Світло й ковдра

Літо цього року закінчувалось холодом і дощем.

Ірися стояла на гладкому й сірому, наче спина велетня, камені і дивилась вдалечінь, де палали червоні пломені сонця. Гроза нарешті їх минула.

Вона застала їх групу на окраїні лісу, загриміла над головами сірими, мов витесаними з базальту хмарами і принесла тяжкі, великі краплі, що били по плечам, як щебінь. Старі, вкриті мохом дуби трохи їх прикрили розлогим віттям, але недостатньо аби одяг залишився сухим. Врешті решт вони всі троє втислись в дубову розщелину, розорили там декілька павучих гнізд і сердито знімали з волосся залишки мух і комарнечі.

Це ще пощастило, думала про себе Ірися, що цього разу на “полювання” відправили її, Єлену і худого, як жердь з воза Каїна. Коней вони вони сховали в наспіх побудовану з гілля і моху халабуду і ті лякливо фиркали після чергового спалаху блискавки. Пахло прілим листям, що валялось під ногами.

Ірися зістрибнула з каменя, примнувши зарослі рожевого іван-чаю срібними підківками і повернула назад до стоянки. Навряд чи вони сьогодні потраплять навіть до найближчого села. Їхати в темряві по зарослій травою лісовій дорозі не хотілось хто зна, кого або що тут можна зустріти… Краще облаштуватись на ніч біля розколотого дуба, розпалити багаття і висушити холодний одяг, що лип до шкіри, мов річковий жабурняк. А якби ще гарячої їжі і чаю з сушеними ягодами і яблуками як в їхній Тихій хижі…

Вона струснула головою, відігнавши спогади, і пішла на запах диму. До зими їхня хижка пустуватиме, а Ірися тільки-тільки звикла до теплого і ситого життя, трохи зміцніла, згрубла і перестала мерзнути навіть в жарінь. Проте незвична для неї верхова їзда вже робила свою справу, марнуючи тяжку роботу Маріанни по відгодівлі учениці борщами.

Ірися шмигнула носом, розгорнула корчі чорної горобини і вийшла до місця сьогоднішньої ночівлі.

Біля багаття сиділа тільки Єлена, помішуючи казанці несмачну навіть на вигляд, але головне, що гарячу кашу. Світло від багаття падало на її голі плечі і коліна червоними відблисками, промені багряного сонця з заходу танцювали в короткому рудому волоссі від чого вона була схожа на дику саламандру, або ж якогось вогненого духа. Темний одяг висів на найближчій дубовій гілці, сама ж дівчина вкуталась в колючу вовняну ковдру, тонкі смуги брів невдоволено з’їхалися на чолі.

Каїна ніде не було видно.

– Ніяк? – спитала вона, піднявши на товаришку сірі очі. Ірися хитнула головою.

– До Бору далеко, а до Діброви ще дальш. Та і після грози… – колишня менестрель скривила губи. – Буреломи вночі не оминем точно.

Єлена насупилась ще більш, натягнула ковдру на плечі, сердито процідила:

– Най би її, цю грозу! Ходимо в гурті з хмарником, а від грози ховаємось!

Ірися з натяком кашлянула. Приманював Каїн грози чудово, а от розганяв так препаскудно, що врешті решт хмар зазвичай ставало ще більше, блискавки вдаряли куди ближче, а одного разу навіть зумів притягнути до хижі хмарку з градом, що ошивалась десь неподалік і та радісно побила Азрин городчик з травами, після чого побили вже самого Каїна. Азра в гніві страшніше будь-якої грози…

В кущах горобини повторно зашелестіло і до вогнища вивалився світловолосий хлопець. В руках він тримав власну сорочку, зв’язану на манер лляної торбинки, на голій шиї теліпались бурштинові і дерев’яні, фарбовані в червоний і чорний буси, сплетене багряною стрічкою волосся відкривало вид на ледь загострені вуха із срібним в лівому, та золотим в правому сережками-орликами.

– По її обличчю бачу, що ми сьогодні спим не в пухових ліжечках, – всміхнувся Каїн. В сорочці виявились дички та гриби: пара білих зі схожими на бочки ніжками, розсип дрібних вогненно рудих лисичок, три бабки і один червоноголовий сов’як. Єлена зло шмигнула носом, але посунулась вбік, звільнивши трохи місця біля багаття. Каїн тут же шмигнув до неї під бік і простягнув до вогню замерзші пальці. Єльтемійці, всупереч своїй репутації великого народу, теж цокотіли зубами від холоду.

Ірися мовчки витягнула з його сумок таку ж як і в Єлени колючу ковдру, накинула на бліді, розфарбовані тонкими і грубими лініями шрамів плечі, потім повісила пом’яту сорочку сохнути поруч з рештою речей. Каїн кинув на неї вдячний зеленоокий погляд.

– Ну чого дуєшся? – штурхнув потім другу дівчину ліктем, від чого та ледь не завалилась на бік. – Глянь яка краса! Ліс, природа, птахи!

З птахів тільки сумно каркала десь одинока ворона. Ірися, яка якраз перерізала тверді ще яблука на половинки, приснула сміхом.

– Ну і спи тоді тут, на траві, любитель природи, – не дуже то й злостиво пробурмотіла Єлена, акуратно, рівними скибочками нарізаючи лисички прямо в кашу. Решту грибів нанизував на дубові палички Каїн.

– Як не кохав би я природу, я більш люблю дівочу вроду! І проміняти цю красу на трави, вітер і росу, не зможу, як би не хотів! – з задертим носом продекламував їй хлопець, всміхнувся нахабно, і тут же ойкнув, повалений в траву міцним дівочим кулаком. Рожевий серпанок неба грав на його світлому волоссі й траві вересовими тонами, падав на довгі, бліді вії Єлени карміном і міддю, палахкотів світлом, останнім сяйвом західної зорі. Вони сміялися. Ірися теж всміхнулась, на душі в неї було легко і весело, пахло ранньою осінню.

Вони повечеряли в м’якій сутінковій тиші, коні хрустіли половинками яблук, гуділи останні цвіркуни. Каїн креслив ялиновий круг, сховався за стовбуром дуба. Єлена миттєво вивернулась з ковдри, звільнивши худе голе тіло, натягнула спочатку зігріту вогнем сорочку, потім оксамитові штани, зв’язала волосся шкіряним ремінцем. Ірися ж сором’язливо змінила одяг в кущах, вона ще не звикла до деяких звичок колишньої панночки.

Потім вони лягли спати. Притислись одне до одного на сухому клаптику землі, біля дубового лазу. Від Каїна пахло кульбабами та гірким димом, від Єлени – дорогим парфюмом. Вона досі носила його з собою, як одну зі згадок про минуле життя, від якого так і не змогла до кінця відмовитись. Холодна роса потроху випадала на їх обличчя дрібними, срібними краплями місячного світла. Цієї ночі Ірисі не снилось нічого.