Самотність в натовпі людей

– Фільм був крутий звичайно. Проходь, я зараз подивлюся, зроблю щось перекусити.

– Так, зараз тільки взуття зніму.

– Я трохи не очікувала що цей чувак виявиться головним, думала той, що допомагав їм, а він виявився хорошим. Щось моя чуйка мене підвела цього разу.

– Так, фільм цікавий був, добре знятий, актори чудово грали.

– Так, мені теж сподобалося, рада, що ти мене покликав.

– А я радий, що ти погодилася, інакше було б не так цікаво, не було б з ким обговорити.

– Так, з того, що швидко можу зробити це яєчню або рамен. Ну чи можемо замовити доставку.

– Давай може яєчню. Тобі допомогти чимось?

– Так, можеш натерти сир, він у холодильнику, а терка он у тій тумбочці.

Через деякий час яєчня була готова і ми сіли їсти. Після того як з їжею було покінчено, ми залишилися на кухні говорячи про різне попиваючи теплий чай.

Спочатку розмови були не серйозними, то про роботу, то про фільм переглянутим пару годин тому. Але чаю ставало дедалі менше, а розмови дедалі щирими.

– Слухай можна поставити запитання?

– Так звичайно.

– Чому ти спочатку ніби уникала мене?

– Чому ти так вирішив?

– Не знаю, але мені завжди на початку здавалося що ти намагаєшся менше контактувати зі мною. Наче тобі неприємно було бути поряд.

– О ні, що ти. Просто… Я не думала, що я можу якось… Не думала, що тобі захочеться спілкуватися зі мною. Не знаю, як це правильно пояснити. Трохи боялася намагатися зблизитись.

– Я здавався таким страшним?

– Ні, що ти, звичайно ні. Просто… Я звикла, що такі люди як ти дуже часто…

– Такі, як я? Що це означає? – пробач, що перебив.

– Такі… Ти дуже… Дуже гарний, популярний, такі люди дуже часто поводяться ніби королі та інших ні в що не ставлять. Я намагалася бути якомога далі та мінімально контактувати, щоб не наступити на ті ж граблі.

– Що ти маєш на увазі? І дякую за комплімент.

– О, це не так важливо, до того ж це було ще у випускному класі, та і я ніколи не говорила про це.

– Ну якщо ти все ще це не забула, то напевно це зачепило тебе. Ти можеш поділитися, раптом тобі полегшає.

– Та там нічого серйозного…

Хьонджін все ще мовчки дивився, ніби даючи можливість самій подумати й вирішити, чи хочу я говорити.

– Ну, загалом. Це була середина останнього року старшої школи, до нас перевели новенького, як виявилося потім він був стажером в одній із компаній, але я цього не знала, та й на скільки я знаю, він так і не дебютував, але не суть. Загалом я тоді була заступником старости та вирішила після уроків запропонувати йому допомогти, сказала що якщо щось потрібно буде нехай запитує і якщо що можу показати які теми ми вже пройшли по предметах. Коротше чисто навчання. Ми тоді розмовляли хвилин 5 якщо не менше. А на ранок він розповів по школі, що я до нього клеїлася, намагалася поцілувати й багато чого ще. І йому повірили.

Так він був гарний, але абсолютно не мій типаж. Останні пів року я насилу довчилася, спочатку майже всі підхопили цю тему і сміялися з мене, потім трохи вщухло, але залишилися його друзі які всіляко намагалися мене зачепити. Тим хто мене знають я розповіла як все було насправді та вони стали на мій бік. Моя подруга одному чуваку навіть носа розбила.

А решті я навіть не могла нічого сказати. Ось з того часу я ставлюся обережно до таких людей. І вдіяти нічого не можу з цим. Хоча й розумію що це тупо.

– Але… Ти маєш такий характер, ти спокійно ставиш усіх на місце, відстоюєш свої погляди і т.д. Чому ти тоді нічого не зробила? Якщо що я його не захищаю він вчинив огидно. Я б і сам йому морду набив.

– Це я зараз маю сильний характер, а тоді я була тихіше за воду нижче трави.

– Шкода, що ти пройшла через таке. Але чому ти тоді змінила свою думку про мене?

– Я спочатку спостерігала за тобою. Дивилася як ти спілкуєшся з людьми, як ставишся до стафа. Зрозуміла що ти добрий, чуйний, але чим більше я тебе пізнавала, тим більше здавалося, що тобі буде не цікаво зі мною спілкуватися. Ти багато читаєш, чудово малюєш, так уперто відточуєш свої навички в танцях, що виходить просто чудово особливо те, як чіткі рухи, відточені до ідеалу, поєднуються з харизмою і мімікою, що не може не зачаровувати. За цим хочеться спостерігати, не відриваючись ні на секунду. Чесно кажучи, на початку, коли я тільки прийшла в компанію і не була близькою до вас, я часто затримувалася на роботі під різними приводами, щоб подивитися як ви репетируєте хореографії. Це трохи ніяково зараз. Я бачила, що ти дуже добрий, дуже щирий, дбайливий. Я почала менше уникати тебе. З кожним днем мені хотілося бути ближче, але я не наважувалася та й не знала, чи зможу я бути досить цікавою у спілкуванні. Тому я просто стала менше уникати тебе. А згодом помітила що ти став частіше допомагати мені в дрібницях, частіше стали перетинатися і говорити про різне, і я якось навіть не помітила як ми стали ближче, але думаю переломним моментом для мене був той день коли я вперше запитала чи можу я подивитися як ти малюєш. Я довго хотіла це запитати, але ніяк не могла зібратися з думками. І я рада, що тоді спитала. Цей місяць… Мені… Мені подобається проводити з тобою час і ти виявився навіть глибшим, ніж я думала. Чим більше я тебе дізнаюся, тим більше хочу дізнатися більше, як би дивно це не звучало. І спостерігаючи за тобою я не можу зрозуміти лише одного.

– Чого?

– Як ти витримуєш?

– Що саме?

– Та все. Ваші графіки, всю роботу. Те, що тобі постійно потрібно триста разів думати, що сказати на камеру, ефірі або фанколлі. Фанатів, а точніше їхнє ставлення до вас. Те, що багато хто вважає вас своєю власністю, а дивлячись на деяких таке відчуття, що вони думають, що ви не люди, а роботи, які повинні відповідати всім їхнім мріям, і тій картинці, яку вони придумали у себе в голові. Просто я не айдол і то вони страшенно дратують мене. Як ти з цим справляєшся? Вам навіть відносини завести складно, треба або ховатися, або отримати масовий хейт ні за що. Просто, дивлячись на все це я розумію, що сама б не змогла з цим впоратися. Я іноді навіть не розумію, навіщо люди йдуть сюди. Та це непогані гроші, але за те, що доводиться віддавати… Мені здається, ніякі гроші цього не перекриють.

– Так, це нелегко. Це вимотує. Та я не завжди витримую. – Ці слова Хьонджін говорив уже встаючи з-за столу і прямуючи до чайника. Він мовчки ввімкнув його, і залишився стояти біля тумбочки спираючись на неї.

– Я неодноразово думав про те, що може варто залишити все це. Думав, що буде далі. Я завжди намагався ставитися до фанів максимально ніжно. Я віддавав себе. Я намагався підтримувати всіх, навіть коли мені самому не вистачало підтримки. Це не було награно, я був справді щирим з ними. Але на жаль… Я намагався увійти до цього ритму і пристосуватися, я навіть намагався заводити стосунки. Але вони швидко закінчувалися. Мало хто хоче приховувати свої стосунки, не мати змоги просто погуляти разом, бачитися дуже рідко. Спочатку вони говорили що готові до всього, але потім було багато моментів коли не розуміли чому я не можу побачитися. Я пробував кілька разів, але щоразу одне й теж. І це змушує мене думати про те, що я ще не скоро зможу знайти людину, яка захоче бути поруч. Та головне що буде розуміти всі моменти та проблеми що бувають навіть не з моєї волі. Саме тому коли я малюю я завжди, включаю музику, щоб не думати. Не почуватися самотнім. Щоразу повертаючись до своєї кімнати мені здається що я так житиму завжди. Один у порожній кімнаті. Я був радий, коли ми переїхали в нові квартири та в кожного тепер свій простір, але… Але я іноді сумую за тим, що було раніше.

Мені… Мені інколи так важко. Я часто навіть намагаюся затриматися в компанії, щоб не йти додому і не відчувати знову порожнечу.

Після цих слів він замовк дивлячись в одну точку на стільниці, я розуміла що щоб я не сказала зараз це не допоможе. Мені так захотілося якось його підтримати. Я просто встала і підійшла до нього мовчки, обійнявши ззаду.

Хьонджін трохи смикнувся, швидше за все від несподіванки. Я практично ніколи не обіймала першою крім моментів коли прощалися та обіймали один одного, та і в цілому окрім прощальних обіймів ми не були близькі в тактильному плані.

– Ой, ти чого?

Він не прибирав мої руки та не намагався відсторонитися, лиш поклав свої руки на мої.

– Я не можу тобі нічим допомогти, але хочу, щоб ти знав, що завжди можеш поговорити зі мною, я завжди готова вислухати тебе. Ти можеш зателефонувати навіть уночі якщо тобі буде погано, просто знай що я поряд, гаразд? Я дійсно хочу, щоб ти був щасливий. Хочу, щоб частіше посміхався. Я не знаю що ти відчуваєш, але я хочу зробити все, що в моїх силах, щоб тобі стало краще.

– Ти вже це робиш. Відколи ми стали частіше спілкуватися… Не знаю… Мені справді стало краще. Мені подобається проводити час з тобою, будь то перегляд фільму, похід на каву або коли ти просто сидиш поруч поки я малюю. Ти справді прекрасна людина, для мене ти як промінчик сонця в похмурий день. І я справді тобі вдячний.

Він вимовляв ці слова спокійно, тихо паралельно погладжуючи мою руку.

– Слухай, може. Якщо хочеш, то можеш сьогодні залишитися в мене. Побалакаємо, може подивимося щось. Я не хочу зараз залишатися сама, складеш мені компанію, будь ласка?

– Ти впевнена?

– Угу

– Добре.

Ми ще довго говорили про різні моменти нашого життя, розмова приймала несподівані повороти. Іноді ми сміялися від дитячих історій, іноді мало не плакали від тяжких моментів життя один одного. Я дуже багато дізналася про нього, і побачила з того боку якого ще не знала. І це запам’ятається мені напевно на все життя. Я розуміла, що він стає дорогою і близькою для мене людиною, яких у мене вкрай мало. Я боялася підпускати когось до себе. Але він.

Ця людина, навіть якщо ми перестанемо спілкуватись, теплі спогади від душевних розмов залишаться зі мною до кінця мого життя. Я не знаю що він відчуває або що думає. Але я зрозуміла, що хочу бути ближче. Хочу бачити його частіше. Хочу приносити йому усмішку щодня.

За кілька годин було вирішено, що настав час спати. Я знайшла оверсайз футболку та вільні спортивні штани у себе в шафі які якраз підійшли на Хьонджіна. Я пропонувала йому лягти на ліжку, а я ляжу на дивані, але він відмовився і до останнього наполягав, що ляже на дивані.

Після того як ми лягли спати я ще багато думала про все сказане сьогодні. І судячи з того, як крутився і позіхав Хьонджін він теж все ще не спав. Я хотіла його обійняти. Практично вперше в житті я так хотіла обійняти когось.

– Ти не спиш?

– Ні, не можу заснути.

– Слухай… Тут багато місця, та й зручніше, ніж на дивані. Ти можеш лягти поряд, якщо хочеш.

– Тобі не буде некомфортно якщо я ляжу.

– Я б не пропонувала якби мене це напружувало. Тут справді багато місця.

– Угу.

Ми лягли спиною один до одного на краях ліжка.

– Добраніч.

– На добраніч солодких тобі снів. – Шепіт Хьонджіна здавався таким нереальним на тлі тиші ночі.

Через кілька хвилин може більше я відчула що він почав крутитися, а потім підсунувся ближче легенько обіймаючи мене, точніше швидше кладучи руку на бік. То як він це робив… Здавалося трохи зі страхом чи сумнівом.

У відповідь на це я розвернулась обличчям до нього кладучи голову на руку та упираючись носом кудись у шию обіймаючи його так міцно, як ніколи раніше.

Ось так у міцних обіймах ми й заснули. Я навіть не помітила коли ми провалилися в сон. Я не знаю що буде далі, але зараз це саме те, що мені хочеться найбільше.