Світанкове сонце

Вранішнє сонце ледве пригріває. Весна цього року видалася пізньою, на самотніх річках все ще сходить лід, а трави на полях тільки-но починають поблискувати першою зеленню. Неподалік шумить один із струмків у королівському саду, який пробивається під високою фортовою огорожею, і вільно тече вздовж усього саду, огинаючи висаджені дерева та чагарники, за якими тільки починається сезонний догляд. Садівник підкидає добрива і наносить відрами воду, роздратований ходить навколо змерзлих саджанців, які не змогли прижитися з минулої посадки і вимерзли під час суворої зими всупереч усім старанням. Природа лише починає оживати, а разом із нею і всі мешканці замку, що колись належав йому. Він рідко дозволяє собі покидати свої кімнати, ходить немов примара коридорами, блукає вночі, сподіваючись, що його вкриє тінню від небажаних очей несплячої прислуги. Йому доводиться ховатися в нішах і за важкими портьєрами, тільки-но він почує чужі квапливі кроки або глухий смішок однієї з куховарок. За нею неодмінно слідує грубуватий голос садівника, який зараз старанно підвертає землю під одним із саджанців, якому вдалося пережити надзвичайно сувору зиму.

Він бродить по замку вночі лише для того, щоб уникнути настирливих поглядів слуг, дурних питань варти, що миттєво поспішить доповісти королю про те, що він покинув кімнату, небажаних зустрічей з лицарями, які ніколи більше не приймуть його в цьому замку. Денне сонячне світло тільки-но починає заливати просторі зали і широкі коридори крізь високі вікна, видовбані в кам’яних стінах, але залитий сонячним світлом замок знайомий йому лише з власних спогадів. Все частіше він бачить коридори не в золоті сонячних променів, а в білому світлі повного місяця, що тішить його ось уже яку ніч поспіль, дозволяючи розглянути кожну дрібницю, що трапляється на його шляху. Погляд його блукає по стінах замку, він розглядає виткані гобелени, лицарські обладунки, скульптури, що таяться в кам’яних нішах, за якими неодноразово йому доводилося ховатися в страху. Але варто його очам зіткнутися з важкою рамою картини, вирізаною з дерева, як він відразу прискорює крок, намагаючись більше не піднімати погляду. Не в змозі він дивитись у рідні очі, не в змозі навіть на самого себе поглянути. Свого відбиття у дзеркалі він уміло уникає, а якщо й потрібно йому поглянути на себе, щоб зголити щетину, то намагається користатися поверхнями, що його вигляд лишень спотворюють. Часом навіть у начищений меч дивиться, щоб бачити лише підборіддя і вилиці, яких має торкатися тонке лезо бритви. Аби тільки у власні очі не зазирати.

Біль у пораненій руці не вщухає на жодну мить, мучить його, не дає заснути. Трав’яні відвари та лікувальні пов’язки ледве допомагають йому. Слід від магічного клинка не проходить даремно навіть для темних королів. Він тримає руку вкритою шкурою вбитої ним колись лисиці, ледве здатен вдягнутися самостійно, подекуди зовсім не спить через ниючий біль. Буває, що тільки сидячи у кріслі може заснути і нерідко, прокинувшись, знаходить себе укритим теплим покривалом, поки в кутку догоряє дрібний вогник у каміні. Він не пам’ятає, щоб хтось із слуг просив дозволу увійти до нього.

Вночі він пильнує не тільки через страх розпитувань або бридких поглядів у спину, все ж таки, він жив серед подібного роками і встиг звикнути. Давно його мучать кошмари, до яких, здавалося, теж звикнути встиг, але тепер кошмари іншого роду стали, куди страшніші за своїх попередників. У снах він бачить вже не тільки дружину і вбитого брата, але й випалене вщент королівство, руїни замку, від якого лишилася жалюгідна купка каміння, вкритого кров’ю. Він бачить як сам височіє над усім, як стоїть з мертвою донечкою на руках, з якої повільно йде життя, стікаючи червоною кров’ю по його рукам. У замку все про неї нагадує і не раз він заходить у її старі кімнати, дивиться на криваву пляму, яка, мабуть, назавжди в’їлася в цей огидний камінь. Так проходить всього пара ночей, поки пляма не зникає, а кімнату не прибирають, повертаючи їй колишній вигляд. Немов Катія ненадовго відлучилася і ось-ось повернеться, готуватиметься до сну. Він просидів у її кімнаті до самого світанку і це був єдиний раз, коли його зустріли в коридорах замку, залитих ранковим сонцем.

До сьогоднішнього ранку.

Не дивно, що в замку вуха є навіть у стін. Коли король дізнається про те, що він блукає замком у нічний час, було лише питанням спритності служниць і стражників. Сумнівів у тому, що король знає про його вилазки, не було жодних. Вже не раз йому доводилося ховатися від нього, прислухаючись до швидких і, на диво, тихих кроків. Не раз він нехтував його компанією рано-вранці, коли той запрошував його спуститися до сніданку, а потім кликав до обіду і, нарешті, просив повечеряти з ним. Лише вдвох. Його відповідь була незмінною з разу в раз, але впертості королю було не позичати.

Єдиний раз, коли він необачно дозволив собі затриматися біля різьблених дерев’яних рам з полотнами в них, трапився не далі, ніж сім ночей тому. Він дивився на батьків, хоч і не пам’ятав їх, потім піднімав очі на брата з його дружиною, а потім довго не наважувався подивитися на своє власне полотно.

– Принц Вортігерн, – він і не чув тихих кроків, тому голос, що пролунав у тиші, змушує його здригнутися, але не обернутися. Це було питанням часу. – Я часто ходжу цим коридором і спочатку завжди дивився лише на батьків.

Кроки стають ближчими і Артур стає поруч. Вони майже торкаються плечима.

– Тобі тут не місце, – він глухо шипить, нагороджуючи Артура роздратованим поглядом.

– Тобі теж.

І йому відповідають поглядом напрочуд серйозним і суворим.

– Друге полотно було завішане тканиною. Коли її зняли, я довгий час не міг повірити, що на полотні ти, – погляд Артура знов спрямований на юного світловолосого принца з широкою усмішкою, що застигла на його обличчі, – і ти маєш інакший вигляд.

Вортігерн хмуриться і відводить погляд, а потім взагалі відвертається, відходячи до вікна. Його миттєво огортає сріблясте місячне світло, що Артур задивляється на нього, намагається розгледіти в найдрібніших деталях. Помітно, як шкіра його стоншилася і зблікла за місяці, проведені під замком, обличчя змарніло, а на губах застигла тонка скоринка крові зі свіжої ранки. Зараз він, здається, вперше за довгі місяці може роздивитися своє відображення, яке його зовсім не тішить. Дивитися на себе йому гидко і частково навіть страшно, адже він зовсім не схожий на того принца, що видніється у віддзеркаленні за спиною.

– Навіть принци старішають, – хмуриться Вортігерн, ковзаючи поглядом по широкій спині Артура.

– Я говорив не про вік, – кепкує усміхнено Артур, повертаючись обличчям до вікна і натикаючись на розсіяний погляд зелених очей, які Вортігерн поспішає відвести.

– Я не потребую твоїх надихаючих промов, які повинні навернути мене на праведний шлях. Тому позбав мене від них до того, як ти скажеш хоча б ще одне слово, – він відмахується від нього немов від набридливої мошки і все також розгублено ковзає поглядом по освітленому місяцем королівському саду, що розкинувся за вікном, уникаючи дивитись на своє відображення.

– І все ж, – хмикає Артур і знову стає пліч-о-пліч з Вортігерном, коситься на прикриту лисячою шкірою руку, але розмову веде про інше. – Ти змінився. У гіршу сторону.

– Хіба це не те, чого від мене чекали усі ці роки? – парирує Вортігерн.

– Не схоже, що ти завжди робиш те, що від тебе очікують, – на його вустах знову виблискує усмішка. – До того ж, тебе я пам’ятаю не краще за власного батька, так що я мало чого чекав від тебе всі ці роки, – Артур коротко знизує плечима.

– Який спостережливий, – цокає роздратовано Вортігерн, – Хочеш поділитися іншими спостереженнями чи я можу йти? – він шкіриться неприємно, повернувши голову до племінника.

– Я ще скористаюся можливістю висловитися на твою адресу. До того ж, куди ти подасися? Далі будеш тинятися замком і ховатися у нішах, як дрібний злодюжка? – Артур розвертається до нього всім тілом, склавши руки на грудях, і уважно дивиться в його очі.

Йти Вортігерну і справді нікуди. У спальню дочки він більше не суне ніс, власні кімнати йому остогидли за всі дні, що він у них провів. Залишається і справді тільки блукати замком.

– Ходімо зі мною. Потрібно оглянути твою руку.

– Я не потребую твоїх подачок, – озлоблено відмахується від нього Вортігерн.

– Це не подачки, але якщо ти волієш і далі мучитися від болю, то справа, безумовно, твоя, – Артур знизує плечима і Вортігерна злить ці його непідробні простота та щирість. Він не в змозі вчути жодної нотки фальші в його голосі, тому, мабуть, вперше робить те, чого від нього чекають. Він киває мовчки, погоджуючись іти за Артуром.

Цієї ночі біль його і справді стихає, дозволивши заснути міцним сном до самого світанку. З першими променями сонця, розтуливши заспані очі, Вортігерн розуміє, що знаходиться у чужих кімнатах. Він лежить, розкинувшись на білих простирадлах під важким оксамитовим балдахіном, крізь який проникає настирливий промінь, що і будить його в таку ранню годину. Над вухом чується розмірене сопіння, а пасмо світлого волосся делікатно торкається його вилиці. Варто йому повернути голову і перед очима одразу видно, освітлене сонцем, юне обличчя. Світлі вії тремтять уві сні, губи його розтулені і Вортігерн може відчути гаряче дихання на своїй шиї, яке обпалює шкіру. Рука Артура лежить на його животі і Вортігерну вартує чималих зусиль змусити себе перекласти її на ліжко. Він піднімається на лікті і вибирається з-під теплої ковдри, сподіваючись, що йому вдасться вислизнути з королівських кімнат непоміченим і дістатися своєї спальні.

Хриплий від сну голос застає його біля дверей.

– Підеш, не дочекавшись сніданку?

Артур, у світлі променів, що пробиваються крізь балдахін, має вигляд самого сонця. Пшеничне волосся, пасма котрого спадають на високе чоло, відливає справжнім золотом, на світлій шкірі видніються розсипом родимки та старі шрами, свіжі садна і подряпини, що тільки прикрашають його молоде і міцне тіло.

– Ти ж не хочеш, щоб нас застукали в одному ліжку? – криво посміхається Вортігерн. – Поповзуть чутки.

– Про мене ходить дуже багато чуток, щоб я дбав ще й про ці, – Артур знизує плечима і знову ця простота в його голосі, в його рухах підкуповує Вортігерна. – Лишайся. Все одно гірше не буде.

Ранкове сонце ледве пригріває. Він поправляє лисячу шкуру на здоровій руці, підставляє обличчя теплим променям, мружиться від їхньої яскравості. На губах, які він облизує швидким рухом язика, пробивається легка посмішка. Навколо настільки тихо, що кроки, що наближаються до нього, чути здалеку. Артур стає з ним пліч-о-пліч, позіхає широко і досить голосно, щоб порушити спокій, що запанувала навколо.

– Тобі тут не місце, – хмикає тихо Вортігерн, розплющуючи одне око і позираючи на юного монарха.

– Тобі теж, – у відповідь йому посміхається Артур, і тепла широка долоня тут же лягає на плече, змушуючи притулитися ближче. – Ти обіцяв не пропадати зі світанком.

– Вибач, – тихо зітхає Вортігерн, – не міг втриматися. Хотів зустріти перше весняне сонце, – він замовкає ненадовго, притулившись близько до міцного плеча. – І все-таки, – зазначає з усмішкою, – тобі вдалося знайти мене. Невже я став настільки передбачуваним?

– Ні. Я тягаюсь за тобою вже майже рік. Було б досить дивно, якби я не запам’ятав таких дрібниць, як твою любов до сонця, що сходить, – відповідає йому, все з такою ж завидною простотою, Артур, якої лише дивом не втратив за весь цей час, що він займає королівський трон.

– Я здивований, що ти запам’ятав таку дрібницю, але не можеш запам’ятати елементарні правила етикету.

– Що взяти з хлопчика, який ріс у борделі, – Артур сміється тихо та повертається до дядька, зустрічаючись із зеленню його очей.

Він бачить його тепер зовсім інакшим, не блідою тінню, що блукає замком у ночі, а променем світанкового сонця, що вказує йому шлях не тільки у справах королівства, а й магії навчає, мечем володіти майстерно вчить, плоті своєї торкатися дозволяє.

Світаючий промінь будить Артура першим, змушує його мружитися, сліпить. Він очі відводить і бачить перед собою смагляву шкіру, по якій цей самий промінь блукає, торкається відкритих грудей під розстібнутою сорочкою, ковзає по широких плечах, міцних руках, по впалому животу і губиться під легкою тканиною покривала, яким укриті довгі ноги. Ніщо не заважає Артурові відкинути край покривала вбік і притиснутись губами до шиї, де її торкається сонячне світло, торкнутися теплою долонею плеча, провести по руці та погладити розкриту долоню. Поцілунки його ледь відчутні на розпаленій після сну шкірі, але йому все одно чується гучне зітхання і він притискається губами до живота Вортігерна, задираючи низ його сорочки і пальцями торкаючись виступаючої кісточки, несміливо пробираючись під тканину спіднього. Пальці тут же лоскочуть жорсткі волосинки, але це відчуття блякне, коли він торкається гарячої і твердої плоті, чим заслуговує задушений стогін Вортігерна, що ще не прокинувся. Він приспускає спіднє достатньо, щоб розгледіти Вортігерна як слід і припадає губами до гарячої шкіри в ніжному цілунку.

– Артуре? – його гукають сонним голосом і Артур поспішає підняти погляд, щоб зустрітися з потемнілою зеленню очей дядька.

– Дозволь мені зробити для тебе що завгодно, – це могло б звучати як прохання, якби тільки не голос Артура, який не передбачає зараз відмови.

– Ти вільний робити все, на що в тебе стане фантазій, – пальці Вортігерна зариваються у волосся,що відливає золотом, тягнуть несильно і Артур сприймає це за дозвіл з черговою веселою усмішкою. Вирісши у борделі, він знав досить небагато про плотські втіхи і ласку, але тепер, коли він вільний робити все, на що стане не тільки сил, а й фантазії, Артур з жадібністю береться до діла.

Його вуста дуже скоро знову обхоплюють гарячу плоть, язиком він злизує краплі, що стікають по шкірі, і проводить їм до самого кінчика, огинаючи кожну вену.

– Чи все я знаю про твоє життя в борделі? – хмикає Вортігерн, перебираючи волосся Артура.

– Достатньо, щоб не сумніватися в моїх словах, – у відповідь йому посміхається Артур.
Його пестять, ніжать на ліжку, оточують такою любов’ю, якої відчувати йому не доводилося навіть із коханою дружиною. З Артуром все відчувалося інакше, кожен дотик немов теплий промінь раннього сонця, що золотом відливає на смаглявій шкірі. Артур не зволікає і губи його щільно стуляються навколо гарячого члена. Нагородою йому служить протяжний стогін, коли він починає рухати головою, піднявши уважний і жадібний погляд на Вортігерна. Хватка довгих пальців у пшеничному волоссі стає майже болючою, коли губи обхоплюють член і носом Артур втикається в розсип темних жорстких волосків. Вортігерну достатньо всього кількох розгонистих рухів, щоб відчути, як горло Артура стискається, варто в нього потрапити гарячому сім’ю.

– Артуре, – очі іскряться яскравою зеленню і його притягують для поцілунку, язиком знімаючи з сухих губ краплі власного сім’я.

– Артуре, – його наполегливо гукають, схоже, не вперше, і Артуру потрібно ще кілька миттєвостей, щоб прийти до тями і озирнутися навколо. – Нам пора йти, якщо ти хочеш встиигнути до сніданку, – Вортігерн дивиться на нього майже осудливо, але усмішка на його губах говорить про інше. Він більше не здатний злитися на Артура, ненавидіти його, зневажати. Він стискає його лікоть, змушуючи дивитися собі у вічі. – Артуре.

– Ходімо, – він погоджується з дивовижною легкістю і слухняно, як і завжди до цього, йде в замок, ідучи пліч-о-пліч з Вортігерном.