Світло зірок та невідоме майбутнє

— Алло, Нішиката?
— Так…
— Я подумала, що ти ось-ось зробиш це.
— Що зроблю? — намагаючись приховати свої почуття, я відповідаю.
— Відправиш мені страшне відео.
Я здригаюся від її проникливості і намагаюся її переконати у протилежному:
— З чого ти це взяла?
У відповідь вона лише хмикнула. Ти думала, що я просто візьму та викладу тобі свій план? Зараз ти покл…
— «Зараз ти покладеш слухавку і я тобі покажу…», чи не так? — раптом сказала вона. Від несподіванки я мало не впустив телефон. — Про це ти думав?
– Н-ні … звичайно ні! — і вона знову бачить мене наскрізь. Як вона тільки це робить?
— Чесно?
— Чесно, — відповів я, насупившись.
Ну ось, черговий план зірвано! Не відправляти їй те страшне відео після того, як вона мене розкрила! Ну нічого, наступного разу…
— Ти скоро підеш спати? — раптове запитання Такаґі мене застало зненацька.
— Так… мабуть… — якось промимрив я у відповідь.
— Ясно. Я теж збираюся спати.
— Ясно, — і чого вона?
— Дивне відчуття. Я вперше розмовляю з тобою вночі і серце стукає сильніше.
Вона хоче мене якось підколоти? Навіть якщо так, то я не розумію як саме.
— До завтра, добраніч, — попрощалася вона.
— Так… спокійною…
Я вже подумав, що розмова скінчилася, ось тільки вона так і не поклала слухавку. Здивовано подивившись на телефон, я спробував почути, що відбувається на іншому кінці дроту.
— Нішиката? – і знову її голос застає мене зненацька.
— Що? — швидко промовив я.
— Не вішатимеш трубку?
— Чого?
— Вимкнутись, — пояснила Такаґі.
— Сама повісь трубку, — це що, я маю робити?
— Це я тобі зателефонувала, отже, ти відключаєшся.
— Чому? — висловив я своє здивування, у відповідь почув лише сміх.
— Тоді давай одночасно.
— Давай, — відповів, дивлячись на своє відображення у вікні. Правда, мені ліньки тягнутися до кнопки завершення дзвінка, тож зачекаю.
— Раз, два… — і вона замовкла, щоправда, слухавку так і не повісила. Помовчавши, вона видала, — Ти збрехав.
— Ти теж! — обурено заперечив я і знову почув її сміх. От нахаба!
Розмова закінчилася, але ця ситуація мені не давала спокою. Вирішивши забутись уві сні, я вимкнув світло і ліг у ліжко, але сон так і не прийшов.
Помацавши своє тепле вухо і подумавши: «Чорт… сьогодні теж не спиться», я встав і підійшов до вікна. Зірки гарно мерехтіли на тлі будинків та дерев, заповнюючи своїм світлом мою кімнату.
Раптом промайнула зірка і я, дивлячись на неї, попросив про найважливіше в той момент для мене:
— Будь ласка, даруй мені силу, за допомогою якої я зможу перемогти Такаґі, — прошепотів я, заплющивши очі і вставши в молитовну позу.
Згодом я зрозумів, наскільки безглуздо це виглядає і поспішив назад до теплої ковдри, намагаючись не думати, як би з мене сміялася це дівчинка, побач вона це.