідусіль, не можна було встановити навіть напрямок, у якому могло бути його джерело. В одному голосі спліталися сотні, тисячі інших голосів.

Впевненість у цьому виникла нізвідки, але думати інакше я вже не могла. Але найдивнішим було те, що кожен із цих синхронно звучачих голосів був таким знайомим!

Весь той лід, що циркулював усередині, раптом зупинився, завмер. В секунду панічний жах перетворився на байдужість. Стало абсолютно байдуже.

Але не так, щоб залишатися на місці. Хоч би де я була, звідси варто було вибиратися.

Перший впевнений крок уперед не зробив жодної погоди. Другий — теж. Тільки коли я зробила третій крок, все змінилося.

Яскраве сонячне світло засліпило на кілька секунд. Коли, проморгавшись від сліз, що виступили, я змогла бачити, непередаване дитяче захоплення і невгамовна радість, що взялися з нізвідки, заполонили душу.

Місце, в якому я опинилася цього разу, разюче відрізнялося від попереднього. Неймовірне блакитне небо з білими пухнастими хмарами розкинулося над головою. Трохи далі, майже на межі видимості, височіли гори.

Дивним виявилося місто, в якому я опинилася. Якщо це, звісно, ​​можна назвати містом.

Громадини хмарочосів, виблискуючи на сонці скляними очима, відволікали всю увагу на себе. Проте, варто тільки відвести погляд від цих велетнів, як тут же виявляються й інші будівлі, приховані до цього в тіні. Маленькі акуратні будиночки — і цегляні, і дерев’яні; старі похилі халупки. Величезні дерева, чиї стволи біля крони перетворювалися на акуратні будиночки.

Під ногами була кам’яна стежка, що десь іде в ліс, зникає зовсім, а десь перетворюється на асфальтовану широку дорогу, або ж на грунтівку.

З усіх боків долинав сміх, розмови різними мовами, щебет птахів. Навколо витонченого високого фонтану, на широкій площі, гуляли різні істоти: люди, ельфи, гноми, сатири, феї, кентаври, істоти, яким і назви одразу не підбереш… І багато хто з них мені посміхався, махав і вітався! І, незважаючи на те, що їх усіх я бачила вперше, вони справді здавались дуже знайомими.

Не встигла я до ладу подумати над цією дивовижною дивністю, як ліворуч пролунало голосне:

— З дороги! — лихий вершник стрімголов мчав на гнідому жеребці прямо на мене. Очі його були розширені з переляку — він не встиг би повернути — інакше налетів би на когось іншого — ні зупинитися. У мене було лише кілька секунд, щоб відступити.

І знову зміна місця.

І знову нескінченна порожнеча. Але… цього разу зовсім не порожня! Сотні осіб. Сотні спотворених відчаєм, болем та агонією облич!

У німому жаху я завмерла під їхніми поглядами. Їхні очі були спрямовані на мене. Їхні руки тяглися до мене. Лють і благання, не одягнені в слова, повисли в повітрі, з кожним вдихом пробираючись усе далі і далі в легені, дряпаючи їх зсередини гострими кігтями.

Шквал ненависті, що походить від усіх них, буквально збивав з ніг. Виникало відчуття, що вони кажуть, кричать, ледве чутно шепочуть, не розмикаючи при цьому вуст. “За що?” – мідним дзвоном звучала тиша. “Чому саме ми?” – вторувала луна безмовності.

Первісний страх стукав у скронях, глушачи все інше.

Наступного моменту у мене мало не зупинилося серце! Хтось схопив мене ззаду за плече і потяг — довелося зробити крок назад. І цей крок у буквальному сенсі став ковтком повітря — сонячне світло знову залило все навколо, і я зрозуміла, що досі не дихала.

Шумно втягнувши повітря носом, я різко повернулася — чи то до рятівника, чи до нової напасті. Картину, що відкрилася, зарахувати до першого або другого без з’ясування обставин було неможливо. Ціла процесія на чолі з чоловіком і жінкою, які виглядали, наче королівські особи.

І знову воно! Це почуття впізнання, цього разу ще сильніше!

Тиша повисла ненадовго: чоловік виступив уперед і, притиснувши руку до грудей, схилився в легкому поклоні і сказав:

— Ласкаво просимо, Творчиня… — його голос був мелодійний, рівний і спокійний. Але ось від його слів у мене очі мало не на лоб полізли.

Озирнувшись на всі боки і переконавшись, що звертаються саме до мене, я нарешті сказала:

— Ви, мабуть, плутаєте мене з кимось…

— Ми не можемо переплутати нашого Творця ні з ким іншим, — поблажливо усміхнулася жінка, виступаючи вперед і також шанобливо схиляючись.

Я оторопіла ще більше. Бачачи весь той подив, що позначився на моєму обличчі, жінка додала:

— Ходімо з нами, ми пояснимо, — і вона простягнула руку.

Особливих варіантів у мене не було, тож, недовго подумавши, я простягнула їй свою.

Варто було лише долоням доторкнутися, як усе навколо потонуло в сліпучому спалаху світла.

Коли очі змогли бачити, вони відразу здивовано розширилися: приміщення, в якому вони опинилися, було неземної краси!

Високі кам’яні стіни, обвішані гобеленами, зітканими із золотих і срібних ниток, підносилися до високої стелі, крізь стекла вітражів якої лилося яскраве сонячне світло. Величезні, майже до стелі, вікна були навстіж відчинені, впускаючи до приміщення теплий вітер.

За ними виднілися балкони, ажурні перила яких були увиті в’юном.

Синя килимова доріжка вела по кам’яній підлозі до дерев’яних сходів. Там, на помості, стояли два різьблені мармурові трони. Їхні господарі, однак, не поспішали їх займати, так само перебуваючи поруч зі своєю гостею.

— Ходімо, — вимовив чоловік, м’яко посміхаючись, коли мій погляд нарешті повернувся до них. Він попрямував до одного з численних балконів. Там, навколо невеликого дерев’яного столика стояло три акуратні плетені крісла.

Коли всі розсілися, звідки не візьмись на столику з’явилися три келихи з червоною рідиною.

— Мабуть, ти хочеш дізнатися, де ти перебуваєш? — співчутливо поцікавилася жінка, відпиваючи зі свого келиха.

Дізнатися мені хотілося набагато більше і бажано все відразу, але і з цього почати було б непогано, тож я лише кивнула, теж роблячи ковток — виявилося, гранатовий сік.

— Що ж… Назви це місце не має. Це є спільна територія для втілення всіх твоїх ідей.

— Ідей? — те, що відбувалося, ставало все дивнішим і дивнішим.

— Так. У творчому плані.

— Тобто все, що я вигадаю, з’являється тут? — в голову відразу ж полізли думки про вигаданих монстрів, і стало не по собі.

— Все, що вигадаєш і напишеш, — поправив чоловік.

— А що трапляється із тими, про які я не напишу? — усередині все завмерло в очікуванні відповіді. Внутрішній голос підказував, що те, що я почую, мені не сподобається. Опущені очі співрозмовників говорили про те саме.

— Вони потрапляють у той світ, з якого ми тебе витягли, — нарешті промовив чоловік.

— Тобто всі ті люди, що були там, вигадані мною?.. В них було стільки болю… — голос перейшов у шепіт. Я буквально відчувала, як під ногами шириться прірва.

— На жаль… Весь їхній біль реальний. Не перейшовши у світ, для якого вони були призначені, вони приречені на вічне страждання… Якщо не… — жінка запнулася.

— Якщо тільки я не напишу, що було задумано, — незрячим поглядом я дивилася в далечінь.

— Так.

— А якщо я раптом забуду? Забуду, що хотіла написати?

І знову багатозначне тяжке мовчання послужило відповіддю. Я шумно втягла повітря… і раптом нове припущення спалахнуло вогником світла в цій непроглядній темряві.

— А ті ідеї, які я записую, вони тут? Нехай це не повноцінна реалізація, але вони записані!

Чоловік похитав головою, задуваючи цей вогник.

— Вони теж знаходяться там, у світі невтілених. І страждають, як і решта… Але вони мають надію! Ось тільки не ясно — чи на краще це.

— А якщо я розповім свій задум комусь іншому, і він реалізує його? — я все ще сподівалася хоч на якесь диво.

— До кінця не відомо, що саме із ними відбувається. Є одна теорія… Чи бачиш, у кожного Творця свій окремий світ. Тому коли ідею реалізує інший, він створює її у своєму світі. Але зі свого рідного світу вона не зникає… Кажуть, у рідному світі вона засинає і бачить сни про іншу себе – адже як докладно іншому ідею не перекажи, бачення в нього буде все одно своє. Але все це лиш чутки.

Більше не було сил занурюватися в цю болючу зневіру, тому я наважилася поставити наступне питання, але вже на іншу тему.

— А хто ви? — питання вийшло дещо зім’ятим і трохи грубуватим, але на більше мене не вистачило.

— Ми з твоєї закінченої історії. Першої, — м’яко усміхнулася жінка і з докором додала:

— Однієї з небагатьох.

Я тут же залилася фарбою під їхніми м’якими поглядами.

— Чому я потрапила сюди, а головне, як? — впоравшись зі зніяковілістю, знову запитала я.

— Ми не знаємо. Це відбувається спонтанно, а з кимось зовсім не відбувається. Ми можемо лише відправляти назад.

— Але звідки ви все це знаєте, якщо кожен письменник має свій світ? Адже вони не стикаються?

— Ні. Ми народилися із цим знанням.

Я обмірковувала почуте. Запитань не залишилося… принаймні на даний момент. Немов знаючи про це, чоловік заговорив:

— Раз запитань більше немає, ми маємо прощатися…

— Я пам’ятатиму про те, що чула? — я захвилювалася, не чекаючи такого швидкого прощання.

— Звичайно, адже це і було сенсом твоєї пригоди, — жінка подалася вперед. — Було важливо, щоб ти побачила, що кожна історія має свою долю, і тільки ти можеш нею керувати, — вона говорила чуттєво, палко, проникливо.

Я кивнула, не знайшовши, що сказати. Та й слова були зайві — здавалося, все вони бачать у моїх очах.

Усі піднялися на ноги.

— Я рада, що дізналася про все це, — сказала я, по черзі обнявшись з новими-старими знайомими.

— Ми теж раді, — шанобливо схилив голову чоловік.

— Пам’ятай, ми завжди поряд. Усі ми, — жінка торкнулася губами мого чола.

***

Розплющивши очі, я побачила перед собою звичну обстановку. Я сиділа в кріслі, наче нікуди й не пропадала. Єдиним бажанням зараз було схопитися за ручку та писати-писати-писати!

Слова легко складалися в голові і тепер перетікали на папір: “Це було дуже дивно … та лячно …”