Світло життя

Ланселот чує голос. Він до долинає до нього нечітко, неначе крізь товщу каламутної, брудної води.

Ланселот чув голоси й раніше. Більше того, він бачив обличчя. Розмиті образи своїх друзів. Чи краще сказати – колишніх друзів. Адже після всього, що він зробив, лицарі круглого столу навряд чи хочуть називати його своїм другом.

Зрада. Ланселот зрадив. Кодекс, Камелот, власні принципи… Артура. І не важливим було те, що він не міг протистояти чарам Моргани, не міг зупинити це все, наскільки б сильно не намагався. Адже душа його все ще залишалася у світі духів, в той час, як тіло, до самих кісток просякнуте вірністю відьмі, вільно гуляло Камелотом, намагаючись розірвати майбутній шлюб Ґвіневри та Артура.

Ланселот боровся до останньої секунди, поки був шанс. А потім, коли вже зрада сталася, нарешті здався. Тінь виконала своє завдання і більше не була потрібна Моргані. Тож скоро він знову буде мертвий. Цього разу остаточно й назавжди. І більше ніхто не постраждає.

Але голос – нечіткий, але до болю знайомий, вириває його із забуття. Світло пробивається крізь товщу каламутної води. Спочатку здається, що це сонце.

Але яким би прекрасним явищем не було сонце, навіть воно не викликає цього тепла, цього почуття затишку й безпеки.

Так діяла магія. І не проста. Це була магія Мерліна.

Світло стає все яскравішим. Голос – чіткішим. Ланселоту вдається розрізнити слова заклинання, що промовляє Мерлін прадавньою мовою. Що він задумав? Невже намагається врятувати його?

Ця думка одночасно радує і лякає Ланселота. Він не був експертом в магії, але знав, що яким би сильним чаклуном не був Мерлін, навіть йому не під силу воскрешати мертвих.
А Ланселот не для того, добровільно віддав своє життя, закривши браму, щоб Мерлін зараз ризикував своїм аби повернути його.

Але магічному світлу важко противитися. Воно манить, кличе, обіцяє – і навіть найблагородніший лицар не може йому противитися.

Чим ближче Ланселот наближається до світла, тим чистішою стає вода, тим гучніше лунає голос Мерліна. Рука Ланселота тягнеться до світла, він заплющує очі і робить глибоких вдих.

Легені заповнює не вода, а повітря. Задушливе, жарке, але для того, хто більше ніколи не сподівався вдихнути, воно найприємніше та найсвіжіше.
Тіло пронизує ниючий, але терпимий, біль. Він і не очікував, що повертатися з мертвих буде легко.

Ланселот робить глибокі, різкі вдихи. Здається, він ніколи не зможе вдихнути достатньо.

– Легше, – лунає знайомий голос – той, що вивів його із забуття. – Легше, друже.

Ланселот відкриває очі. Він лежить на підлозі темниці. Мерлін тримає його голову на колінах та стискає його плече, намагаючись заспокоїти.

– Мерліне… – ледь чутно вдається прохрипіти. – Ти…

– Я, Ланселоте, – усміхається Мерлін. В його очах стоять сльози. – Я врятував тебе.

Ланселот не може не всміхнутися у відповідь.

– Дякую тобі, – мовить він, стикаючи руку Мерліна.

Біль та виснаження беруть своє і Ланселот відчуває, як свідомість згасає. Але йому нестрашно засинати. Він знає, що коли прокинеться, Мерлін буде поруч.