Самотність на двох

Різдвяний бал. Захід, на який з нетерпінням чекають всі учні після важкого семестру. Місце, де можна, не боячись осуду, запросити вже давно кохану людину на повільний танець та випробувати власну вдачу. Купа безкоштовної їжі та напоїв. Ідеальний шанс нарешті «вигуляти» ту саму сукню або костюм, що мама суворо забороняла надягати у звичайні дні. Та найголовніше: теплий вечір з друзями, з якими майже не вдавалося бачитися через неосяжну кількість важливих підсумкових (нарешті написаних) робіт. Таку особливу подію не оминали навіть найзатятіші задроти старшої школи. Вони, мов розгублені пташенята, невпевнено збивалися в купки та йшли ледь не на першу в житті вечірку, нарешті залишаючи комфортне гніздо. Хоча більш досвідчені гуляки «вечіркою» такий захід цуралися називати. «Хіба може бути вечірка без літрів алкоголю?», — напевно, думали вони, проте все одно охоче йшли разом із так званими «королевами школи». Незмінним було одне: ніхто не бажав пропускати приємний відпочинок після шкільної рутини.

Зала світилася. Осяяна гірляндами, вона нагадувала безхмарне зоряне небо: хтось ніби поцупив всі зірки нескінченного Всесвіту та розкидав їх тут. Вони, гармонійно розміщені, ідеально доповнювали різдвяну атмосферу. Наче справжня зимова казка, яку так любили зображувати у фільмах про Різдво.

Звідусіль доносилися теплі розмови та дзвінкий сміх. Кожен ніби забув про розділення на окремі групи за інтересами, через яке шкільний колектив важко було назвати дружнім та згуртованим. Це було особливо помітним у шкільній їдальні. Зараз же серед молоді панувало лише невимушене спілкування. Здається, навіть деякі представники «спортивної еліти» обговорювали плани на зимові канікули та ділилися результатами останньої перевірочної роботи з так званими «ботанами».

Все це неймовірно тішило Вілла, який обожнював подібні заходи через їхню чарівну та дружню атмосферу. Проте самому пірнути в цей соціальний вирій чомусь не вдавалося. Ось і зараз замість того, щоб заговорити з кимось, він сидів на лавці та спостерігав за присутніми, заряджаючись від них гарним настроєм. Хоча, відверто кажучи, доволі важко знаходити спільну мову з людьми, які вважали тебе ледь не за справжнісінького зомбі з дешевих фільмів жахів.

Його погляд намагався вгледіти друзів, що встигли розійтися по цілій залі. Ось Дастін махає йому, обіймаючи Сьюзі, якій після сотні вмовлянь, ледь не тисячі годин виконання всіх хатніх справ та обов’язкових молитв нарешті дозволили відвідати хлопця. Сам Гендерсон виглядав значно краще завдяки довгоочікуваній зустрічі. Майже так само весело, як і до смерті Едді. Сироти пробігли шкірою Вілла від усвідомлення того, що Дастін більше ніколи не буде таким, як раніше. Щось змінилося в його зазвичай безтурботному погляді. Щось важке та гірке назавжди оселилося в колись яскравих очах.

Сумно зітхаючи, Баєрс продовжив оглядати залу. Он Лукас не може відійти від щасливої Макс, яка отямилася кілька місяців тому. Після цього Сінклер ні на секунду не залишав її одну, настільки, що дівчині довелося проганяти його просто для того, щоб сходити в туалет. Але, здається, вона не злилася. Навпаки, у погляді Мейфілд було лише розуміння та співчуття хлопцеві. Скоріш за все, якби замість неї Векна обрав Лукаса, Макс поводилася б так само.

Вілл усміхнувся, радіючи, що всі його друзі в безпеці. Тепер в безпеці. Відриваючись від радісної дівчини, його погляд продовжив блукати святковою залою. Він знайшов Майка та Од в темному кутку неподалік від виходу. Закохані цілувалися та періодично обмінювалися ніжними поглядами. Усмішка миттєво зникла із сяючого обличчя. Кулаки мимоволі стиснулися, а тіло здригнулося від хвилі напруги. Відверто кажучи, Баєрс майже повністю змирився з тим, що Майк ніколи не відповість йому взаємністю. Вілл навіть намагався закохатися в іншого хлопця, аби остаточно забути Вілера, але, як виявилося, потрібного кандидата просто не було. Принаймні поки що. Усі або вже зустрічалися з дівчатами, або були просто неосяжними бовдурами. Проте в такі моменти ніжності з Од до Вілла наче поверталися притрушені пилом почуття, які активно повторювали в голові: «Чому не я?». Ні, він безмежно любив свою сестру та бажав їй всього найкращого в цілому світі, щиро співчував їй, згадуючи всі труднощі на шляху дівчини, був нескінченно вдячний за те, що вона сприяла його виходу з Вивороту. Чорт забирай, та якби Майк образив Од, Вілл був би одним із перших в черзі «Розфарбуй писок Вілера». Звичайно, тільки після Гоппера. Проте те кляте поколювання так і не хотіло залишати його серце.

Заграла меланхолійна музика, що проникала кудись глибоко у вени й змушувала тіло мимоволі розслабитися, а свідомість заспокоїтися. Здавалося, що абсолютно кожен в цій клятій залі знайшов пару для такого безглуздого повільного танцю. Окрім Вілла. Чомусь він завжди був тим самим винятком із загальноприйнятих правил. Похмуро провівши поглядом закоханих Майка та Од, які, тримаючись за руки, вийшли ледь не в центр всього приміщення та розчинилися у теплій мелодії, Баєрс втомлено закрив очі руками, ніби ховаючись від світу, що оточував його. Таким способом хлопець дав собі необхідний та жаданий відпочинок.

Відчуття самотності стрімко охопило свідомість Вілла. Біль у серці зростав в арифметичній прогресії, а сльози вже підло виступили на очах. Прекрасно, вечір зіпсовано. Баєрс гадав, що звик до самоти: звик просто спостерігати за щасливими друзями зі свого безпечного кутка, не втручаючись та не заважаючи. Помилявся. Він ніколи відверто не говорив про свої почуття, але завжди вислуховував та підтримував інших. Інші ж наче взагалі не бажали його слухати, віддаючи перевагу своїм «другим половинкам». Вілл вже навіть не пам’ятав, коли востаннє вони збиралися, щоб разом пограти в D&D. Що вже казати про так звані «потрійні побачення», на які Баєрса не було запрошено через відсутність тієї самої «другої половинки», і він був змушений проводити весь час вдома та малювати, аби відігнати сумні думки, поки його друзі сиділи десь у дешевому кафе та розважалися. І напевно цілувалися. Бридота.

Усвідомлюючи, що більше йому тут робити нічого, окрім як просто спостерігати, чим він все одно займався більшу частину часу, Вілл почав шукати очима вихід, аж раптом…

Баєрс здригнувся від крижаних сиріт, що виступили на шиї, яких вже занадто давно не було. Приблизно з того дня, коли Макс впала в кому. Приблизно з того моменту, як по Гокінсу почали розповзатися тріщини Вивороту. А потім просто зникли, певно через те, що необхідної четвертої смерті все-таки не відбулося, та забрали із собою мороз у районі потилиці. Віллу здалося це дивним, бо за роки зв’язку з Векною хлопець встиг зрозуміти, що створіння ніколи не залишає своїх планів. Якщо він і зникає, то тільки для того, аби повернутися та вдарити з новою силою. Намагаючись не звертати уваги на тривожні думки, Вілл як вмів насолоджувався звичайним життям без монстрів та інших світів, поки це було можливим. Схоже, тільки що він втратив таку нагоду. Знову.

Здоровий глузд кричав йому кликати друзів, верещав про те, що треба бігти звідси якомога далі, сховатися вдома, закутатися товстою ковдрою, поки пронизливий мороз не зникне. Та натомість щось зупиняло й змушувало залишитися. Щось нелогічне та далеке, але водночас раціональне і близьке. Мозок відчайдушно боровся з цим «чимось». Мозок ганебно програвав.

 Баєрс прибрав руки з обличчя й повільно озирнувся, очікуючи найгіршого. І здивувався. Ніяких павукоподібних монстрів він не знайшов, жодної лози та навіть характерного для Вивороту пилу. Натомість, з неприхованою посмішкою, на нього дивився, як би цього не хотілося визнавати, привабливий парубок, повністю вбраний у біле. Тільки чорні туфлі та пасок вирізнялися зі всього наряду. Можливо, якби не контекст ситуації, Вілл сприйняв би його за справжнісінького янгола. До біса гарного янгола. Світле волосся та блакитно-сірі очі, що звабливо сяяли в легкій напівтемряві зали, лише підкреслювали надзвичайну зовнішність. Можливо, в якомусь іншому, далекому всесвіті, де не існує чудовиськ, що здатні будь-якої миті зжерти тебе, Баєрс одразу ж забув би про існування Вілера та втріскався б у цього «янгола». Але точно не тут. Ні в якому разі.

— Вельми вибачаюся, але боюся, я вимушений перервати твоє надзвичайно цікаве сидіння. Сподіваюся, ти не сильно проти, — м’яко, хоч і з ледь відчутними нотками насмішки, промовив неочікуваний гість.

«Ага, а разом із ним і моє спокійне життя», — пронеслося в голові у Вілла.

— Навіщо ти прийшов? — майже зовсім твердо промовив Баєрс, намагаючись приховати тремтіння голосу.

Посмішка на обличчі дивака стала ширшою. Певно, радів, що його не проігнорували.

— Одразу до діла? Поважаю твій вибір, хоч і вважаю надто нудним. Не відчував мене кілька років і єдине, що тебе цікавить, навіщо я прийшов? Не вважаєш це трохи нечемним? — посмішка зникла з обличчя небажаного співрозмовника, змінюючись на фальшивий вираз образи.

«Янгол» грався. Баєрс гратися не хотів.

— Саме це мене й бентежить. Весь цей час ти був бозна де, а тепер просто з’являєшся на моєму шкільному балі? — Вілл усвідомив, що його слова схожі скоріш на претензії розлюченої дружини, яка обурена довгою відсутністю чоловіка, ніж на діалог із людиною, що зіпсувала йому та його друзям кілька років життя. Відігнавши дурну асоціацію, хлопець повторив, як йому здалося, більш твердо:

— Що тобі треба?

— Пропоную продовжити нашу розмову в більш неформальній обстановці, аби не привертати зайвої уваги, — парубок, повністю ігноруючи попереднє запитання, підійшов ближче й повільно простягнув руку.

Що? Він намагається запросити Вілла на повільний танець? Що в біса відбувається?

Баєрс завмер. Минуло кілька довгих секунд перед тим, як співрозмовник, важко зітхаючи, промовив:

— Твоя нечемність сягає нових меж. Для початку, хоча б просто потисни мені руку. Не хвилюйся, я її не відкушу. Я ж не демоґорґон… Чи як ви їх там називаєте? — він ворухнув пальцями, запрошуючи хлопця підвестися та нарешті зробити вже хоч щось із тією клятою рукою.

Вирішивши, що сперечатися з тим, через кого загинула немала кількість знайомих та постраждали друзі, не найрозумніша ідея, Вілл все ж таки підвівся та застережливо потиснув руку. Надто абсурдно, аби бути реальним. Надто реально, аби бути абсурдним.

— Генрі Кріл. Хоча, напевно, ти вже знаєш. Гадаю, моя сестра часу дарма не витрачала, — голос вже не здавався таким колючим, яким був спочатку, і це не могло не тішити.

І справді, в перші дні після зникнення Векни Од поділилася з компанією своїми спогадами. «Ви маєте знати ворога в лице», — казала вона. Процес був надскладним та виснажливим для дівчини, знову довелося витратити чималу кількість солі та води, але, зрештою, їй все-таки вдалося це зробити. Хоча й після подібного «кіна для друзів» Од була змушена два тижні провести в ліжку, вона безмежно раділа, що тепер, якщо хтось побачить Генрі, то швидко зможе усвідомити його небезпеку та попередити інших. Як би Вілл цього не заперечував, проте цей самий Генрі здався йому тоді привабливим. Можливо, якби він не був ізольованим від усього світу в лабораторії, то легко міг би стати новим «викрадачем сердець».

Досить думати про це. Жах.

— Ві…

— А-ха-х, твоє ім’я мені давно відоме, але дуже схвально, що ти вирішив згадати манери, — цього разу зникла його посмішка. З’явилася усмішка, — Моя пропозиція все ще актуальна. Ми не маємо привертати зайвої уваги, — він знову простягнув руку.

Вілл вагався. Генрі це помітив і різко змінив інтонацію на показово байдужу.

— Звичайно, якщо ти хочеш відповіді на свої запитання. Якщо ні, то я, безумовно, просто піду звідси й зникну. Навряд у нас колись знову буде нагода поговорити ось так віч-на-віч, тож виріш…

— Чи не здається тобі, що два хлопці, що танцюють, привернуть більшу увагу? Чому б нам просто не відійти в менш людне місце? — Баєрс вже очікував чергову порцію нарікань за «нечемність» та нотації, як погано переривати, але натомість почув лише короткий сміх. Можливо, «уроку гарних манер» не судилося продовжитися через те, що кількома секундами тому Генрі сам перебив хлопця.

— Якщо хочеш щось сховати, то поклади це перед носом у того, хто шукатиме. Будь певен, він не знайде. Всі занадто зайняті собою, аби зважати на інших. Ми маємо злитися з атмосферою, щоб нас точно не помітили. Або ж я можу піти, і тоді…

— Я згоден, — Вілл не повірив у те, що тільки що сказав. У нього було відчуття, ніби він підписує контракт з Дияволом. Серце калатало. Здоровий глузд надривно кричав тікати. Проте його вже не було чутно. Востаннє хлопець озирнувся, аби знайти очима Майка. Той цілувався з Од, міцно її обіймаючи. Як завжди. Ні секунди не вагаючись, Баєрс прийняв руку Кріла, щільно її стиснувши. Контракт підписано. Умови невідомі.

«Диявол» знову посміхнувся. Мабуть, радів, що нарешті отримає бажане, чим би воно насправді не було. Не чекаючи, поки Вілл зорієнтується, Генрі обережно поклав руку йому на талію та дбайливо притягнув ближче до себе. Наче хлопець був лялькою з порцеляни. Зазвичай, Баєрса неймовірно дратувало таке ставлення. Після повернення з іншого світу всі вважали його крихким: ніби ось-ось розіб’ється, варто лише одного необачного руху. Протягом довгого часу Джойс взагалі не відходила від нього, боячись, що хтось зробить цей самий необачний рух. Джонатан також постійно був поряд із братом, але скоріше саме через прохання матері, бо Баєрс-старший чудово розумів, що молодшому, мов повітря, потрібні особистий простір та свобода. Та й не такий він вже й слабкий і беззахисний. Зміг же вижити у Вивороті. Проте зараз Вілл надзвичайно радів, що з ним поводяться обережно. Радів обачним та, якоюсь мірою, навіть ніжним рухам. Радів, що не лежить із переламаними кінцівками та виколотими очима, а просто танцює. Якою б абсурдною ціною за життя це не було.

Незважаючи на те, що більшість підлітків просто топталася разом зі своїми партнерами під меланхолійну музику замість класичного танцю, Генрі вирішив затягти Вілла в справжнісінький вальс. Кріл старанно виводив шалені квадрати, ніби зараз був не шкільний бал, а урок геометрії, де вчителька дала завдання накреслити якомога більше геометричних фігур. Ще й обмежила час.

Шокований таким темпом та складністю рухів (не те, щоб вони були надзвичайно важкими, але для людини, яка до цього бачила вальс лише по телевізору, танцювати його в реальному житті було доволі непростою задачею), Вілл, аби не наступити Генрі на ноги, дивися вниз, намагаючись контролювати кожен свій рух.

— Ти зібрався ставити запитання моїм ступням? Можеш, звичайно, спробувати, проте сумніваюся, що вони тобі щось скажуть, — Кріл підняв одну брову, знову надягаючи цю кляту посмішку. Звичайно, він не міг не прокоментувати спроби Вілла залишити ноги самого ж Генрі нескривдженими. Баєрса починало це дратувати. Він мимоволі стиснув руку партнера сильніше й тихо загарчав.

Кріл це помітив. Усміхнувся… Тепло? Коротко зітхнув і додав, ніби… Вибачаючись?

— Якщо потрібно, я зміню темп та візьму більше ініціативи на себе. Тільки скажи, — голос значно пом’якшав. Від минулої гостроти та сарказму не було й залишку.

— Т-так, будь ласка, — від такої неочікуваної поведінки хлопець не зміг проговорити фразу чітко та на одному диханні. Брови Вілла злетіли вгору. Якого біса Генрі такий обачний з ним? Ніби кілька років тому він і не вчиняв жахливих вбивств, ніби не намагався замордувати його подругу, ніби не перетворив останні кілька років життя на якийсь фільм жахів. Що, чорт забирай, відбувається?

Попри дивну та, як здавалося Баєрсу, нелогічну поведінку партнера, рухатися дійсно стало легше. Тепер Вілл мав змогу відвести погляд від чорних туфель та подивитися прямо в обличчя людині, через яку він та його друзі стільки страждали. Обличчя було гарним. Що? Особливо очі. Наче озера в похмуру погоду, що віддзеркалюють сіре небо, але водночас не втрачають власної блакиті. Можливо, якби не обставини, якби це був інший, далекий всесвіт, якби людина перед ним не була втіленням монстра (хоча хіба може монстр турботливо перейняти все навантаження від танцю на себе та дозволити просто насолоджуватися музикою?), Вілл би точно… Ні. Ні, ні, ні. Не можна навіть думати про таке. Ніколи. Неправильно. Жахливо. Потворно. Огидно. Зрадливо. Бажано.

Дякуючи Богові, що в залі достатньо темно та Генрі точно не побачить небажаний рум’янець, Вілл хотів було щось сказати, проте його перебили. Мабуть, жарт про нечемність вже давно втратив свою актуальність.

— А тепер можеш ставити свої запитання, — Баєрсу здалося, що озера палали.

Музика, наче відчувши атмосферу ситуації, стала драматичнішою. Іронічно.

— Що тобі треба? — Вілл вирішив почати з головного, аби не тягнути час. Його голос був значно м’якшим, ніж у перший раз. Це непокоїло.

— Нічого особливого, лише ти, — Генрі закружляв шокованого Вілла.

Зупинився. Схилився над ним, легко проводячи рукою по чужій, трохи вологій, спині. Усміхнувся. Подивився прямо в очі. Витримав тріумфальну паузу. Додав:

— Та твоя увага.

Серце вистрибувало. Подих перехопило. Обличчя палало. Майк вже не здавався таким важливим. Ніщо вже не здавалося таким важливим. Лише озера навпроти, що горіли. Трясця.

— У…важно слухаю, — ноги вже не тримали Вілла. Їхню функцію взяв на себе Генрі.

Повертаючи хлопця у вертикальне положення, він викреслив ще кілька квадратів у такт мелодії. Примружив очі. Повільно вдихнув, немов відчув запах давно забутого щасливого минулого. Хоча, мабуть, так воно й було, бо грала зараз надзвичайно стара пісня. Можливо, років 50-х. Дивина, виявляється, навіть Векні може подобатися музика. Баєрс мимоволі усміхнувся.

Нарешті повертаючись до реальності, Кріл почав говорити. І говорити не абищо.

— Так вийшло, що коли ви з Тіньовою істотою… Ви ж так його називаєте? — уточнив Генрі. Вілл коротко кивнув, очікуючи на продовження фрази.

— Так от, коли ви з Тіньовою істотою… хм… — Кріл підбирав слова, — …з’єдналися, між нами виник зв’язок. Гадаю, ти це помітив, — ніби в підтвердження його слів, шкірою Вілла пройшовся мороз. Хлопець здригнувся.

Генрі продовжив, з кожним словом стаючи дедалі серйознішим:

— І суть зв’язку в тому, що окрім відчуття присутності один одного, наші життя також пов’язані.

Пауза.

— Що ти маєш на увазі? — голос легко затремтів. Здається, до Вілла почало доходити. Він вирішив остаточно переконатися, сподіваючись, що помилився.

Кріл раптово зупинився, нахмурюючи брови.

— Це: загину я — загинеш і ти.

Хтось наче дав Баєрсу сильного ляпаса та облив крижаною водою. Дихання завмерло. Не помилився.

— Так що всі ваші спроби знайти мене та вбити завершаться не лише моєю смертю, — знову посмішка. Однак вже не така гостра.

Танець продовжився, бо відчувався чимось необхідним, мовби він магічним чином вріс у діалог.

— Як я можу довіряти твоїм словам? А якщо це чергова маніпуляція? — Баєрс не вірив. Ні, десь далеко, глибоко в душі, куди навіть сам боявся заглядати, він знав, що Генрі каже правду. Відчував. Дивна «перевага» зв’язку, якого краще б взагалі не було. Вілл просто не хотів вірити.

— Ніяк. Проте можеш сам переконатися. Поклич своїх друзів, якщо ще можеш їх так назвати, звичайно, — слова відізвалися гострим поколюванням у серці, — Впевнений, моя сестричка не втратить нагоди одразу ж прикінчити мене. А бонусом і тебе. Бо на її місці я зробив би так само, — Генрі зітхнув. Скоріше сумно, ніж зухвало. Він знав щось, чого не знав Вілл. Те, про що Од змовчала. Або просто не пам’ятала. Не могли ж камери записати абсолютно все.

Наступні кілька хвилин спливли в тиші. Ні, не в повній, звісно, грала музика, це ж бал. Просто танець різко став мовчазним. Було видно, що Кріл мав багато чого, щоб розповісти, та й Баєрс прагнув поставити ще купу запитань. Просто Вілл потребував часу, аби перетравити неочікувану і явно небажану інформацію. І Генрі цей час дав.

Атмосфера зали майже не змінилася. Всі, як і було належно балу, танцювали. Лише людей трохи поменшало. Воно й не дивно, враховуючи невідоме походження напою, який запропонували купити організаторам заходу «за надзвичайно вигідною ціною». Мабуть, решту грошей, які мали віддати на нормальне пиття, батьки Гокінса сплачуватимуть у міських аптеках. Ось вона, справжня гармонія та рівновага Всесвіту. Хоча причиною зниження кількості людей могла також бути необхідність тутешніх дівчат підправити яскравий макіяж та пишну зачіску. Відверто кажучи, це не дуже хвилювало Баєрса цієї миті. Більше його хвилювали власні запитання. Відчуваючи себе готовим продовжити діалог, він промовив:

— І як ти… — не годен підібрати правильні слова, які б не образили співбесідника, Вілл показово пробігся поглядом по всій постаті Генрі. Гарний. Дідько.

— Став нормальним? Не хвилюйся, я все прекрасно розумію, — усмішка, — Комфортніше вести бесіду з людиною, аніж із монстром, правильно?

Роздивляючись підлогу, Вілл кивнув. Він не хотів бачити вираз обличчя Генрі зараз. Нічого, окрім того, що змусить Баєрса зніяковіти ще більше, він там не знайде.

— Причиною цьому є вихід із… Як там… Вивороту? Боже, яка дивна назва, — Вілл закотив очі, — Його токсична атмосфера більше не мала на мене ніякого впливу, тож моє тіло припинило повільно розкладатися. Та й регенерація підключилася, без неї я би просто не вижив, і навіть року не протягнув би в іншому вимірі. Деякий час на відновлення, і я знову такий, яким був у… — Кріл зробив невелику паузу, певно, не бажаючи викривати власний вік, — Що ж, колись.

— Гарний, — от курва. Вілл заціпенів. Все-таки вирвалося. Погано. Дуже погано.

Здавалося, що його обличчя різко перетворилося на розпечене вугілля. Захотілося якомога швидше опустити його в крижану воду.

Генрі підняв одну брову. Дивився кілька секунд на до біса зніяковілого Вілла. Провів рукою по його талії, від чого той здригнувся. Кріл пирснув. А тоді повноцінно розсміявся. Ні, зовсім не для того, щоб познущатися, навпаки, дуже м’яко.

— Ха-ха, дякую, ніхто за останні… Багато років не робив мені компліментів. Навідуватимуся до тебе частіше, можливо, ще щось подібне почую.

Баєрс мовчав, спішно згадуючи інші запитання, аби якомога швидше перевести тему. Надто ніяково. Боже, ну чому в людей немає такої здібності, як просто провалитися крізь землю? Можливо, це врятувало би мільярди душ від незручних ситуацій.

Нарешті мозок видав йому потрібне:

— Ти… Кхм… — всі слова раптово вилетіли з голови. Кріл видав кілька смішків і легко поплескав хлопця по талії, ніби намагаючись заспокоїти. Зібравшись із думками, Вілл, зрештою, продовжив:

— Чому тебе так довго не було? Пройшов не один рік, а ти… Ніяк не діяв, — Баєрс старанно намагався змусити голос слухатися.

Генрі скривився.

— За мою відсутність можеш сміливо звинувачувати, або радше дякувати своїм друзям, які, мушу визнати, дали мені тоді добрячого прочухана. Як я вже сказав, довелося витратити всі ці роки на відновлення. Але по твоєму обличчю я бачу, що не дарма, — м’яка усмішка миттєво змінила гострий вираз, — Та й тобі потрібен був відпочинок. Хоча б кілька років нормальної юності. Ніколи не мав нормальної юності, але гадаю, що це необхідна частина життя. Можливо, не такого вже й безглуздого, — Кріл зазирнув прямо в очі Баєрса, і погляд першого спалахнув теплом, — Не такого.

Генрі знову кружляє Вілла. Чомусь у цьому танці він відчував себе неймовірно легко та правильно. Вони, наче метелики, ширяли зараз посеред рою мух, що не здатні були на істинні й чисті рухи.

— Чи означає це, що ти залишаєш свої спроби знищити людство? — в очах Баєрса блиснула надія. Невже є шанс обійтися без жертв та кривавої бійні? Ніхто більше не загине. Ніхто не страждатиме. Що ж, в такому разі, він зобов’язаний остаточно переконати партнера.

Вілл легко піддається чужим, чомусь менш впевненим рухам.

— Я думаю над цим. Наявність сенсу, хай і примарного, не скасовує наявності жахливих, лицемірних людей, що тільки псують життя, — у голосі скрипіла відраза. Лице навпроти наче захололо, а риси обличчя вмить загострилися.

Генрі несвідомо стискає руку Вілла сильніше, на що той тільки усміхається.

— Без таких людей життя не є повноцінним. Мені також іноді хочеться втекти кудись, де немає жорстокості та лицемірства. Туди, де до людей, які певним чином відрізняються, не ставляться упереджено. Бути там, де такі люди не відчувають себе помилкою. Звучить як бажання на Різдво, певно. Проте це вже буде не життя. Яке може бути життя без труднощів? Хіба воно буде насиченим? Хіба не втратить частину свого сенсу?

Вілл перечепився. Генрі не дав йому впасти. Не міг дозволити собі порушити танець, що вже встиг стати чимось символічним та якоюсь мірою навіть сакральним.

— Цікаво, вельми цікаво. Є, над чим замислитися, — Кріл замовк, мабуть, поринаючи в це саме мислення.

Вілл продовжив. Здавалося, що ініціатива діалогу тепер повністю в його руках, чим він успішно користувався. В той час, як ініціатива танцю повністю в руках Генрі. Гармонія та рівновага.

— Не забувай, що ти також людина. Ні, не монстр з іншого світу. Ні, не скажений геноцидник. Людина, — Баєрс почув скрегіт зубів і короткий видих… Змирення? — Бажати змінити світ на краще, таким способом використовуючи будь-які методи, незважаючи на їхню гуманність, та вважати, що ти маєш право втручатися в природний потік речей, це так… По-людські, — поблажлива усмішка заграла на обличчі хлопця.

Кілька хвилин саме Вілл вів танець. Викреслював нескладні квадрати, змушуючи партнера слідувати за ним. Генрі ж мовчав. Думав. Напевно, як і всі ці роки. Баєрс буквально міг бачити, як шестерні крутяться в голові Кріла.

— Гаразд, — нарешті сказав він. Обличчя Вілла засяяло безмежною радістю. Невже він тільки що дійсно врятував світ? Зв’язок підказував, що Генрі не бреше, тож насправді можна видихати спокійно.

— Але тепер ми будемо регулярно бачитися, — миттєво додав Кріл, — Мені набридла самотність, а ти доволі непоганий співбесідник, — Баєрсу здалося, що щоки партнера стали світло-рожевими.

Генрі знову перехопив ініціативу, тепер вільний від роздумів.

Насправді Вілл не був проти такої угоди. Відверто кажучи, йому самому набридла самотність. Майже весь час він або проводив вдома, або тинявся десь позаду друзів, споглядаючи поцілунки. Хоча їхні самотності не можна було порівнювати, він знав, що відчуття від них були приблизно однаковими. Знав, бо колись йому довелося побувати у Вивороті, повністю на самоті. Як виявилося, майже повністю.

Мовчання. Ні, зовсім не незручне. Навпаки. Обидва наче відпочивали після довгого діалогу, що сильно вплинув на них. Вілл змінив свою думку щодо Генрі, хоча й повною довірою це назвати було вкрай важко, але зараз принаймні він не вважав правильним рішенням вбити Кріла. І не тільки через те, що це вб’є його самого. Генрі ж, у свою чергу, більше не хотів влаштовувати кривавий геноцид.

Після того, як напруга між ними зникла, на її місце прийшла насолода. Музика проникала в їхні тіла, давала можливість по-справжньому зануритися в атмосферу танцю, відчути легкі дотики, запах свіжої деревини, що не встиг повністю зникнути до початку балу, солонуватий смак поту, мабуть, єдиний показник того, що вони ось вже більше, ніж пів години, танцюють, звуки юрби, яка веселилася та обговорювала останні події, очі одне одного. До біса гарні очі.

Ідилія, якій не судилося тривати довго.

Очі Вілла раптово натрапили на Майка та Од, що також танцювали. Вони закохано дивилися одне на одного та ніжно усміхалися. Здавалося, для них зник цілий світ. Справжня любов, якої, мабуть, не судилося мати хлопцю. Несподівано, прямо на його очах, пара поцілувалася. І поцілунок цей був такий чуйний, ніжний, м’який та турботливий, що його завжди уявляв собі Баєрс перед сном: Майк цілував найкращого друга в тих мріях точнісінько так само, як цілував зараз Од.

Серце закололо. Не годен більше спостерігати за романтичним дійством, Вілл розвернув себе та Генрі, даючи тому можливість побачити закоханих.

Кріл посміхнувся.

— Схоже, що моя сестричка зруйнувала плани не тільки мені, — він глянув на Вілла зі співчуттям і несвідомо притягнув його ближче до себе, ніби намагаючись захистити. Хоча можливо, Баєрсу тільки здалося, — Але знаєш, в цьому випадку я навіть радий.

Вілл глянув на нього з німим питанням в очах.

— Досі не зрозумів? Дивна річ — кохання, повністю затемнює здоровий глузд. Навіть твою вкрай розумну голівоньку не оминуло, — на мить відпускаючи руку Баєрса, Кріл скуйовдив тому волосся. Шкірою пройшлися сироти.

— Кохання? — Вілл заціпенів. Невже Генрі помітив? Невже Баєрс так погано це приховує, що майже незнайома людина за такий короткий проміжок часу його розкрила? Чи це чергова «перевага» зв’язку? — І чому ти радий? Тому, що він весь час проводить із дівчиною і майже зовсім забув про друзів? — хлопець спробував відвести тему якомога далі від власної орієнтації, але зрозумів, що тільки що фактично поскаржився на Майка. Нічого подібного він досі не робив, фільтруючи інформацію навіть із Джонатаном. З Джонатаном.

— О-о-о, бачу голівонька не така вже й задурена. Це не може не тішити, — Генрі знову провів рукою по волоссю Баєрса. Вілл почервонів, — Він на тебе не заслуговує. Він зруйнував все, і для чого? Аби обмінюватися слиною з якоюсь тупою дівчиною? — широка посмішка виступила на грайливому обличчі.

— Од не тупа, — Баєрс зблід. Мабуть, якби не темрява, він зараз походив би на різдвяний вогник. Проте власна ж цитата, сказана роки тому, що зараз пролунала з вуст іншої людини, непокоїла його значно більше, ніж колір лиця, — І Майк… Йому теж важко. Можливо, йому не вистачає ресурсів, аби однаково гарно проводити час і з друзями, і з дівчиною, тому він…

— Проводить час і з друзями, і з дівчиною на потрійних побаченнях. Ото кохання цікава штука, ще й логіку в людей відбирає. Я вже мовчу про його слова, що по-справжньому він почав жити тільки тоді, коли зустрів її. Коли ти пропав. Коли був страшенно наляканий там, у Вивороті. Коли міг зустріти найнебезпечнішу річ у своєму житті. Навіть не демоґорґона. Мене, — тепер погляд Генрі не був насмішливим. На його обличчі гострими рисами відобразилася серйозність.

Вілл опустив голову. Відчув, як підступають сльози. Кріл натиснув на те, що боліло найбільше. На те, що Баєрс намагався приховати від себе протягом цих років.

Він знаходив порятунок від самотності в малюванні. Забороняв собі навіть думати про свої негативні емоції. Лише відображав їх на папері. Чіткими мазками вони ідеально лягали в загальний пейзаж, точно відтворювали емоційний стан автора. Проте усвідомлення того, що ніхто не хотів рятувати його від самотності, прийшло лише зараз. Сльози вже з’явилися. Папера та олівців поруч не було.

Ні. Плакати перед Крілом він точно не буде. Тільки не перед ним.

Генрі зітхнув і провів рукою по талії Вілла, привертаючи його увагу.

— Подивися на мене, — тон м’який, проте наполегливий.

Вілл не реагував.

— Добре, якщо не хочеш спілкуватися, можеш піти. Я тебе не тримаю, — Кріл зупинився, збираючись відпустити Баєрса.

Вілл не пішов. Навпаки, лише дужче вхопився за явно задоволеного такою реакцією Генрі, втягуючи його в новий танець. За цей короткий проміжок часу Баєрс звик до того, що він не один. Не хотів повертатися до самотності. Не знову.

Розуміючи, що вибору в нього немає, Вілл підняв голову. Від різкої зміни положення, одна сльозинка все-таки покотилася по щоці. Зовсім неочікувано, Кріл ніжно витер її великим пальцем і співчутливо усміхнувся.

— Зі мною все гаразд, тобі не слід турбуватися, — Баєрс відвів очі, не витримуючи теплого погляду.

— А тепер ти мені брешеш, — Генрі перехопив ініціативу танцю, притягуючи до себе Вілла, — Нумо, згадай, що постійно каже сестричка.

Дідько. Схоже, Кріл також може розпізнавати неправду.

— Ти прийшов не для того, аби слухати мої проблеми, — Баєрс намагався переконати партнера відійти від болісної теми.

— А ти прийшов точно не для того, аби танцювати зі своїм ворогом. Проте маємо те, що маємо, — Генрі посміхнувся, різко змінюючи їхнє положення. Вілл мало не впав, — Не перестанеш брехати, зроблю наш танець таким складним, що ти зажадаєш піти звідси якомога далі, аби не втратити свідомість. Проте я тебе вже не відпущу. Ти сам обрав залишитися, — хоч на обличчі все ще грала посмішка, голос був серйозним.

Баєрс заскреготав зубами. Кріл хоче правди? Він її отримає.

— Що саме ти хочеш почути? Що я почуваюся самотнім і постійно брешу собі, що це не так? Це правда. Що не можу сказати про свої почуття словами, і замість цього ледь не цілодобово малюю? Це правда. Що я помилка? Це…

— Не. Правда. — твердо перебив Генрі, — Чи ти хочеш сказати, що я теж помилка? Доволі необачно, незважаючи навіть на мою симпатію до тебе, доволі необачно, — Кріл провів рукою по талії Баєрса, — Проте я дуже радий, що ти припинив мені брехати, — Генрі знову повернув танцю комфортний для Вілла темп.

Сльози неконтрольовано покотилися з очей Баєрса. Зараз він був надзвичайно вдячний Богові за те, що на ньому не було туші. Така болісна відвертість точно не входила в його плани. Тим паче перед людиною навпроти. Тим паче перед собою.

Генрі стурбовано глянув на Вілла. Баєрсу здалося, що на мить Кріл засумнівався, чи дійсно виправданим був його тиск. Ніяковіючи від такого погляду та своїх сліз, хлопець заговорив:

— Ох, вибач, я не…

— Не вибачайся за свої емоції. Ніколи, — мабуть, вперше за цей вечір Вілл почув по-справжньому серйозний тон Генрі. Генрі ж, зі свого боку, сковзнув тонкими пальцями в м’яке волосся Баєрса, ніби намагався заспокоїти. Хлопець примружив очі, відчуваючи, як шкіра вкотре вкрилася сиротами.

— Послухай, я зовсім не хочу засмучувати тебе й тим паче доводити до сліз. Мені важливо донести, як твої… Кхм… — Кріл закотив очі й зітхнув, — Друзі насправді до тебе ставляться. Ти маєш це прийняти, а не виправдовувати їх. І як би я цього не хотів, ти мусиш поговорити з ними. Якщо тобі, звісно, після всього хочеться продовжувати вашу дружбу, — голос Генрі значно пом’якшав, — Ох, і ще… Знову відчуєш себе самотнім — звертайся до мене. Між нами зв’язок, пам’ятаєш? Я почую. Будь-якої миті, — на секунду Віллу здалося, що Кріл почервонів і його очі забігали по залі. Та ну, неможливо.

Баєрс мовчав. Точніше сказати, онімів. Серйозно? Єдиним, хто насправді поцікавився його почуттями, був Генрі? Який лише кілька років тому хотів винищити все людство? Який безжально вбив дві власні родини? І тепер його цікавив ментальний стан та комфорт Вілла, що він йому навіть дозволив звертатися, коли Баєрс відчує потребу? Дивні дива. Хоча, можливо, не такі вже й дивні, враховуючи ймовірність того, що Крілу самому може бути некомфортно від Віллових почуттів через зв’язок. Проте все ще дива.

— Гаразд, я спробую, — нарешті промовив хлопець. Трохи вагаючись, все ж додав:

— Дякую.

Генрі на таке ніякове та невпевнене “дякую” лише м’яко розсміявся та відповів:

— Звертайся, — широчезна ніжна усмішка яскраво осяяла обличчя навпроти.

Танець тривав. Здається, стосунки між ними після відвертого діалогу лише потеплішали. Генрі вже не рухався шаленим метеликом, дивом не зачіпляючи сусідні пари, які, на щастя, були надто захоплені одне одним, аби помітити двох хлопців разом. Все, як і казав Кріл. Вілл же, зі свого боку, почувався набагато впевненіше: довірився досвідченому партнеру та дозволив йому повністю керувати процесом, а сам лише вливався в потік.

Вони знову мовчали. Хоча, певно, це слово не є правильним. Партнери вели німий діалог, дивлячись один одному в очі й плавно рухаючись. Здавалося, що саме так можна донести набагато більше інформації, ніж звичайною розмовою. Багато що Вілл побачив у погляді навпроти: розуміння, співчуття, ніжність, нотки іронії, м’якість, крапля серйозності, турбота і, можливо, найвиразніше з усіх, яке ніби мало бути захованим, проте щось пішло не так.

Самотність. Ні, звичайно Баєрс розумів, що людина, яка бозна скільки років провела в іншому вимірі, а до цього ще й була ізольованою в тій же лабораторії, що і його сестра, почуватиметься самотньо. Але він не думав, що самотність в погляді навпроти буде такою знайомою. У Вілла були друзі, з якими можна обговорити майже всі теми. Вони проводили не так багато часу разом, проте все ж вони були. У Вілла був Джонатан, що здатний вислухати та підтримати брата будь-якої миті. У Вілла була мама, яка, не дивлячись ні на що, завжди буде за свою родину горою. У Вілла був Гоппер, здатний захистити Джойс у випадку, коли щось загрожує їй на шляху до захисту власної родини. Все це він прекрасно усвідомлював і часто нагадував собі, але почуття самотності гризло його, нагадуючи про його вподобання в коханні. Помилка. Хоч Генрі й заборонив так казати, проте ярлик нікуди не зник. Баєрс усвідомлював, що через любов до своєї статі він не зможе повністю здолати це гнітюче та болісне відчуття. Бо таких людей, як він, надзвичайно мало. Про таких людей не знімають фільмів, не пишуть книг, не показують у рекламі, в принципі не сприймають цілим суспільством. Він готувався провести ціле життя на самоті, в той час, як всі його знайомі одружаться. Прикро. Несправедливо. Реально. У Вілла також була Од, яка допомогла врятувати його з Вивороту. Про неї не можна забувати, навіть у думках. Якби цього не сталося, Баєрс би зараз не мав такого гарного оточення, що, якимось чином, все-таки рятувало його від повної самотності. Проте він зміг би врятував від цієї ж самотності декого іншого.

Генрі. У Генрі не було родини, яку він міг би захищати. У Генрі не було друзів, з якими можна було б весело проводити час. У Генрі не було людини, якій можна «поплакати в плече», і вона не засудить, а, навпаки, вислухає. У Генрі не було того, хто врятував би його з Вивороту. Натомість була та, хто відправила парубка туди, прирікаючи на довічну самотність. У Генрі не було навіть дому, куди він зможе повернутися після балу, окрім давно покинутої будівлі. У Генрі не було нічого. Проте він усміхався, так широко й ніжно, ледь не до сліз, вдивляючись в обличчя Вілла. Баєрс не розумів його.

«Такі, як ми, приречені на самотність. Нас не розуміє світ. І тоді ми хочемо його змінити. Будь-якими методами, за будь-яку ціну. Проте таким, як нам, неймовірно щастить, коли ми зустрічаємося. Світ відходить на друге місце. Такі, як ми, маємо оберігати та піклуватися один про одного. Інакше самотність нас поглине, а світ не встоїть», — пролунало в голові Вілла.

Кріл підморгнув і усміхнувся ще ширше, якщо це було можливим. Пречудово, тепер вони і в голови один одному можуть залазити. Клятий зв’язок. Стоп. Зв’язок? Хвилинку… В голові Баєрса яскраво спалахнуло осяяння.

Генрі не був самотнім. Однозначно не був, це було б неможливо та вкрай нелогічно. Тепер не був. Як і Вілл. У Кріла був Баєрс. У Баєрса був Кріл. Більше немає самотності. Більше не буде. Ніколи.

— Розумний хлопчик, — Генрі схилився над обличчям Вілла. Очі Кріла незвично палали. Близько. Дуже близько. Баєрс міг відчувати чуже тепле дихання. Він не був певен, що зможе назвати принаймні одну річ, яка була б червонішою за його лице цієї миті. Їхні губи опинилися на відстані лише кількох міліметрів. Можливо, якби Вілла не паралізувало, то він би сам здолав цю відстань. Надто спокусливо.

Аж раптом, з невідомих причин (хоча, скоріш за все, це якесь дивне передчуття небезпеки спрацювало), його погляд сковзнув за спину Кріла.

«Дідько», — пронеслося в голові. Цього ще не вистачало.

Сподіваючись, що все обійдеться, Вілл припав до Генрі, обіймаючи, аби за його тілом не було видно обличчя Баєрса. Генрі ж, явно збентежений таким вчинком партнера, обійняв хлопця у відповідь. Міцно. Ніжно. Надійно. Віллу захотілося забути про загрозу, що неспішно до них наближалася, та розтанути в чужих руках. Проте не можна зараз втрачати здоровий глузд. Небезпечно.

— Агов, що сталося? — занепокоєно спитав Кріл, відчуваючи легке тремтіння Баєрса. Погладив його по спині, щоб хоч трохи заспокоїти.

Вілл подумав, що це найбільш ніякова ситуація в його житті: він стоїть на різдвяному балі й обіймає свого колишнього ворога, який, зі свого боку, намагається його заспокоїти.

— Не обертайся.

Генрі обернувся.

Прямо в їхній бік, зі сторони входу, йшли вже давно знайомі хулігани Трой Волш і Джеймс Данте.

У Баєрса всередині все захололо. Спогади накрили його гігантською хвилею, відбираючи мову.

Ось Віллу одинадцять років, його вперше бачать Трой та Джеймс. Він їм не сподобався одразу. Іноді так буває, що ти комусь не подобаєшся не через жахливий характер, манери, зовнішність, звички та навіть заздрість, а просто тому що. Тому, що дітям слід знайти того, з кого можна сміятися, аби потішити власне его та полегшити ниючий біль, якого вдома завдають несвідомі батьки, називаючи насилля вихованням. Слабші від хуліганів, неспроможні щось відповісти та захистити себе люди, є ідеальними жертвами. Ідеальною розрадою. Ідеальною подушкою для биття. Такою дитиною якраз опинився Вілл Баєрс.

Він чудово пам’ятав, як після уроків на нього налетіли одразу двоє хлопців, намагаючись «вибити з нього все лайно». На щастя, йому допомогли друзі. Іти одразу проти чотирьох Трой та Джеймс не наважилися, тому поспіхом втекли. Проте тепер зненавиділи всю Партію, замість лише одного Вілла. Змогли налаштувати проти них усю школу. Обзивали та принижували. У якийсь спосіб навіть дізналися про його орієнтацію, хоча, скоріш за все, такий висновок ґрунтувався виключно на дурних стереотипах. Баєрс дуже часто малював, а це, як люблять казати дорослі, а діти слухняно копіюють, «нехлоп’яча справа». А потім вважають за «справжніх художників» лише чоловіків. Так, дуже логічно. Звідси й пішли чутки. І образи. Багато нових образ.

Після того, як Вілл повернувся з Вивороту, Трой та Джеймс поширювали прізвисько «хлопець-зомбі» серед учнів, та розповсюджували відповідні листівки. За припущенням Баєрса, саме вони налякали його на Гелловін.

І ось зараз, вже більш кремезні, але не більш розумні, хлопці прямували до них. Генрі розвернувся до партнера, що все ще тремтів. Усміхнувся.

— Не турбуйся, вони не скривдять тебе знову. Труднощі роблять життя насиченішим, хіба ні?

От же ж дідько.

Не те, щоб Вілл боявся хуліганів, ні, він давно звик до насмішок та штовхань з їхнього боку, хоча й із появою Од образи зменшилися. Він скоріше боявся того, що Генрі може зробити з Троєм та Джеймсом. Якщо він переламав кістки його подрузі, то лячно навіть уявити, на що він здатен із його кривдниками.

А ще хлопець боявся, що друзі побачать його разом із Генрі. Посиплеться купа запитань, на кшталт: «Чому ти не покликав нас одразу? Од би швидко розібралася з Векною, чому ти нам не сказав?». І тоді він втратить частину їхньої довіри. Цього не хотілося.

Не хотілося також визнавати, що боявся він ще й за самого Кріла. Зараз може бути вбитий той, хто нарешті розділив їхню самотність на двох. А Од не пожаліє Генрі. Тільки не після Макс.

—…а зараз нам треба відійти до виходу, аби не привертати зайвої уваги. Агов, ти мене взагалі чуєш? — виявляється, поки Вілл обдумував ситуацію, Кріл щось говорив. Можливо, навіть розповідав план дій.

— А? — збентежено запитав Баєрс, ніби випливаючи з глибокого озера підсвідомості.

— Немає часу повторювати. Будемо імпровізувати, — Генрі впевнено взяв Вілла за руку, аби остаточно витягти того з виру думок, і повів до виходу. На мить Баєрсу здалося, що Кріл не просто йшов, а плив: настільки плавними були його рухи. Заворожує. Ні. Не можна відволікатися.

Як і очікувалося, Трой та Джеймс пішли за ними. Назрівало щось серйозне. Віллу це не подобалося.

— Гей, Баєрсе! Чи, можливо, краще сказати ґею Баєрсе? Чув, Джеймсе? «Ґею Баєрсе», — Трой бридко розсміявся, похрюкуючи. Джеймс підхопив його огидний сміх, блокуючи вихід.

Остання надія на втечу розтанула у Вілла на очах.

— Дотепно, Трою, як завжди.

— Як у старі часи. Агов, Баєрсе, не хочеш теж згадати золоте минуле й отримати ностальгічних стусанів? — знову хрюкання.

Вілл подивився на Генрі. Його обличчя просто сяяло усмішкою, проте очі були абсолютно порожні, а рука стиснута в кулак настільки, що кісточки зробилися сніжно-білими, як і його одяг.

Погано, дуже погано.

Аби зробити атмосферу менш напруженою та не виглядати в очах Генрі жертвою, яку слід негайно захистити, зламавши кривдникам всі кістки, Вілл, переборюючи себе, відповів:

— А ти, я бачу, забув, як наша подруга змусила тебе привселюдно обмочитися. Хочеш поринути в золоте минуле? — Баєрс відчайдушно намагався вгамувати тремтіння рук. Після того, як дія адреналіну трохи ослабла, хлопець впевнено випрямився, відчуваючи приємну гордість. Вілл знову глянув на Генрі. Той все ще лячно усміхався, але, на щастя, рука вже не була стиснута в кулак. Відповідь Баєрса змусила Кріла пирснути, проте він стримав сміх. І, здавалося, вже не був налаштований так вороже.

Чудово.

Трой від такої реакції на мить замовк, обдумуючи мізками, якщо вони в нього, звісно, були, що йому слід казати далі. Кілька довгих секунд промайнули в абсолютній тиші.

На допомогу прийшов Джеймс:

— А ти свого хлопця до нас із веселкової Каліфорнії привіз? Щось він якийсь блідий — тепер він звернувся до Генрі, — І як воно, трахатися в сраку? Хоча звідки тобі знати, Вілл же в нас такий незайманий та слабкий: вітерець дмухне і здує. Або ж поверне в могилу, де й належить бути всім зомбі, — липкий сміх Джеймса та бридке хрюкання Троя змусили Баєрса скривитися.

— Я гадаю, ви й без мене прекрасно знаєте відповідь на своє запитання, — усмішка ніяк не хотіла сходити з холодного обличчя.

Трой та Джеймс здивовано подивилися один на одного, не розуміючи, що Генрі мав на увазі. От же ж йолопи.

Кріл плавно повернув голову до Баєрса. В ту ж мить його погляд потеплішав і не виглядав так моторошно.

— Вілле, любий, не представиш мені цих двох… парубків? Бо, наскільки я бачу, їм бракує ввічливості та, напевно, розуму також, — Генрі усміхнувся, проте щойно знову подивився на хуліганів, його очі наповнилися неосяжним роздратуванням, яке ось-ось переросте в гнів, а потім у лють. І тоді невідомо, що може статися.

— Т… Так, звичайно. Генрі, це Трой та Джеймс. Трою та Джеймсе, це Генрі, мій… — і тут Баєрс розгубився. А хто «мій»? Знайомим чи другом його тепер точно не назвеш, бо те, як вони танцювали та, чорт забирай, ледь не поцілувалися, не могло не привернути уваги цих бовдурів. Хоча шкода, що тільки «ледь». Хіба друзі чи знайомі вальсують або цілуються? У Троя та Джеймса, звичайно, клепки в голові було дуже мало, але ж не настільки.

— Можна просто твій, Вілле, — м’яко завершив речення Генрі. Та він із нього сміється.

Здавалося, що тільки Баєрс сприймав те, що зараз відбувалося, серйозно. Кріл грав невідомо яку роль і, здавалося, отримував задоволення, пасивно висміюючи хуліганів, а Волш і Данте вже уявляли, як будуть розважатися, коли «вибиватимуть все лайно з двох педиків, які чомусь припхалися до їхнього Гокінса». По виразах їхніх облич це було прекрасно видно.

— Фу-ху-ху, бридота, — Трой засунув пальці до рота та зробив вигляд, що блює. Джеймс зареготав.

Хлопці почали розминати кулаки. Ситуація загострювалася. Намагаючись хоча б трохи зняти напругу, Вілл, ледь стримуючи тремтіння в голосі й надягаючи доброзичливу усмішку, наскільки це було можливим, порушив кількасекундну тишу:

— Трою, ти ж кілька років тому переїхав, я правильно пам’ятаю? Вирішив відвідати старий добрий Гокінс? — йому здалося, що гра на почутті ностальгії трохи заспокоїть Волша й відволіче його від «вибивання всього лайна».

— Та ось, дехто розповів мені, — Трой глянув на Джеймса та посміхнувся, — що наш улюблений ґей Баєрс повернувся з веселкової Каліфорнії додому й буде на шкільному балі. Вхід вільний, от ми й вирішили навідатися до старого знайомого та «поговорити» з ним. А він, як виявилося, ще й свого хлопця привіз, тож «говоритимемо» ми одразу з двома, — Волш зловісно вишкірився, стискаючи руки в кулаки, — Маємо дуже важливу місію: донести, що таким, як ви, тут не місце. І на цей раз твоя подружка-чудовисько тобі не допоможе. До речі, де ж вона? — Трой зробив фальшивоспівчутливу гримасу й почав озиратися.

— Кинула його, як всі інші друзі, бо не захотіла тусити з педиком, — підхопив Джеймс, знову починаючи реготати.

Серце занило, очі раптово стали вологими. Вілл прекрасно розумів, що хулігани хотіли завдати йому якомога більше болю, і тому всіляко ним маніпулювали, бажаючи як мінімум довести до сліз, проте була в їхніх словах крихта правди. За весь час, поки Кріл та Баєрс танцювали, ніхто з його друзів навіть не перевірив, як він. А для них, на секунду, Вілл весь цей час сидів на лавці, просто спостерігаючи. І жоден не підійшов до нього. Ніхто.

Він вже навіть не думав про власну орієнтацію. Знав, що це неправильно. Можливо, навіть бридко й огидно. Помилка. Не важливо, що казав Генрі. Помилка.

— Ой, ви подивіться, наша Блакитна Принцеса зараз заплаче. Не плач, Принцесо, після короткої «розмови» ти одразу полетиш у своє Веселкове Королівство.

— З нашою допомогою.

Знов огидний сміх разом із бридким похрюкуванням.

Вілла дивувало те, що ніхто не звертав на них жодної уваги. Всі просто продовжували танцювати. Можливо, місцезнаходження біля виходу дійсно робило чотирьох дорослих (ну, майже) людей непомітними. Певною мірою це навіть тішило Баєрса, але водночас і лякало. Трой та Джеймс сильно виросли, тому все може скінчитися не просто стусанами, як це було раніше.

— Як же ж тебе родина сприймає такого… — Трой зробив паузу, нездатний підібрати правильне нецензурне слово, — Чи вони не знають? Як негарно брехати, як негарно. Слід їм все розповісти, коли вони знайдуть тебе в синцях. Впевнений, що після правди тобі ще й додадуть, а місіс Баєрс нам тільки подякує.

Згадка Джойс змусила Вілла міцно стиснути кулаки. Він тихо загарчав, відчувши, як кров гарячою хвилею кинулася до обличчя. Яке вони, в біса, мають право приплітати сюди його мати? Відчайдушно захотілося кричати, вибити з хуліганів всю цю кляту веселість. Баєрс вже почав підіймати руку, проте…

Раптово його охопило відчуття безвиході. А що Вілл, власне, може з ними зробити? Просто накричати? Ні, таким способом він тільки приверне зайву увагу. Спробувати вдарити першим? Ні, тоді Волш і Данте легко перехоплять невдалий удар і, можливо, навіть більше озвіріють. Покликати когось? Знову ж таки зайва увага. Просити Генрі про допомогу — взагалі божевілля. Баєрс буквально нічого не може вдіяти.

Від сміху починало нудити.

Вілл опустив голову. Раптова злість відступила, даючи місце безвиході та почуттю провини. До біса неприємно. Якби не він, цього б не сталося. Якби не він, Трой та Джеймс і не прийшли б на цей клятий бал.

Помилка. Помилка помилка помилка помилка помилка помилка по…

«Годі», — твердо пролунало в голові хлопця. Кріл торкнувся тонкими пальцями його руки й ніжно погладив тильну сторону.

Приємне тепло розлилося по всьому тілу, проганяючи неприємні думки, на обличчі з’явилася усмішка. Він не один. З ним Генрі. Завжди буде.

«Я бачу тут тільки дві помилки. І вони стоять перед нами», — тепер Кріл повноцінно взяв руку Баєрса, переплітаючи їхні пальці.

От. Же. Ж. Дідько.

Перший кулак полетів у лице Генрі, прямо у вилицю. Він відсахнувся, але не впав. Вілл встиг побачити, що тепер Кріл не усміхався, ні. Він зловісно вишкірився, стискаючи кулаки так міцно, що тепер кісточки здавалися білішими за його сорочку. Лампа над ними блимнула.

Погано. До біса погано.

— Займатися бридотою будете в себе вдома, аж ніяк не при нас, — прогарчав Волш, підходячи до Баєрса.

— Генрі, прошу, що б далі не трапилося, контролюй себе, ми не маємо привертати уваги, інакше… — закінчити речення Віллу не дав другий кулак, який також прилетів у лице. Баєрс відлетів прямо до Троя, проте не впав. Ото вдача. Вілл відчув кров, голова закрутилася, місце удару охопив гострий біль. З очей рефлекторно побігли сльози, лише більше подразнюючи рану.

Лампа замерехтіла інтенсивніше.

— Хто дозволяв тобі розкривати писок? — злий голос Троя різав вухо. Раптом вираз його обличчя змінився з роздратування на веселість, — О-о-о, ви тільки подивіться, наша Принцеса все ж розплакалася.

Світло лампи стало над’яскравим, як тоді, коли Вілла затягнуло у Виворіт. Генрі не був у його полі зору, і цей факт Баєрса не на жарт лякав. Він наче втратив частину контролю.

— Бовдури, ви навіть не уявляєте, на що себе наражаєте! Негайно припиніть, поки не стало гірше! — Вілл щосили намагався змусити голос звучати твердо та переконливо, проте його інтонація скоріш нагадувала агресивне благання з великої «Б», ніж суворий наказ.

— Принцесо, хіба можна використовувати лайку? Не думаю, що у твоїй Веселковій Країні це схвалять. Доведеться тебе провчити, — Волш миттєво схопив Баєрса, не даючи тому можливості вирватися, і дістав маленький ножик. Маленький, проте до біса гострий.

Д. І. Д. Ь. К. О.

— Агов, Принце! — Трой обернувся до Генрі. Лампа агресивно блимнула, — Або ти зараз виходиш у центр зали та волаєш про те, що ти педик і трахав у сраку Вілла Баєрса, або я залишу кілька глибоких шрамів на його солоденькому обличчі, і воно вже не буде таким солоденьким. Ти мене зрозумів? Я починаю. Раз, два…

— Трою, це вже занадто, ми про це не домовлялися… — налякано сказав Джеймс, дивлячись у божевільні очі друга.

— Я завжди знав, що ти клятий боягуз! Не слід було брати тебе із собою, — Волш загарчав і знову звернувся до Кріла: — Ну то що, педику, ти приймаєш мої умови? — Трой підніс ніж прямо до обличчя Вілла, вже збираючись подряпати його. Ноги неконтрольовано затремтіли. Сльози неприємно подразнювали поранення. Через них майже нічого не було видно.

— Ні, — крижаний голос пролунав десь ззаду. Це не був голос Генрі. Він був іншим, низьким, глибоким, таким, що проникав у свідомість. Голос монстра. Голос Векни.

Шкіра Баєрса вкрилася сиротами. Ось: те, чого він боявся найбільше, трапилося. Залишалося тільки молитися, аби Кріл не вбив Волша та Данте.

Цієї ж миті рука, що тримала ніж, хруснула. Гострий предмет випав. Тепер Віллу нічого не загрожувало, тому він трохи полегшено видихнув.

Хруснула друга рука. Волш відпустив Баєрса, шоковано дивлячись на власні зламані кінцівки. Він набрав повітря в легені, аби що є духу закричати, проте…

Трой та Джеймс відлетіли до стіни з гучним ударом. Вілл втратив опору та впав, проте миттєво розвернувся, аби мати змогу бачити, що відбувається.

Перед його очима постав злий, хоча ні, не так… Генрі просто скипав від люті. М’які риси обличчя Кріла вмить стали гострими, дихання було важким, тіло таким напруженим, що Баєрс міг угледіти м’язи парубка, які натягнули білу сорочку. Обома руками він затуляв наляканим хлопцям роти й дивився їм прямо у вічі, наче хижак, який щойно наздогнав жертву, ніби запитуючи: «Догралися?».

Вілл стурбовано озирнувся, очікуючи побачити тисячі наляканих очей. Дарма. Ніхто навіть не дивився в їхній бік, продовжуючи насолоджуватися танцем. Оце так дійсно вдале місцезнаходження.

Раптом крізь музику до Баєрса донеслося низьке і глибоке:

— А зараз ви, як слухняні хлопчики, що хочуть жити, заберетеся звідси й більше ніколи не чіпатимете мого Вілла та його… Друзів. Інакше зламаними у вас будуть не тільки руки. Перевіримо, як ви зрозуміли те, що я сказав? Один, два… — не чекаючи, поки Генрі закінчить рахувати, Трой та Джеймс відстрибнули від стіни, наче та була розпеченою, і що є сили побігли до виходу. Якимось способом навіть примудрилися відчинити двері зламаними руками. Дивні дива.

Вілл підвівся, з полегшенням відчуваючи, що тепер йому точно нічого не загрожує. Обережно підійшов до Кріла. Той розвернувся до нього. Тепер Баєрс міг бачити його обличчя. На вилиці була рана, як і в нього. З носа рятівника великими струменями текла свіжа та багряна кров, що заляпала його сніжно-білу сорочку. Дихання все ще було важким: здавалося, що воно й не збиралося легшати, проте риси обличчя знову пом’якшали, а в погляді відобразилися тепло та турбота.

— З… Тобою… Все… Гаразд? — занепокоєно спитав Генрі, хоча це й давалося йому вкрай важко.

— Зі мною так, а от щодо тебе… Як… Як ти себе почуваєш? — як би Вілл не намагався, тремтіння в голосі не вдалося приховати.

Відповіддю на питання Баєрса стало падіння Кріла. Очі Вілла розширилися. Наляканий, він підбіг до Генрі, аби той мав змогу опертися та не знепритомніти.

— Агов, не вирубайся, чуєш? Будь ласка, потерпи ще трішечки, я знаю, що робити, — коліна хлопця неконтрольовано здригалися, проте Кріла він зміг втримати. Генрі ж, зі свого боку, то приходив до тями, то знову непритомнів, ледь тримаючись на ногах. Здавалося, що з кожною секундою Кріл тільки слабшав, бо інтервали між «сном» і «пробудженням» дедалі більшали.

Дідько. Дідько, дідько, дідько.

Згадуючи, що речі він лишив у коридорі, Вілл хутко попрямував до дверей.

— Агов, вам не потрібна допомога? Боже мій, у нього кров…

Трясця.

До Баєрса зверталася гарна дівчина з пишною зачіскою та карими очима, обережно підведеними синім. Вираз її обличчя плавно змінювався з ввічливого занепокоєння до щирого жаху: очі широко розплющилися, а руки закрили рота, аби стримати нажаханий скрик.

— У мене все під контролем… У нас… Просто невеличкий казус, не слід турбуватися, я… Я… Я знаю, що робити й прекрасно впораюся сам, — на лобі Вілла виступили краплі поту, лице горіло багряно-червоним кольором, а серце шалено калатало. Якщо вона приверне зайву увагу, у них всіх будуть величезні проблеми.

— Ти впевнений? Я можу покликати когось більш сильного, мій хлопець відійшов на вулицю, він може…

— Тобі… Сказали: до… Допомога не потрібна. З… Займайся своїми справами й не… Заважай, ти… Клята… — важко прогарчав Генрі, який тільки що знову отямився.

Баєрс вмить його перебив:

— Він мав на увазі, що ми дуже вдячні тобі за пропозицію, проте не хочемо нікого турбувати, тому впораємося самостійно. Гарного вечора, — Вілл натягнув найяскравішу усмішку, на яку тільки був здатний, міцно обхопив Кріла, що знову відключився, і продовжив свій шлях.

— Оу… Г-гаразд… Тоді щасти вам… — дівчина вже не була налаштована так позитивно, як напочатку. Звичайно, кому ж буде приємно, коли його обізве людина, якій хотілося допомогти?

Через кілька секунд вона, здавалося, взагалі забула про цю ситуацію та розважалася з подругами.

Чудово.

За час, поки вони йшли до рятувального коридору (точніше кажучи, Вілл йшов, а Генрі ледь пересував ноги), Крілу трохи покращало. Тепер він не вирубався та міг майже повноцінно ходити, хоча все ще спирався на Баєрса. Це не могло не тішити.

Прохолода просторого приміщення приємно вдарила в лице, щедро обдаровуючи новими силами. Вілл стомлено видихнув. Від свіжого повітря трохи запаморочилася голова, проте складно описати полегшення, що відчув Баєрс після задушливої зали.

На щастя, він доволі швидко знайшов власні речі серед купи інших. Хапаючи рюкзак із необхідною аптечкою, Баєрс попрямував у бік туалету. Так, далеко не найкраще місце для обробки ран, але іншого варіанту просто не було. Джойс наполягала на тому, аби Вілл носив медикаменти, бинт, вату, пластирі та багато іншого завжди із собою, бо знала, якими жорстокими можуть бути діти. І не тільки діти, а й дорослі люди. Та й необов’язково люди.

Баєрс похитнувся й ледь не впав. Не так легко було «нести» чоловіка, який ледь не на десяток сантиметрів (а може й більше, вимірювальних пристроїв поряд не було) вищий за самого Вілла. Ноги вже почали тремтіти від напруги, по щоках текли краплі поту, неприємно подразнюючи поранення, плечі охопив ниючий біль. Проте Баєрс не здавався. Хлопець усвідомлював: загине Генрі — загине він. Також десь глибоко всередині ховалося розуміння того, що можливість власної смерті була далеко не головною причиною такої, так би мовити, турботи. Проте навряд Баєрс визнає це найближчим часом.

Йшли вони в тиші. Спочатку Генрі намагався сказати Віллу щось схоже на слова подяки, проте Баєрс суворо заборонив йому видавати хоча б звук, аби не витрачати сили.

— Інакше ми обоє завалимося посеред коридору, — Вілл важко зітхнув.

Генрі нічого не відповів. Лише розуміюче кивнув, намагаючись не спиратися на Баєрса всією вагою, а більше послуговуватися власними силами. Виходило в нього, м’яко кажучи, погано.

Нарешті вони дійшли до туалету. Вілл полегшено видихнув та посадив Генрі на виступ біля умивальника. Кріл втомлено сперся на холодно-білу стінку, заплющуючи очі й важко дихаючи. Кров з носа продовжувала текти на сорочку, проте зараз це хвилювало найменше. Баєрс знайшов у кутку невелику табличку «Технічні роботи. Скористайтеся туалетом надворі. Дякуємо за розуміння» та повісив її на дверну ручку ззовні. Замкнувся. Сповз на підлогу, більше не в силах зробити хоча б крок. Полегшено усміхнувся.

Тепер вони в безпеці. Найближчим часом їх ніхто не потурбує. Прекрасно.

Мирну тишу порушувало лише важке дихання обох парубків та ледь чутна музика, що доносилася з-за дверей. Ніхто не казав ні слова. Все, що їм зараз було потрібно, це перевести дух у спокійному мовчанні. Балачки зачекають. Головне зараз якісно відпочити, аби потім якісно обговорити те, що сталося.

Вілл, кинувши короткий погляд на Генрі, переконався, що той остаточно прийшов до тями й більше непритомніти не збирається. Це неабияк тішило. Мінус одна проблема з сотень. Що ж, хоча б мінус одна.

Дивно, але проблеми завжди якимось магічним чином знаходили Баєрса, а потім чіплялися, як ті москалі за власного царя, і відпускати не збиралися. То він потрапляє в інший вимір, вимушений самостійно там виживати та ховатися від монстрів, що так і кортять його зжерти, то ним оволодіває павукоподібне створіння, що наражає на небезпеку його близьких і ледь не вбиває Гоппера, то він закохується у власного друга, що вже має дівчину, яку цей друг, вочевидь, безмежно любить.

А тепер Генрі. Вбивця. Божевільний. Ворог. Чомусь підсвідомість старанно відхиляла ці доволі логічні для друзів Вілла визначення. Щось підказувало Баєрсу, що Кріл — це дещо глибше, ніж звичайний наджорстокий убивця. Він людина. Людина, що заплуталася. Не монстр, як демоґорґон, а звичайна людина. Як Вілл.

Не можна було також заперечувати той факт, що між ними був глибокий зв’язок. Можливо, глибший, ніж із Джонатаном і навіть із Джойс. Ніби хтось, хто керує Всесвітом, зв’язав їх надміцним ланцюгом, зробленим, напевно, зі згаслих зірок. Зв’язав і змусив почуватися самотньо, аби потім розділити самотність на двох. Від цієї думки тепло приємно розлилося по всьому тілу, як тоді, коли Генрі взяв Вілла за руку. Це додало Баєрсу сил і остаточно забрало втому. Зрештою він підвівся, взагалі не відчуваючи слабкості, і попрямував до Кріла. Той також виглядав більш жвавим, але з носа продовжувала текти кров.

— Генрі… — Вілл затнувся, бо не знав, які слова зараз будуть найдоречнішими, — Як ти?

Побачивши на обличчі Баєрса щире занепокоєння, Кріл слабко усміхнувся.

— Не переймайся, якщо я пережив Виворіт та вогонь, то точно переживу легке виснаження. Я ще не до кінця відновився після «теплого знайомства» із твоїми старшими друзями, — він криво посміхнувся, — тому зараз мені небажано використовувати сили. Хіба що в надзвичайних випадках.

Стан, коли людина ледь не через кожні кілька хвилин непритомніє та не може самостійно пересуватися, «легким виснаженням» було назвати вкрай важко, проте, вочевидь, у Генрі була своя термінологія.

Не гаючи часу, Вілл швидко дістав із рюкзака чисту хустинку та змочив її холодною водою. У шкільному крані ніколи не було іншої. Кріл, не розуміючи дій хлопця, здивовано нахилив голову й спитав:

— Що ти робиш?

— Збираюся зупинити твою кровотечу, хіба не очевидно? — Баєрс витиснув шматок тканини від зайвої вологи та розвернувся до збентеженого Генрі.

— Саме пройде, як і завжди, не варто турбуватися, — Кріл витер рукою свіжу кров, фактично тільки розмазуючи її. Дарма, бо в ту ж секунду з носа потік новий струмінь.

— Варто, — твердо сказав Вілл. Все-таки Генрі врятував його від Троя, Джеймса та можливих шрамів на обличчі. Треба ж якось віддячити, — Можеш нахилитися до мене?

Кріл, закочуючи очі та зітхаючи, покірно нахилився. Погляд був сповнений нерозуміння та щирого здивування, проте, напевно, вдячності також. Брови нахмурені. У Вілла промайнула думка, що зараз Генрі виглядав доволі мило, наче розгублене кошеня, яке тільки що врятували від злого собаки, але воно поки не було впевнене, чи слід підпускати ближче своїх рятівників.

Згадуючи, що в Кріла після всього прожитого, швидше за все, будуть проблеми з довірою, Баєрс, трохи вагаючись, додав:

— Не переймайся, я не завдам тобі шкоди. Я бачив, як Од зупиняла собі кровотечу, тому знаю, що робити. Просто… — ага, ні фіга це не «просто», — Кхм, довірся мені. Хоча б спробуй.

Риси обличчя Кріла пом’якшали, а в очах спалахнула іскра. Після короткого смішку Генрі променисто промовив:

— Я вже.

Від цього щирого та легкого «я вже» серцю чомусь стало тепло. Тепло настільки, що це відобразилося на щоках Вілла легким рум’янцем. Цікаво, вкотре вже за цей вечір?

Не витрачаючи часу на роздуми, Баєрс почав дбайливо витирати кров з обличчя Кріла, який, зі свого боку, зачаровано дивився на хлопця. Погляд змусив щоки розчервонітися ще більше. Шкіра у Генрі була м’якою та теплою, наче той і не проводив кілька років в іншому вимірі.

Нарешті, перегорнувши хустинку чистою стороною, Вілл затиснув крила носа Генрі, аби нарешті зупинити кровотечу.

— Дихай ротом, — наказав Баєрс, побачивши, як Кріл мимоволі скривився.

Вілл відчув, як тепла червона рідина торкнулася його пальців крізь тканину. Огиди не було, тільки полегшення, що за якихось десять хвилин Генрі не буде стікати кров’ю.

— Агов, я можу й сам тримати свій ніс, — обурено та гугняво сказав Кріл, що викликало у Вілла легку усмішку. Генрі простягнув руку, що тремтіла, до руки Баєрса, аби прибрати, проте Вілл швидко її перехопив і без усіляких зусиль зупинив.

— Відпочивай, ти ж казав, що відновився не до кінця, не витрачай сили, які в тебе щойно з’явилися. Я зроблю все сам, мені не важко, — Баєрс підбадьорливо усміхнувся.

Генрі знову закотив очі, проте руку прибрав, дозволяючи Віллу робити свою справу.

Всі десять хвилин минули в тиші. Можливо, їм обом потрібен був час на відпочинок, і витрачати сили на діалог не хотілося, а можливо це через те, що коли Кріл намагався щось сказати, напевно подякувати, то Баєрс просто не зміг втримати сміх.

Насправді той факт, що людина, яка в минулому хотіла знищити все живе на цій планеті, сам Векна, їхній головний біль протягом останніх років, зараз сидів перед ним і гугняво говорив, був доволі кумедним.

— Дуже смішно, Вілле, — трохи роздратовано, але до біса гугняво сказав Генрі. Сміх Баєрса посилився, — Все, тепер я взагалі нічого не буду говорити, з нечемними людьми дуже неприємно спілкуватися, — здавалося, Кріл і сам тільки що усміхнувся, заряджаючись настроєм хлопця.

— Боже мій, вибач будь ласка, просто те, як ти говориш… — його слова потонули в черговому нападі сміху, — Кхм, вибач, будь ласка, вибач.

Генрі зітхнув і кивнув, мовляв, «та нічого, я все розумію». Проте вголос цього не сказав, не бажаючи викликати у Вілла ще більший сміх.

Нарешті, протримавши хустинку необхідний час, Вілл прибрав її та оцінив результат. Кров дійсно зупинилася й більше не лилася на сніжно-білу сорочку. Проте невеликі червоні плями лишилися на носі Генрі. Не вагаючись, Баєрс обережно витер їх чистим кінцем. Кріл, під теплим поглядом Вілла, трохи ніяково промовив:

— Дякую. Мені краще, — Генрі вже збирався відхилитися, проте хлопець його зупинив.

— Я не закінчив, — Кріл здивовано нахилив голову, — У тебе рана, — Баєрс вказав на вилицю парубка.

— Серйозно? Це звичайна неглибока ранка, що здатна сама загоїтися. Не забувай про мою здатність до регенерації. Нагадую: я пережив вогонь, — Генрі знову спробував відхилитися, проте Вілл його міцно тримав.

— Нам невідомо, де були руки Троя та Джеймса. Якщо вчасно не обробити рану, вона може стати інфікованою, і тоді процес загоєння, навіть із твоєю регенерацією, стане дуже неприємним, — Баєрс дістав серветки, засіб для дезінфекції ран та пакунок пластирів.

Генрі приречено зітхнув, приймаючи власну долю. Він нахилився ближче, аби Віллу було зручніше обробляти рану. Здається, навіть трохи усміхнувся, хоч і намагався це приховати.

Баєрсу дійсно хотілося віддячити за порятунок всіма можливими методами, тому прояв турботи став одним із них. Проте також хотілося обговорити спосіб, яким Генрі й врятував Вілла.

— Навіщо ти зламав їм руки? — серйозно спитав Баєрс, збираючись почати протирати рану. Кров вже давно зупинилася сама, тому зараз поранення потребувало очищення.

— А ти жадав, аби твоє лице порізали? Так би й сказав одразу, бо часу на читання думок не було,— посміхнувся Кріл, але вмить скривився після дотику до вилиці.

— Ламати руки людям це не вихід. Ти міг покликати когось із дорослих, або…

— Я помиляюся, чи основною задачею було залишитися максимально непомітними? — Генрі нахмурив брови, не розуміючи претензій Вілла, — Для цього я зробив так, аби нашу бійку ніхто не помітив, ну знаєш, всього-на-всього змусив кожного в тій залі бачити замість нас порожнє місце.

Вілл замислився. Напевно, ілюзія відібрала багато сил, і саме через це Кріл не міг деякий час нормально пересуватися. Баєрс, якоюсь мірою, був вдячний за таку турботу. Проте він також усвідомлював, що пізніше в нього будуть великі проблеми.

Трой та Джеймс абсолютно точно підуть скаржитися в поліцію через зламані кінцівки. Звичайно, ніхто з поліцейських не повірить, що зламав їх якийсь парубок із надздібностями. Ніхто, окрім Гоппера. Шериф миттєво здогадається, що ж то за таємничий парубок, і почне розслідування. А як відомо, розслідування Джима завжди закінчуються успіхом. Ще й допитає самого хлопця, якщо дізнається, що цього вечора він був разом із Генрі: танцював і обробляв рани. І все це замість того, щоб негайно втекти та повідомити друзів про появу ворога. Надто підозріло. Надто нелогічно. Надто дивно.

Вілл зітхнув. Розбиратися з проблемами, яких не існує, принаймні поки що, слід пізніше. Зараз у нього є більш реальна турбота. Генрі.

— Гаразд, я… Кхм, дякую за те, що врятував мене, — Баєрс, відчуваючи тепло на щоках, поклав руку на плече Кріла. Той нахилив голову, — Проте на майбутнє, якщо хочеш жити в цьому світі, запам’ятай одне з головних правил: проблеми не вирішуються ламанням людських кінцівок.

— Який дивний світ, — посміхнувся Генрі, проте, побачивши серйозний вираз обличчя Вілла, одразу ж додав, — Гаразд, я зрозумів.

Баєрс полегшено усміхнувся, радіючи, що тепер ніхто не постраждає, і продовжив очищати рану. Обережно, аби не завдати зайвого болю, він легко, ледь не ніжно проводив серветкою по ушкодженій шкірі. Очі навпроти продовжували з цікавістю та легким нерозумінням роздивлятися Вілла, ніби питаючи: «Чому?». Власне, Баєрс і сам не мав чіткої відповіді на це запитання. Можливо, просто не хотів мати. Не був готовий.

Раптом Вілл замислився: а як Генрі, власне, виживав у Вивороті всі ці роки? Напевно, поряд не було нікого, хто міг би ось так обробляти йому рани, зупиняти кровотечу або нести до безпечного місця, коли той був виснаженим. Повна самота. Лише демоґорґони з кажанами носяться туди-сюди в пошуках здобичі. Навіть поговорити немає з ким. Безсумнівно: жахливий досвід.

Хлопець завмер. А чи правильно співчувати вбивці? Чи має він на це право після стількох страждань, що пережили друзі? Баєрс намагався відігнати емпатію подалі, нагадати собі, хто зараз знаходиться перед ним і що він зробив із Макс.

Проте марно. Вілл бачив у Генрі себе, Вілл вперше за, мабуть, ціле життя наче відчув споріднену душу, яку так хотілося вберегти та дізнатися про неї більше, Вілл не був більше самотнім. Він був…

— Агов, ти збираєшся натерти моє лице настільки, щоб воно засяяло? — раптово перервав його думки Генрі, що вже, напевно, знудився сидіти в тиші. А й справді, скільки часу пройшло з того моменту, коли Вілл тільки почав протирати рану?

— Ох, вибач, я замислився, — Баєрс швидко припинив очищення ушкодженої ділянки, що вже встигла трохи почервоніти.

— Хтось, мабуть, вже доволі сонний і втомлений, якщо так глибоко поринає у свої думки. Не переймайся, скоро я піду й ти зможеш виспатися, — Генрі тепло усміхнувся та легко позіхнув.

— Куди? — схвильовано вирвалося у Вілла. Дідько.

Кріл на це лише ширше усміхнувся й зітхнув.

— Додому, Вілле, додому, — якось сумно та важко пролунало це «додому». Напевно, Генрі говорив про старий та занедбаний будинок Крілів. Точніше, тепер лише одного Кріла.

Помешкання давно перестало бути придатним для життя. Та й про які зручності може йти мова в покинутій будівлі? Генрі банально не зможе прийняти душ або щось поїсти, хіба що вкраде. Одне діло, коли з магазину краде маленька дивна дівчинка з вибритою головою, але зовсім інше, коли це робить дорослий парубок, у якого, до того ж, і посвідчення особи немає. Бо в цьому світі він мертвий. В цьому світі його вбив власний батько разом з усією родиною. В цьому світі всім на нього байдуже, а ті, хто знають правду, прагнуть позбавити його життя вже по-справжньому. Що ж, більшість із них.

Напевно, Гоппер завдяки своїм зв’язкам зміг би забезпечити Генрі всіма необхідними документами для життя тут, можливо, навіть знайшов би йому роботу та комфортне житло.

Проте він цього не зробить. Швидше за все, просто вистрелить у голову Крілу, аби врятувати світ і помститися за десятки відібраних життів, навіть не дослухавши інформацію про зв’язок між ним та Віллом. Хіба що Генрі якимсь магічним чином переконає Джима в тому, що більше не хоче винищити все людство, а ще буде щиро каятися в попередніх вбивствах.

Від всіх цих думок та уїдливого відчуття безвиході починала боліти голова. Баєрс вирішив, що розбереться з цим потім, адже наразі він має більш важливу справу.

Не чекаючи на чергове зауваження від Генрі, Вілл взяв засіб для дезінфекції ран, сприснув чисту серветку та наблизив її до ушкодження.

— Може трохи пекти, — Баєрс торкнувся. Кріл, як і очікувалося, зашипів та скривився від пронизливого болю.

— Ох, вибач, зачекай… — Вілл згадав, як Джойс у дитинстві обробляла йому рани. Він наблизився до обличчя Генрі, прибрав серветку та дмухнув.

Кріл вмить перестав кривитися й глянув на Баєрса зі ще більшим здивуванням і німим питанням в очах.

— Маю ж я якось віддячити тобі за порятунок, хах, — ляпнув Вілл першу адекватну причину, що спала йому на думку. Не буде ж він йому, а найголовніше — собі, зізнаватися в тому, що Баєрс просто відчуває обов’язок турбуватися про споріднену душу. Ні, для цього визнання ще зарано.

— Знаєш, коли востаннє мені обробляли рану? — Генрі знову скривився, відчувши пекучий дотик. І знову розслабився від прохолодного дмухання, що значно полегшувало біль.

Вілл подивився йому прямо в очі, знаходячи там веселість разом із легким смутком, і похитав головою.

— Мені було тоді років тринадцять, напевно. Після чергового експерименту Та… — Кріл опустив очі й зітхнув, — Бренера я був виснажений. Майже як зараз. Тільки гірше.

— Ох дідько… — не втримався Вілл.

— Так, саме «дідько», — Генрі вимучено усміхнувся, — Тоді я одразу знепритомнів, тому мало що пам’ятаю. Отямився вже в медсестри. Як зараз згадую: то була вже літня жінка, наскільки я зрозумів із підслуханих розмов та її акценту, з Радянського Союзу, якій до пенсії залишалися лічені місяці. Погляд у неї був злий та сповнений ненависті, не певен правда, що стало тому причиною. Кажуть, всі комуністи такі.

Баєрс замислився. Цікаво, а росіяни, до яких кілька років тому їздила Джойс, аби врятувати Джима, теж були такими? Напевно, навіть гіршими, судячи зі стану Гоппера.

Витримавши паузу, аби перевести дух, Генрі продовжив:

— Так ось, отямився я тоді, і відчув гострий біль в коліні. Виявляється, коли я впав, то доволі сильно забився. Вона підійшла до мене і знаєш, що сказала? — Кріл повернувся до Баєрса, що зміг розгледіти в погляді співбесідника… Вразливість?

— «Мені шкода, що з тобою таке трапилося, не хвилюйся, зараз ми все обробимо»? — невпевнено припустив Вілл, знову дивлячись в очі навпроти. Сміх і смуток одночасно. Хіба таке можливо?

— Майже. «Мені шкода, що останні місяці своєї роботи я змушена проводити з таким огидним монстром, як ти. Ну чого це в тебе сльози виступили? Терпи, ти що, не чоловік? Як синці отримувати, так ви всі, трясця, перші, а як терпіти біль, то одразу рюмсати. Бридота, так роблять тільки педики. Гадки не маю, якого біса Бренер та його команда витрачають стільки часу на тебе…». А потім вона так свавільно наносила той засіб для дезінфекції ран, хоча я майже впевнений, що то був звичайний спирт, ніби намагалася просто стерти мою подряпину. Мабуть, разом із шкірою. Відтоді я більше не падав. І не хворів. Ніколи, — смуток, врешті-решт, переміг сміх. Тепер погляд Генрі був тяжким та задумливим, напрямленим у підлогу.

Вілл несвідомо поклав свою руку на руку співбесідника, аби хоч якось підтримати. Кріл, незважаючи на очевидні проблеми з довірою, вирішив відкрити хлопцю частинку себе. Вразливу частинку. Ту, що має кожна людина, але показує далеко не кожному. Баєрс хотів більше таких частинок. Відверто кажучи, він хотів їх усі.

Генрі переплів їхні пальці й тепло усміхнувся, проганяючи смуток.

— Дякую, — Кріл наблизився. Серце калатало.

— За що? — збентежено спитав Баєрс, намагаючись позбавити атмосферу романтичного настрою.

Марно.

— За те, що не відштовхуєш мене, як інші, — відповів Генрі. І поцілував червонющого Вілла.

У лоб.

Вуха, щоки та місце поцілунку палали. Здавалося, що якби червоний колір міг сяяти, то Баєрс став би до біса сильним джерелом світла, що мало б змогу освітити найтемніший на планеті ліс. Кажуть, що коли червонієш, червоніє і твій шлунок. Цікаво, як саме виглядав його власний зараз?

— М… Мені треба наклеїти п-пластир на твою рану, — раптово згадав Вілл, намагаючись якомога швидше перевести тему. Інакше він згорить прямо тут.

Генрі тільки м’яко розсміявся, скуйовдив збентеженому хлопцю волосся й підставив ушкоджену вилицю. Баєрс настільки розхвилювався, що й не помітив, як замість звичайного пластиру наклеїв на рану пластир із намальованим кошеням.

Хлопець пирснув. Бачити того, хто в минулому прагнув знищити ціле людство, з кошеням на обличчі було доволі кумедно. І мило.

— Щось не так? — здивовано спитав Генрі, нахиляючи голову.

— Ні, просто… — Вілл знову пирснув, — Тут потрібно дзеркало.

У шкільному туалеті, на диво, дзеркала не було. Було воно тільки у дівчат. Баєрс завжди подумки проклинав людей через те, що вони навіть не думали встановлювати настільки необхідний предмет у чоловічому туалеті. Мовляв, чоловікам дзеркала не потрібні. Який же дурний та незручний стереотип.

— Гаразд, пізніше сам подивлюся на твою роботу, — Кріл тепло усміхнувся.

Вілл простягнув Генрі хустку, якою зупиняв носову кровотечу. Парубок розуміюче кивнув і заховав закривавлений шматок тканини в кишеню. Не вистачало ще, щоб у смітнику валялося ДНК Кріла.

Генрі перевів стурбований погляд на вилицю Баєрса.

— А тепер дозволь мені обробити твоє поранення.

— Ох, в цьому немає ніякої потреби, я прийду додому та оброблю все сам. Тобі слід відпочити, — збентежено заговорив Вілл, проте швидко замовк, побачивши серйозний погляд.

— Дозволь. Мені. — сироти пробігли по шкірі Баєрса, коли він усвідомив, як Кріл був схожий на Од. Це викликало теплу усмішку. Можливо, вони поладнають і стануть найкращими друзями. Дует із надздібностями. Звучить божевільно, проте до біса ідеально.

Не бажаючи більше сперечатися, Вілл слухняно видав:

— Якщо ти так наполягаєш, — Баєрс сів поряд із Крілом і розвернув до нього ушкоджену ділянку шкіри.

Генрі повторював кожен рух Вілла. Спочатку він змочив чисту хустку, яку йому дав хлопець, і почав акуратно протирати рану. Хоча навіть не просто акуратно — ніжно. Тонкі пальці повільно вимакували весь можливий бруд, який тільки міг бути в пораненні.

Вілл майже не відчував болю. Сидів і дивився в зосереджені очі навпроти, дивуючись, як сильно люди можуть змінюватися. Лише вчора, здається, хотів винищити все живе, а сьогодні піклується про це саме живе. Вражаюче. Цікаво, а чи могли б вони в такому разі…

З роздумів Баєрса вивів пекучий пронизливий біль. Імовірно, Кріл почав дезінфекцію рани. Вілл мимоволі зашипів та скривився.

— Потерпи трохи, гаразд? — м’який голос знову змусив вуха почервоніти. Генрі простягнув руку й запустив пальці у волосся Вілла, ніжно проводячи по шкірі голови. Несподівано для себе, Баєрс примружив очі й несвідомо притулився до чужої долоні. Тіло вкрилося сиротами. Така дія Кріла значно послабила біль, натомість змусила серце ледь не вистрибувати з грудей.

Генрі на це лише м’яко розсміявся, проте коментувати не став. Напевно, не хотів змушувати метеликів, що так зручно влаштувалися в животі Вілла, замість легкого вальсу танцювати шалене танго.

Ще кілька легких мазків та ніжних рухів пальцями й рану було продезінфіковано. Після цього Кріл прибрав свою руку з чужого волосся, виводячи Баєрса зі сп’янілого стану.

— Я так розумію, на мені зараз схожий? — запитання Генрі остаточно повернуло Вілла до реальності. Кріл тримав у руках пластир із кошеням.

Баєрс знову пирснув.

— Ох, вибач, я не одразу помітив, тому тепер що маємо, те маємо. Хоча мушу зізнатися, що тобі личить, — Вілл зніяковіло усміхнувся.

— Тобі також, — Генрі обережно наклеїв пластир і ніжно провів пальцем по щоці Вілла, — Дуже личить.

Тепло знову розлилося тілом стрімкими потоками. Душі стало так затишно, як, здавалося, не було ніколи. Можливо, саме так люди почувають себе, коли зустрічають споріднену душу. Вілла не бентежило минуле Генрі. Вже ні. Він вірив, що Кріл за час свого відновлення змінився. Знав. Відчував.

Кілька хвилин вони провели в абсолютній тиші. Тільки музика доносилася з-за зачинених дверей. Кріл та Баєрс мовчали та насолоджувалися присутністю один одного. Їм не потрібні були слова, аби почуватися комфортно. Хіба що їхнє тепло.

Вілл думав про те, як саме Генрі виживав після, як він висловився, «теплої зустрічі із твоїми старшими друзями». Мабуть, ховався в лісах та викрадав необхідну їжу. Можливо, саме він став причиною новин про «таємниче зникнення продовольчих продуктів зі складів», що цілотижнево крутили по телевізору впродовж кількох останніх років. І звідки він взяв новий і чистий одяг? А як щодо особистої гігієни? Кріл взагалі не тхнув, хоча мав би, враховуючи його кілька останніх років, навпаки: від нього доносився приємний аромат гелю для душу. Треба буде обов’язково запитати, проте не зараз, потім. Зараз Баєрса хвилювало інше запитання.

Врешті-решт, він вирішив порушити приємну тишу:

— Чому ти… Тоді обрав мене?

Генрі нахилив голову, дивлячись на Баєрса з німим питанням в очах.

— Я маю на увазі… Чому ти не дозволив мені загинути там… У Вивороті? — по шкірі пробігли сироти, — Роль Шпигуна краще б зіграла Барб, вона непримітна, ніхто навіть би не подумав на неї. В той час як я був доволі… популярною особою, — Вілл здригнувся, згадуючи постійні знущання однолітків у середній школі.

— «Популярною особою»? Сонце, скажи мені їхні адреси, і наступного ранку побачиш їх перед собою на колінах, — в інтонації Кріла чувся сміх, проте хлопець відчував, що Генрі каже правду.

— Генрі, я серйозно, — Баєрс легко штовхнув того в плече.

Кріл поклав руку на руку Вілла й подивився йому у вічі. Здавалося, прямо в душу, ніби щось там шукав. Погляд із грайливого та веселого вмить перетворився на серйозний. А тоді потеплішав.

— Невже ти досі не зрозумів? — Генрі обережно заправив хлопцю за вухо пасмо, що вибилося, і ніжно провів тонкими пальцями по вилиці, — Ми схожі.

Мовчання. Усвідомивши, що Кріл не збирається щось додавати, Баєрс сказав:

— Це не відповідь. Чому ти обрав мене?

— Мені було самотньо.

Що?

— Не роби такий здивований вигляд, не лише ж тобі може бути самотньо, — Генрі наблизився, прибираючи зі свого шляху пакунок пластирів.

Вілл ошелешено кліпнув. Він, звичайно, здогадувався, але не думав, що Кріл зізнається так швидко.

— Почуття, що пожирає зсередини… Набагато гірше за нескінченну безсенсовість життя та жагу помсти. Я вже думав швидше покінчити з цим, — він опустив погляд, ледь помітно здригаючись, — І тут з’являєшся ти. Хлопчик, якого притягнув демоґорґон. Я зрозумів, як ми схожі, поспостерігавши за тобою. Не дозволяв іншим створінням до тебе наближатися. Хотів навіть показатися, коли ти трохи звикнеш до Вивороту. Проте за тобою прийшли й забрали в мене. Та більше я тебе не втрачу, — Генрі знову подивився на Вілла та поклав руки на його плечі. Заглянув в очі, — Клянуся.

Погляд Кріла затуманився. Було в ньому щось, чого Баєрс не міг розпізнати. Щось наче хиже, проте водночас таке рідне та безпечне. Щось, що манило до себе. Щось, чому неможливо було чинити опір.

— Якщо я завдав тобі надто багато болю, якщо ти здатен, якщо у твоїх очах я гідний цього, то прошу, будь ласка, вибач, — в очах Генрі заблищали… Сльози? Виглядав він дійсно стурбованим і навіть винним, міцно стискаючи плечі Вілла, — Просто ти дійсно саме та людина, з якою я хотів лишитися. Людина, в якій я бачу сенс. Завдяки якій тепер я бачу сенс.

Баєрс ніжно витер маленьку сльозу, що почала котитися по щоці Кріла. Той почервонів, трохи здивовано дивлячись на хлопця. Вілл тепло усміхнувся.

— Я вибачаю, — Баєрс втомився від самотності. Баєрс радів спорідненій душі. Баєрс трохи сердився на байдужих друзів. Баєрс не хотів втрачати Кріла. Баєрса зовсім не гризла совість. Він зробив свій вибір. Йому набридла самотність. Так само, як вона набридла Генрі в 1983 році, — Ти можеш зв’язуватися зі мною, коли захочеш. Я допоможу з одягом, їжею, душем, вранці в мене нікого немає вдома, тож ти зможеш приходити. Можливо, нам навіть вдасться переконати всіх, що ти більше не небезпечний, і…

Несподівано Кріл зірвався з місця й обійняв Вілла, міцно та ніжно стискаючи його у своїх руках. Від такого теплого та неочікуваного жесту Баєрс завмер на кілька секунд. Проте потім обійняв у відповідь та поклав голову на плече Кріла, повністю розслабляючись. Так ось, що означає «розтанути в чужих руках».

— Якби не було тебе, не було б тут зараз і мене. Дякую за те, що ти існуєш, — Генрі притулився всім тілом, ніби намагався злитися з Віллом, ніби намагався якомога більше торкнутися його, ніби намагався назавжди втекти від самотності. Такий вразливий та прекрасний.

Баєрс не знав, скільки вони так простояли. Хвилини? Години? Роки? Рахувати, коли твою спину ніжно гладять теплі руки, доволі складно. Іноді було чутно, як деякі хлопці підходять до дверей туалету, бачать зловісний напис, лаються й похмуро чимчикують на вулицю. Та це не турбувало. Ба більше, трохи веселило.

Вілл відчув, як очі починають важчати. Воно й не дивно, швидше за все, вже було доволі пізно, та й тепло чужих рух вправно заколисувало. Заснути в обіймах Генрі було небажано. Точніше бажано, ще і як бажано, проте не в шкільному ж туалеті, врешті-решт. З величезним внутрішнім спротивом, Баєрс все-таки розірвав приємний контакт. Кріл слухняно відпустив хлопця, усміхнувся й знову скуйовдив тому волосся.

— Не бажаєш продовжити вже безпосередньо на балі? — на цей раз Вілл запрошував Генрі на танець. Баєрс гадав, що людська метушня та вальс точно збадьорять його.

— З надвеликим задоволення, любий, — відповів Кріл, і в очах його блиснули вогники, що вмить запалили щоки Вілла.

Зала зустріла їх незвично гучною музикою та задушливим повітрям. Після холодного коридору дихати стало помітно важче. Атмосфера приміщення не змінилася. Тільки побільшало людей, що сиділи на лавках і важко дихали. Либонь втомилися від кількагодинних танців, та й задуха певним чином відігравала свою роль. Хоча багато хто все ще продовжував невпинно кружляти разом зі своїми партнерами.

Приєднатися до них хотілося якомога швидше. Генрі люб’язно простягнув йому руку. Вілл прийняв чемне запрошення. В голові промайнула швидка думка. На мить його охопило дивне передчуття. Головне зараз не зустріти його…

— Вілле! Агов, всі сюди, я знайшов його!

…друзів.

— Схоже, настав час прощатися. Запевняю тебе, не на довго, — пролунав голос Кріла наче крізь вату.

Вілл озирнувся на вигук. Попереду всіх йшла серйозна Од, явно готуючись до битви. Вона виглядала наче живе втілення жіночої хоробрості та сили, що інколи можна було зустріти в коміксах. Трясця. Позаду неї впевнено крокувала вся інша компанія, що мала стурбований вигляд. Дівчина простягнула руку вперед, готуючись до атаки. Баєрс вже хотів було закричати, аби зупинити її, проте, на його здивування, вона швидко опустила руку, невпевнено озираючись.

— Куди… Куди він зник? — збентежено запитав Дастін.

— Чергові бісові фокуси, — роздратовано пробурмотів Лукас, притискаючи трохи налякану Макс до себе.

Баєрс озирнувся. І справді, на місці, де секунду тому стояв Кріл, нікого не було. Хлопець здивовано кліпнув.

— Вілле, з тобою все гаразд? Куди ти зник? Ми тебе вже обшукалися, — Майк підійшов до Вілла, стурбовано оглядаючи.

— Я… — почав було говорити Баєрс.

— Це він зробив? — спитала Од, вказуючи на пластир та пом’яту сорочку.

— Так, тобто… — дідько, вона ж не це має на увазі, йолопе, — Ні… Ні, це не він. Трой та Джеймс…

— Ці довбні? Вони були на балу? Агов, Лукасе, Трой та Джеймс на балу, можеш собі уявити? Дивні дива, — сказав Гендерсон, штовхаючи серйозного Сінклера.

— У нас наразі більш серйозна проблема, ніж двійко хуліганів із середньої школи. Генрі, — Лукас так вимовив те «Генрі», що навіть у Баєрса шкіра вкрилася сиротами.

— До речі. Вілле, чому ти не покликав нас одразу? Од би швидко розібралася з Векною, чому ти нам не сказав? — Майк поставив запитання точнісінько так, як і уявляв собі хлопець. Буквально дослівно.

— Він… — почав було Баєрс, проте знову опинився перерваним.

— Відчепися від нього, бовдуре, хіба не бачиш, що він наляканий?. Вілле, він тебе не скривдив? — стурбовано запитала Макс, підходячи ближче.

— Та ні, він навпаки…

— Нам необхідно його знайти. І покінчити з ним. Остаточно, — рішуче сказав Лукас.

— Що тут, Господи Милосердний, відбувається? — втрутилася Сьюзі, — Хто такий цей Генрі… Векна… і чому з ним треба якомога швидше покінчити? Чи пов’язано це якось із координатами, які я шукала кілька років тому? Я не розумію, Дасті, — дідько, а вона дійсно генійка.

Запанувала тиша. Дастін стурбовано глянув на дівчину. Напевно згадав, що сталося з Макс, коли та дізналася про Виворіт, тому не поспішав розкривати Сьюзі всі карти.

— Це складно пояснити, — відрізав Лукас.

— «Складно» не дорівнює «неможливо», — впевнено заявила дівчина.

Почалася нова суперечка. Вілл відійшов. Баєрс знав: якщо він хоче щось пояснити друзям, то слід дочекатися, поки вони всі висловляться та заспокояться. Схоже, компанія тільки починала. Хоча насправді хлопцю було приємно, що про нього нарешті згадали та турбувалися. Все-таки, друзям не було байдуже на Вілла, як йому іноді здавалося.

У голові раптово пролунав м’який сміх, а в районі потилиці замість звичного холоду з’явилося приємне тепло. Баєрс спочатку здригнувся від неочікуваності, а потім променисто усміхнувся.

Він не один. І більше ніколи не буде.