Світ збожеволів, а ми разом із ним

-Ти чув новини? – кричав Фелікс із кухні, почувши, як його друг вийшов із кімнати.

Сьогодні важливий день для обох студентів: в першого генеральна репетиція, а другий нарешті побачить своє ім’я та плотно в головному холі університету. Занять ні в кого не було, тож хлопці не поспішали ні з підйомом, ні зі зборами. На годиннику вже одинадцята ранку, але Фелікс сидить на кухні з чашкою ароматного зеленого чаю, гортаючи стрічку новин, а Марк і зовсім щойно підняв своє тіло з підлоги й розпатланий у піжамі вийшов під натиском голодного Віллі. 

-Так, я прочитав твої тисячу й одне повідомлення. – Позіхаючи, відповідає Марк, з гучним зітханням падаючи на найближчий стілець.

-Та я не про це… Мати моя ельфійка! Ти взагалі спав? – у весь голос дивується Лікс, бачачи пом’ятий вигляд свого друга і темні мішки під очима, в яких кілограм картоплі міг вміститися.

Відповіддю слугувало гучне “Гав” від собаки, що сидів між хлопцями і виляв хвостом, дивлячись на кожного по черзі. Зважаючи на стан господаря улюбленої тварини, Фелікс взяв на себе відповідальність з годівлі Віллі, чим заслужив любов і відданість від останнього.

– Усе тіло болить так, ніби я впав із третього поверху…

– А ти впевнений, що не падав? – задумливо уточнив друг із веселим тоном, широко посміхаючись.

– Я зараз що-небудь у тебе кину… – прошипів Марк, не піднімаючи голови.

– А сили то вистачить руку підняти? – продовжував діставати друга Лікс, поки в нього не прилетів кухонний рушник.

– Сьогодні вночі дикий звір загриз дівчину. Її труп знайшли вранці. – Розповів Фелікс, показуючи статтю в телефоні.

Із чорно-білого фото на екрані дивилася красива усміхнена дівчина вісімнадцяти років. Пишуть, що вона поверталася додому з вечірки, коли на неї напала тварина. Сусіди чули крик, а коли знайшли тіло, біля нього була гірка попелу.

-Ось через що Віллі вночі розбуянився, – запропонував Марк, куйовдячи шерсть на маківці улюбленця.

-Звіра скоро спіймають, вір у нашу гвардію. 

-Ти як завжди на позитиві, Ліксе, – з усмішкою зауважує друг. – Коли покажеш мені велике творіння свого життя?

-Прямо. Зараз.

З нотами загадковості прорікає Фелікс і вже за кілька секунд демонструє фотографію своєї найулюбленішої, найуспішнішої роботи. Він очікує багато чого від реакції близького і чи не єдиного друга. Захоплення. Захват. Радість. Але те, що читалося на Марковому обличчі у той момент, ні чим із перерахованого вище назвати не можна. Марк був у цілковитому шоці. Він бачив цю картину у своєму сні. Він до неї торкався. А зараз дізнається, що вона існує в реальному світі. Ті самі вежі, той самий червоний місяць, такі самі три зірки й туман. Усе, що наснилося зовсім недавно, відображалося на екрані телефону і стояло просто зараз в університеті.

-Ліксе. Я абсолютно точно збожеволів.

-Вірю, друже. Але потрап в психлікарню після моєї легендарної виставки, або я тебе закопаю. – Сміється Фелікс, сприймаючи шок друга все ж таки як захват, адже трохи згодом чує компліменти в бік роботи.

                                                                         ***

Після обіду, ближче до вечора Марк вирушив на репетицію, а його сусід – спати сном мертвого, як сам же і висловився. За десять хвилин його зустріли прикрашені до заходу сад навколо головного корпусу та двері будівлі. Усередині розставляли стенди з картинами, вішали таблички з інформацією про авторів з їхніми фотографіями. Марк вирішив затриматися і знайти картину друга. Самому переконатися, що та справді існує.

Студенти і працівники перемовлялися між собою, обговорювали, як краще прикрасити хол, і, звісно ж, пліткували про найзагадковішу фігуру в університеті.

Роберт Хелві – один зі спонсорів Мейзерхауса. Ніхто, включно з ректором, ніколи його не бачив. Але цього року загадковий пан Хелві хоче відвідати благодійний вечір. Новина розлетілася кампусом за лічені години і до обіду ім’я Роберта Хелві лунало з кожного кутка.

Ось і зараз усі тільки про нього й говорили. Гадали про вік, зовнішність та майно. Але вони навіть не підозрювали, що об’єкт їхніх пліток просто зараз увійде до університету. І коли присутні помітили незнайомий силует у дверях корпусу – розмови припинилися негайно, а вся увага спрямувалася на того, хто входить.

-Це Хелві?

-Роберт Хелві прийшов чи я сплю?

-Треба терміново всім розповісти.

Тут і там шепотіли захоплені студенти, поки чоловік йшов залом, очима шукаючи щось або когось.

-Вибачте, юначе, не могли б ви мені допомогти? – Звернувся він до єдиного студента, що не звертав на нього увагу, а дивився на одну з картин на стендах.

-Звісно, – втомлено, але привітно відгукнувся Марк та розвернувся обличчям до співрозмовника.

Перед ним стояв його нічний кошмар. Але з крові та плоті. “Диявол… Звір…”, пронеслося в голові. А привітність вітром здуває, на її місце підкрадається страх і спогади про біль. Марк зблід.

-Як мені пройти до ректора? – Тим часом спокійно продовжує чоловік, не звертаючи увагу на поведінку студента.

-Ааа… Другий поверх. Кабінет 210. 

Після своїх слів Марк поспіхом йде вглиб будівлі, майже біжить, аби опинитися подалі від демона зі сну. Залітаючи до танцювальної зали, хлопець на повному ходу врізається в стіну і тільки впавши на підлогу розуміє: це реальність, а не сон. То не Веліал, а людина випадково на нього схожа. Той самий Хелві, точно. Але чому думки не заспокоюють, а страх міцно тримається за свідомість і велить бігти геть?

-Біжи, людинко. Біжи, поки можеш, адже потім я потягну тебе в Пекло і заточу тебе там так само, як ти колись мене. – Тихо говорить у спину тікаючого хлопця Веліал і неспішно крокує слідом за студентом.

Танцювальний зал був оповитий м’яким світлом, створюючи атмосферу романтики, що відповідало настрою танцю. Звуки музики наповнюють простір, створюючи хвилюючий ритм. У центрі залу стоїть улюбленець викладачів Семюель, в його очах горить азарт перед майбутнім виступом. Він знає, що погляди прикуті до нього одного.

Дзеркала на стінах відображають його витончені рухи, а інші танцюристи, що сидять навколо, захоплено стежать за кожним кроком Сема. Він починає свою репетицію, м’яко переміщаючись підлогою в танці, який виражає пристрасть, силу й елегантність. Його історія про юнацьку першу закоханість, яка дарує крила юному герою і вабить за собою у світ марева та фантазій.

Музика стрімко змінюється, і танцюрист входить у швидкий танець, виконуючи складні обертання і піднімаючись на носочки. Повітря наповнюється енергією, створюючи атмосферу справжнього мистецтва. Решта танцюристів, не кліпаючи очима, слідують за кожним кроком, роззявляючи роти в захопленні. Сучасний танець з елементами класичного балету – сильна сторона Сема, і він чудово це демонстрував.

На задньому плані хореограф уважно стежить за кожним рухом, вносячи корективи, щоб зробити номер ще більш вражаючим. Уся зала наповнена енергією та натхненням. Ніхто й не помічає, як Марк, немов шторм, увірвався до зали, миттєво ховаючись у задньому ряду студентів, які сидять на підлозі. Виступ завершується плавними рухами під повільну скрипку і зал накривають овації.

-Як завжди блискуче, Семе! – захоплено кричить містер Хайп.

Після такого виступу мало хто наважувався показувати свої номери викладачеві, ризикуючи нарватися на потік образ у безталанності. Але Томас точно знав, чий танець хотів побачити.

-Фрезер. Маркус. У центр залу.

Викарбував викладач і вказав на місце перед усіма, чекаючи на студента. Марк неохоче підвівся і попрямував уперед. Він має викинути з голови зайві думки і зосередиться тільки на танці, тут і зараз. Показати, чого навчився і довести, що законно займає місце в університеті. Якщо коник Сема класика, то Марк же віддавав перевагу більш різким рухам і пробував себе в різних стилях, які змішав для концертного номера.

Музика заповнює зал ударами баса, створюючи атмосферу енергії та динаміки. У центрі загальної уваги тепер перебуває Марк, який готується підірвати зал своїм унікальним танцем. Непомічений гість опиняється в дверях студії і з рештою спостерігає за танцем. 

Починається танець, і Марк вступає з плавними рухами, що супроводжуються ритмічними переходами в стилі хіп-хоп. Його тіло сповнене сили і грації, він використовує простір залу, немов вибухаючи енергією в кожному русі. Його історія про юнака, який боровся за свою мрію не зважаючи ні на що. Долав невдачі та збентеження, досягаючи своєї мети. Марк відкидає весь страх, входячи в роль і танцюючи як ніколи раніше. 

Музика прискорюється, і хлопець вводить елементи вуличних танців, додаючи до свого виступу контрастні та зухвалі рухи. Ноги спритно переплітаються у швидких кроках, руки створюють візерунки в повітрі, підкреслюючи його техніку. 

Раптово музика завмирає, і Марк робить високий і ефектний стрибок, приземляючись точно в такт останньому біту. Весь танцювальний зал завмер у тиші. Марк посміхається, відчуваючи, що у танці зумів показати емоції, накопичені довгими репетиціями.

З кінця залу пролунали оплески й усі студенти обернулися в бік дверей.

-Це було чудово, юначе. – Мовив Веліал, не припиняючи плескати.

-Так, він має рацію, якщо ти виступиш так само завтра, зал аплодуватиме. – Підтверджує Томас Хайп, позначаючи в паперах оцінку і звертається до невідомого. – Хто Ви?

Але на місці демона вже нікого не було, а двері з тихим стуком зачинилися.

                                                                         ***

Після репетиції Марк заглядає в кафе дорогою додому, щоб прикупити солодкого до вечері. Зайшовши в маленьке приміщення, наповнене ароматом кави та випічки, хлопець помічає за одним зі столиків Веліала, який п’є каву і читає газету, але вирішує зробити вигляд, що не впізнає того.

Хлопець підійшов до вітрин й облизнувся. На скляних поличках виставлені різні вельми апетитні десерти, і кожен із них має вигляд невеликого витвору мистецтва. Юнаку важко обратитільки один, бо всі вони здаються дуже смачними. Він описує свої вподобання баристі, який з посмішкою починає розповідати про інгредієнти та смакові особливості кожного тістечка.

Марк, уважно слухав поради, у роздумах підкреслюючи деякі, а інші прибирая з думок. Через кілька хвилин він остаточно зупинив свій вибір на вельми калорійному, але дуже привабливому за описом десерті: ванільне тістечко з легким горіховим кремом і карамельним топінгом. Бариста акуратно упаковав кілька шматочків багатообіцяючого десерту в стильну білу картонну коробку і звично запропонував додати каву або чай до замовлення. Марк незвично для себе погодився і попросив приготувати звичайний лате.

З коробкою і стаканчиком кави в руках, студент з посмішкою подякував баристу і попрямував до виходу, подумки уявляючи, як удома ласуватиме солодощами під улюблений серіал, але несподівано газета перегородила хлопцеві шлях. А її власник вимогливим поглядом пропалює Марка.

-Сядь, людино. – холодно командує Веліал хлопцеві й киває на стілець навпроти.

-Роберт Хелві? – здивовано запитує Марк, усе ж таки сідаючи за столик.

-У мене багато імен, і так – це одне з них. – погоджується той, відпиваючи каву з чашки, після чого додає: – У вашому світі.

-Я знову заснув на ходу? – розмірковує вголос студент, втомлено потираючи очі і вже встав, маючи намір піти додому.

-Це не сон, людинко.

-Минулого разу Ви говорили те саме, але я опинився у себе в кімнаті.

На диво, цього разу від демона не надходило загрози, явної принаймні. Не було колишнього страху.

-Я сказав сядь. – Чоловік узяв Марка за передпліччя і потягнув назад на стілець, наче Марк пушинка і нічого не важить.

Але ж тоді уві сні, Веліал не міг доторкнутися до нього. Виходить, зараз хлопець не спить? І диявол з його кошмарів існує насправді. 

-Це все правда… – він гірко видихає, обхоплюючи руками голову. – Але як таке можливо?

Мізки почали закипати. Ковток теплого лате був дуже доречним. Як щось настільки абсурдне могло бути правдою? Що, уві сні Марк подорожує до чужого замку, будучи привидом? А в тому замку живуть монстри, які не плід дитячої уяви, а реальність? Простіше повірити в те, що він божеволіє, ніж в існування демонів. Хлопець почав нервово постукувати ногою по підлозі, занурюючись у думках і страхах. Він навіть на секунду не хотів уявляти, як який-небудь слизький монстр ходить вулицями міста.

-Трохи магії, кровної злоби та помсти, і ми маємо загадку довжиною в кілька сотень років. – Безпристрасно розповідає чоловік, роблячи новий ковток своєї кави.

-Що за маячню Ви несете? – Не розуміючи нічого дедалі більше, студент озирається на всі боки, так само лежачи на столі, перевіряючи, чи чує хтось їхню розмову.

-Якщо ти ще не зрозумів, людинко, магія, монстри і ми – демони, існуємо. – Веліал ніби пояснював маленькій дитині елементарну річ.

-Ну, припустімо, – здається Марк, і переходить до питання, яке найбільше цікавить його: – А чому я вас бачу у снах?

-Це не сни. Твоя душа прив’язана до мого замку, і він закликає тебе. Через діяння твого нестерпного предка. – терпляче пояснив Веліал, скривившись на останніх словах, тим самим виводячи студента з роздумів.

-І як її відв’язати? – з надією в голосі запитав Марк, різко піднімаючи очі на демона.

-Ніяк. Я заберу твою душу в замок навіки вічні. – Знизав плечима демон, зі спокійним обличчям.

Жертва вже в його лапах, тож до чого занепокоєння. Не сьогодні, так завтра юнак потрапить в замок демона і більше не повернеться. 

-Ви що?! Ну вже ні.

Марк не збирався більше слухати. Він піднявся зі стільця, різким рухом ледве не перевернувши його, і не прощаючись, без зайвих слів покинув кафе швидким кроком. Це все розіграш, не інакше. Хлопець відмовлявся вірити, що хоч слово сказане тим типом правдиве.